ДРОГОБИЧ І ДРОГОБИЧАНИ. КНИГА ПЕРША. ЗА МЕЖЕЮ ВІЧНОСТІ

 
 

ДРОГОБИЧ І ДРОГОБИЧАНИ. КНИГА ПЕРША. ЗА МЕЖЕЮ ВІЧНОСТІ




ДРОГОБИЧ І ДРОГОБИЧАНИ. КНИГА ПЕРША. ЗА МЕЖЕЮ ВІЧНОСТІ

До третього випуску “Бібліотечки газети “Тустань” увійшла перша книга Анатолія Власюка з циклу “Дрогобич і дрогобичани” – “За межею Вічності”. Це розповідь про дрогобичан, які відійшли у кращі світи. Абсолютна більшість із них у Дрогобичі не народилась, але прислужилася древньому місту. Вічная їм пам’ять!


ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Мабуть, уже давно настав час написати правдиву історію Дрогобича.
Я розумію авторів, які спотворювали цю історію в радянські часи: спрацьовувала самоцензура, багато чого з’являлось у книжках без їхнього відома, чимало фактів вони не знали.
Але коли у наш час свідомо спекулюють очевидними фактами, безбожно передирають відомості про місто Юрія Котермака в інших авторів, не посилаючись на них, замовчують очевидне в угоду вузькопартійним інтересам або просто в силу неприязних стосунків з тією чи іншою людиною, - про історичний, а тим паче науковий підхід до цієї теми годі й говорити.
Як не парадоксально це звучить, але найбільше фальсифікується сучасна історія Дрогобича. Мало не щодня ми читаємо в дрогобицьких газетах про новітніх героїв, хоча об’єктивністю тут і не пахне.
Я не претендую на всеосяжне висвітлення історії Дрогобича. Це з висоти пташиного польоту, абстрагуючись від партійної та національної належності, повинні зробити фахівці, високоморальні люди та професіонали своєї справи.
Моя мета скромніша: розповісти про дрогобичан і через них – про Дрогобич.
У житті мені надзвичайно поталанило на зустрічі з дрогобичанами. З багатьма із них я приятелював. Абсолютна більшість із них, власне, не була дрогобичанами у вузькому розумінні цього слова. Вони не народились у місті Юрія Котермака. Але їм вдалося всотати в себе не лише дух цього провінційного містечка, а й вивищитися над заскорузлістю сірого міщанина, прислужитися Дрогобичу, прославити його в Україні, Європі та й у всьому світі. Я не ідеалізував їх, але вони мають суттєву перевагу: їх уже нема серед живих.
В основу книги я не клав хронологічний принцип: хто й коли помер, бо Смерть рівняє всіх у правах.
Тим дрогобичанам, хто за межею Вічності, й присвячена ця книга.
Щиро вдячний за допомогу пані Інні Гнатик.

Анатолій ВЛАСЮК

17.07.2007 року


ВАСИЛЬ ІВАНИШИН: ЛЮДИНА, НАЦІОНАЛІСТ, УЧЕНИЙ

Увечері восьмого травня 2007 року принесли мені сумну звістку. Відійшов у Вічність Василь Петрович ІВАНИШИН - Провідник Всеукраїнської організації “Тризуб” імені С.Бандери, президент дрогобицької видавничої фірми “Відродження”, викладач Дрогобицького державного педагогічного університету імені І.Франка.
Саме на цих трьох китах - “Тризубі”, “Відродженні” та університеті, - як на трьох опорах, і тримався Василь Іванишин.
“Тризуб” був його дітищем. Він радів з того як міцніє Організація, як в її лави вливається молоде покоління - особливо з Півдня та Сходу України.
Те, що “Тризуб” так і не був офіційно зареєстрований владою, свідчить, як та влада ставилася до Організації.
Неукраїнські і антиукраїнські можновладці ненавиділи Василя Іванишина, хоча він робив те, що мав би робити кожен свідомий українець, - утверджував українців господарями на власній землі.
Степан Бандера був для Василя Петровича Іванишина дороговказом, маяком у житті, але не іконою, на яку треба молитися. Він чудово знав його праці, але розвивав ідеї Провідника в сучасних умовах. Цього ж вимагав від інших.
Упродовж останніх років я пишу книгу “Філософська концепція Степана Бандери”. Окремі розділи давав читати Василеві Іванишину. Він вносив свої правки, давав цінні поради. Неодмінно наказував: більше читай Бандеру, вникай у суть, але не зациклюйся на цьому, бо життя на місці не стоїть, думай так, як думав би Бандера, якби нині жив.
Коли я потрапив до лікарні, Василь Іванишин мені зателефонував (не знаючи, власне, що я у лікарні) й у властивому йому стилі напівжартома-напівсерйозно сказав: “Я сподіваюся, друже, що ти не думаєш помирати, адже обіцяв мені закінчити книгу про Степана Бандеру”.
Відчував, що мені зле? Здогадувався про свою близьку кончину? Дав останнє напутнє слово щодо праці, яка могла стати основною і в його житті?
У “Відродженні” не просто виходили його книги. Тут панував дух вільного слова самого Василя Іванишина, а також Петра Бобика та Євгена Гнатика. Коли їх не стало, цей дух поволі став вивітрюватися. Василь Іванишин став рідше навідуватися до “Відродження”, що колись було символом Українського Слова. З сумом казав, що тут дмуть уже зовсім інші вітри. Тепер із його смертю коло замкнулося...
Університет став для Василя Іванишина другою домівкою. Він не просто працював тут від дзвінка до дзвінка, а в кожному студентові бачив особистість, формував громадян незалежної України.
Василь Іванишин був ЛЮДИНОЮ. Зрештою, всі ми створені за Божою подобою, але йому, як вибраному, була притаманна насамперед людяність. Під час дружніх бесід з ним було просто приємно проводити час - чи за чаркою, чи без. Кожне спілкування з ним було святом. Це розумієш лише після його смерті.
Василь Іванишин був НАЦІОНАЛІСТОМ. Для утвердження національної ідеї - створення Незалежної України - він зробив набагато більше, ніж дивізії сучасних політиків.
Василь Іванишин був УЧЕНИМ. Він не просто писав наукові статті й книжки, а вносив нове слово у літературознавство та суміжні науки. Свій науковий потенціал він вкладав у сина Петра, нині доктора філологічних наук.
Василь Іванишин був постійним автором “Тустані”. Прикметно, що уривок із його книги був опублікований у першому номері “Тустані” 15 років тому, вже далекого 1992-го. Одне з останніх інтерв’ю - теж у “Тустані”. Тематична сторінка “Тустані” - “Нація. Державність. Націоналізм” - запозичена з назви однієї з книг Василя Іванишина.
А ще він писав роман про своє покоління...
Василь Іванишин завжди був щирим зі мною. Коли йому дуже подобалась якась моя публікація, він неодмінно телефонував: “Ну, ти і втяв, друже!”. Коли ж із чимось не був згоден, не поспішав телефонувати, але при зустрічі неодмінно висловлював своє “фе”.
Найбільшою оцінкою для мене були його слова: “Тустань” - це газета, кожну статтю якої хочеться читати”. Від цього шаленіли не тільки наші вороги, а й ті, що, здавалося б, мали бути друзями.
Вже ніколи він не прийде читати лекції на філфак. Вже ніколи ми не вип’ємо з ним горілки у сусідній “Гамі” чи вина у “Світочі”...
Вічная Тобі пам’ять, Друже Провідник, і хай земля ляже пером!


ДЕСЯТЬ МАЛОВІДОМИХ ФАКТІВ ІЗ ЖИТТЯ ВАСИЛЯ СТАНОВИЧА

1. На очах у п’ятирічного Василька Становича вбили його батька та вуйка.
4 грудня 1945 року в селі Довге (Василь Станович народився на хуторі Ровінь, що поблизу цього села) було храмове свято – Введення в храм Пресвятої Богородиці, а наступного дня – день сталінської Конституції. Вуйко Іван, який служив в УПА і був членом ОУН, вирішив відсвяткувати Введення в колі родини. Вранці хату обступили енкаведисти. Побачивши облаву, вуйко Іван розбив вікно й почав утікати до лісу, але куля поранила його. Аби не здатися ворогові, він підірвався гранатою. Енкаведисти підвели батька Василя Становича до пошматованого тіла Івана й запитали, хто це. Той не зізнався. Тоді його тут же розстріляли.
Нелюди викинули дітей на сніг, почали люто бити матір. Відтак підпалили хату, яка згоріла дотла. Матір дуже обпекла ноги. Добрі люди поховали без труни в одну яму батька та його брата Івана.
До сімейної трагедії спричинився такий собі Юрко Кундрик із сусіднього села Урича. Він ходив по селах і скуповував яйця, а потім перепродував у Бориславі чи Дрогобичі. Однієї ночі він прийшов красти садовину з обійстя Становичів. Злодія впіймали і дали три чи чотири місяці в’язниці. Через декілька років саме він надіслав енкаведистів.
Василя Становича ніколи не полишала думка подивитись у вічі отому Юркові Кундрику, через якого його родину спіткало таке лихо.
- Я приїхав із Кривого Рогу, де тоді працював, в Урич і розшукав його, - розповідав мені Василь Васильович. – Розмову почав із того, нібито цікавлюся побутом бойків, а сам дивлюся в його очі й гадаю, що міститься в його грудях, де би мали бути людське серце і душа. Я хотів зробити його фото. Але він відмовлявся, відчувши щось недобре, або впізнав у мені риси мого батька. Я силоміць витягнув його з темної комірчини на двір і сфотографував.
Поки я дійшов до сусіднього села, за доносом Юрка Кундрика міліція та КГБ дали розпорядження впіймати “шпигуна”. Оскільки міліціонера в селі не розшукали, то впіймати мене взялися голова колгоспу, голова сільради та інструктор райкому партії. Я нічого не підозрював і легко здався владі. З району поступило розпорядження, щоб “шпигуна” доставили в райцентр. Посадили мене у вантажну машину, яка перед тим розвозила гній, і в супроводі п’ятьох охоронців повезли за сорок кілометрів до того райцентру. Три дні тривали допити. Мушу зізнатися, що то була не вельми приємна процедура.
Але в цій трагікомедії була й весела нотка. Сержант, який охороняв мене, якось уночі сказав таке: “Ти – справжній шпіон. Вмієш по-нашому розмовляти, ніби справжній бойко. Маєш добре підроблені документи, радянський фотоапарат “Смена”, а допустився такої необачної помилки. Вона тебе й погубить. Коли переходив кордон, то чому не купив радянську фотоплівку?” І справді, в апараті була заряджена плівка ORWO, вирорбництва Німецької Демократичної Республіки. Вона продавалася в наших магазинах повсюдно. Тому міліціонерові те німецьке слово було найдосконалішим доказом мого шпигунства, завершив свою розповідь Василь Васильович.
2. У листопаді 1989 року Василь Станович мав у Римі аудієнцію в Святішого Отця Вселенської Церкви Папи Івана-Павла Другого.
Це сталося, як розповідав авторові цих рядків сам Василь Станович, можна сказати, випадково. Він отримав запрошення від есперантистів із італійського міста Болонья. Вони запропонували йому написати статтю про нашого славного земляка Юрія Дрогобича, який навчався в Болонському університеті на декількох факультетах, а 1581 року був ректором цього навчального закладу та, ймовірно, навчав Міколая Коперніка.
Василь Станович поїхав до Риму, де отримав дозвіл працювати у Ватиканській бібліотеці й архіві. Один письменник із Москви розповів йому, що у Ватикані зберігається портрет Юрія Дрогобича. Але довгі пошуки не увінчались успіхом. Можливо, такий портрет і справді є, але довжина тих сховищ понад сорок кілометрів. Людського життя не вистачило би, щоб дослідити те все.
Один кардинал, розповідав далі Василь Станович, зацікавився його пошуками. Коли він довідався, що дослідник - із Львівщини, то дуже зрадів і розповів, що був другом кардинала Йосипа Сліпого. Завдяки цьому кардиналові він мав першу аудієнцію у Папи, а згодом – ще одну. Розмовляли українською. Взагалі Іван-Павло ІІ, за твердженням Василя Становича, досконало знає 16 мов і есперанто.
Через декілька років усі відео- та фотоматеріали цієї зустрічі викрали з офісу Василя Становича. Він дуже бідкався, що зникли безцінні реліквії.
3. Найбільш важливою справою свого життя Василь Станович вважав есперанто.
Творцем есперанто був польський лікар-поліглот Людвик Лазар Заменгоф. 1897 року у Варшаві вийшов друком підручник цієї мови. Її автор прибрав псевдонім “Доктор Есперанто”, що в перекладі означає “той, що сподівається”. Псевдонім Заменгофа став назвою мови.
Під час однієї розмови з автором цих рядків Василь Станович нагадав слова великого французького просвітителя Вольтера, який стверджував, що різномовність є одним із нещасть людства. І справді, на Землі існує кілька тисяч мов. Такі мови, як англійська, французька, німецька, іспанська, китайська, нині визнані світовими. Їх вивчення є непростою справою для більшості людей. Мову есперанто можна вивчити набагато швидше, аніж будь-яку іноземну. І саме знання есперанто значно полегшує вивчення іноземних мов.
Василь Станович був есперантистом з 1961 року. Він признавався мені, що найкращі хвилини в його житті були завдяки есперанто. Він мав друзів на всіх континентах, об’їздив майже всю Європу.
Одного разу Василь Васильович розповів мені кумедну історію, пов’язану з есперанто.
- 1961 року я почав викладати есперанто на курсах у Кривому Розі на гірничо-збагачувальному комбінаті “Південний”. Скажу, що тоді саме слово “есперанто” цензурою було вилучено. Я звернувся до парторга й профорга цього комбінату, показав їм книжки, журнали, видані мовою есперанто. То були все чисто прокомуністичні видання – китайське “Хай живе ленінізм!”, в’єтнамське “В’єтнам іде вперед” тощо. Їм сподобалося, що есперанто пропагує ленінізм.
Серед тих матеріалів була машинописна копія привітання тодішнього лідера Угорщини Яноша Кадара першому номерові журналу “Угорське життя”, що теж видавався мовою есперанто. В цьому його привітанні були слова, що есперанто – це добра річ, яка допомагає зміцнити дружбу, порозуміння між народами і т.д. Так сталося, що переклад цього привітання на російській мові я десь загубив.
Через декілька днів розшукує мене той профорг і каже, що надійшла телеграма від Яноша Кадара, в якій той вітає відкриття курсів есперанто. Звичайно, Янош Кадар не міг привітати якісь там курси, але компартійне начальство нічого в мові есперанто не розуміло, думаючи, що це привітання не журналу, а курсам. Я ж удав, що сприймаю все за чисту монету. Так Янош Кадар допоміг розвиткові есперанто.
Василь Станович був засновником журналу “Українська зоря”, який виходив накладом у п’ять тисяч примірників і розсилався у 120 країн світу. Це був журнал есперанто. Він виходив з початком Першої світової війни, а заснував його Орест Кузьма з Коломиї. Потім цей журнал припинив своє існування. В 90-х роках минулого століття вийшло ще декілька номерів, виданих активістами есперанто-Руху з Тернополя, Києва, Луцька. В зв’язку з економічною кризою журнал знову припинив своє існування. Василь Станович фактично відродив його втретє.
Розповідаючи свого часу авторові цих рядків про “Українську зорю”, Василь Станович казав:
- Я ставлю за мету показати світові, що таке Україна. Із багатьох моїх поїздок я зрозумів, що люди нічого не знають про Україну. Навіть не знають, де вона знаходиться, яке має населення. У світі знають такі дрібненькі країни як Ліхтенштейн, Сан-Маріно, населення яких налічує лише декілька тисяч чоловік. А про 50-мільйонну Україну не знають. Ми вміщуємо карту Європи, де зображена Україна, пишемо про нашу культуру, розповідаємо про українських геніїв – Тараса Шевченка, Івана Франка, Юрія Дрогобича.
Разом з Володимиром Пацюрком Василь Станович став автором першого за часів незалежності українсько-есперантського словника-мінімуму.
4. Василь Станович був чи не найпершим в Україні, хто заснував приватну газету “Добре серце”.
- Мабуть, то є вродженим, що я люблю волю, - казав Василь Васильович. – Одна справа, коли людина працює за вказівкою, і зовсім інша, коли творить свою газету і знає для кого творить. Коли я щось пишу, редагую, друкую, то завжди відчуваю, знаю кому я адресую ту чи іншу статтю.
У своїй газеті “Добре серце” він звернувся до тематики релігії та милосердя. Не випадково гаслом “Доброго серця” були слова: “Возлюби ближнього, як самого себе”.
- Доля в мене була така, - казав Василь Васильович. - Я переніс страшне дитинство, бачив біду, завжди стояв на боці знедолених людей, писав про їхні проблеми. Власне, з цієї теми милосердя я розпочав. Але потім побачив, що без релігії, християнства зрозуміти проблему милосердя дуже важко. Тому, власне, газета “Добре серце” й була релігійно-доброчинною.
Газета “Добре серце” мала успіх. Вона поширювалась по Україні й за кордоном. Найбільший наклад газети сягав 60 тисяч примірників. Потім Василь Васильович перетворив її на дитячий релігійно-доброчинний журнал.
5. Основою життя Василя Становича стала фотосправа.
Багато людей знають у Дрогобичі його видавництво “Добре серце” на вулиці Пилипа Орлика, де чи не за найнижчими цінами можна зробити фотографії.
Сам Василь Васильович давно кохався у фотографії, але лише напередодні свого шестидесятиліття зважився на персональну фотовиставку.
“Карпатська легенда” (так вона називалась) експонувалась у картинній галереї музею “Дрогобиччина” і вразила багатьох своєю вишуканістю, неперевершеною майстерністю, чимось невловимим і незбагненним.
6. Свого часу Василь Станович працював журналістом.
Найбільш тепло він згадував свою роботу в газеті “Ленінська молодь”, а потім і в “Молодій Галичині”.
- Мені подобалися творчі взаємини між працівниками, власне, те молоде завзяття, - згадував Василь Васильович. - Подібної творчої атмосфери не було в газетах “Вільна Україна” та “Львовская правда”. “Молода Галичина” стала нашою сімейною газетою, ми передплачували її мало не тридцять років. Працюючи в ній, я відчував себе молодим.
7. Одного разу Василь Станович задумав видавати газету “Хто рано встає…”.
- Цю газету я замислив як необхідний інструмент – довідничок, порадник, - розповідав авторові цих рядків Василь Васильович. - Важлива роль буде відводитися інформації бізнесменові-початківцю. Головне завдання я ставлю таке: переконати наших людей, що вже досить бути наймитами, треба ставати господарями. Наймит завжди дбає про те, щоб господар його не сварив, щоби був ласкавий до нього, а він би ні за що не переживав і не відповідав. Бо він є завжди наймитом. І ми були наймитами багато років. Тепер ми повинні поставити собі за мету стати господарями. Тому ми будемо намагатися подавати матеріали, які б те розтлумачили, показали як стати справжніми господарями, як завести господарку, як вести бізнес. Крім того, в газеті будуть релігійна та дитяча сторінки, багато порад господарям та господиням. Будемо також друкувати уроки есперанто. Я хочу зробити газету такою, щоб вона подобалася людям, щоб вони самі визначали, якої інформації потребують. І буде мінімум політики, ми не будемо втручатись у жодні політичні справи.
На жаль, жоден номер газети “Хто рано встає…” так і не вийшов, бо Василя Становича захопили інші справи. Але цією ідеєю скористались. Зараз в Україні виходить чимало подібних видань, в основі яких бачення проблеми так, як її відчував Василь Васильович.
Цікавою була й історія як виникла назва газети “Хто рано встає…”.
- Я оголосив жартівливий конкурс серед знайомих і друзів на кращу назву газети, - розповідав мені Василь Станович. – Переможець мав отримати десять американських доларів і пляшку голландського спирту “Ройяль”. Оскільки жодна пропозиція мені не сподобалася, то я придумав власну назву газети і мусив у себе заробити десять доларів і пляшку “Ройялю”. Хто рано встає, тому й Бог дає!
8. Найбільше Василь Станович любив працювати. Умів він також і відпочивати.
- Я люблю роботу, - казав він, - і починаю працювати, як правило, з шостої ранку. Тоді гарно думається і до вечора переробиш дуже багато справ.
Василь Станович любив порибалити. Головне, щоб ніхто не заважав. Тоді він заглиблювався у свої думи. Любив природу – особливо ходити по лісу.
У якій би важкій ситуації не перебував Василь Васильович, завжди жартував, розповідав анекдоти, кумедні життєві історії, підбадьорював інших, навіть якщо самому було погано.
9. Улюбленою стравою Василя Становича були вареники.
- Але найбільше я люблю спрактикувати незрозумілий харч, - казав він. -Часто й гостям своїм пропонував якісь там, скажімо, азу по-татарськи, чеську юшку чи іспанську зупку. Сам придумую, використовую різні рецепти, намішаю всілякої всячини – виходить непогано.
10. Якось я запропонував Василеві Становичу написати книгу про власне життя.
Він примружився, посміхнувся, закурив і сказав, що в нього попереду ціле життя, а зараз немає часу писати мемуари.
Десь місяців через три-чотири ми зустрілися.
- Старий, а твоя ідея класна, - сказав Станович.
- Яка ідея? – не зрозумів я.
- Та щоб я написав про своє життя. Цікава й повчальна історія вийшла би. З елементами детективу, любовними пригодами, цікавими життєвими історіями. Але то треба письменника, щоби написав роман.
Не знаю, чи брався Василь Васильович писати книгу спогадів, чи, швидше за все, знову був захоплений поточними справами у фотодіяльності, есперанто чи у видавництві “Добре серце”, яке стало його домівкою. Більше ми у розмовах до цієї теми не поверталися.
У Василя Становича можна було навчитися багатьом речам – і життєвим, і суто професійним. Хто ж знав, що невблаганна смерть так рано вирве його з лав життєлюбів…


МИРОСЛАВ РОМАНЯК: “РАНІШЕ БУЛО СОРОМНО ВИМАГАТИ ВІД ХВОРИХ ГРОШЕЙ ЗА ЛІКУВАННЯ”

Це інтерв’ю я взяв у дрогобичанина Мирослава Осиповича Романяка напередодні його дев’яностолітнього ювілею.
Наш краянин – людина-легенда. За своє життя він зробив понад 11 тисяч операцій. Завдяки запропонованому ним методу йодування солі сотні тисяч людей регіону уникнули важкої хвороби – вола (зобу).

“ТИ ПІДЕШ ЛІКАРЕМ В ОСВЕНЦІМ”

- Пане Мирославе, де Ви навчалися?
- Я закінчив Дрогобицьку українську гімназію, відтак у 1938 році – лікарський факультет медінституту в Познані (Польща).
- А з тих, із ким Ви вчились у Дрогобицькій гімназії, чи є ще хтось живий?
- Є колега один у Канаді, мешкає в Монреалі – відомий усім Адольф Гладилович. То я з ним сидів у гімназії вісім років на одній лавці. Ми переписуємося. Зенон Коссак (генерал Грицай) зі мною вчився, пам’ятаю його.
- Чи легко було українцеві в ті часи мати пристойну роботу?
- Дуже важко. Я протягом чотирьох років, будучи студентом, на кожні канікули приїжджав у Дрогобич і працював у міській лікарні спочатку помічником медсестри, а потім ординатором. Багато чого навчився, мене вже знали. Так тривало до березня 1943 року.
- А як Вам працювалося з німцями?
- У 1943 році приїхав на роботу з німцями місцевий українець Горніцький, який походив із Дрогобича. Але він вчився і працював на Заході. Коли хворі поступали в лікарню, то до кого йшли? До мене, бо я був спеціалістом. Йому то було завидно. А ще другий козир був у нього, що в мене дружина з Вінницької області, як її називали, “совєтка”. Німців це зацікавило: чого вона тут залишилася? Почали під мене “копати”. А заврайздоровіділом був доктор Чапельський. Ми з ним були дуже добрі знайомі. Одного вечора він телефонує мені й каже, щоб я негайно прийшов до нього. Я пішов з дружиною, і він попереджає: “Я сьогодні був присутній при розмові. Німці сказали , що завтра тебе вранці заарештують. Ти підеш лікарем в Освенцім, а дружина - на роботу в Німеччину”. Бачте, що робили українці-фольксдойчі, такі як Горніцький? Що робити? Каже: втікай із Дрогобича. Я втік до Львова. А у Львові звернувся до колишнього директора лікарні (так тоді називалася посада головного лікаря – А.В.) Чижевського. Теж мене дуже поважав і любив, він мені дав листа до свого друга в Золочів, де я працював лікарем-ординатором у лікарні до червня 1944 року (за сумісництвом - у лапках - хірургом партизанського загону). Маю партизанський квиток. Маю документ, що я є учасником бойових дій. Але це тема окремої розповіді.
- Після звільнення Дрогобича Ви знову приїхали сюди?
- Так, я приїхав відновлювати лікарню. Півтора року працював сам, бо в 1945 році всі лікарі, які були євреями та поляками, виїхали до Польщі. Був хірургом, завідуючим відділом. У 1968 році мене запросили на роботу керівником кафедри медичного інституту Івано-Франківської медичної академії. Там я був десять років. Потім за власним бажанням повернув назад сюди в Дрогобич у зв’язку з сімейними обставинами. Тут працював викладачем, потім доцентом, професором у нашому університеті, викладав основи медичних знань, а нині – на кафедрі валеології. Поступив на роботу в лікарню консультантом із хірургії, де працюю і сьогодні.. Написав і захистив кандидатську і докторську дисертації.
- А чому Ваша кандидатська написана російською, а докторська українською мовою? Такими були вимоги часу?
- Кандидатську я захищав у тодішньому Ленінграді, так що не міг писати українською. А докторську захищав у Києві, але також написав російською. Приїхав у міністерство, міністр подивився і каже: “Ти звідки?” – “З Дрогобича”.- “Ану, йди перероби на українську мову”. І я все переписував. Міністр Шупіт сам розмовляв українською. Коли був на наших теренах, то навіть одну ніч провів у мене вдома.

“РЕЦЕПТ ДОВГОЛІТТЯ: Я ЗВИК ДО РОБОТИ”

- Ви зробили справжню революцію з лікуванням зобу та йодуванням солі. Як це було?
- Ця моя робота розпочалась у 1948 році. Дрогобицька область, як і все Прикарпаття, дуже була поражена зобом. Ніхто тим не займався, люди ходили з такими великими зобами. Я оперував зоби, які мали величину головки дитини, до двох кілограмів. Є фотографії у моїй кандидатській дисертації. Я розробив методи операції, провів у колишній Дрогобицькій області обстеження. Були райони, такі як Славський, Боринський, де до 25 відсотків населення було поражено зобом. Я взявся ту проблему вивчати, дослідив усе і довів, що немає ні в воді, ні в повітрі, ні в харчах йоду. А відсутність йоду є причиною виникнення зобу. Значить, треба було якось населення забезпечити йодом. Я скористався тим, що в Дрогобичі є солеварний завод. Нав’язав з ними контакт і організував йодування солі, яке ведеться і сьогодні. В мене є грамота Міністерства, що я ліквідував зоб у Дрогобицькій області. За це отримав звання Заслуженого лікаря України.
- Цьому Ви присвятили свою кандидатську дисертацію. А про що докторська?
- Я вивчав вплив лікувальних факторів Трускавця на стан хворих після операції на шлунку з приводу виразки. Я зробив близько 800 операцій (резекція шлунка) і довів, як після цього курортні фактори допомагають хворим відновлювати здоров’я.
- Ваша робота отримала й громадське схвалення.
- Із 1950 до 1954 року я був депутатом Верховної Ради Радянського Союзу, двічі мене обирали депутатом міської ради в Дрогобичі, двічі був депутатом обласної ради. Став відмінником охорони здоров’я. Маю 16 медалей, орден Леніна.
- Чому Ви вирішили стати лікарем?
- Бачите, мене це цікавило від самого початку. Я дуже любив кроликів, курчат, оперував, різав їх і все те вивчав. Потім була ситуація, що я важко захворів. Мав бронхіт, катар тяжкий. Мене ніхто не міг вилікувати, але був такий доктор Козловський, директор дрогобицької лікарні, він тут 33 роки працював. І він мене вилікував. Якось цим він так на мене вплинув, що мені сподобалася та професія. І я став лікарем.
- Але ж лікарем у ті часи було стати не так легко?
- Дуже важко! Восени 1930 року я вже був у восьмому класі гімназії, коли поляки організували процес пацифікації. Закривали школи, гімназії. Вчителів, професорів виселяли. І нашу гімназію в Дрогобичі закрили. Ми залишилися без нічого. Тоді Андрей Шептицький у Львові в січні 1931 року відкрив так звану Малу духовну семінарію. Це була та сама гімназія, ті ж професори, та ж програма. Тільки назву мала іншу - духовна семінарія. Я поїхав у лютому туди навчатися. Там був три місяці. За той час у березні в Дрогобичі Андрей Шептицький відкрив філію Малої духовної семінарії на базі старої гімназії. То я приїхав зі Львова і закінчував навчання тут у червні. Закінчив із відзнакою, мав диплом. Поляки кажуть: а ми того не визнаємо, бо то є недержавне навчання. Що робити? Тоді Андрей Шептицький домовився, що той диплом визнають Чехія, Австрія і Бельгія. Хто з нас хоче продовжувати студії, то може їхати в ті держави. Я поїхав до Чехії і в місті Брно поступив у медичну академію, у так званий Масариків університет. А за той час у Дрогобичі відкрили гімназію. То я взяв академвідпустку як уже студент університету. Поступив у восьмий клас гімназії ще раз, то з мене вже сміялися. Закінчив уже в Дрогобичі ту офіційну державну установу. Відтак поступив в університет у Польщі.
- Вам буде 90 років. Чи маєте рецепт як так довго прожити?
- Знаєте, я особливо нічого не робив. Я люблю фізичну працю і досі кожний день працюю три-чотири години. Маю господарку, від маленького мене привчили. У нас була корова, свині, мали город. Я мусив і трави накосити, і гній вимітати, і дрова нарубати, і води наносити. Я то все робив. І я звик до роботи. Зараз маю кури, індики, крілики, бджоли. Я люблю господарку, я все сам роблю. Їм усе, що мені смакує. Не дотримуюся спеціальних дієт. Правда, ніколи не курив. Жодного разу. Алкоголю не вживаю. Як був студентом, два рази, пам’ятаю, напився – і більше ні. Було таке товариство “Відродження”, проти алкоголю. Я поступив у те товариство, більше не п’ю. Часом вип’ю шампанське на день народження, а горілки не вживаю.

“ЧОТИРИ РАЗИ Я МІГ ЗАГИНУТИ”

- Ви були депутатом Верховної Ради СРСР у 1950-1954 роках. А на другу каденцію чому вас не обрали?
- Може і обрали б, але два мої брати зникли під час війни. Мене почали допитувати, де вони. Я не знав. Значно пізніше довідався, що вони перебралися до Канади. Один брат працював у майстерні з ремонту двигунів, а інший був кравцем. Один помер уже, а другий живе.
- А Ви їх провідували?
- Я був у Канаді в 1988 році три місяці.
- Коли Ви були депутатом, то чи бачили Сталіна зблизька?
- Я його бачив зблизька метрів 50. Ближче не можна було. Біля нього була купа охоронців. Їздили на сесію раз чи двічі на рік, піднімали дружно руки, голосували за потрібні постанови. Досить цікаво виглядала сесія. Всі зібралися, починаємо роботу. Минає хвилин десять-двадцять, потихеньку відчиняються за президією двері, виходить Сталін. Всі встають, бурхливі оплески. Сталін трошки перечекав і сідав. І всі мусили сідати. Посидить п’ять-десять хвилин і йде геть. Коли він помер, то всім депутатам надіслали телеграму, аби вони їхали на похорон, але потім це відмінили.
- Вас охороняли як депутата?
- Охорона була дуже сильна. День і ніч на дверях сидів міліціонер. Йому невільно було до хати зайти. А другий у цивільному з КГБ ходив зі мною ззаду. Мені дали наган. Я все мусив подзвонити, якщо десь йду. Прийшов Новий рік. Працюю в лікарні, у поліклініці. Як іду на забаву, кагебіст за мною. Мені невільно було нікуди йти. Раз була така ситуація. Треба було поїхати до Львова, до знайомих у гості. Поїхали на моїй машині. Я був за кермом. Ми залишилися довше, але треба повертатися. Вечір, кагебіст каже: “Я вже не дозволю, боюся, залишаємося, будемо тут спати”. А де спати? Одна кімната. Мене поклали на ліжко з дружиною, йому нема де, він спав на підлозі біля нас.
- Я чув, що декілька разів у своєму житті Ви були за крок до смерті.
- Чотири рази я міг загинути. Два рази розбився з санітарним літаком. Якось ми полетіли в Бориню, є такий район гірський. Робив операцію. Там маленька площадка для посадки “кукурудзника”. Пішов сильний дощ. Площадка закінчується, а літак не може відірватися від землі. Сильний поштовх, пропелер відлітає, літак “носом” грузне в землю, а я на хвості “кукурудзника”. Другий раз подібне було в Рудках. Я вже був депутатом. Пішов перший сніг. Літак іде на посадку. Замість цього – потрапили у рів. Як вдарився – півкрила відлетіло. Його відбило вгору, колесо відлетіло. Потім ще раз вгору. Я знову зверху на літаку повиснув. Третій раз. Ми їхали на сесію в Москву. В Стрию зупинка. Я вийшов прогулятися, задумався. Поїзд почав іти. Я дивлюся що можу залишитися. Скачу на сходинку передостаннього вагона, але рука мені зісковзнула і я падаю під вагон. Лежу в капелюсі і в плащі. Розумію, що ще останній вагон буде йти. То я чекаю поки перейшли колеса, лежачи перекидаюся на платформу, встаю і чіпляюся за останній вагон. Капелюх на голові, нічого не сталося, тільки вимазався. Я білий, перестрашився, провідник, усі шукають де подівся депутат. Ось така була історія, в яку важко повірити. А четвертий раз – узагалі як у детективному фільмі. Я працював в Івано-Франківську. Мене викликали в Калуш на операцію. Долаю машиною останній підйом перед поворотом на Богородчани і бачу - великі чотири кози переходять дорогу. Хочу вам сказати, що я мисливець із 1950 року. Напав на мене азарт, і я машиною б’ю по козах. Потрапив в останню. Зіскочив з машини і забув поставити на гальма. Іду до кози й дивлюся, що машина котиться донизу. Я залишаю козу, біжу до машини, вскакую на ходу. Корпус усередині, а ноги по землі волочаться. Машина з розгону їде вниз, бачу глибоку фосу, а ще дощ, мокро, не зупинишся. Якось мені вдалося скрутити кермо вліво. Чую: машина зупинилася. Виходжу, ніде нічого нема, тільки в тому місці, де зупинилася машина, стоїть стовп, а на ньому намальована стрілка, яка показує, куди їхати на Богородчани. Це ще не все. Задні колеса повисли над фосою в повітрі. Як тепер виїхати? Стою, нарешті бачу: їде якась вантажівка з молдавськими номерами. Підняв руку, прошу зупинитися. Кажу їм, що бігли кози, я хотів їх об’їхати і випадково збив одну. Вони мене витягнули. Поки я ховав трос у багажник, вони ту козу вхопили і поїхали собі геть. Ось так чотири рази в своєму житті я був на волосинку від смерті.
- А своє перше полювання пам’ятаєте?
- То був 1950 рік. Я вже став депутатом Верховної Ради СРСР. Їдемо в Крукеницький ліс із доктором Бачинським, нині уже покійним, полювати на зайців. Дали мені двох автоматників, які мене мали охороняти і допомагати на полюванні. Їдемо, біжить заєць. Я вистрелив – не вцілив. Автоматник чергу – лежить вухань. Знову біжить ще один заєць. І тут б’ю мимо. Другий автоматник стріляє – заєць мертвий. Так я жодного зайця не забив, а привіз вісім. Отакий на початках був з мене мисливець.

“Я НЕ БРАВ ХАБАРІВ ЗА СВОЮ ПРАЦЮ”

- Ви зробили понад 11 тисяч операцій. Якась операція вам найбільше запам’яталася?
- Кожну операцію треба було пережити. Інколи було так, що вже самі не сподівалися, що людина буде жити. Були різні випадки. Оперував багатьох високих посадових осіб. Був тут такий голова облвиконкому перший після звільнення Дрогобича місцевий Кравчук, Юрій називався, Юрко. Він захворів на апендицит. Дружина його телефонує вночі: приїжджайте, чоловік хворий. Я приїхав, він лежить напівп’яний. Такий був вульгарний: ти що приїхав? Не дав оглянути себе. Я тоді подзвонив начальнику КГБ: мовляв, така ситуація. Прислали сержанта, якось вмовили того Кравчука, взяли в лікарню. На стіл прив’язати – не дається прив’язати: “Кого ви прив’язуєте, що ви собі думаєте?” Копається! Що я з ним пережив… Зробив операцію. На третій день приходжу над ранок, сестри біжать: “Слухайте, з Юрком зле!”. Що таке? Його, каже, здуло, болить живіт, кричить. Що за хвороба? А під дверима стоїть черговий. Я запитую що сталося? Той каже: “Вчора Кравчук послав мене купити котлету та пляшку шампанського”. Наївся. Напився. Ой, намучився я два дні, поки його рятував!
- Ви були спеціалістом широкого профілю: і травматологом, і навіть гінекологом, і вухо-горло-ніс лікували, і, звичайно, хірургом, операції робили. А зараз лікарі спеціалізуються на чомусь одному? Це добре чи не дуже?
- З одного боку – добре, а з другого – зле. Розумієте, колись були земські лікарі. Те, що ми тепер називаємо сімейним лікарем. Він знав усе. Знав сім’ю, дорослих і дітей, розбирався у спадкових хворобах, вмів здійснювати всі необхідні маніпуляції. Єдине, що не робив операцій. Для цього були спеціалісти. А тепер що? Ніби щось одне знає, лікує від своєї хвороби, а в комплексі проблему організму пацієнта не бачить.
- Чи маєте своїх учнів?
- Свого часу я мав у Дрогобичі курси. Їх організували з дозволу міністерства. Готували хірургів. Я випустив 36 чоловік і забезпечив – може, то буде нескромно – всю область хірургами. Колишня Дрогобицька область мала 24 райони. А хірургічна допомога надавалася лише в Дрогобичі, Стрию, Самборі і частина в Турці. Більше хірургів ніде не було. За наказом міністерства треба було організувати те все. То я вивчив 36 хірургів. Забезпечив усі райони хірургами. Не тільки райони, а навіть дільничні лікарні. Але багато з моїх учнів уже небіжчики.
- Я знаю, що Ви колегували з Чебаненком – старшим.
- Працював я з батьком Сашка Чебаненка.. Той був директором лікарні, як тоді казали, з 1949 по 1962 рік, а взагалі - хірургом. І головним лікарем, дуже гарним головним лікарем був. Як людину я його поважав. Він директор, а в мене працював хірургом на півставки. І казав так: “У кабінеті я директор, а в хірургії я тобі підкоряюся, ти директор”. У нас була така згода.
- А як була організована сама служба в облздороввідділі?
- У 1949 році в облздороввідділі був організований інститут обласних спеціалістів. То був хірург, терапевт, гінеколог і педіатр (дитячий лікар). Нас було чотири. Ми відповідали кожний за свою службу в області. Мали санітарний літак і санітарну машину і їздили по всіх районах, по всіх дільницях. І консультували, оперували, допомагали.
- Зараз у нас медицина така, що як не даш лікареві хабаря, то він навіть не подивиться на хворого. Так було завжди?
- Тоді того не було. Я 65 років працюю в медицині, але щоб колись узяв хабар за свою працю – ні. Я та мої колеги ніколи не спонукали хворих до цього. Раніше це переслідувалося. Буває, що хворий сам дасть шоколадку, чи коньяк, чи навіть гроші, але чисто символічно, як подяку. Ніхто не вимагав, то було соромно. За Польщі щоб лікар у лікаря взяв? Та за таке би розстріляли. А зараз навіть лікарі беруть один від одного. Хворим лікарі нахабно кажуть, скільки будуть коштувати медичні послуги: 50 чи 100 доларів. Я працюю консультантом і все роблю безкоштовно. Мене ж всі знають. Мені було би соромно вимагати гроші від хворого. Якби я за кожну з 11 тисяч операцій, що зробив, брав гроші, то вже давно був би, мабуть, мільйонером.
- А за радянських часів ви бачили справжніх лікарів – культурних, високоосвічених, інтелігентних?
- Бачив. З багатьма зустрічався. Я був обласним хірургом, майже щомісяця їздив до Києва на різноманітні наради та збори. А там усі світила медицини. Познайомився з Амосовим. Він був у мене два дні, ночував. У Дрогобичі були хворі на туберкульоз легенів, треба було видаляти. А він спочатку займався лише легенями. Хворі казали, що до Києва не поїдуть. Я тоді був депутатом. Телефоную міністрові й кажу щоби прислав Амосова. На другий день принесли телеграму: зустрічайте Амосова. Він приїхав зі своєю операційною сестрою, інструментами, робив операцію. Я був асистентом. Операції тривали по вісім годин, все робилося без наркозу, тоді його ще не було. Хіба давали новокаїн. Амосов був хорошим спеціалістом, розумною людиною, але якимось нарваним.

“ХОЧУ НАПИСАТИ КНИГУ ПРО МОЄ ЖИТТЯ”

- Як Вам зараз живеться в незалежній Україні?
- Не за таку Україну ми думали. Ви знаєте, що я зауважую в людях? Раніше ми все робили з патріотизмом. А тепер вільно можна все робити, а нема того. Ось був вечір Тараса Шевченка. Раніше не можна було відкрито збиратися, ми робили це таємно. А тепер на вечір Тараса Шевченка – хтось прийде, хтось не прийде, ніхто цим не цікавиться. А молодь узагалі, здається, лише на дискотеки ходить.
- А як Ви ставитеся до влади і влада до вас?
- Я з владою нічого не маю. Влада тоді знає як я потрібний. Мене не кличуть, щоб порадитись як ту медицину вести. А могли би закликати. Я маю що сказати. Нині й лікарі дуже розумні. Кажуть, що роблять так, як книжка пише. Книжка книжкою, а я маю практику. Правда, часом слухають моїх порад, але часто й роблять по-своєму.
- Кожна людина живе на цьому світі і ставить перед собою якусь мету. Чи можете Ви сказати, що вже всього досягли?
- Я хотів стати хорошим хірургом, як дрогобичанин Козловський. То була фігура. При ньому робили на шлунок чотири чи п’ять операцій за рік. А я зробив вісімсот. На зоб близько чотирьох тисяч.
- А що би Ви ще хотіли зробити в своєму житті?
- Написати книгу про моє життя. Може, комусь буде цікаво читати. А ще написати книгу про охорону здоров’я в Дрогобичі. Без мене ніхто того не згадає, ніхто того не напише.
- Раніше була зовсім інша культура в інтелігенції, ніж зараз, чи не так? Ви ще людина старого гарту?
- Безперечно! Раніше сходились інженери, адвокати, лікарі, прочитали газету, попили чай, поговорили, у шахи пограли, в карти. Було якесь спілкування. А зараз нічого немає. Всі замкнуті, всі в собі. Якщо зустрілись, то випили горілки чи коньяку - і розійшлися. Нема кав’ярень де би інтелігенти могли поговорити. Та й інтелігенції як такої не видно. Немає загальної культури. Молодь у нас страшенно не вихована. Жінку ніхто не поважає. За Польщі не можна було собі уявити, щоб хтось вітався і не зняв капелюха. А тепер палить цигарку – і розмовляє. Насіння лущать – і плюють наліво-направо…

Р.S. Дякую п. Ігореві Собку за допомогу в організації інтерв’ю.


НЕ СТАЛО ЄВГЕНА ГНАТИКА

Кажуть, що коли людина вмирає на якесь релігійне свято, то має ласку від Бога. Якщо ж умирає на Покрову, - то це особливий Божий знак.
Євген Гнатик помер 14 жовтня. Якраз збирався на Службу Божу. А потім мав іти на видавничу фірму "Відродження", в якій працював технічним редактором, брати книжки до парку, де відкривали пам’ятник Степанові Бандері. Не судилося...
Посада технічного редактора не відповідала тим функціям, які у фірмі "Відродження" виконував Євген Гнатик. Він був душею колективу, мудрим порадником і просто щирим другом. До нього тягнулися навіть незнайомі люди, які вперше побачили його. Для кожного він знаходив якісь особливі слова. З ним просто хотілося поговорити, коли було важко на душі. Він уловлював кожний смуток, бачив кожну сльозинку на очах і вмів розрадити.
Через нього йшов зв’язок з українцями на Сході та Півдні України, з тими людьми, які хотіли бачити Україну справді незалежною. Скільки книжок він їм відіслав! Микола Муль розповідає, що коли вночі треба було вантажити машину книжками фірми "Відродження", Євген Гнатик ніколи не відмовлявся від цієї роботи.
Багато років свого життя Євген Гнатик віддав праці економіста. Його професійні знання знадобилися фірмі "Відродження". Мабуть, стільки українських національних книжок не побачило б світ, якби не Євген Гнатик. Він умів переконувати керівників, "вибивати" з них потрібні кошти, які йшли на загальну справу. "Відродження", яке існує десять років, трималося на плаву в значній мірі завдяки цій непересічній людині. Уже в день похорону я чув від багатьох людей, що знайти заміну Євгенові Гнатику просто неможливо.
Так сталося, що я зблизився з Євгеном Гнатиком в останні три місяці його життя, хоча ми були знайомі роками. Якась незрозуміла сила притягувала до нього. Ми могли говорити годинами, і особисто мені, майже вдвічі молодшому, не було нудно. Навпаки, стільки життєвої мудрості зачерпнув від пана Євгена, скільки раніше й роками не міг зробити. Він картав мене за деякі мої статті, казав, що він написав би по-іншому. На нього просто не можна було образитися, бо робив це так делікатно, так м’яко, як тільки може дорікнути батько синові. Він був галицьким інтелігентом, хоча не мав високих звань і посад. Без нього фірма "Відродження" осиротіла і вже, на жаль, навряд чи підніметься на таку висоту, як це було за Євгена Гнатика.
Мені здається, що він сповна не використав ще один свій дар - уміння писати. Передмова до книжки, складання церковних календарів - це все не те, на що був здатний Євген Гнатик. Він міг написати цікаві книги, бо мав мудрі думки і своєрідне бачення світу. Але весь його час ішов на допомогу іншим людям, які, вважав він, можуть зробити більше.
Ми знали, що в нього хворе серце, хоча він майже ніколи не жалівся на це. Сприймав усе, дане Богом, як належне. Мені й досі не віриться, що я вже ніколи не побачу Євгена Гнатика...


ЄВГЕН ГНАТИК ПРО УПА

У нашому житті бувають події, які неможливо пояснити, керуючись лише звичними уявленнями. Тоді ми послуговуємося містикою, яка дозволяє впритул підійти до розкриття істини.
Мабуть, щось містичне є в тому, що доля покійного Євгена Гнатика, технічного директора дрогобицької видавничої фірми “Відродження”, дивним чином пов’язана з Українською Повстанською Армією. Досить сказати, що він помер 14 жовтня, саме на річницю УПА, коли в Дрогобичі відкривали пам’ятник Степанові Бандері.
Але мало хто пам’ятає, що саме Євген Гнатик написав передмову до книги Миколи Лебедя “УПА”, яку “Відродження” перевидало ще 1993 року. Декілька маститих авторів намагалося тоді сказати про УПА щось пафосне, але видавництву найбільше підійшов варіант, запропонований Євгеном Гнатиком. Здається, то була його єдина публікація у виданнях цієї фірми, хоча ім’я покійного стоїть на кожному примірникові книжки.
За своєю натурою пан Євген не був революціонером, але йому було притаманне відчуття справедливості, тому з такою симпатією він говорив про повстанців, які віддали своє життя за незалежність України.
Євген Гнатик писав просто, без пафосу, його слова доходили до самого людського серця:
“Всі воєнні та післявоєнні роки комуністичним режимом спеціально замовчувалося, фальсифікувалося те, що УПА – політичний та збройний авангард, який бореться за Самостійну Соборну Українську Державу, бореться спільно з поневоленими народами на їх власних землях.
Безсоромно перекручено, що УПА не боролася з гітлерівськими окупантами, а співпрацювала з ними. Мільйони невинних людей оголошувалися ворогами народу, а його оборонці – бандитами. Зайди, які не визнавали ні Бога і нічого святого, - ставали визволителями… Та історію цілковито не замовчиш, людську пам’ять не зітреш. Інша річ – поміняти добро і зло місцями”.
Нині одні політичні сили намагаються добитися визнання УПА воюючою стороною у Другій світовій війні, інші – не допустити цього. В їхніх публічних дебатах на перше місце виходить політичний фактор, причому прилаштований до сучасних умов. Тому говорити про позитивне вирішення проблеми не доводиться. Євген Гнатик, не будучи формально політиком, пропонував інший підхід – людський, моральний, посилався на нашу пам’ять, вірив у те, що, як і в казках, добро переможе зло. Шкода, що сучасним політикам навіть із їхніми добрими намірами не вистачає саме такого, філософського, людського погляду на життя, який був у Євгена Гнатика.
Добро, яке Євген Гнатик зилишив людям, примножується з кожним днем.


ДЕСЯТЬ МАЛОВІДОМИХ ФАКТІВ ІЗ ЖИТТЯ ЮЛІАНА ЛАГАНЯКА

Юліан Ілліч Лаганяк помер 14 жовтня, на Покрову. Кажуть, що люди, які вмирають того дня, мають особливу Божу ласку.
Сестра колишнього голови Дрогобицького райвиконкому Тетяна Лаганяк, відомий нотаріус, підготувала до друку книгу спогадів про брата. Перегорнемо разом сторінки книги. Перед нами постає неординарна особистість, яку поважали і прості люди, і начальство.
1. Маленький Юлік мав п’ять років і міг померти. Несподівано зупинилося серце й наступила клінічна смерть. Батькові повідомили, що виряджений уже його син лежить удома. Декілька годин, зачинившись у хаті й нікого не допускаючи, він робив йому штучне дихання й таки врятував життя.
Коли Юліан Лаганяк навчався в десятому класі, його міг убити з пістолета директор радгоспу “Підбузький”, якому здалося, що хлопець краде буряки з радгоспного поля. А той заганяв корову додому. У ті часи ніхто з директором не судився, бо могли бути ще більші неприємності.
2. Ще змалку маленький Юлік виявив великі здібності до навчання. Йому не виповнилося й семи років, а він уже хотів іти до школи. Директор школи Костянтин Михайлович Франкевич, який жив по сусідству з Лаганяками, на свій страх і ризик дозволив хлопчику сидіти в класі з першокласниками. Думали, що це йому швидко набридне. Вчителька не звертала на нього жодної уваги, а Юліан, уважно слухаючи її пояснення, самостійно навчився читати й писати.
За спогадами вчителів, Юліан був непосидючим учнем. Ніби й не слухав учителя на уроці, але коли б його не підняли, чітко відповідав на всі поставлені запитання. А ось п’ятірку з поведінки ніяк не могли йому вивести, бо шибеник залишався шибеником.
3. Під час навчання у Стрийському технікумі механізації та електрифікації Юліан Лаганяк змушений був розвантажувати вночі вагони на залізничній станції та здавати кров, аби заробити собі гроші на прожиття.
Якось у село Сторона Дрогобицького району, де жив Юліан Лаганяк, приїхали викладачі зі Стрийського технікуму. Вони не могли розв’язати якусь задачу й звернулися за допомогою до свого колишнього учня. Юліан із завданням упорався швидко, а викладачі на радощах стали підкидати догори його маму.
4. Юліан Лаганяк проходив практику в одному колгоспі на Старосамбірщині. Все йшло добре, але одного разу він відмовився виходити на роботу. З’ясувалося, що під час п’ятихвилинки голова колгоспу визвірився на якусь старшу людину, обізвав її нецензурними словами. Практикант сказав, що не буде з тим садистом працювати.
5. Коли померла мама, Юліана Лаганяка викликали в органи й заборонили ховати зі священиком. Юліан Ілліч відповів, що не може того зробити, бо то була остання воля матері, та й ховають її його сестри. Не побоявся й тоді, коли ховав батька. В ті роки за подібне могли виключити з партії й автоматично зняти з високої посади.
Шлюб з дружиною Юліан Лаганяк підпільно брав у Підбузькій церкві. Правив отець Коваль, який потім загинув у автомобільній катастрофі. Дітей теж підпільно хрестили вдома.
Коли Юліан Ілліч працював у Винниківській “Сільгосптехніці”, то тамтешню церкву переробили під склад. Ключі зберігалися в нього. Але він віддавав їх людям для відправ. Як тільки якийсь начальник мав приїхати, вони заносили декілька мішків селітри, знімали образи – вже склад. Поїде начальник – знову церква.
У ті роки повсюдно закривали церкви. Закрили її і в рідному селі Юліана Лаганяка. То він дав людям підроблені ключі, аби вони таємно через задні двері ходили до церкви. У селі він і цвинтар обгородив.
6. Коли Юліан Ілліч став головою Дрогобицької районної ради, то проклав до рідного села дорогу. Заздрісні люди написали аж до Києва: мовляв, Лаганяк прокладає асфальт у тупик, витрачає даремно гроші, марнує техніку та матеріали. Його викликали до столиці, і в одному високому кабінеті він так пояснив свої дії: “Я колись ходив пішки і не хочу, щоб мої односельці мучилися. Зараз маю нагоду, то чому не можу прислужитися рідному селу? Хочу щоб люди пам’ятали”. Використовуючи своє службове становище, як би зараз сказали, пустив до Сторони два автобуси.
7. Юліан Лаганяк був затятим мисливцем, але даремно тварин не убивав. В останні 15 років свого життя навіть рушницю не брав на полювання. Він просто любив милуватися природою, дихати свіжим повітрям.
Якось цілою компанією поїхали на полювання. Мали ліцензії – все як треба. І ось – треба ж такому трапитися! – собака лайка залізла в річку і не могла вилізти. А то був сніг, лід. Ніхто не хотів за собакою йти, казали, що сама вилізе. Проте Юліан Ілліч заліз у воду, витягнув собаку і на руках виніс на берег. Повитирав її своїм рушником, а потім сказав колегам: “Ось тепер можемо йти”. Нікого не залишав у біді, навіть братів наших менших.
8. Одного разу, вже будучи головою Дрогобицького райвиконкому, Юліан Ілліч приїхав додому в неділю пізно ввечері й поскаржився, що дуже наробився. Виявляється, в Опаці мали здати школу до першого вересня. То він замовив людей працювати в неділю й сам був з ними на найважчих роботах.
9. У родині Юліана Лаганяка кликали просто – Юлік або навіть Ю. Його улюбленим словом було “рура”. Так він кликав дружину, сестер, своїх співробітниць. Говорив це лагідно, так що образитися не можна було. Юліан Ілліч був врівноваженим, по-філософськи ставився до життя. Він ніколи не вживав нецензурних слів.
10. Юліан Ілліч знав чимало анекдотів, але один любив розповідати досить часто. Це навіть був не анекдот, а життєва історія. Він розповідав, як у Стороні один вуйко разом із дружиною вигодували велику свиню. У них була потреба в грошах. Отже, треба було ту свиню продати. Задумалися, де будуть продавати. В Дрогобичі багато людей, там м’ясо дешевше. Вирішили повезти до Самбора, там можна було за свиню взяти більше. Дружина наказує, щоб чоловік не продешевив, щоб гроші заховав, щоб не напився, щоб се та те. Добре, поїхав. Приїжджає додому аж о третій годині ночі. Дружина не спить, виглядає, чекає на чоловіка. “Ой, Івасю, як там свиня?”. – “О, добра свиня”. – “Як торг?”. – “О, ти знаєш, як купували м’ясо? Яку ціну гарну давали?”. – “А де ж гроші?”. – “Ой, не питай, Катерино: як сядеш з панами в карти грати, свиня хіба квикне”.

P.S. Дякую п. Тетяні Лаганяк за допомогу в зборі спогадів про її брата.


ХТО ВБИВ ОТЦЯ БУРЯДНИКА?

“Знаємо ж бо, що через кілька хвилин після того, як було скоєно злочин, на допомогу прибули лікарі. Ті ж, хто повинен захищати наш мир і спокій, їхали дуже довго.Часто наслідки запізнілого реагування бувають фатальними. Подібна поведінка правоохоронців - це також глибока виразка на тілі нашого суспільства. У світлі подій в Україні, які стались упродовж останніх кількох років (маю на увазі вбивства на замовлення, штучне затягування розслідування злочинів, факти ганебної співпраці стражів порядку з криміналітетом), можна стверджувати, що не перестали чигати загрози над людським життям”. (“Він промовляв душею й серцем”. Проповідь Владики Юліана Вороновського на заупокійній Святій Літургії. “Жива вода”, № 8, серпень 2001 року).
Ці слова Владики стосувалися отця Бурядника, священика із села Модричі Дрогобицького району, вбитого невідомими. Втім, звичайно, комусь відомо, хто здійснив цей страшний злочин, ось тільки розкрити його виявилося не до снаги місцевим нишпоркам.
Коли вбивають наших духовних поводирів – це означає, що смертельними метастазами вражене все суспільство. Вбивство священика стало викликом усій громаді. Його похорон повністю транслювало польське телебачення, тоді як на окремих українських телеканалах цьому присвятили скупі рядочки сухих повідомлень.
Існують різні версії цього злочину. Найбільш абсурдним виглядає те, що вбивство здійснено, мовляв, з метою пограбування. Але злочинці нічого не прихопили з собою. Не відкидаймо й того, що певні особи просто не хотіли, щоб отець Бурядник був священиком власне у Трускавці. Проте найвірогіднішою версією виглядає та, що отця Бурядника вбили за його належність до Української Греко-Католицької Церкви.
Після смерті священика стали коїтися дивні речі. На адресу його рідних пролунали погрози – і знову не вдалося встановити авторство невідомих. Знаходячись постійно в психологічній напрузі, боячись фізичної розправи, бачачи безпорадність правоохоронців, дружина та сини покійного отця Бурядника вирішили виїхати до США.
Про отця Івана Бурядника я розмовляю з його дружиною пані Ольгою.
- Як Ви думаєте, хто вбив отця Бурядника?
- Він мені сам про це казав: “Мені телефонують і погрожують москалі”. Він збудував церкву Покрови в Трускавці, і до нього перейшло чимало людей, які раніше ходили до Української Православної Церкви Московського Патріархату (вона знаходиться біля міськвідділу міліції). Навіть відпочивальникам зі Східної та Південної України було затишніше в нашій церкві.
- Чому про телефонні погрози ні Ви, ні Ваш чоловік не повідомляли правоохоронним органам?
- Знаєте, все в руках Божих. Люди на сповідях казали чоловікові багато речей, попереджували його про небезпеку, але він не смів цього виносити за стіни церкви. В Трускавці й досі живе одна високоосвічена пані, яка, можливо, бачила одного із імовірних убивць мого чоловіка. Вона йшла до сповіді, а перед нею був якийсь під два метри чолов’яга. Він відверто погрожував отцю Буряднику, казав: “Ти будеш робити так, як я захочу”.
- Усі ці факти Ви розповідали в прокуратурі?
- Так, і в Києві, і нещодавно у Львові. Розмова з одним із заступників прокурора області справила на мене приємне враження. Зараз слідство доручили вести іншій людині. Взагалі відомо багато цікавих і дивних речей, але... Я думаю, що місцеві люди знають, хто вбив мого чоловіка, хто був замовником цього жахливого злочину, проте страх за власне життя, за життя родичів змушує їх мовчати.
- Ви гадаєте, вбивство отця Бурядника – це помста за його належність до Української Греко-Католицької Церкви?
- Ми були на Млинках у Дрогобичі, в Модричах, Почаєвичах – і всюди люди без проблем перейшли до греко-католицизму, коли постала незалежна Україна. Люди дуже його любили. А діти просто обожнювали отця Бурядника. Під час сповідей він брав їх на коліна, вони любили кататися разом з ним на машині.
- Ви бачили вбивць свого чоловіка?
- Вони були в масках, всі, крім одного, під два метри зростом. Жодного слова не промовили. Лише коли в тілі чоловіка прокрутили ножем, я почула єдине слово: “Шухер!”
- Ви не сподівалися, що погрози вашому чоловікові будуть виконані?
- Чесно кажучи, ні. Як це, відібрати в людини життя? Чоловікові зробили 14 операцій, витягли його, можна сказати, з того світу. Лікарі давали йому ще 15 років життя.
- А як Ви познайомилися зі своїм майбутнім чоловіком?
- Після закінчення педучилища мене скерували на роботу в село Либохори Турківського району. Технічним працівником у школі був батько Іванка, а він сам на той час закінчив торговельне училище і працював продавцем у магазині. Симпатичний хлопець одразу впав мені в око. За ним бігали дівчата, багато з них вважали мене своєю суперницею, але ми покохали одне одного і побралися 5 лютого 1977 року.
- А коли Ваш чоловік задумав стати священиком?
- Коли він був малим, його спаралізувало. Мати молилася до Бога й сказала: якщо дитина виживе, вона зробить усе, аби він став священиком. Ви знаєте, як у ті часи переслідували людей за саму думку про це. Я поступила на філологічний факультет Ужгородського університету й хотіла, щоб ми з Іванком училися разом. Він любив історію і здав документи на історичний факультет. Перший екзамен – а його немає. Він потім розповідав мені, що напередодні йому приснився Бог, який застеріг його: “Не туди стріляєш, Іване!”. Я зрозуміла все і не стала перечити. Він поступив у Ленінградську духовну семінарію. Це тема окремої розповіді, як йому заважали так зробити, залякували, знімали з автобуса, писали туди, що він буцімто б’є молоду дружину тощо. Але він виконав обітницю матері перед Богом і став священиком.
- Сни, наскільки я знаю, відіграли фатальну роль у Вашому житті?
- Так. За тиждень до вбивства чоловіка мені приснилося, що в нашу хату вдираються люди з автоматами. Так і сталося. Наш старший син Микола вилетів до Америки за кілька днів до смерті батька. У ту фатальну ніч йому приснився тато, весь у білому. Він сказав: “Сину, я прийшов до тебе”.
- Микола теж став священиком?
- Після закінчення студій у Польщі він висвятився в батьковій церкві в Трускавці. Зараз працює сотрудником (одним із чотирьох священиків) у церкві святих Володимира та Ольги в Чикаго.
- А невістка?
- Вона з Модрич. Вони побралися вже після смерті чоловіка. Невістка за фахом фармацевт, у США це дуже популярна професія. Єдине, що треба переучуватися, щоб визнали наш диплом. Зараз вона працює в українських культурних установах. Внуків ще нема.
- Чому молодший, Іван, не пішов шляхом батька?
- Мого чоловіка вбили, коли син закінчив десятий клас. Це стало великим потрясінням для нього. Він готувався стати лікарем, але під впливом тих подій теж вирішив присвятити своє життя Богові. Проте в силу різних обставин, пов’язаних насамперед із спілкуванням з окремими священиками, які лише на словах говорять про свою любов до людей, він змінив своє рішення. Я не засуджую сина, бо добре розумію його, адже сама стикнулася з фальшю. Зараз Іванко посилено вивчає англійську мову й готується стати медиком.
- Коли ви летіли до Америки, вами керував страх. А зараз?
- Чесно скажу, нині страху нема. Не те, що мені все одно, але я розумію: все в руках Божих. Перебуваючи цей тиждень тут, відчувала, що за мною стежать. Але нехай знають, що я їх не боюся.


НАЦІОНАЛЬНА УВ’ЯЗНЕНА ЛІТЕРАТУРА В ДРОГОБИЧІ СТАЛА ДОСТУПНОЮ

У місті Юрія Котермака став повноцінно функціонувати відділ діаспорної літератури Дрогобицької міської центральної бібліотеки імені В’ячеслава Чорновола. Не кожне місто може похвалитися саме таким відділом у своїй бібліотеці.
Завдяки народному депутатові України Петрові Димінському був зроблений ремонт приміщення, надано йому пристойний зовнішній вигляд, упорядковано книгосховище.
Діаспорною бібліотекою опікуються Гімназійне Братство та товариство “Рідна Школа”. Створена Опікунська рада, яку очолює п. Корнелія Глинська.
Велика роль у тому, що в Дрогобичі діє відділ діаспорної літератури, належить покійному Миронові Дутку. Це стало справою останніх років його життя.
Сама ідея утворення в Дрогобичі бібліотеки національної ув’язненої літератури витала в повітрі давно. Адже було відомо, що на Заході впродовж більше ніж півстоліття видавалося чимало літератури, в якій правдиво описувалася наша історія, а ми, не маючи до цього жодного доступу, змушені були задовольнятися тим, що продукувалося в радянські часи. Зневага до національного, перекручення, відверта фальсифікація нашого недавнього минулого – ось на чому виховувалося не одне покоління людей. Так що рано чи пізно така бібліотека, яка б несла правду, повинна була постати в Дрогобичі.
Декілька років тому однокласниця Мирона Дутка з Дрогобицької гімназії пані Ірина Берегуляк, яка нині живе в Сиднеї, висунула ідею, щоб Фундація українознавчих студій Австралії поділилася книжковими фондами з Дрогобичем. Батько пані Ірини свого часу був директором школи в Добрівлянах, а її чоловік, пан Роман Кручко, - син добрівлянського пароха. Так що, як бачимо, це національно свідома сім’я, яка змушена була рятуватись аж на п’ятому континенті, щоб не бути фізично знищеною більшовиками.
Протягом тривалого часу дрогобичани отримали з Австралії чимало книжок, що й склало основу нинішньої діаспорної бібліотеки. Ця література йшла на адресу нашої міської бібліотеки, тому що було вирішено відмовитися від практики посилання книжок приватним особам. Гіркий досвід навчив, що, як правило, тоді література розтягається, зникає, хтось навіть гріє на цьому руки. А в бібліотеці працюють фахівці, висококласні бібліографи, так що можна було сподіватися на кваліфіковану обслугу цієї безцінної літератури. Так і сталося.
На адресу дрогобичан прийшли також журнали – і не лише з Австралії. Велику кількість літератури надіслав доктор Стецьків зі США (його батько був директором школи в Грушові, а сестра Стефа – однокласницею п. Мирона Дутка в Дрогобицькій гімназії). З Канади чимало літератури надійшло від Станиці Братства колишніх вояків дивізії Української Національної Армії. Цікаві книжки було отримано з Польщі від доброго товариша п.Мирона Дутка - Богдана Боберського, племінника відомого діяча національного відродження та спорту Івана Боберського. Українське видавництво “Тирса”, що у Варшаві, а також польські вчені п. Сівіцький, п. Євген Місило, професор Козак також поповнили дрогобицьку бібліотеку. Надіслали літературу й інші добродії.
Нині у відділі діаспорної літератури 5400 книг. Всі вони занесені в картотеку, так що читачам зручно знайти потрібне видання.
Це унікальна література, яку годі було прочитати за радянських часів. Саме по ній можна вивчати правдиву історію України.
Звичайно, бракує комп’ютерів і копіювальної техніки, щоб ми теж могли наблизитись до західних стандартів. Але, головне, унікальна література в Дрогобичі є і нею може скористатися кожен дрогобичанин.
Пророчими виявилися слова Мирона Дутка, сказані ним незадовго до смерті авторові цих рядків: “ Я вірю, що ці книжки будуть читати і професор, і учень”.


ЧОМУ ДРОГОБИЧУ НЕ ПОТРІБНІ БУЛИ БРАТИ МОЛОДЬОЖНИКОВИ?

Мабуть, не було такого міського голови Дрогобича, якому я не казав би про братів Молодьожникових, Валерія та Олександра. Вони хворіли на міопатію (дистрофію м’язів).
Чверть століття хвороба заганяла їх у глухий кут: без сторонньої допомоги вони не могли рухатися, доглядати за собою.
Проте це не заважало Олександру Молодьожникову писати талановиті картини. Треба було бачити, як людина, котра не володіла руками, малює - і так, що йому міг позаздрити будь-який художник. І за чверть століття міська влада не спромоглась організувати не те що виставку, а бодай маленьку виставочку його художніх творів, хоча менш маститі мистці виставляються по Львовах, Києвах, близьких і далеких зарубіжжях. У багатьох дрогобичан залишилися картини, написані Олександром Молодьожниковим.
У тій же квартирі, де жив Олександр (на вулиці М.Грушевського, недалеко від центрального універмагу) доживав віку після смерті брата Валерій. Та ж страшна хвороба прикула його до ліжка. Валерій писав вірші. Досі пам’ятаю, як він читав їх мені. Нічого подібного ні до, ні після я не відчував. Спеціалісти одностайно відзначали самобутність його творчої манери. Декілька років тому знаний у нашому місті літературознавець Марк Гольберг написав передмову до збірки його віршів. Залишилася “дрібниця”: знайти гроші для видання. Збірка віршів Валерія Молодьожникова не видана й нині...
Років з п’ять я писав у різні газети про феномен братів Молодьожникових. У нас регулярно змінюється міська влада, і я неодноразово звертався до керівників різного рангу з пропозицією та проханням матеріально й морально допомогти їм. Та у чиновників знаходилися важливіші справи.
Молодьожникови завжди жили з друзями і для друзів. Хтось приносив їм пляшку, хтось декілька гривень, аби підтримати їхнє бідацьке матеріальне становище, бо так званої пенсії заледве вистачало для того, щоб не померти голодною смертю. Не називаю цих достойників, відомих у Дрогобичі людей, які не пнуться в еліту, але є нею за своєю суттю й духом.
Тішу себе тим, що ми, можливо, ще побуваємо на виставці картин покійного Олександра, потримаємо в руках збірку віршів теж покійного Валерія Молодьожникова. Як кажуть, надія вмирає останньою...
Олександр і Валерій померли. Немає людей – немає проблеми. Ми втратили таланти, які могли принести славу Дрогобичу. Шкода…


ЗА 50 РОКІВ ДРОГОБИЧАНИН ПАВЛО КЛАП ВІДІМКНУВ ПОНАД ТИСЯЧУ СЕЙФІВ

Відійшов у Вічність Павло Максимович Клап – старий і єдиний (принаймні, офіційно) дрогобицький “ведмежатник”.
Декілька років тому він став для мене справжньою знахідкою. Мій співрозмовник виявився вельми цікавою людиною
“Ведмежатником”, причому законним, він став через збіг обставин. В автослюсарну майстерню, де Павло Клап влаштувався працювати, а потім у промкомбінат, який нині виріс у машинобудівний завод, звозили сейфи. Вони – як вітчизняні, так і закордонні, – були замкнені ще з часів війни. Їх різали автогеном, витягали з них замки, ті замки ремонтували або виготовляли нові, відтак сейфи знову заварювали.
Павло Клап не хотів виконувати таку марудну роботу. Він задумався над тим, як відмикати замки, щоб не ламати сейфів. Сам від себе навчився це робити, ніхто йому нічого не показував.
Щоб відімкнути сейф, розповідав мені Павло Максимович, насамперед треба добре знати замок, мати в голові його конструкцію. Адже кожний конструктор намагається зробити замок так, щоб ніхто його не відімкнув. Є дуже багато видів замків. Починав пан Клап з віденських сейфів, вони були не дуже складними. Потім Австрія передала патент Німеччині. Ті сейфи вже стали складнішими. Бувало, що ключ однаковий, але замки все одно по-різному відмикалися. Відтак німці продали патент полякам. Сейфи стали ще складнішими. Але наш краянин усі осилив.
У ті часи в організаціях, установах стояли, як правило, сейфи радянського виробництва. Вони не були високої складності. Лише в деяких була добра конструкція. Абсолютну більшість сейфів робили швидко, адже їх треба було багато. Будь-який голова колгоспу чи бухгалтер повинні були мати сейф. А якщо їх робили швидко, то про яку якість чи складність могла йти мова? Радянські сейфи легко відмикалися, бо зроблені вони були грубо, неточно.
Павло Клап колись хотів підрахувати, скільки сейфів він відімкнув за своє життя, але збився з ліку. Але, за його словами, не менше тисячі.
Такі люди, як Павло Максимович Клап, були на обліку в КГБ. Кожний факт відкриття сейфа проходив через цю грізну структуру. Доводилося працювати під недремним оком людей з “гарячим серцем, холодним розумом і чистими руками”. І за незалежної України, хоча й змінилися часи, Павло Максимович не хотів розповідати деякі “таємні” історії.
А ключі від сейфів губили всі: партійні й господарські керівники, банкіри, ті ж кагебісти. Були й термінові завдання, коли майстер вночі не лише відмикав сейф, а й робив ключ до нього.
Чи не боявся той, кому Павло Максимович відмикав сейф, що можна зробити дублікат ключа і потім самотужки викрасти те, що є всередині? Старий майстер казав, що люди йому довіряли. У нього й думки не було виготовляти дублікати ключів для себе. У цій роботі потрібні, на його думку, насамперед, чесність і порядність.
Мабуть, кожний фахівець своєї справи мріє, щоб у нього були учні. На жаль, послідовників у Павла Максимовича не виявилося. “Намагалися в мене вчитись, - казав він, - але не виходило в них. Для цієї справи замало бажання. А нечесних не вчив сам, оберігав їх від в’язниці”.
За п’ятдесят років роботи з відмикання сейфів без ключів Павло Максимович самотужки виготував понад тисячу різноманітних гачечків, затискувачів, спеціальних відмичок, причому для кожної конструкції замка – свої, оригінальні. Але скористатися цим “джентльменським набором” будь-хто не зможе. Головну роль відіграє чутливість пальців майстра. Тому за три дні до котрого вже за рахунком відмикання сейфа Павло Максимович не те що ста грамів горілки не пив, а й склянки пива собі дозволити не міг.
“Ведмежатник” Клап, як то кажуть, працював без свідків. Він чемно просив господарів вийти з кімнати і в абсолютній тиші чаклував над сейфом. Проте авторові цих рядків Павло Максимович зробив виняток. Колега зі Львова нічого не міг вдіяти зі своїм сейфом, від якого загубив ключі, а тому подарував його мені. Так ось, я сам став свідком того, як за якихось десять хвилин майстер упорався з роботою. Щоправда, сейф був радянський, але факт залишається фактом. Наступного дня Павло Максимович приніс мені виготовлені ним ключі від сейфу.
Будучи на пенсії, Павло Максимович продовжував свою роботу. До нього зверталися різні люди, яким треба було відімкнути сейфи.
Такси за роботу в нього не було. Він щиро зізнався: брав те, що давали...

P.S. Дякую п. Надії Галевич за допомогу в організації інтерв’ю.


ВАСИЛЬ ПИЦЬ: “ЯКЩО ЗАКОН НЕ ДІЄ, ТО ВІН УЗАГАЛІ НЕ ПОТРІБЕН”

Прокурор Дрогобицького району Василь Васильович Пиць – людина відома. Так сталося, що він уже давно безпосередньо не спілкувався з журналістами, хоча, безперечно, має що сказати. Він авторитетний, знаючий юрист, до його порад прислухаються.
Якось ми звикли, беручи інтерв’ю у людини, котра знаходиться на державній службі, запитувати її лише про роботу, забуваючи, що сутність особи не лише в цьому. Крім усього іншого, прокурор району – звичайна людина, зі своїми смаками та слабинками. Якщо для когось він –неприступний страж порядку, то для друзів – вірний товариш, для дітей – люблячий батько.
Про роботу прокурора, його бачення проблем правоохоронної системи, про людяність і чесність, любов і справедливість – все це ви прочитаєте в цьому інтерв’ю.

“Я НІКОЛИ НЕ ВСТУПАВ У ЖОДНІ УГОДИ ЗІ ЗЛОЧИННИМ СВІТОМ”

- Якими успіхами на сьогоднішній день може похвалитися прокурор Дрогобицького району?
- Знаєте, говорити про успіхи в нашій справі недоречно. Можна сказати, що нами щось зроблено, є певні напрацювання. А успіхи – це неправильне трактування прокурорської роботи.
- Скажіть, будь ласка, з чого Ви починали як прокурор?
- Я був прокурором Старосамбірського району, потім Дрогобича, а тепер Дрогобиччини – і всюди розпочинав з … ремонту приміщень прокуратури. Не дивуйтесь, але це - обличчя нашої служби. Адже якщо людина заходить у нормальний, а не обшарпаний кабінет до прокурора, то вона по-іншому все сприймає. В якій би краватці не був прокурор, але якщо в його кабінеті, вибачте, зі стелі штукатурка летить, то відвідувач думає: навряд мені тут допоможуть, якщо самі не можуть собі раду дати. Як театр починається з вішака, так і прокуратура – із зовнішнього вигляду службових кабінетів і коридорів.
- Чи маєте Ви можливість власноруч підбирати кадри, формувати, як-то кажуть, свою команду?
- Фактично цього, на жаль, немає. А я думаю, що для ефективної роботи прокуратури необхідно навіть законодавчо, якщо хочете, закріпити це положення про підбір кадрів, щоб я, як прокурор району, рекомендував конкретну людину на ту чи іншу посаду. Та хай би зі мною бодай узгоджували кандидатури. Справа в тім, що приходять різні люди, більш чи менш кваліфіковані. Звичайно, вони набираються досвіду, але то все дуже важко дається. Від кваліфікації працівника прокуратури залежить яку пораду він дасть тому чи іншому відвідувачеві.
- Вам, мабуть, теж доводиться часто цим займатися?
- Звичайно. Людина може піти від тебе незадоволеною, але ти їй дав пораду, розтлумачив чинне законодавство. Наші відвідувачі не хочуть чогось неймовірного, вони хочуть вирішити свої маленькі проблеми. Наприклад, виник спір за межу – і треба допомогти. Проблема в тому, що нове законодавство трошки обрізало повноваження прокуратури, але за нами й далі залишається право звертатися в різні інстанції в інтересах тих людей, які не можуть захистити свої права. Проте не все в нашій компетенції, і не кожну нашу заяву суд може прийняти, ми це роз’яснюємо людям, хоча було би простіше, скажімо, скерувати кожного до адвоката, який за свої послуги візьме гроші.
- Чи вистачає прокурорських працівників для дотримання чинного законодавства в такому великому районі як Дрогобицький?
- Ні, не вистачає. На Дрогобиччині проживає до 80 тисяч населення, а в районній прокуратурі працює всього 5 чоловік. Скажімо, в Бориславі чи Трускавці, де населення значно менше, передбачена посада заступника прокурора,а у нас цього нема.
- Як Вам співпрацюється з районним судом?
- Нарікати нічого. Тісно співпрацюємо в рамках чинного законодавства. Якщо треба, суд мене в чомусь підправляє або я суду дещо підказую. У нас немає скасованих вироків, ми принципово до цього ставимося. Тобто йде нормальна робота в плані захисту інтересів держави й громадян. Для нас закон – понад усе.
- Специфіка Вашої роботи така, що доводиться зіштовхуватись і зі злочинним світом.
- Безумовно, але я ніколи не вступав з ними у жодні угоди, і вони це знають. Коли я не знав як поступати, то завжди поступав по закону. І ніхто ніколи не мав до мене жодних претензій.

“У ДРОГОБИЦЬКОМУ РАЙОНІ ОРГАНІЗОВАНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ НЕМА”

- Я знаю, що 1989 року Ви в складі слідчої групи прокуратури Радянського Союзу побували в Сумгаїті. Розкажіть, будь ласка, більш детально про це.
- Так, це було пов’язано з карабахськими подіями. Я був там півроку і не жалкую про це, бо багато чого навчився, набрався досвіду. Ми виявляли людей, винних у розбоях, бандитизмі, вбивствах, скеровували справи до суду. То були страшні справи. Дали нам велику охорону, ми працювали без вихідних. Що мені особливо запам’яталося, так це те, що навіть у той час наголошували на тому, щоби було передбачено право на захист. Тобто інтереси людини ставили на перше місце, невинна людина не повинна була потерпіти. От з того часу я намагаюся працювати так, щоб не було скасовано жодного вироку суду. Це для мене основне. І в моїй практиці такого не було. Хтось був більше винний, хтось менше, але були винні і засуджені на законних підставах.
- Надивившись фільмів і начитавшись книжок, пересічний громадянин переконаний, що всі докази правоохоронні органи, прокуратура в тім числі, добувають незаконним шляхом.
- Я не буду розписуватися за інших, але скажу за себе, що діяв завжди законними методами. Зараз, згідно закону, людина має право не давати покази проти себе, близьких і рідних. І нічого страшного в цьому я не бачу. Навіщо їй про все це розповідати? Тому я завжди кажу своїм співпрацівникам, що краще нехай, можливо, ми не розкриємо того чи іншого злочину (хоча все повинні розкрити!), але не маємо права засудити невинну особу. Я знайомлюсь із законодавством інших країн і скажу вам, що у нас прийнятий більш демократичний закон відносно особи та її захисту. Треба лише вміти його використовувати.
- Скажіть, будь ласка, якими є основні проблеми Дрогобицького району з точки зору прокуратури?
- Насамперед це проблема реформування агропромислового комплексу. Колишні колгоспи фактично знищено, а нові господарства, які постали на їхньому місці, не можуть собі дати ради. Це пов’язано зі зловживанням окремих керівників, іншими проблемами. Я б назвав також проблему екології, зокрема самовільного вирубування лісу. Ми колись про це будемо дуже жалкувати, бо за рік-два ліс не можна виростити.
- А як щодо організованої злочинності?
- Я б узагалі відкинув у Дрогобицькому районі таку форму. Бо, як тлумачить закон, вона повинна бути на постійній основі, а у нас такого немає.
- І корупції нема?
- В тому значенні - як зрощення влади зі злочинним світом - теж немає. Коли сільський голова видав довідку і отримав за це пляшку коньяку – це корупція? Поодинокі випадки не носять організованого характеру.
- Чи зменшується в районі злочинність?
- Так. Якщо десь у 1995-1997 роках був пік злочинності, то нині маємо тенденцію до зменшення. І це не тому, що ми не реєструємо якихось фактів. Бо якби ми зробили це, то люди відразу б зреагували.

“ЛЮБА – ВЕЛИЧЕЗНИЙ ПОРАДНИК У ЖИТТІ ТА РОБОТІ”

- Робота роботою, а чим ви любите займатись у вільний час?
- Люблю подорожувати, хоча останнім часом не маю можливості цього робити. А ще читаю книжки – історичну літературу та детективи. Романи Чейза захоплюють, їх легко читати. Читаю розумні книжки про свою прокурорську професію.
- Вам, мабуть, доводиться часто чути нарікання людей на роботу правоохоронних органів.
- Так, є такі нарікання. Того злочину не розкрили, іншого. А я взагалі дивуюсь, як ми ті злочини розкриваємо. Ось зараз маємо можливість придбати комп’ютери чи іншу техніку, але це мізер порівняно з іншими країнами. Я був у зарубіжних відрядженнях, і наші колеги дивуються, як ми ще даємо собі раду.
- Ви - віруюча людина?
- Так. У мене це змалку. Бабця, коли то все було заборонено, робила так, щоб я ходив до церкви, молився Богу. Коли приходжу до церкви, то відчуваю ту ауру, щось святе над собою.
- А коли Ви вирішили стати прокурором?
- Я народився в селі Велика Тур’я. Це Долинський район на Івано-Франківщині. Велике село, десь біля 900 номерів. Коли я був у восьмому чи дев’ятому класі, у нас відбулося виїзне судове засідання. Тоді я побачив прокурора, такого ж сивого, як я зараз. (Сміється). Він ще, слава Богу, живий. Те, як прокурор підтримував звинувачення, мені сподобалося. І я сказав собі, що теж буду прокурором. Наді мною кепкували, але я вперто йшов до своєї мети. Після школи не поступив. Пішов в армію. Після армії знову не поступив. Пішов працювати слюсарем і у вільний час читав, учився. Таки поступив у Львівський державний університет і закінчив його.
- Чи часто їздите додому, в своє рідне село?
- Як тільки маю вільний час, їду до батьків.
- А дружина Ваша також працює юристом за фахом?
- Ні, Люба - український філолог, працює директором однієї з найбільших самбірських шкіл. Вона мені в житті та роботі величезний порадник. Це надзвичайно інтелігентна людина, закінчила два вищих навчальних заклади. Десь у Біблії я читав, що жінка для чоловіка – як корона. Ось так і Люба для мене. Дехто каже, що він у хаті головний, іншим дружина керує. У нас – золота серединка. Знаєте, останнім часом у нас навіть звичайних сварок нема, настільки відчутна гармонія взаєморозуміння.
- Кажуть, основні риси до внуків переходять від їхніх дідів.
- Мій дід писався Готліб. Якщо перекласти, то це – “улюбленець Бога”. Він прожив коротке, але насичене життя. Дідо з бабою були в селі авторитетними людьми. Їх всі запрошували бути кумами, десь поза сотню чоловік, а це про щось та й говорить.

“Я ЗАВЖДИ НАМАГАЮСЯ ПОСТУПАТИ ПО ЗАКОНУ”

- А чи можете ви сказати, хто був вашим учителем?
- Когось одного виділити важко. Я починав зі слідчого, був заступником прокурора, потім прокурором. Вчився від колег, сам набирався досвіду. Але найбільший вплив на мене мав і має нинішній міжрайонний самбірський прокурор Сколець Владислав Григорович. То надзвичайно інтелігентна, працьовита людина, віддана своїй справі. Найбільше з ним я можу порадитися по своїй роботі. Поважаю працівників прокуратури Любомира Кріцака та Андрія Буня. Хочу відзначити Сисіна Сергія, який працював у нас, а зараз – у податковій. Він, здається, вродився слідчим, настільки кваліфіковано розслідував справи. Дуже мені імпонують Ігор Піцикевич, Лев Ванчак і Дмитро Монастирецький, районні судді. З міського суду – Андрій Хомик і Василь Калічак. Я б назвав їх інтелігентними суддями. Я вчуся і від старших, і від молодших колег.
- Чи маєте своїх учнів?
- В якійсь мірі, так. Мої вихованці – прокурори Старосамбірського та Турківського районів.
- Вас не часто можна побачити на шпальтах газет. Ви уникаєте журналістів?
- Я відповім вам на це запитання. Знаєте, коли я прийшов працювати в Дрогобич, то став багато писати, виступати на телебаченні. Мені сказали: слухай, навіщо ти так “світишся”? Тобі що, більше за всіх потрібно? Десь із того часу я й зупинився у своїх публічних виступах.
- Чи підуть Ваші діти шляхом батька?
- Десь є така надія і навіть впевненість, що син і донька теж стануть юристами.
- Які у Вас відносини з владою?
- Нормальні та ділові. Ще коли я працював прокурором міста, були певні непорозуміння з тодішнім керівництвом. Я поступав по закону і пізніше зумів переконати в цьому моїх опонентів. Згодом у нас склалися ділові та навіть товариські стосунки. Я завжди намагаюся з владою співпрацювати. Знаєте, серед юристів побутує така байка. Якось професор запитав у своїх студентів, хто в районі найвищий. Один каже, що начальник міліції, другий – суддя, третій – прокурор, четвертий – голова держадміністрації. Мовляв, кожний має свої переваги. Професор уважно їх вислухав: “Звичайно, ви всі праві. Але якщо між цими людьми нема єдності, порядку в районі не буде”.
- Ви завжди поступаєте по закону?
- Принаймні намагаюся це робити. Якщо ти поступаєш по закону, ніхто тебе з цього шляху не зіб’є. Подобається твоя позиція комусь чи ні, то вже інше питання. Я противник того, що, мовляв, закон можна обійти. Тож не хата, яку можна обійти. Повірте, я не популіст, але демократія, в моєму розумінні – це повага до закону. Якщо в нас є закон, але він не діє, то такий закон узагалі не потрібен.
- Як прокурор, Ви – поза політикою?
- Так, звичайно. Я не підтримую ту чи іншу партію, хоча, звичайно, як людина, маю певні симпатії. Але я живу в суспільстві і проводжу в життя політику держави. Закон – це теж політика, вираз політики.
- Коли закінчите прокурорську діяльність, чи не думаєте взяти участь у політиці в чистому, як-то кажуть, вигляді?
- Я думав про це. Якщо Бог дасть мені здоров’я, займуся політикою.
- Василю Васильовичу, скажіть, будь ласка, яке питання ви б хотіли задати самі собі і на нього ж відповісти?
- Для мене важливо, чи я, маючи можливість щось зробити, зробив це.

Р.S. Дякую п. Ігореві Собку за допомогу в організації інтерв’ю.


ВАСИЛЬ РЕГЕЙ: “ПРИМУСОВОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ОБОВ’ЯЗКУ ЗАВЕСТИ НЕМОЖЛИВО”


Вчителі старшого покоління пам’ятають, мабуть, Василя Івановича Регея, який з 1946 року працював викладачем німецької мови Дрогобицького учительського інституту, а з 1949 по 1951 рік - заступником директора цього навчального закладу. Майже всі вчителі тодішньої Дрогобицької області пройшли через заочне навчання в цьому інституті, а саме заочниками керував Василь Іванович. Він був депутатом міської ради і навіть певний час - завідувачем відділу народної освіти.
Василь Регей народився 4 липня 1915 року в селі Мечищів поблизу Бережан на Тернопільщині. Закінчив семирічку та гімназію в Станіславі (нині Івано-Франківськ). Мало хто знав, що ще до війни він студіював германістику у Варшавському університеті, був секретарем Варшавської Української студентської громади, став членом ОУН.
1939 року Василь Регей нелегально перейшов кордон на річці Сян, а згодом у складі Південної Похідної Групи ОУН на посаді референта зв’язку прибув у Дніпропетровськ. Як обласний провідник ОУН брав участь у відновленні української державності. У вересні 1941 року його заарештували гестапівці й відправили до тюрми Лонцького у Львові. В травні 1942 року Василь Регей втік з етапу й провадив підпільну роботу. 1946 року легалізувався, працюючи в Дрогобичі.
1951 року Львівське КГБ заарештувало його, засудивши на 25 років таборів. Згодом він був звільнений з ув’язнення без права виїзду в Україну. Заочно здобув технічну освіту. До 1978 року працював у Сибіру.
Після виходу на пенсію переїхав у місто Калуш до дітей. Співпрацював у Конгресі Українських Націоналістів і Братстві ОУН-УПА, виступав з лекціями, бесідами, статтями в пресі.
Помер Василь Регей 6 жовтня 1996 року.
1998 року львівське видавництво “Край” посмертно випустило книжку Василя Регея “Про себе і свій час”. Спогади автора – це частка історії України, біль, стогін, страшна дійсність, пережита нашими земляками-галичанами. Василь Регей жив при трьох владах, окупаціях, був членом ОУН, відбув заслання, але ніколи не корився долі.
Книга Василя Регея “Про себе і свій час” вигідно відрізняється від подібних видань інших авторів. Як правило, колишні політв’язні розповідають виключно про себе – і так виходить, що вони були в центрі подій, а все, що відбувалось, здійснювалося навколо них. Насправді так не було, але видавці некритично підходять до подібних писань. Ім’я автора, статус політв’язня, чималий термін ув’язнення та ще й наперед оплачена спонсорами книга засліплюють їх – і вони подають усе один до одного. Як раніше було більшовицьке викривлення історії, так нині відбувається новітнє – національно-демократичне, а істина, як невловимий птах, знову зникає.
У своїй книзі Василь Регей писав: “… деякі спогади колишніх політв’язнів написані правдиво, а декотрі імпровізовані, перебільшені, мають традиційно-величальний характер, насичені емоційністю. Важко, коли бачу, як після незліченних жертв і втрат піднімаються люди з колін, фізично почетвертовані, на третину яничаризовані, один одному вірити не хоче, на все з підозрою вимушений дивитися, бо дорого платив роками за свою наївність і необачність. Люди звикли прикривати словами свою слабість і у гріхах своїх не признаються добровільно. Ми не маємо права вимагати від усіх поголовно героїчних вчинків і зразкової поведінки в таких сатанинських умовах життя. Примусового національного обов’язку завести неможливо. Усі люди різні. Навіть ментальність не у всіх однакова. Нічого не порадиш, історія народу пишеться долями людей, кожного зокрема, мертвих і живих. Але завжди твердити буду, що чисте діло вимагає чистих рук”.
Василеві Регею вдалося гідно прожити своє життя: не зрадив побратимів, не пішов на співпрацю з каральними органами. Про себе він пише просто, лаконічно, але ця щирість захоплює читача по-справжньому. Василь Регей не вважає себе героєм, хоча в той час залишитися Людиною з великої літери було непросто. В його книжці немає менторського тону, він не вивищується над іншими, хоча міг би мати таке моральне право. Василь Регей більше пише про інших, ніж про себе. Він називає речі своїми іменами. Якщо хтось заслужив на добрий спомин, Василь Регей пише про нього тепло й лагідно. Ті ж, хто зганьбив себе, дістають від нього принизливі, але справедливі та влучні характеристики.
Окремі сторінки, звичайно, присвячені Дрогобичу та вчительському інститутові.
Василь Регей розповідає як він змушений був служити в нестроєвих військах, щоб не потрапити на фронт. Допомогла йому в цьому молода лікарка-українка, яка написала в історії хвороби про його “хворе серце”. Півтора року він прослужив старшим писарем у ремонтно-відбудовному загоні зв’язку. Військова частина знаходилась у Дрогобичі. Її завданням було відбудувати знищений війною телефонний зв’язок у Дрогобицькій області. Тоді ж з Василем Регеєм трапився курйозний випадок. Не знаючи російської мови, Василь Іванович не розумів слова “отєчєство”. Коли заповнював списки набраних у частини, завжди пропускав графу з цим словом. Йому могли “пришити політику”, але капітан Красовський у всьому розібрався і вислідів для Регея це не мало.
Харчували солдатів погано. Американські тушонки залишалися в штабі. Прекрасно жилося офіцерам, яких за службу в тилу нагороджували орденами та медалями. Ось цитата з книги: “ А командир частини старший лейтенант Жиганов “не забув” поїхати у Німеччину за трофеями. Далеко його вантажну машину не пропустили. Та він не переживав. Не гребував обшукувати пусті квартири та назбирати повну машину старих речей, всякого непотребу. Соромно було за такого пролетаря. Але і це його і шофера гріло. Перемогу відсвяткували у кабінеті командира великою п’янкою. Навіть мене, непитущого, заставили випити з гальби самогон залпом”.
Згодом Василя Регея, який вільно володів німецькою мовою, запросили до вчительського інституту. Тут він організовував навчальні сесії заочників та консультпункти для них. Добрим словом Василь Регей згадує заступника завідуючого облвно Ковригу. Коли Регея заарештували, Коврига не побоявся влаштувати на вчительську роботу його дружину. А ось розповідь про директора інституту Катренка. Виявилося, що він не мав вищої освіти, а був звичайним продавцем кооперативної крамниці. За допомогою фальшивих документів, опираючись на впливових високопосадовців, став директором інституту. Подібними аферистами виявилися завідувач кафедри марксизму-ленінізму Пацей і викладач Маруня. Несимпатичним Регею був секретар партосередку Гапшенко, який після арешту Василя Івановича стверджував, що той - американський шпигун. Йому піддакували асистенти Радченко і Шкарбан. Порядними людьми в пам’яті Регея залишилися викладачі Домницький, Яржевський, Коцовський. “Решту ж кадри, - пише автор, - це прислані “нашвидкуруч” після війни на західні землі лиш би заповнити вакантні посади”.
Цю книжку було б добре прочитати вчителям, студентам, учням, усім, хто хоче знати непофарбовану, неполаковану правду про наше недавнє майбутнє. Вона буде корисною і видавцям, котрі займаються друком подібних книг. Лише правдиве слово гідне уваги. Книга Василя Регея “Про себе і свій час” є саме такою.
Про цю книжку я дізнався випадково, від нині покійного, на жаль, Мирона Дутка. Прочитавши її, зрозумів, як мало ми знаємо наше недавнє минуле. Якщо в загальних рисах ще щось можемо сказати, то про конкретних людей – майже нічого.
Постать Василя Регея заслуговує на те, щоби бути пошанованою в Дрогобичі. Можливо, настав час одну з дрогобицьких вулиць назвати його іменем, встановити меморіальні дошки на приміщеннях, де він жив і вчителював, якось по-іншому вшанувати його пам’ять. Слова та вчинки таких людей не повинні безслідно зникати. Вони неодмінно знайдуть спраглі до правди душі, щоби слова про естафету поколінь не були порожнім звуком.


КОЛИ КОРОНА ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО ПОВЕРНЕТЬСЯ В УКРАЇНУ?

750 років тому, 1253-го, Папа Римський Інокентій ІУ переслав галицькому князеві Данилу, синові Романа, королівську корону. Того ж року Данило Галицький коронувався у Дорогичині.
Королівська корона Данила була перероблена на єпископську митру. До 1942 року її переховували у музеї Перемиської єпархії. Сам музей містився в будинку духовної семінарії в Перемишлі.
1942 року перемиський єпископ-ординарій, ісповідник віри Йосафат Коциловський передав митру-корону через одного італійського священика на зберігання до Ватикану, щоб уберегти її від більшовиків.
Декілька років тому я мав нагоду взяти інтерв’ю у мешканця Дрогобича, нині покійного Онуфрія Михайловича Сенюха, який розповів про невідомі сторінки історії, пов’язані з короною Данила Галицького.

- Я народився 25 червня 1902 року в селі Дорожів Дрогобицького району на Львівщині, - розповідав п.Сенюх. - Закінчив дяківську школу. Родичів у мене не було, був тільки брат, який продавав у кооперативі. Він сказав мені: “Я тобі допоможу”, бо за навчання треба було платити. Але за півроку брат помер, не було вже кому платити за мене.
- І хто допоміг Вам закінчити дяківську школу?
- Я тоді пішов до єпископа і сказав йому, що мушу покинути школу, бо не маю грошей. Він мені каже: “Ти не гризися нічого”, - і взяв до себе обслуговувати. Так я працював майже два роки, але, незважаючи на це, мусив кожного ранку о дев’ятій годині бути на навчанні.
- А коли Ви вперше почули про корону Данила Галицького?
- Одного разу я йшов на уроки. Дивлюсь, якийсь пан по коридору ходить. Побачив мене і каже: “Перепрошую, я би хотів потрапити на аудієнцію до єпископа”. Я кажу: “Прошу дуже”. Я пішов до єпископа, сказав усе як є, і владика запросив того пана до себе. То був редактор із Чехії, там був великий монастир, що мав свій завод. Там вони ткали різні матерії і саме там переробляли корону Данила Галицького, коли вона побувала у більшовиків.
- А як це сталося?
- 1915 року в Перемишлі був розташований штаб російської армії. Москалі прийшли до єпископа Чеховича і кажуть: “Батюшка архиерей, отдай корону”. А він запитує: “Яку корону?” А вони: “Как, ты не знаешь? Ту, что Папа Римский подарил”. Тоді єпископ запитує: “А яке відношення мав Папа до Росії?” А вони кажуть: “Ты почитай лучше историю. Когда-то всё было едино. Это он русскому народу подарил”. Ну, єпископ відразу зорієнтувався, для чого їм потрібна була та корона. Зрозумівши, що єпископ Чехович добровільно не віддасть корони Данила Галицького, вони за кару помістили чотири сотки війська. Солдати окупували цілу палату, залишивши єпископові один покій і кухню. Те військо вночі спеціально викрикало, свистало, аби настрашити єпископа і канцлера.
- А де в цей час знаходилась корона і чи шукали її?
- Вона була там, де і шукали її щодня. Дротами попротикали всі стіни, рили по подвір’ю. Чехович дуже страшно переживав і боявся, що знайдуть ту корону. Спробуйте стільки часу жити в страху! Одного вечора він пішов надвір у туалет, а якийсь москаль підстеріг його і заради забави крикнув. У Чеховича зі страху ледве не зупинилося серце. Ну, вони відразу нагнали лікарів, ті встановили інфаркт, хоча єпископ ще молодий був...Чеховича вже поховали, а вони не перестають шукати. Одного разу взяли в паламаря ключі від церкви і пішли туди. Під катедрою там є велике підземелля, а під престолом - пивниця. Все було закладено плиткою, тільки маленькі дверцята були, за якими зберігалася корона. Вони туди залізли й ту корону знайшли.
- Як росіяни довідалися, що корона зберігається там?
- Точно не смію стверджувати, але там був прелат Зубрицького, який знав таємницю тієї корони. А мав він зятя Райнаровича - страшного москвофіла. Очевидно, під впливом якихось обставин мусив виказати йому ту таємницю.
- І якою була подальша доля корони Данила Галицького?
- Після війни, як ділили кордони, зі Львова виїхала парламентська делегація. На переговорах виступав наш представник, який зголосився за тою короною. Мадярський консулят каже, що звідається, де та корона є, але, очевидно, вона вже в Росії. Тоді наш священик о.Гриник каже: “Ви ж католицька держава. А Росія? По якій причині корона належить їй?” Тоді всі звернулися до большевицького посла, що був присутній на переговорах. Він каже, що нічого не знає, але як приїде в Москву, то запитає, де ту корону шукати. Комісія присудила, аби Росія повернула ту корону. Три місяці нічого не було чути, аж через Червоний Хрест прийшла відповідь у Перемишль: “Приїжджайте в Москву, забирайте свою корону”. Поїхав о.Гриник і забрав її. Обдерли її, як липку, золотий хрест зняли, - але то нічого, головне, що вона знову була в нас. То вернули її в 1921 році, а забрали в 1915-му. Ось якраз тоді священики поїхали на Чехи до того монастиря. Ті погодилися відновити корону. І через деякий час відреставрували її, вона стала як новенька.
- І де вона тепер зберігалася?
- В єпископа. Там був один покій такий, мальований у клітку. Був зелений пасок, потому чорний і червоний. Під чорним паском була замальована бляха, а під тою бляхою в спеціальному тайничку була замурована корона Данила Галицького.
- Але, наскільки я знаю, ця корона не завжди знаходилася в цьому сховку?
- Так, то є правда. Знимки тої корони треба було показати всім українцям у світі. Одного разу до єпископа приїхав фотограф. Єпископ дав мені з бюрка ключа, аби я відімкнув тайничок і приніс корону. Я те зробив, а коли фотограф зробив знимку, відніс її назад.
- А чи не доводилося короні Данила Галицького перебувати в більш віддаленому місці від сховку?
- 1928 року в Самборі відбувалася коронація образу Матері Божої. Єпископ наказав мені взяти ту корону і відвезти в Самбір. Аби було менше підозрінь, я мав взяти ту корону в чемодан і поїхати вночі поїздом. Скажу вам, за Польщі бандитизм був ще гіршим. Злодії прямо пхали вам руки в живі очі. Я взяв з собою декілька вірних хлопців із Братства Святого Миколая. Десь їх було шість-сім чоловік, які охороняли ту корону. Але ми запримітили в поїзді двох, які постійно стежили за мною і чемоданом. Коли ми приїхали в Самбір, я послав одного хлопця за фіакром, і фіакр під’їхав під самі двері. Так ми успішно довезли ту корону до Самбора.
- А що сталося з короною пізніше?
- Під час війни в Перемишлі був штаб італійської армії. Італія була католицька держава, італійський священик правив у катедрі. Коли вже мали вступити руські війська, владика Коциловський попросив італійського священика взяти ту корону до Ватикану, бо він уже знав, що з нею можуть зробити більшовики. Священик дав розписку, що корона буде знаходитися у Ватикані до тих пір, поки Католицька Церква не дістане свободу, а Україна - незалежність. Тоді ж був вивезений архів Перемиської єпархії.
Отож, як видно зі слів п.Сенюха, корона Данила Галицького може зберігатись у Ватикані. Пізніше в пресі були ще кілька суперечливих публікацій, з яких випливало, нібито корону втрачено чи нібито корона в Римі. То ж чи не пора незалежній Україні поставити це питання руба? А раптом корона Данила Галицького дійсно знаходиться у Ватикані?


СМЕРТЬ ФІГУРИ

Першого лютого 2001 року помер Михайло Дмитрович Берко. Колишній народний депутат СРСР. Колишній перший секретар Дрогобицького райкому партії (а партія тоді була лише одна - комуністична). Колишній депутат обласної ради. Колишній голова колгоспу. Колишній керівник доброго десятку промислових і сільськогосподарських фірм. Усе в минулому... Страшна хвороба не шкодує нікого - навіть таких талановитих організаторів виробництва.
Таких людей, як Михайло Берко, моя покійна бабця називала Фігурами. Фігури були в кожному селі. Від них у значній мірі залежало прийняття того чи іншого рішення. Фігур не обов’язково любили всі, бо завжди знайдуться ображені, але їх боялись і поважали.
Михайло Дмитрович був фігурою районного масштабу. Звичайно, святе місце порожнім не буває, але, боюсь, зі смертю волощанського керівника Дрогобицький район уже не матиме визнаного лідера. Про це ще рано говорити, бо навіть ті, хто вважав себе друзями Берка, чи його рідні не до кінця усвідомлюють роль Михайла Дмитровича у формуванні виробничих відносин і кадрового потенціалу Дрогобиччини. Він із зрозумілих причин не афішував цієї своєї діяльності, але владно тримав усі важелі управління в Дрогобицькому районі.
Михайло Берко не був демократом у звичному розумінні цього слова. В таких умовах він і не міг ним бути, бо від потужного господарства “Перше травня” нічого б тоді не залишилось. Він не був і диктатором, бо все-таки зважав на думку людей і навіть інколи - хоча й не привселюдно - визнавав власні помилки. І це відчували на собі люди, проти яких він допустився помилок.
Михайло Берко мав свій погляд на проблеми сільського господарства. Головне, що він ніколи не був бездумним виконавцем. Якби він сліпо виконував безглузді рішення компартії чи деякі з нинішніх указів Президента, то вже давно б волощанське господарство пішло з молотка.
Доля доволі часто всміхалася Михайлові Берку. Він отримав хоч і занехаяне, але добротне господарство з непоганими, порівняно з іншими, землями. Він завжди використовував особистий владний ресурс на користь рідному колгоспові - і коли був депутатом, і коли керував районом. Можливо, це йшло на шкоду іншим господарствам. Напевно, так і було. Але і до, і після Берка були і є люди з подібними повноваженнями. Проте їхній “блат”, вибивання коштів для рідного господарства не призводили ні до чого доброго. Було відсутнє вміння господарювати на землі, дарованій Богом.
Звичайно, Михайло Дмитрович не був святим і скривдив чимало людей, які не вписувались у його команду, або тих, хто, маючи такі ж амбіції як він, не збирався сліпо виконувати його вказівки, бо це розходилося з їхніми моральними принципами. Але ніколи Берко не “знищував” людину до кінця, хоча мав такі можливості. Він і не допомагав їй потім, але пильно стежив, чим займається скривджена ним людина. Він умів поважати амбітних, егоїстичних кар’єристів - у хорошому розумінні цих слів, коли людина працює не лише для задоволення особистих потреб, а й для користі загальної справи.
Мене вразило ставлення до смерті Берка деяких його таємних заздрісників. Мабуть, у Михайла Дмитровича не було сумнівів щодо істинного обличчя цих доброзичливців у лапках, які тиснули йому руку й захоплювалися трудовими подвигами. Берко рідко помилявся в людях. Я зрозумів, що ці людці просто зраділи смерті Берка. Вся їхня потаємна неприязнь виплеснулась назовні, і в перші дні після смерті Михайла Дмитровича вони навіть не змогли приховати своєї нікчемної радості. Вони не розуміють, що всі їхні образи, заздрощі, ревнощі - ніщо порівняно зі смертю Михайла Дмитровича Берка. Але нехай! Бог їм суддя...
У мене були непрості взаємини з Берком, і я би покривив душею, якби сказав, що завжди з симпатією ставився до нього як до Людини з великої літери чи до деяких його господарських новацій. Я писав про це і знаю, що Михайло Дмитрович читав ці статті і не погоджувався з ними. Нині я не наполягаю на своїх висновках - і не тому, що Берка не стало, а тому, що змінив деякі погляди на окремі речі. Єдине, що мені болить: я не встиг узяти в нього інтерв’ю. Про можливість такого інтерв’ю я домовлявся з одним із його друзів (справжніх) за тиждень до смерті Михайла Дмитровича. В мене було що запитати в нього. Йому, думаю, теж було що відповісти. А читачі, які б прочитали це інтерв’ю, збагатилися б думкою мудрої людини...
Смерть Фігури, якою був Михайло Дмитрович Берко, боляче вдарить по Дрогобиччині. Я не бачу більш потужної, ніж він, особистості ні серед формальних, ні серед неформальних лідерів. Дрогобиччина і так втрачає з кожним роком свої позиції. Зі смертю Берка цей процес, на жаль, лише прискориться.


“А ДОЛЯ СМІЄТЬСЯ, А ДОЛЯ КЕПКУЄ З ЛЮДИНИ”, АБО ВИКРАДЕННЯ ПО-СТАЛІНСЬКИ

11 липня 1945 року в Лефортовській в’язниці у Москві помер закатований НКВД президент Карпатської України Августин Волошин. У тій же в’язниці каралися й такі відомі його сподвижники як Микола Долинай, Степан Клочурак, Юрій Перевозник, яким після тривалого ув’язнення вдалося вийти на волю.
Десять літ у сталінських концтаборах провів професор Українського Вільного Університету Василь Чапля, який був правою рукою Августина Волошина в уряді Карпатської України.
Про долю свого стрийка розповідає мешканець Дрогобича п.Богдан Чапля.
Василь Петрович Чапля народився 20 червня 1891 року в селі Ясениця Сільна Дрогобицького району в сім’ї селянина. Після навчання в Перемишлянській гімназії поступив у Карловий університет у Празі, здобув професію економіста. Під час Першої світової війни був офіцером австрійської армії, брав участь в італійській кампанії, а згодом, після утворення Західно-Української Народної Республіки, служив в Українській Галицькій Армії.
Після втрати незалежності ЗУНР Василь Чапля перейшов на територію Чехословаччини і став професором Мукачівської торговельної академії. Він брав активну участь у громадському житті Закарпаття, в українському відродженні цього краю. Волею долі став близьким співпрацівником Волошина.
Коли Закарпатська Україна здобула самостійність, Василь Чапля переїхав у Хуст, де знаходився уряд і президент, став найближчим радником Волошина.
Після втрати самостійності через Румунію, Югославію члени уряду переїхали в Прагу, де Августин Волошин став ректором Українського Вільного Університету, а Василь Чапля і Лев Ребет – професорами.
Коли в 1945 році в Чехословаччину прийшла Радянська Армія, Василь Чапля був заарештований органами НКВД, фактично викрадений і вивезений у Радянський Союз, де його засудили на десять років.
Ця сторінка в історії є недостатньо висвітленою. На словах засуджуючи викрадення неугодних сталінському режимові людей, радянські правоохоронні органи послуговувалися цим протягом десятиліть, нехтуючи законами незалежних держав.
Міністерство закордонних справ Чехословаччини двічі – в червні та липня 1949 року – направляло в Москву в своє посольство відповідні листи з вимогою втрутитися у долю Василя Чаплі. При цьому воно не вважало професора засудженим, як це визначив військовий трибунал СРСР, а лише інтернованим.
Подробиці того як Василь Чапля не за своєю волею потрапив у Радянський Союз в повоєнний час дає його “Прохання про зняття судимості”, надіслане радянським органам у 1964 році в зв’язку з тим, що професор хотів відвідати свого брата, який проживав у Львові, і своє рідне село.
У цьому “Проханні” Василь Чапля пише, що органи радянської держбезпеки розпочали свою роботу в Чехословаччині як на окупованій території, хоча ще в 1943 році президент Бенеш заключив з Радянським Союзом договір про дружбу і взаємну допомогу, і тому Чехословаччина була союзником. Узнавши про “роботу“ органів радянської держбезпеки, з ними почали співробітничати різні покидьки, бо чехословацькі заклади їм роботи не давали.
Одним із таких був Антон Галька, поляк за походженням, який при німцях працював на гестапо. З приходом “совєтів” вирішив працювати на держбезпеку і “продавав” усіх, хто під час гітлерівської окупації виступав проти нього. Василь Чапля знав, що Галька працює на гестапо і казав своїм знайомим, що після війни “його повісять на першому ж канделябрі”.
За доносом Гальки професора арештували і разом із 58 іншими чехословацькими громадянами таємно вивезли в Радянський Союз. Чехословаччина вимагала звільнення своїх громадян, однак органи держбезпеки почали “шити справу”.
Спочатку професора Чаплю звинуватили в тому, що він буцімто був міністром народної освіти, але дуже швидко вияснилося, що Галька явно зарвався у своїй брехні. Потім професора звинуватили в тому, що він поставив свій підпис про лояльність Німеччині. Але це було зроблено ще в червні 1940 року, коли Радянський Союз не знаходився в стані війни з Німеччиною, а еміграційний уряд Чехословаччини в Лондоні дав згоду на подібні підписи. Характерно, що в Чехословаччині це не було підсудною справою і нікому не приходило в голову притягати когось до кримінальної відповідальності за цю розписку.
Однак на десять років ця справа не “тягнула”. Галька засвідчив,що професор Чапля був обраний членом правління Українського національного об’єднання. Слід відзначити, що на той час у протектораті Чехія та Моравія були закриті всі об’єднання, за винятком земляцьких, бо гестапо мало можливість контролювати їх діяльність з допомогою своїх багаточисельних шпигунів. Українське національне об’єднання було закрите, а всі його керівники заарештовані за протинімецьку діяльність. Однак під кінець 1944 року діяльність цього об’єднання була дозволена частково, а професора Чаплю обрали заочно членом правління. Коли він узнав про це, то зрозумів, що потрапив у капкан: адже це був прямий шлях до подальшого його арешту. Він відмовився від цього членства, але це його не врятувало.
Слідчі вирішили “пришити” Чаплі те, що буцімто він був членом правління ще до арешту керівництва Українського національного об’єднання. Під час допитів це змушений був “визнати” перший секретар правління Хандрицький, який теж був викрадений із чехословацької території. У в’язниці Хандрицький важко захворів і під тиском слідчих заявив, що записав у картотеку членські внески, які буцімто сплатив Чапля, хоча в дійсності такої картотеки не існувало. Пізніше Хандрицький просив пробачення у професора за свою слабкість, висловив побажання на суді дати нові свідчення, однак не витримав важкого тюремного життя й помер.
Професора Чаплю засудили на десять років – на основі свідчень провокатора Гальки та померлого Хандрицького. Втім, це було характерним явищем радянської каральної системи.
Після відбуття покарання Василь Чапля повернувся в Чехословаччину і знову зайнявся науковою роботою. Він став почесним членом Чеського лікарського товариства, займався розвитком кібернетики, встановив тісні контакти з Академією наук України, зі всесвітньовідомим академіком Глушковим. Декілька разів професор Чапля приїжджав у Київ, читав лекції.
Своєрідною його візиткою були слова: “А доля сміється, а доля кепкує з людини”. І дійсно, доволі часто доля з нього насміхалася. Не склалось у нього і подружнє життя. У свій час доля звела його з Людмилою Шевченко. Вони покохали одне одного. Однак Перша світова війна розлучила їх. Професор Чапля зустрів свою наречену вже старою немічною жінкою – після того, як відбув десять років у сталінських концтаборах.
Заповів себе поховати на рідній землі. Урна з прахом прибула в рідне село Ясеницю на Дрогобиччині. На сільському цвинтарі родина поставила йому пам’ятник.
Так завершилося життя людини, яка стала жертвою сталінського викрадення.


ДРОГОБИЦЬКІЙ ВИДАВНИЧІЙ ФІРМІ "ВІДРОДЖЕННЯ" - ДЕСЯТЬ РОКІВ

Славу своєму місту творять люди, які в ньому живуть.
Дрогобич по праву вважається форпостом національного відродження. Українці в Україні й далеко за її межами знають видавничу фірму "Відродження", яка незабаром святкуватиме свій десятилітній ювілей. Втім, це офіційна дата. 21 листопада 1991 року, в день Архангела Михаїла, Дрогобицький міськвиконком зареєстрував видавничу фірму "Відродження". Фактично ж історія дрогобицького книгодрукування з виразним українським акцентом розпочалася задовго до цього.
Мабуть, усе почалося відтоді, як у серпні 1985 року відповідальним секретарем Дрогобицької організації Товариства книголюбів став Петро Бобик, нинішній президент фірми "Відродження".
- З перших днів, - каже він, - роботу було скеровано на українську тематику взамін традиційної всесоюзно-російськомовної. Насамперед стали проводитися Франківські читання, літературно-музичні композиції до Шевченківських днів, зустрічі в трудових колективах з українськими письменниками. Велику роль у становленні національного духу в Дрогобичі відіграв клуб (гурт) "Родина", господинею якого була Богдана Чередарчук. На потаємних зустрічах Мирослав і Любов Мариновичі, Омелян Михаць, Зіновій Буга, Ганна і Богдан Гринчишини, Роман Пастух, Василь Іванишин та інші дискутували, читали самвидав, слухали стрілецько-повстанські пісні, релігійні твори. На Співочому колі, де нині стоїть пам’ятник Тарасові Шевченку, зародився хор "Відродження", яким тоді керував учитель-музикант Зиновій Бервецький (нині директор музею "Дрогобиччина"). Ми їздили на різноманітні акції: перезахоронення січових стрільців, підняття в організаціях синьо-жовтих прапорів, присяги керівників на вірність Україні. Виступали у селах і містах, будинках культури і школах, на майданах і вулицях не лише на наших теренах, а й у Східній Україні. Не можу не відзначити того, що душею хору, його провідним народним артистом на всі випадки дат і свят, знавцем пісенної патріотики, фольклору і релігійної тематики був незабутньої пам’яті Іван Глубіш.
- Пане Петре, стверджують, що Товариство української мови "Просвіта" імені Т.Г.Шевченка у Дрогобичі зароджувалось у Товаристві книголюбів, яке ви очолювали. Це правда?
- Створенню "Просвіти" передували тривалі розмови й суперечки, які, як правило, велись у нашій темній кімнатці Товариства книголюбів. Пам’ятаю перших "бунтівників" і "революціонерів". Це - Петро Кагуй (нині працює на радіо "Свобода" в Празі), Андрій Степанов (згодом здобував духовну освіту в Польщі), Павло Витичак, Володимир Млічко, Михайло Роман, Ярослав Максимович, Роман Курчак, Тадей Миджин, Петро Добромильський, Богдан Петрушак, Мирослав Гаврилюк, Ярослав Ольховий, Роман Войтків, Тимофій Бордуляк, Зіновій Буга, Леонід Мудрик, Володимир Грабельський, Юрій Модрицький, Володимир Сенкевич, Андрій Грущак, Богдан Башак, Марія Новосілецька, Любомир Гайовий, Євген Зарічний, Надія Волощук. Усіх, звичайно, не перелічити. Всіх їх єднали запальні бунтівні характери і явно критичне ставлення до влади. З них і було обране найперше керівництво Товариства української мови. Згодом з появою сприятливіших умов вони створювали нові об’єднання й партії, розколюючись і, на жаль, нерідко по-справжньому не сприймаючи одне одного.
- Чи можна стверджувати, що "біографія" фірми "Відродження" фактично розпочалась у Прибалтиці?
- 1988 року через українця в литовському "Саюдісі" Василя Капкана ми налагодили зв’язки з видавцями преси. Це були друковані на машинці українські газети, антиімперські за змістом і тиражовані у Литві ("Вибір", "Голос Відродження", "Соборність", "Політика", "Молода Україна"), а також російськомовні литовські, латвійські та естонські видання. Все це ми везли в Україну. Нашими помічниками стали Людмила Жильцова, Іван Юзич (Литва), Наталя Скудра, Олесь Царук, Ольга Чухліб (Латвія), Ніна Охріменко, Володимир Лейбюк (Естонія), а також багато прибалтійців-неукраїнців. Тоді ж ми налагодили підпільний книгодрук у Прибалтиці. Жодна державна друкарня не надрукувала б в Україні тих книг, які ми хотіли, бо все було під контролем спецслужб. А литовські, скажімо, видавці йшли нам назустріч і навіть здешевлювали для нас оплату за друк. Найперше, що ми надрукували, був молитвенник накладом 150 тисяч примірників для щойно відкритої в Дрогобичі греко-католицької церкви Святої Трійці. 100-тисячним накладом вийшов Пастирський лист митрополита Андрея Шептицького "Правдива віра". Серед перших, надрукованих нами в Литві книжок, - "Нарис історії України" Д.Дорошенка, "Дух нашої давнини" Д.Донцова (50 тисяч), "Історія України" І.Лотоцького (70 тисяч). Загалом у Литві ми видрукували книжок 16 назв. Організаторами друку більшості з них були дрогобичани Любомир Яцинич і Богдан Ластовецький. Наш книжковий товар був нелегальним і його треба було переправляти автофургонами через кордони Росії та Білорусії. Любомира Яцинича навіть заарештували у Вільнюсі, але через литовських друзів, які мали своїх людей у поліції, нам вдалося визволити його. Бувало, що нас затримувала, скажімо, білоруська міліція і ми ... "відкуповувалися" тими книжками, що везли. Прості хлопці в погонах розуміли, що ми веземо патріотичну літературу й таємно від влади.
- Велике значення для становлення видавничої фірми "Відродження" відіграла книга Василя Іванишина про Церкву.
- 1989 року Василь Іванишин на легалізацію греко-католицької церкви, складні й делікатні міжконфесійні відносини відгукнувся книжкою "Українська Церква і процес національного відродження". Ще в рукописному вигляді книжка справила на багатьох сильне враження. Але як її донести до людей? Заради справедливості слід сказати, що міськком компартії, яким тоді керував нинішній мер Дрогобича Олексій Радзієвський, пішов громаді назустріч і узаконив видрук книжки і, між іншим, спустив пару народного перенапруження. Книжку було представлено як методичку Інституту вдосконалення вчителів. Право видавати методички Інститут мав. Перші 20 тисяч брошурки, видрукованої в дрогобицькій міській друкарні, пронеслися в народ яскравим метеором. Тим часом право займатися друком виборола й обласна організація книголюбів. Під її грифом у тій же друкарні в травні 1990 року ми видали книжку накладом уже 40 тисяч примірників. Здавалося, що всю Західну Україну охопив шал захоплення цією невеличкою книжечкою. Її повсюдно передруковували газети, відбивали й тиражували на всьому, хто на чім міг. Після її велелюдної презентації у Народному домі в Дрогобичі автора замовляли на виступи нарозхват у різних і найнесподіваніших місцях. Ці презентації мали принциповий, нерідко гострий характер, і, як правило, вони замирювали різні ворогуючі на ґрунті релігії групи людей.
- Пане Петре, що стало основою діяльності видавничої фірми "Відродження"?
- З перших кроків ми виробили своєрідний творчо-видавничий принцип: друкувати те, що було під забороною раніше, що не може вийти тепер, книжки, покликані вістрям суспільного розвитку, які потрібні для просвіти народу, продовжують тяглість слави України й утверджують її державність. Звичайно, найбільш дотичною до всіх проблем національно-визвольного піднесення зразу стала тема рідної мови -усвідомлення її історичного призначення у розмаїтості аспектів функціонування. Василь Іванишин та Ярослав Радевич-Винницький у новітньому освітленні розвинули важливу роль мови в книжці "Мова і нація", яка з 1990 року витримала декілька видань. Дрогобицькі автори так повно розкрили роль Мови з великої літери у відродженні, творенні й утвердженні Української держави, що кожен, хто торкнеться цієї теми, не обійдеться без їхньої праці. Справді, в Україні і скрізь, де живуть українці, не знайдете регіону, де б не знали цієї унікальної книжки. Її цілими розділами цитували і цитують українська преса, радіо, про неї говорять на наукових диспутах і конференціях, її широко використовують у навчальних закладах.
- Кажуть, що видавнича фірма "Відродження" тримається на трьох "китах": на вас, на Василеві Іванишину та на Ярославі Радевичу-Винницькому.
- Власне, книжка "Мова і нація" утвердила їхніх авторів працівниками фірми, правда, позаштатними, на громадських засадах, бо утримувати штат як такий ми не маємо можливості. Василь Іванишин є головним редактором, а Ярослав Радевич-Винницький - літературним редактором. Хотів би ще назвати книжки цих авторів. Ми видали праці Василя Іванишина "Нація. Державність. Націоналізм" та "Українська ідея і перспективи націоналістичного руху". Широка громадськість знає Ярослава Радевича-Винницького як автора науково-популярної праці "Україна: від мови до нації", що увійшла в десятку кращих по Україні.
- Якщо говорити мовою цифр, то які здобутки фірми "Відродження" за ці десять років?
- Ми видали до трьохсот назв книжок загальним накладом понад два з половиною мільйони примірників. Бориславець Іван Гнатюк, який у нас надрукував свою книгу "Стежки-дороги", був удостоєний звання лауреата Національної премії імені Т.Г.Шевченка.


НЕ СТАЛО ПЕТРА БОБИКА

Восьмого листопада (2001 року – А.В.) на шістдесятому році життя помер президент дрогобицької видавничої фірми “Відродження” Петро Бобик. Останнім часом він важко хворів, і смерть була неминучою, але друзі все ж сподівалися на чудо. Не сталося...
Ми ще не розуміємо, яку людину втратили. Його ім’я, без перебільшення, буде вписано золотими літерами в скрижалі новітньої української історії. Для становлення незалежності Петро Бобик зробив більше, ніж будь-хто. Сухі цифри ні про що не говорять, але все ж: за час існування фірми “Відродження” вийшло понад два з половиною мільйони книжок майже трьохсот назв. І не просто книжок, а з виразно українським акцентом, чого так не вистачає нашому книгодрукуванню загалом.
На останньому письменницькому з’їзді, що відбувся в жовтні цього року, наводилися цифри: деякі державні видавництва спроможні запропонувати читачам 5-10 книжок на рік. А там працює до двісті осіб, які регулярно отримують чималу зарплатню! А Петро Бобик фактично самотужки, з офіційним штатом у два-три чоловіки, завдячуючи таким же ентузіастам як сам, без платні робив у середньому до двадцяти книжок на рік! Хіба це не подвиг, якого гідно не оцінили навіть у Дрогобичі, не кажучи вже про Львів чи Київ?!
Петрові Бобику вдалося здійснити майже неможливе: вперше в буцімто незалежній Україні видати фундаментальну збірку праць Степана Бандери “Перспективи Української Революції”. Багато хто нашіптував йому: мовляв, це робити не на часі, “бандерівщина” нібито вносить розкол у суспільство. Він нікого не переконував у своїй правоті, а вперто йшов до того, щоб статті Провідника побачили світ. До речі, фірма “Відродження” є пресово-пропагандивною референтурою Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери, а сам Петро Бобик був сотником цієї громадської структури й пишався цим. Вороги України, посідаючи найвищі державні посади, занадто пізно зрозуміли, що такі люди як дрогобицький президент, становлять реальну загрозу для них. Ті, хто вважає себе опозицією до нинішнього режиму чи звично зараховує себе до націонал-демократів, лише балакають і розходяться, а Петро Бобик робив реальну українську справу.
За великим рахунком, йому не таланило в особистому житті, тож усю свою енергію він скеровував на друк і популяризацію української книжки. Інколи він був різким у судженнях, і це багатьом не подобалось, особливо тим, хто не розумів сутності української національної ідеї. А Петро Бобик жив цим і щодня намагався наповнити наше життя українським змістом.
Дехто схильний вважати, що з відходом Петра Бобика та Євгена Гнатика фірма “Відродження” припинить своє існування. Хочеться сказати таким “доброзичливцям”: не діждетеся! І найкращим пам’ятником дрогобицькому президентові стане той факт, коли “Відродження” подвоїть, потроїть зусилля у друкуванні української книги.
Петро Бобик ще встиг дописати свою книгу, присвячену становленню і діяльності його дітища - фірми “Відродження”. Справою честі тих, хто залишився, - видати її. Він встиг ще дати авторові цих рядків інтерв’ю, яке виявилось останнім у його житті. Він встиг допомогти багатьом людям. Не встиг лише одного: постійно зайнятий роботою, творчим пошуком, вчасно не заопікувався власним здоров’ям...
Він не нажив маєтків, не був бізнесменом у звичному розумінні цього слова, але коли бачив, що комусь сутужно, ділився останнім. Багато хто за його життя був несправедливим до нього. Можливо, хоч тепер ці люди зрозуміють, кого втратили?
21 листопада (2001 року – А.В.) видавничій фірмі “Відродження” виповнюється десять років. Сумний це ювілей... Але залишилися люди, котрі здатні гідно продовжити справу Петра Бобика, котрі, віриться, не розміняють високе ім’я “Відродження” на сумнівні бізнесові проекти та оборудки, а й далі друкуватимуть українську книжку.


УКРАЇНСЬКО-АМЕРИКАНСЬКЕ ПОБРАТИМСТВО ЧЕРЕЗ 80 РОКІВ

5 січня 1998 року український Дрогобич і американський Маскатін стали містами-побратимами. З’ясувалося, що цей шлях був довжиною у 80 років.
Як розповідає дрогобичанин Ігор Зачко, саме далекого 1908 року його дід Дмитро Зачко разом зі своїм братом Левом емігрували до Сполучених Штатів Америки. Останній залишився за океаном, а дід нашого краянина повернувся додому.
Нещодавно Ігор Омелянович завітав до редакції “Галицької Зорі” разом з дрогобицьким підприємцем Андрієм Долинюком. Вони й розповіли, чому Дрогобич і Маскатін стали побратимами.
Лев Зачко через Червоний Хрест розшукав батька Ігоря Зачка – пана Омеляна. В ті роки зустрітися було неможливо. Навіть листування підлягало жорсткій цензурі. Але вони листувались, писали здебільшого про погоду.
1993 року Вальтер (його називають саме так, хоча англійською вірно Уолтер) Конлон, відомий американський адвокат, уперше побував на батьківщині свого діда Лева. Як каже пан Ігор Зачко, той був дуже скутий у своїх діях, боявся навіть фотографувати. Очевидно, що радянська пропаганда зробила свою справу. Але три тижні перебування в Україні дали плоди.
Брати по дідах почали часто спілкуватися по телефону, писали листи. Наприкінці того ж 1993 року вже Ігор Зачко відбув до США. Враження були незабутніми. Газета “Джорнал” з міста Маскатін опублікувала його фотографію з підписом, що він із України. Американці щиро приймали українців, знайшлися добровільні перекладачі. Наш краянин відвідав Нью-Йорк, Чикаго. Про останнє місто ми знаємо, що в 30-х роках минулого століття воно було центром бандитизму й мафійних структур. Тепер же Ігор Зачко помітив, як вільно там розвиваються українська мова та культура.
Відтоді мало не щороку відбувалися взаємні візити. Ідея про побратимство Дрогобича й Маскатіна зародилася сама по собі. Її вдалося втілити в життя на початку 1998 року. З родинного рівня ці відносини перевели на вищий щабель, коли офіційні делегації обмінюються візитами.
Проте, на думку Ігоря Зачка, слід поглиблювати взаємини між двома містами. Він переконаний, що насамперед на більш високому рівні можуть бути відносини в галузі медицини, банківської системи. Про це подбає американська сторона. Зі свого боку, ми би могли більше використати можливості нашого музею “Дрогобиччина”. Саме історичні цінності, які в ньому знаходяться, могли би сприяти більш широкому розвитку наших відносин.
До нашої розмови приєднується Андрій Долинюк, який познайомився з Вальтером Конлоном у 2002 році. Він забезпечує телефонний зв’язок, організовує поїздки до країн Європи та США. До слова, Вальтер Конлон спричинився до того, що Маскатін має побратимів у Польщі, Німеччині і навіть в Японії.
Вальтер Конлон декілька разів читав лекції у Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка. Він готовий узяти на навчання до США наших студентів, але потрібна “дрібничка”: аби вони досконало знали англійську мову.
Мої співрозмовники переконані: слід поглиблювати дружні стосунки з американським Маскатіном. Це лише піде на користь двох громад.


РОДИНА ДОВГОЖИТЕЛІВ КУЙДИЧІВ

Це інтерв’ю я взяв у знаного дрогобичанина Миколи Куйдича далекого вже 1994 -го, коли йому виповнилося 80 років.
- Пане Миколо, я знаю, що Ваша родина – це родина довгожителів.
- Родина Куйдичів споконвіку походить із Борислава. Батько мій народився 1885 року, помер на 84-му році життя. Мати народилася в 1890 році, померла у 88 років. Усього нас є три брати і три сестри. Найстаршій сестрі – 83 роки, наймолодшому братові – 72 роки. Мої товариші з-за кордону пишуть, що наша родина українських довгожителів – то дар Божий, такого ніхто не бачив і не чув.
Я вважаю, що це все заслуга моєї мами. Мама дала нам освіту і виховання у важкі часи Першої та Другої світової війни, вигодувала нас, і ми вийшли у люди.
Зараз ми шукаємо собі побратимів серед родин українських довгожителів. Якщо є якась родина, подібна до нашої, нехай відгукнеться, ми готові оплатити проїзд, аби зустрітися з нею.
- Розкажіть, будь ласка, детальніше про Вашу родину.
- Я народився в рік, коли вибухнула Перша світова війна. Батько пішов в австрійську армію, а мама залишилася з трьома маленькими дітьми – 1911, 1912 і 1914 року народження. Звичайно, їй було важко жити. Але моя баба, батькова мама, продала в Бориславі невелике майно і купила в селі Літиня Дрогобицького району гарний будинок на дві кімнати і два гектари поля. Там вона господарювала, з цього ми жили.
Прийшов час нам іти до школи. Ходити було далеко, взуття ніякого, паперу, на чім писати, нема. Ми писали на графітових дощечках, витирали написане мокрою ганчіркою і знову писали. Повернувся з польського полону старий учитель, який ще за Австрії вчив. За харчування він згодився вчити нас, трьох дітей. Я відразу пішов у другий клас, а сестра за два роки закінчила чотири. Повернувся батько, стало легше нам жити. Родина наша збільшувалася, народилося ще дві сестри і брат.
1930 року я скінчив гімназію, вчитися далі не було можливості. Починалося безробіття. А мати шестеро дітей у школі – то страшно. 1931-1932 року працював я на Дрогобицькому керамзаводі. Працювати було важко і не легко ту роботу міг знайти. Був тоді закон працювати менше шести місяців, бо якби працювали півроку, то мали б право на отримання тримісячної допомоги з безробіття.
Моя сестра після гімназіяльної матури працювала продавцем галантерейного відділу в кооперативі “Український базар”. З 1932 року я працював там у шкірянім відділі. Молодша сестра працювала продавцем в українській кооперативній пекарні “Колос”. Заробіток був дуже малий. Нас троє заробило стільки, скільки середній робітник на державному підприємстві.
1939 року сестра вийшла заміж за ветеринара Шевчука, він отримав роботу десь за Варшавою, і сестра поїхала з ним. Брат працював у “Просвіті”, потім – у “Сільському господарі”, вчився в сільськогосподарській академії в Подєбрадах (Чехословаччина). В червні 1939 року його заарештували і забрали в Березу Картузьку. Розпочалася війна з німцями, і радянські війська його звільнили. Понад 400 кілометрів він пішки йшов додому.
Після першої окупації почала налагоджуватися робота. Однак довго це не тривало, бо почалася правдива радянсько-німецька війна.
1943 року наймолодший брат закінчив у Дрогобичі українську гімназію, яка два роки існувала за німецької окупації. Ту гімназію (тепер середня школа № 1) будували люди, збирали по копійочці. Скажімо, з сіл привозили яйця, здавали їх у кооперативу, і за ті гроші будували гімназію.
Мама поїхала до сестри в Польщу. Але тут настав 1944 рік, і німці всіх виганяли. Мама, брат, сестра, швагер і їхня маленька дитина змушені були фірою добиратися аж до французького кордону. Потрапили в табір для інтернованих, який організували американці. Бідували страшно.
В Мюнхені брат закінчив університет, став ветеринаром. А 1942 року наші рідні попливли через океан в Америку. Невесела та Америка була і там. Хто не знає англійської мови – що може там робити? Швагер був доктором ветеринарних наук, але декілька років мусив працювати на різних роботах, аби прожити і прогодувати сім’ю.
Брат працював на великій птахофермі, де було 60 чи 80 тисяч курей. Була якась хвороба, кури здихали, і ніхто не міг тому зарадити, аж поки брат не знайшов причини тієї хвороби. За це йому присвоїли звання доктора ветеринарних наук, і його платня зросла на 40 відсотків.
Сестра працювала в місті Клівленд, штат Огайо, в лікувальному закладі до 74 року свого життя. Перестала працювати, як у 1985 році помер її чоловік. Їхня донька Лариса закінчила два університети і зараз очолює комп’ютерну фірму. До речі, комп’ютери цієї фірми поступають і в Україну.
Брат оженився на полтавчанці – Ніні Білецькій. Вона знає німецьку й польську мови. Їхня донька – фармацевт. Син працює в комп’ютерній фірмі, є віце-президентом асоціації українських інженерів. Нещодавно брат написав листа, що син на декілька тижнів поїхав в Японію у справах комп’ютерної роботи.
Мама виховала трьох онуків, була дуже господарна, займалася громадською роботою. Похована на українському цвинтарі в Баннбруку, недалеко Нового Йорку. Я відвідав її могилу в 1989 році, привіз дрогобицьку землю.
У Філадельфії спеціально зробили зі мною зустріч. Мав я тоді 75 років, тож багато міг розказати про Дрогобиччину – землю Івана Франка. Якраз тоді була 175-та річниця з дня народження Тараса Шевченка.
Старший брат усе життя тягнувся до землі. Працював на цукрозаводах до 72 року життя. Мешкає в Михайлевичах Дрогобицького району. Має 12 арів землі, потихеньку собі господарює. Як не їздили автобуси, то пішки з Михайлевич приходив у Дрогобич, хоча йому вже 82 роки.
- Я знаю, пане Куйдич, що чималий шмат свого життя Ви віддали спорту.
- Так, то є правда. Я належав до різних спортових товариств, переважно до товариства “Сокіл”. 1934 року в Дрогобичі робили так званий біг навпростець. Це було в першу неділю квітня. Дощ, сніг – а мусиш бігти. Я тоді зайняв перше місце, а 1936 року – друге. Цікавили мене легка атлетика, велогонка, лижі, туристика. Карпатами, від Лемківщини до Гуцульщини, робили з товаришами собі такі прогульки.
Дуже захоплювався футболом. Уже пізніше перейшов на суддівство. Входив до десятки кращих суддів Дрогобицької, Закарпатської та Львівської областей. Був суддею республіканської категорії. За свої майже 40 років суддівства відсудив понад тисячу матчів. Ніколи не відмовляв, якщо просили посудити. Не мав жодного протесту, жодної рекламації. Останній матч судив, коли мав 68 років.
- Наскільки я знаю, Ви займаєтесь і великою громадською роботою.
- Я входив в організаційний комітет з побудови пам’ятника Шевченку в Дрогобичі. Я зорганізував серед непрацюючих, пенсіонерів збір грошей. Вийшло майже по десять карбованців на кожного (ще на ті гроші), тоді як на заводах зібрали по карбованцеві-півтора. Потім мене обрали в оргкомітет з побудови пам’ятника останньому директорові української гімназії в Дрогобичі Михайлові Баранику. Багато довелося попрацювати, аж поки на Личаківському цвинтарі у Львові встановили той пам’ятник. Зібрали також гроші на пам’ятник Юрію Дрогобичу.
- Що б Ви могли сказати про сьогоднішнє життя?
- Нарікати нема на що, бо може бути гірше. Насамперед треба працювати. Щоб держава була багата, то треба працювати. Трохи не так робиться в Україні як має бути. Однак є надія, що справи поліпшаться. Не дай, Боже, щоб довше тягнулася війна в Югославії. А ще гірше, щоб десь у Європі почалося таке як у Югославії.
Як будемо працювати, то й будемо мати. Трохи я світу побачив. Був на роботах в Австрії. Був у Німеччині наприкінці 1944 – на початку 1945 року. Все було страшенно знищено! Яким способом німці могли так швидко відбудувати все і за 10-15 років наздогнати і перегнати тих, котрі не воювали і не терпіли? Основне, що була чесність без злодійства.
- Про Вас кажуть, що Ви постійно маєте претензії до керівництва Дрогобича.
- Маю претензії. Роблять не так як треба. Наші керівники є зарозумілі. Вони не виділи зла, тяжких робіт, кожний хоче легко жити.


КИТАЙСЬКА ПРАВДА, АБО ЧОМУ НА ДРОГОБИЧЧИНІ ВІДСУТНЄ ВІЛЬНЕ СЛОВО

У журналістику я прийшов з легкої руки нині, на жаль, покійного Петра Івановича Китая. Тоді він був головним редактором газети “Радянське слово”.
Років з п’ятнадцять тому (стаття написана у 2004-му – А.В.) я виступав на одному мітингу. По закінченні до мене підійшов невідомий чоловік і сказав: “Ви гарно говорили. Мабуть, непогано зможете писати”. Він простягнув руку: “Китай”.
Так ми познайомилися. Через декілька днів я заніс йому в редакцію невеличку замітку. Він пробіг її очима і нічого не сказав. Я подумав, що написане мною не сподобалося головному редакторові. Що ж, не щастить!
Яким же було моє здивування, коли через декілька днів у газеті на чільному місці я побачив свою замітку. Петро Іванович не вніс жодної правки.
Після цього, як кажуть, пішло-поїхало. Я справно носив статті в редакцію, всі вони побачили світ.
Якось Петро Іванович закликав мене і сказав: “Ти пишеш гостро. Я це опублікую. Але придумай собі якийсь псевдонім”. Я заперечив: мовляв, не боюся наслідків після публікацій статей. Китай промовчав, а через декілька днів у газеті я познайомився з одним зі своїх псевдонімів.
Петро Іванович як у воду глядів. Одна з моїх статей стала предметом розборок у компартійних колах. Керівники дуже хотіли знати хто автор, але Китай мене не видав. Я теж мовчав, аби він не мав неприємностей. Нині смішно, що за таке могли покарати, але в ті часи все було можливо. Головний редактор був далекоглядною людиною і рятував мене від мого ж юнацького максималізму.
Я не вважаю себе учнем Китая. Він не вчив мене як і що писати. Він сам писав, гостро і правдиво, мовчки закликаючи інших журналістів: роби як я. Китайська правда була не всім до вподоби. Мені прикро, коли дехто вголос каже сьогодні, що є учнем Китая, але сутність ними написаного є діаметрально протилежна тому, що писав Петро Іванович.
Про все це я згадав, коли нещодавно святкував День журналіста. За іронією долі, в Україні його відзначають шостого червня. Саме цього дня в 1922 році був підписаний Декрет Ради Народних Комісарів про створення Главліта. За цим документом в СРСР офіційно ввели цензуру.
Звичайно, говорячи про стан нинішньої української журналістики, вбачаєш у цьому щось символічне. Але не тому ми святкуємо День журналіста саме цього дня. 1994-го року Леонід Кравчук, який був тоді Президентом України, підписав відповідний Указ. День шостого червня був вибраний невипадково. Саме шостого червня 1992 року Спілка журналістів України вступила до Міжнародної федерації журналістів. Тодішній керівник Спілки Євген Вербило запропонував, щоб цей день увійшов в історію української журналістики. Його пропозицію підтримали на першому всеукраїнському з’їзді редакторів газет і журналів. Так народився День журналіста.
Ще з радянських часів повелося, що владоможці у День журналіста запрошують акул і тюльок пера до себе, дарують ручки і блокноти, наливають бокал шампанського. Гуляй, писако, але пам’ятай, що ми керуємо і ти існуєш лише завдяки нам!
Сьогоднішні керівники, які вважають себе демократами і націоналістами, йдуть тим же шляхом, що й їхні попередники.
Взагалі є щось принизливе в тому, що влада організовує свято для журналістів. Свято повинні організувати самі журналісти і на правах господарів запросити до себе в редакцію справжніх друзів, а не йти за блокнотом і ручкою до “білого дому”. Можливо, влада тому й бере ініціативу у свої руки, бо боїться, що може не потрапити до списку запрошених.
Мені ще не траплявся жодний керівник, який би розумів, що таке свобода слова, який би справді поважав журналістів як особистостей, який би усвідомлював, що це нормальне явище, коли преса – в опозиції до влади. Звичайно, об’єктивність. Безперечно, конструктивна критика. Але насамперед – опозиція. Так є у всіх демократичних країнах. А якщо у кожному номері газети з’являється по дві-три фотографії міського голови в різних ракурсах, через статтю пишуть йому хвалебні оди, немає жодного критичного матеріалу на адресу влади – просто той керівник не розуміє, що журналісти роблять йому ведмежу послугу, бо у пересічного читача це може викликати лише спротив. Відтак ідуть насмішки, глузування й відверте протистояння такому керівникові. Саму ж газету просто не купують.
Влада робить велику помилку, коли ділить журналістів на “потрібних” і “непотрібних”. Справа не в тому, що мене чи когось іншого не запросили до ратуші й не подарували ручку з блокнотом. Але керівник повинен знати, що будучи при владі, він стає публічною людиною, а тому - об’єктом номер один для журналістів. Люди повинні знати про керівника все – хоча би тому, щоб на наступних виборах правильно проголосувати. Значить, нашим керівникам є що приховувати, якщо вони ставлять журналістів у таке принизливе становище, не дають їм сповна виконувати свій громадянський і професійний обов’язок.
Влада робить іншу велику помилку, коли “пригодовує” одних журналістів і відштовхує інших. Газетяр, який пише за гроші, ніколи не буде вірний такому керівникові. Ні, поки той при владі, все буде гаразд, тільки-но піде у відставку – про нього забудуть. Більше того, той самий журналіст буде писати негативні статті вже про колишнього керівника. І такі приклади на теренах Дрогобиччини маємо!
Нині газети Дрогобиччини в абсолютній своїй більшості є лояльними до влади, тому говорити про наявність вільного слова на наших теренах не доводиться. Китайській правді на шпальтах цих видань теж нема місця...


ІГОР СУСЮК МРІЯВ ПРО МУЗЕЙ “ФРАНКОВОЇ КРИНИЦІ”

Того дня (стаття опублікована у газеті “Тустань” 2004 року – А.В.), коли Трускавець помпезно святкував День міста і День медичного працівника, у скромній труні в одній з квартир кооперативного будинку на вулиці Івасюка лежало тіло, змордоване болем і підступною недугою. Парком дефілювали відпочивальники та відпочивальниці, на правах господарів прогулювався трускавецький бомонд, гучно лунала музика, заливалося в животи пиво, яке саме на свята подорожчало, - а дух головного редактора “Франкової криниці” витав над цією людською метушнею...
Рівно два роки тому Ігор Павлович Сусюк зателефонував мені та запропонував працювати у “Франковій криниці”. Сказав: “Піду на пенсію, станеш замість мене головним редактором”. Треба було знати Сусюка, аби повірити йому. Я працював кореспондентом, редакором відділу, а коли Ігор Павлович лягав у лікарню чи йшов у відпустку, виконував обов’язки головного редактора. Звісно, коли йому стукнула шістдесятка, він і не думав іти на пенсію й комусь здавати пост. Ви могли собі уявити Сусюка-пенсіонера?
Якщо ви думаєте, що “Франкова криниця” була колективним органом, то глибоко помиляєтеся. Це була газета Сусюка, яку він робив під себе, своє ім’я і для себе. Це був диктатор. Іншого не могло бути, бо це була його дитина, ним народжена і ним же, на жаль, убита. Я розумів, що робити газету так, як робив Ігор Павлович, не можна, проте також розумів, що Сусюк робив би газету, навіть якби виходив один примірник.
Коли я заступав Сусюка, то робив “Франкову криницю” як вважав за потрібне, виходячи зі свого життєвого та журналістського досвіду. Мені казали, що виходило краще, але це не була вже газета Сусюка. Він боляче це переживав, і як тільки випадала нагода, а, головне, відпускала недуга, зі злістю повертався на роботу, терзаючи всіх працівників, відроджував старий стиль “Франкової криниці”. Він розумів, що життя вислизає, а залишити газету немає на кого, бо ніхто не зробить її такою, якою він її бачив. Кращою – так, гіршою – можливо, але не такою, не сусюківською. Якби ж то я, дивлячись на бадьорого і злого Сусюка, знав, що жити йому залишилось уже не так багато...
Ми жодного разу не посварилися, хоча я бачив як він “кипів”, бо я через свій гонір робив не так як він хотів. І я “кипів”, бо розумів, що зробив краще, ніж того хотів Сусюк. Він жодного разу не крикнув на мене, не матюкнувся, не обізвав, хоча, здається, не було в редакції людини, яка би не відчула на собі важкого слова головного редактора.
Каторжної праці поруч з Сусюком я витримав лише одинадцять місяців, з яких добру половину його не було на роботі. Чашу терпіння переповнило те, що Ігор Павлович підготував проект наказу про моє та Андрія Говіщака звільнення у зв’язку зі скрутним матеріальним становищем редакції. Щоправда, пізніше він той пункт викинув, але образа в мене залишилася. Яке це тепер має значення, коли помер Ігор Павлович Сусюк... А тоді я написав заяву на звільнення і просто з наступного дня перестав виходити на роботу. Андрій Михайлович залишився.
Після цього ми декілька разів випадково зустрічалися з Ігорем Павловичем у Дрогобичі, Трускавці та Львові, навіть пили каву з коньяком, але розмова була ні про що... Ми були чужими й чужими залишились.
Крім “Франкової криниці” Ігор Павлович не мав нічого. Це деякі інші головні редактори свою роботу розглядають як хобі, можливість заробляти. Він жив своєю газетою, це стало сенсом його життя.
З великою неповагою Ігор Сусюк ставився до владоможців. Ох, як він бештав їх! Винятками були Михайло Дмитрович Сендак і Лев Ярославович Грицак. Жодного кривого слова про них з уст головного редактора “Франкової криниці” не злетіло.
Владоможці ставилися до нього як до жебрака, котрий ходить на поклін і просить копійку. Мені ставало шкода Сусюка, коли він принижувався перед цими ситими й зарозумілими, чванькуватими й байдужими істотами. Я розумів, що для виживання газети потрібні гроші, але ніколи не сприймав такого стилю поведінки головного редактора й відверто йому говорив про це. Він погоджувався – і знову йшов просити гроші. Багатьох з тих владоможців, перед якими принижувався Сусюк, на його похороні не було. Ті ж, хто здебільшого відмовляв йому у фінансуванні, ті, кого він “попросив” з роботи, або ті, хто сам пішов від нього, - прийшли. Незбагненна філософія людського життя!
Ігор Сусюк боляче пережив смерть Василя Становича. Мабуть, це був його єдиний друг. Я не знаю, що об’єднувало цих двох, таких різних між собою, людей. Ігор Павлович якось сказав, що Станович “потягне” його за собою. Так і сталося...
Осібно слід сказати про Михайла Йосиповича Шалату. До пана професора Ігор Сусюк ставився зі щирою повагою. Мені навіть інколи здавалося, що він обожнював його. Для Ігоря Павловича це був незаперечний авторитет.
Ніхто у Трускавці не мав стільки ворогів, скільки головний редактор “Франкової криниці”. Він володів унікальним талантом: з друзів робив ворогів, а з ворогів – заклятих ворогів. Лише тепер, після його смерті, я зрозумів, чому так було: він понад усе ставив “Франкову криницю”, і хто зазіхав на “святая святих”, отримував від Сусюка за повною програмою.
Дехто, можливо, здивується чи обуриться, бо не знав Сусюка таким, як я зобразив. Його знали як жартівника, іронічну людину, галантного кавалера, любителя компаній і застіль. Це теж Сусюк. Але святих людей на планеті Земля немає, і я був би нещирим, якби лише славословив Ігоря Павловича. Та й не потрібна йому тепер оця мерзенна людська слава...
У пам’яті тих, хто знав Сусюка і тих, хто його не знав, залишиться не стільки колоритна постать головного редактора “Франкової криниці”, скільки, власне, сама газета. Ігор Сусюк ще за життя сам собі створив нерукотворний пам’ятник. І не має значення, шановний читачу, що, можливо, ти і в очі не бачив жодного номера газети. Повір мені на слово, що цей пам’ятник існує.
Ігор Сусюк здійснював щоденний, непомітний для стороннього ока, подвиг. Можливо, не вартувало витрачати стільки сил, енергії, здоров’я саме для “Франкової криниці”, але це вже тема іншої розмови.
“Франкова криниця” не була газетою у звичному розумінні цього слова. Сучасні менеджери від журналістики, які на газетному бізнесі заробляють чималі гроші, запудрюючи мізки пересічному читачеві, зверхньо ставилися до Ігоря Павловича. Мовляв, як можна в шестисторінковій газеті вміщувати статтю на дві з половиною сторінки? Хто це читати буде? Читали, ще й як читали! Унікальність “Франкової криниці” полягає саме в тому, що можна відкрити будь-який номер за будь-який рік і знайти для себе цікаву статтю. Спробуйте знайти щось цікаве бодай через місяць у нинішніх бульварних виданнях, які хизуються своїми буцімто високими тиражами (ой, дурять вони читача та рекламодавця!) і спеціалізуються на вбивствах, згвалтуваннях, а насправді обслуговують владоможців. Ігор Павлович не вмів і не міг собі дозволити йти за читачем, він завжди йшов попереду. Часто читач безнадійно відставав від свого поводиря...
У “Франковій криниці” не заради гонорару (які там гонорари!) друкувалися відомі в Україні люди. Ігор Павлович умів їх знаходити, навіть ціною нав’язування своєї дружби, що не всім було приємно, але потрібну статтю для свого видання однозначно вициганював.
Після смерті Ігоря Павловича Сусюка почалися спекуляції навколо його “Франкової криниці”. У зв’язку з початком президентської передвиборчої кампанії певні політичні сили хочуть мати ще один друкований орган заради підтримки одного кандидата. Авторитет Ігоря Сусюка кидають під ноги новоявленому месії.
А ще кажуть, що “Франкова криниця” після смерті свого головного редактора існувати не буде. Буде, бо залишились особисто віддані Ігореві Павловичу люди, але це вже не буде його газета, бо особиста відданість автоматично не переростає у творче збагачення ідей покійного.
Коли я ще працював у “Франковій криниці”, то запропонував Ігореві Павловичу написати книгу спогадів. Адже він зустрічався з багатьма відомими людьми, та й самому йому було що згадати. Мені здалося, що він з ентузіазмом вхопився за цю ідею. Протягом місяця щось писав, показував мені уривки (розібрати його жахливий почерк було неможливо!), за моєю намовою освоїв комп’ютер, забрав його з редакції до себе додому. Здавалося, справа зрушиться з мертвого місця, але ентузіазм у Сусюка згас. Можливо, недуга не давала можливості працювати, а, можливо, журналіст узяв гору над письменником. Шкода...
А ще Ігор Павлович Сусюк мріяв про те, що у Трускавці постане музей “Франкової криниці”. Я навіть знаю місце, де він мав би бути...
...Можливо, мій тезка колись продовжить Вашу справу?


ІНТЕРВ’Ю ГОЛОВИ ПРОВОДУ ОУН ТА КУНУ СЛАВИ СТЕЦЬКО

13 липня (1993 року – А.В.) в Дрогобичі та Бориславі перебувала Голова Проводу ОУН та КУНу. Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю п.Слави Стецько.
- Останнім часом на Дрогобиччину почало приїжджати дуже багато видатних політичних діячів. Ви теж сюди приїхали. Це пов’язано з тим, що в майбутніх планах Дрогобиччина відноситься до таких теренів, де можливо розгорнути велику політичну боротьбу? Чи це просто випадковість?
- Я не думаю, що розгорнути політичну боротьбу в Дрогобичі можна. Але Дрогобич, як я про нього чула раніше і як я сьогодні побачила, що тут є страшенно багато національно свідомих людей, які живуть Україною і які би хотіли, щоби та Українська держава була якнайскорше Українською державою і щоби вони могли відчути, що вони вже справді користуються свободою і мають ту вимріяну Україну і можуть жити в ній так, як вони раніше уявляли і бажали, щоби в дійсности і село, і робітництво, і інтелігенція вся відчули, що вони можуть працювати для України. Так що для мене Дрогобич таке зробив враження і я як їхала, то так собі думала: отут представники, які б кандидували до українського парляменту, які би були висунені з народу, вони би напевно пішли, бо дуже великий є такий градус свідомости.
- Чи будете Ви, як казав п.Хоркавців, розвиваючи його думку, виставляти свою кандидатуру на Президента України? (Виступаючи на зустрічі в Дрогобичі, голова Спілки політв’язнів та Братства вояків УПА п.Хоркавців назвав п.Славу Стецько “українською Маргарет Тетчер” – А.В.).
- Ви знаєте, в нас, в Організації Українських Націоналістів, є своєрідна дисципліна. Якщо скажуть мені кандидувати, я буду. Я ніколи раніше про те не думала. Я щиро говорю, що ті роки, які мені, може, залишив Бог, я б хотіла всеціло зауважити на зміцнення нашої організації, на зміцнення національної свідомости, на викресання з народу такої сильної якоїсь сили (то повторяється – сильної сили), але такої сили, яка би була стабілізуючим чинником, яка би запевняла народові, що тут ніхто його не обдурить, ніхто його не заведе десь у нову кольонію, що то є люди, яким можна вірити. І щоб у дійсности ми мали таких людей, щоби нарід не розчарувався в нас, бо то є також, я відчуваю, що сьогодні є величезне таке довір’я народу до націоналістів. І це мене, з одної сторони, тішить, а, з другої сторони, лякає, бо я хотіла би вже бачити велику-велику кількість тих людей, яким нарід міг би з довір’ям віддати в руки свою долю. І, власне, на вишукуванню таких людей, зцементовуванні їх, на вишколі їх хотіла би я свою увагу присвятити.
- Два слова, будь ласка, про підсумки того великого зібрання, яке відбулося 2-4 липня (1993 року – А.В.) в Києві.
- Я думаю, що це була велика маніфестація сили, націоналістичної ідеї, що нам вдалося об’єднати націоналістів усіх континентів. Були люди з Австралії, Аргентини, була ціла західня діаспора і східня, і процентово Україна домінувала. Ми могли з діаспори і більше людей привезти, але ми хотіли, щоб це були провідні люди, але щоби голос і в Зборі, і, так би сказати, формально, зовнішньо було видно, що то встала Україна, все-таки 25 областей були заступлені, коли було зареєстровано 5070 осіб, східна діаспора – 117, західна – 196, то я думаю, що Україна дуже себе добре зарепрезентувала.
- Микола Плав’юк і Ви закликаєте до єдності. Чи є у Вас механізм, як ту єдність здобути?
- Я думаю, що ми це мусимо через наш Провід проводити. Провід мусить впливати на низи. І так само сподіюся, що й Провід мельниківський буде впливати. Ми тепер нічого не публікуємо такого, що могло би утруднювати наближення до єдности. І я би бажала того, щоб і всі інші політичні сили це зробили.
- Як Ви ставитеся до того, що п.Глубіш, мер Дрогобича, належить до мельниківського Проводу і ввійшов у його керівні структури?
- Я думаю, що він є молодий чоловік і має такі симпатії, і їх респектує, і я не думаю, що ми можемо, так би сказати, старатися на всяку силу силою впливати, щоб він до нас перейшов. Думаю, що ми маємо працювати. А праця сама буде людей притягувати, вона їх буде напрямляти. Я є за тим, щоби ми конкурували лише працею і правильною постановкою.
- А як Ви взагалі ставитеся до того, що представники Радянської влади входять у керівні органи ОУН?
- Радянської влади?
- Так. Пан Глубіш – мер міста, депутат обласної Ради. ОУН свого часу боролася з Совєтською владою.
- Я не думаю, що вже ту владу теперішню можна назвати совєтською. Думаю, що є дуже багато совєтської орієнтації в тих людей, які є при владі, але щоби кожну людину з тої влади називати совєтською людиною, я б того не казала.
- Зараз піднімають голову комуністи…
- Я думаю, що наша відповідь повинна бути – якнайобширніше представлення їх чинів. Наприклад, голод в Україні є неналежно висвітлений. Влада повинна більше докладати зусиль, щоб нарід пізнав, хто спричинив голод, що він собою приніс Україні, яку страшну рану він залишив і, головне, щоб це висвітлити на Східній Україні. Бо Західна Україна є значно більш свідома, а Східна Україна має “білі плями”. Там треба про це говорити, про трагедію Чорнобиля, взагалі про ці большевицькі злочини треба побільше писати, говорити, щоби нарід пізнав, що та совєтська влада нам залишила. І коли буде відповідне зроблене висвітлювання, така освідомлююча праця, тоді нарід абсолютно не захоче, щоб ще й комуністи могли як-небудь себе організувати, відкине їх прямо. Я, зрештою, не вірю, щоби комунізм міг відродитися в Україні – так, як не вірю, щоб імперія могла відродитися. Час на імперію і на комуну минув.
- Ви вже два роки живете в Україні. Яке Ваше враження від тих процесів, що тут відбуваються?
- Я думаю, що є величезний потенціал у народі здорових сил і навіть націоналістичних сил. Я це дуже відчула при підготовці Великого Збору. Я страшенно багато мала зустрічей з різними людьми, із різних галузей, із різних сфер і, головно, серед інтелігенції, і задивлююся, як багато націоналістично напрямлених людей є серед інтелігенції Києва й інших обласних центрів. Так що я є дуже задоволена тим. Вважаю, що в дуже скорому часі ми можемо наздігнати піднесення рівня на Східній Україні. Тому я вважаю, що ми мусимо розбудувати Київ за всяку ціну. Це повинно стати амбіцією чи ціллю всіх українців і Заходу – чим більше свідомо, тим більше повинно бути обов’язком якнайскорше розбудувати Центр України – Київ і центральні області Сходу України. Ми не повинні тим тішитися: ми є дуже свідомі, ми є такі й такі, ми є галичани – і бути гордим з того, коли частина України потребує нашої допомоги, ми повинні старатися, щоби ми були однакові – і на Сході, і на Заході. Тоді ми можемо бути спокійні, що нам уже жодна сила не зможе загрожувати.
- 26 вересня відбудеться референдум…
- Ми рішуче є за недовіру Верховній Раді.
- А Президенту?
- Я думаю, що хоча багато разів ми мали змогу і потребу критикувати потягнення Президента, ми повинні зважати, що не все можна, що Президент є законно вибраний і щоби не робити, як кажуть, такої ситуації, що все валиться в Україні. Але Президент мусив би від усіх нас відчути, що не всі його політичні потягнення є правильними. Абсолютно засуджуємо його політику по лінії СНД, рішуче засуджуємо. Ми вважаємо, що є замало рішучости з його сторони і уряду по відношенню до Чорноморського фльоту, Севастополя. Він заскакує постійно нас новими договорами, які нас можуть завести в кольонію, і то ми повинні бити в дзвін на тривогу. Але вважаємо, що треба якусь стабільність утримати в державі. І поки що я не думаю, що ми можемо все валити в Україні.
- І останнє запитання. Як Ви вважаєте, через скільки років кожен українець дійсно буде відчувати, що він є господарем своєї країни?
- Максимум через п’ять років ми в дійсності будемо мати в правильному розумінні державу – таку, як мають французи, як мають німці. Вона буде, може, трошки бідніша, але ми, наш нарід, є страшенно геніальні і дкже ініціативу маємо величезну. І я страшенно вірю в наш нарід.
Р.S. Дякую п. Володимирові Кописю за допомогу в організації інтерв’ю.


МІФ СЛАВИ СТЕЦЬКО, АБО ЩЕ ОДИН ШАНС УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Із Німеччини прилетіла сумна новина. Відійшла у Вічність Слава Стецько. Людина-легенда. Одна з найвизначніших жінок двадцятого століття. Справжня патріотка України. Невтомний борець за Українську Самостійну Соборну Державу.
Анну-Євгенію Музику (таким було її справжнє ім’я) поважали політичні опоненти, ненавиділи вороги Української держави. Сорок шість років Ярослава Йосипівна змушена була жити в еміграції. В Україну, на відміну від багатьох представників діаспори, вона приїхала лише за місяць до проголошення Незалежності нашої держави – щоб залишитися тут, бо в цьому вбачала свою місію.
Вона була політиком, магістром політичних наук, лідером Конгресу Українських Націоналістів, перекладачем, знавцем восьми іноземних мов, високоерудованою людиною. Тричі ставала народним депутатом України, причому два терміни - як старійшина українського парламенту.
Великих людей завжди оточують міфи. Не оминула ця гірка чаша і Славу Стецько. Довший період часу вона була в тіні свого чоловіка, але в нових умовах зуміла показати себе як оригінальний політик, можливо, й не такий, як того очікували. За своєю природою - революційна націоналістка, бандерівка, але сьогодення вимагало творчого застосування і подальшого розвитку ідей Провідника.
За даними соціологічних опитувань, лише два відсотки дорослого населення України сповідують націоналізм як ідею. Лібералів, соціалістів, комуністів, соціал-демократів тощо набагато більше. Можна звинувачувати Славу Стецько, що вона ніколи не була в жорсткій опозиції до нинішньої антиукраїнської влади. Але, з іншого боку, як вона мала діяти, маючи таку мізерну кількість прихильників?
У Західній Україні мало не кожний вважає себе націоналістом. Так само кожний розуміється в тонкощах футболу чи перипетіях політичної боротьби. Справжніх націоналістів не так багато, як видається, хоча їх і не так мало, як би декому хотілося. Проте кількість не переросла у революційну якість – і це боляче відбивається на нашому повсякденному житті.
Українському народові постійно нав’язують чужі ідеї. Президент України стверджував, що українська національна ідея не спрацювала. Звісно, він мав рацію, бо за таких обставин вона і не могла спрацювати. Правда, ніхто не задався питанням: а скільки політичних сил і рухів доклали зусилля до того, щоб націоналізм став альфою і омегою нашого поступу? Чи сповідують націоналізм Рух і його союзники, Блок Юлії Тимошенко?
Українську національну ідею не треба вигадувати, просто слід всотати в себе творчість Тараса Шевченка та Івана Франка. У нас кожний вважає себе мудрішим за Українських Пророків і національну ідею розуміє по-своєму.
Полякові чи іспанцю, німцеві чи чеху важко зрозуміти українські проблеми. Наші сусіди в Європі є насамперед поляками, іспанцями, німцями, чехами, а вже потім лібералами чи соціал-демократами. У нас, на жаль, усе навпаки.
…Декілька років тому мені поталанило взяти інтерв’ю у Слави Стецько. Надій на це було мало. Вона виступала перед великою аудиторією, мала ще кудись їхати. Але я вирішив скористатися шансом і попросив допомоги в одного поважного націоналіста, з яким запізнався раніше. На щастя, це спрацювало. Ярослава Йосипівна змучилася після виступу, але одразу застерегла, щоб я не зважав на це. “У мене енергії багато, - сказала вона, - вистачить на багатьох молодших”. Насамперед вразили її діаспорний акцент, проста манера спілкування, вміння на льоту схоплювати суть запитання. Я не встигав завершувати їх до кінця, як вона відповідала – чітко й лаконічно. Розмовляли ми довго, лідер українських націоналістів не ухилялась від відповідей. Впадало в очі, що вона, крім загальних проблем політичного життя, досить добре знає місцеві особливості та тутешніх керівників і членів своєї партії. Коли помічники стали натякати, що, мовляв, пора закінчувати інтерв’ю, Слава Стецько спокійно, з материнською усмішкою зауважила, щоб вони не заважали мені формулювати питання. Коли справді їй треба було вже їхати, вона сказала: “Основне ви запитали, а я відповіла. Сподіваюсь, що ви нічого не переплутаєте і не перекрутите”. Мені доводилося згодом спілкуватися з багатьма політиками, але Слава Стецько справила одне з найглибших і найприємніших вражень…
Та ідеологія стає панівною в суспільстві, лідери якої, окрім інших чеснот, володіють ще й зброєю молодості. Євген Коновалець і Степан Бандера очолили революційний рух в Україні в непрестижному нині для політиків віці. Але за ними йшли мільйони, і завдяки цьому рухові постала Незалежна Українська Держава. Запитаймо самі в себе, чи готовий кожний із нас віддати своє життя за Україну?
Нині склалась унікальна ситуація, особливо напередодні президентських виборів, коли національна ідея може стати панівною в суспільстві. Старі націоналісти, яких ми шануємо й поважаємо, повинні дати дорогу молоді, бо саме їй будувати сьогодення й майбутнє. Наші протиріччя не повинні стосуватися того, хто більш революційний – Ющенко чи Тимошенко, а хто здатний втілити національну ідею в життя. Не боротьба за особу, а лише за національну ідею – ось гасло сьогоднішнього дня. Якщо націоналісти змарнують свій шанс, Україна й далі буде на задвірках Європи.
Слава Стецько прожила славне життя. Її моральний авторитет ще довго буде дороговказом для багатьох політиків-націоналістів. Нові умови політичної боротьби вимагають перебудови на марші, романтичного блиску в очах молоді, ґрунтовної теоретичної підготовки, звитяги і натхнення, віри в те, що здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї.


СПРАВА ГЕОРГІЯ ГОНГАДЗЕ: ПОЛІТИЧНІ ДИВІДЕНДИ НА ТЛІ ЛЮДСЬКОГО ГОРЯ

16 вересня минуло шість років (стаття написана 2006-го року) з часу зникнення Георгія Гонгадзе. Політики всіх мастей і рангів сповна використали це задля розкручування власного іміджу та здобуття балів тим партіям, до яких вони причетні. За великим рахунком, їх не цікавив і не цікавить кінцевий результат - знайти і покарати замовників, організаторів і безпосередніх убивць журналіста. Навпаки, чим довше триватиме цей процес, тим більше дивідендів можна буде отримати.
Як відомо, спочатку майор Микола Мельниченко звернувся до лідера комуністів Петра Симоненка з пропозицією оприлюднити плівки, але той відмовився це зробити. Естафету підхопив Олександр Мороз, інтуїтивно відчуваючи, що це може ще більше зміцнити в свідомості людей його образ як морального політика.
Мабуть, від самого початку ніхто не сумнівався, що записи, здійснені в кабінеті Кучми, є оригінальними, а не сфабрикованими. Саме ці записи мали стати, на думку організаторів затії, поштовхом до ліквідації режиму Кучми. Не стали. Навіть помаранчева революція, формально відтіснивши Кучму від влади, лише зміцнила його режим, бо нині учні Леоніда Даниловича фактично керують Україною.
Георгій Гонгадзе, якого Кучма наказав знищити, став розмінною монетою в руках брудних політиків. Естафету від Мороза прийняв Ющенко, обіцяючи довести справу до суду й покарати убивць. Президентові України стоячи аплодував весь світ. Справу до суду довели, убивці буцімто зізналися в скоєному, проте “забули” одну дрібницю: де закопали голову журналіста. Думається, суд заплющить очі на це, як і на багато інших “дрібниць”, котрі повилазили в справі й дають підстави для сумнівів у правильності обвинувачень прокуратури.
Цьогоріч Ющенко вже про Гонгадзе не згадував. Цим скористався Мороз, який грізно накивав пальчиком Генеральному прокурору: мовляв, якщо не розкриєте найближчим часом цей злочин, позбудетеся посади. Думаю, Медведько в душі щиро розсміявся, бо хто, як не Мороз, знає всю правду.
Справжнім героєм в очах громадськості виглядав майор Микола Мельниченко. Але його світлий образ трохи побляк, коли з’ясувалося, з ким контактував колишній охоронець Кучми, які високі покровителі, ймовірно, за ним стоять. Навіть якщо людина один раз збрехала, їй уже важко повірити вдруге. На парламентських слуханнях з нагоди шостої річниці зникнення журналіста Микола Мельниченко стверджував, що Мирослава Гонгадзе не дозволила йому передати оригінали плівок Генеральній прокуратурі, але вдова журналіста спростувала це. Проте “чомусь” її слова пройшли телеграфним рядком, на них не звернули уваги, а “зізнання” бравого майора Мельниченка повторювали багато разів.
А адвокат Андрій Федур, який представляв інтереси матері Георгія Гонгадзе? Він безкоштовно вів справу, працюючи більше на власний імідж, політизуючи події, а не виконуючи, за великим рахунком, власне адвокатську роботу. Зрештою, мама змушена була відмовитися від його послуг і взагалі більше не з’являється на суд, вважаючи, що в цій державі справедливості вже не доб’ється.
У цьому зв’язку слід згадати Олександра Лавриновича, який двічі представляв Дрогобиччину в парламенті. За ініціативою журналістів, його обрали головою депутатської комісії, яка мала розслідувати справу Георгія Гонгадзе й розставити всі крапки над “і”. Так “розслідували”, що потім ті ж журналісти перестали вітатися з Олександром Лавриновичем, який став головним юридичним захисником Кучми, а зараз ту ж функцію виконує в уряді Януковича.
До речі, про самих журналістів. Це брехня, що в їхньому середовищі існує корпоративна солідарність. Абсолютна більшість із них служить своїм господарям, у них спрацьовує самоцензура, яка не дозволяє їм написати те, що вони думають. Так, всі вони зараховують Георгія Гонгадзе до свого цеху, але чомусь прогинаються перед владою, фактично своїми діями паплюжачи світлий образ покійного. Найбільш огидними для мене є ті, хто знав Гонгадзе особисто, працював з ним, нині афішує дружбу з журналістом, - але щоденно робить усе з точністю до навпаки як би це робив Георгій.
За великим рахунком, в Україні й знищують таких, як Георгій Гонгадзе, бо ті, хто нині робить погоду в інформаційному просторі, є глибоко ворожі йому, стоять у глухій опозиції до вільної думки та свободи слова.
За Ющенка Україну вже не зараховують до країн, в яких вороже ставляться до преси, як це було за Кучми. Але брехня стала вишуканішою. Ті, хто вважає себе моральним авторитетом, притлумлюють свободу слова, перекривають кисень тим журналістам, котрі хочуть донести людям правду, якою би гіркою вона не була.
... І лише мамі Георгія Гонгадзе не потрібні жодні політичні дивіденди. Вона просто хоче знати, хто і за що вбив її сина. Мама хоче бути переконана на всі сто відсотків, що це тіло її Георгія лежить у морзі. Нарешті, останнє, що вона має зробити на цьому світі, - це поховати сина...
Р.S. Анекдот із серії “чорного гумору”. В Таращанському лісі знайшли труп Олександра Мороза. Він лежав на біло-синьому прапорі Партії регіонів. Його шия була обмотана косою Юлії Тимошенко, а з рота стирчали цукерки з кондитерської фабрики “Рошен” Петра Порошенка. Яке жахливе самогубство!
Р.Р.S. 6 червня 2007 року, на День журналіста, у Дрогобичі відкрили пам’ятну дошку на будинку, в якому під час виборчої кампанії 1998 року працював Георгій Гонгадзе. Як це часто буває, зібралися не ті, хто продовжує справу журналіста, а, за влучним висловом Василя Іванишина, “імпрезіоністи”...


Создан 10 дек 2009



 
  Комментарии       
Всего 1, последний 1 год назад
a.onushchak 17 дек 2012 ответить
Прекрасно! Сильно! Добре!
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником