Тустань № 3

 
 

Тустань № 3




N3 (547)  1 - 7 лютого 2011 року Ціна 25 копійок

www. tustan.io.ua; е-mail:vlasjuk60@rambler.ru; тел. 067-3678019

 

Провінційний щоденник

 

УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

 

Події в Тунісі та Єгипті не на жарт налякали нинішню українську владу. Румунський варіант розвитку подій в Україні жахає її.

Тому й ввижаються замахи на Януковича, коли поблизу Івано-франківського аеродрому поселився один з членів Всеукраїнського об’єднання “Тризуб” імені Степана Бандери, в якого вилучили гвинтівку. На президентський літак - з гвинтівкою?

Тих же тризубівців, які відпиляли голову пам’ятника Сталіну перед офісом місцевого осередку компартії в Запоріжжі, звинуватили в тероризмі, хоча до підриву цього ж таки пам’ятника вони не мають жодного стосунку. Натомість справжніх терористів на кшталт макіївських наші доблесні спецслужби прогавили. Й не дивина! Якщо їхній шеф - мільярдер, то й самим не гріх зайнятися бізнесом, замість того, щоб виконувати функції, покладені на них законом.

Спротив українській владі буде наростати з кожним днем. Уже всі переконалися, що так звані реформи уряду Азарова насамперед мають привести не до поліпшення життя простих людей, а до збагачення олігархів за наш рахунок. Підвищення цін на воду, світло, газ, комунальні послуги, бензин, продукти харчування лише випробовують націю на міцність. Вибух буде однозначно, і жодні спецслужби зі своїм наміром так званої керованої демократії не впораються, аби попередити його.

Інша справа, чи народиться найближчим часом лідер української нації, який не повторюватиме помилок Чорновола й Ющенка, а вповні усвідомить свою велику місію. На жаль, цього може не статись, бо все очевиднішими стають потуги вождів і вожденят, які хочуть керувати нами з партійних позицій своїх небагаточисельних політичних сил. Вони можуть догратися, бо Українська Революція, про яку писав Степан Бандера, змете не лише олігархів і можновладців, але й їх також.

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

СМЕРТЬ ФІГУРИ

 

Першого лютого 2001 року помер Михайло Дмитрович Берко.

Колишній народний депутат СРСР. Колишній перший секретар Дрогобицького райкому партії (а партія тоді була лише одна - комуністична). Колишній депутат обласної ради. Колишній голова колгоспу. Колишній керівник  доброго десятку промислових і сільськогосподарських фірм. Усе в минулому... Страшна хвороба не шкодує нікого - навіть таких талановитих організаторів виробництва.

Таких людей, як Михайло Берко, моя покійна бабця називала Фігурами. Фігури були в кожному селі. Від них у значній мірі залежало прийняття того чи іншого рішення. Фігур не обов’язково любили всі, бо завжди знайдуться ображені, але їх боялись і поважали.

Михайло Дмитрович був фігурою районного масштабу. Звичайно, святе місце порожнім не буває, але, боюсь, зі смертю волощанського керівника Дрогобицький район уже не матиме визнаного лідера. Про це ще рано говорити, бо навіть ті, хто вважав себе друзями Берка, чи його рідні не до кінця усвідомлюють роль Михайла Дмитровича у формуванні виробничих відносин і кадрового потенціалу Дрогобиччини. Він із зрозумілих причин не афішував цієї своєї діяльності, але владно тримав усі важелі управління в Дрогобицькому районі.

Михайло Берко не був демократом у звичному розумінні цього слова. В таких умовах він і не міг ним бути, бо від потужного господарства “Перше травня” нічого б тоді не залишилось. Він не був і диктатором, бо все-таки зважав на думку людей і навіть інколи - хоча й не привселюдно - визнавав власні помилки. І це відчували на собі люди, проти яких він допустився помилок.

Михайло Берко мав свій погляд на проблеми сільського господарства. Головне, що він ніколи не був бездумним виконавцем. Якби він сліпо виконував безглузді рішення компартії чи деякі з нинішніх указів Президента, то вже давно б волощанське господарство пішло з молотка.

Доля доволі часто всміхалася Михайлові Берку. Він отримав хоч і занехаяне, але добротне господарство з непоганими, порівняно з іншими, землями. Він завжди використовував особистий владний ресурс на користь рідному колгоспові - і коли був депутатом, і коли керував районом. Можливо, це йшло на шкоду іншим господарствам. Напевно, так і було. Але і до, і після Берка були і є люди з подібними повноваженнями. Проте їхній “блат”, вибивання коштів для рідного господарства не призводили ні до чого доброго. Було відсутнє вміння господарювати на землі, дарованій Богом.

Звичайно, Михайло Дмитрович не був святим і скривдив чимало людей, які не вписувались у його команду, або тих, хто, маючи такі ж амбіції як він, не збирався сліпо виконувати його вказівки, бо це розходилося з їхніми моральними принципами. Але ніколи Берко не “знищував” людину до кінця, хоча мав такі можливості. Він і не допомагав їй потім, але пильно стежив, чим займається скривджена ним людина. Він умів поважати амбітних, егоїстичних кар’єристів - у хорошому розумінні цих слів, коли людина працює не лише для задоволення особистих потреб, а й для користі загальної справи.

Мене вразило ставлення до смерті Берка деяких його таємних заздрісників. Мабуть, у Михайла Дмитровича не було сумнівів щодо істинного обличчя цих доброзичливців у лапках, які тиснули йому руку й захоплювалися трудовими подвигами. Берко рідко помилявся в людях. Я зрозумів, що ці людці просто зраділи смерті Берка. Вся їхня потаємна неприязнь виплеснулась назовні, і в перші дні після смерті Михайла Дмитровича вони навіть не змогли приховати своєї нікчемної радості. Вони не розуміють, що всі їхні образи, заздрощі, ревнощі - ніщо порівняно зі смертю Михайла Дмитровича Берка. Але нехай! Бог їм суддя...

У мене були непрості взаємини з Берком, і я би покривив душею, якби сказав, що завжди з симпатією ставився до нього як до Людини з великої літери чи до деяких його господарських новацій. Я писав про це і знаю, що Михайло Дмитрович читав ці статті і не погоджувався з ними. Нині я не наполягаю на своїх висновках - і не тому, що Берка не стало, а тому, що змінив деякі погляди на окремі речі. Єдине, що мені болить: я не встиг узяти в нього інтерв’ю. Про можливість такого інтерв’ю я домовлявся з одним із його друзів (справжніх) за тиждень до смерті Михайла Дмитровича. В мене було що запитати в нього. Йому, думаю, теж було що відповісти. А читачі, які б прочитали це інтерв’ю, збагатилися б думкою мудрої людини...

Смерть Фігури, якою був Михайло Дмитрович Берко, боляче вдарить по Дрогобиччині. Я не бачу більш потужної, ніж він, особистості ні серед формальних, ні серед неформальних лідерів. Дрогобиччина і так втрачає з кожним роком свої позиції. Зі смертю Берка цей процес, на жаль, лише прискориться.

Анатолій ВЛАСЮК

(“Тустань”, 2001)

 

ЗЕНОН ГУЗАР: “МОСКВА НЕ ХОТІЛА ВИДАВАТИ СТОТОМНЕ ЗІБРАННЯ ТВОРІВ ІВАНА ФРАНКА, БО ЛЕВ ТОЛСТОЙ НЕ ДОТЯГУВАВ І ДО СІМДЕСЯТИ”

 

Минає 40 днів з дня смерті талановитої та скромної людини - Зенона Гузара (1930-2010). Це інтерв’ю я взяв у нього п’ять років тому...

Зенон Гузар, кандидат філологічних наук, професор кафедри теорії та історії української літератури Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, є визнаним українським франкознавцем, учнем всесвітньовідомого академіка Михайла Возняка, який, власне, і ввів в обіг цю наукову дисципліну. Цікаво було зустрітися з людиною, яка все своє свідоме життя вивчає життя і творчість великого Каменяра.

 

“ЗАРАЗ НА ЧАСІ СПРАВДІ АКАДЕМІЧНЕ, ПОВНЕ ВИДАННЯ ТВОРІВ ІВАНА ФРАНКА”

 

- Пане професоре, з чого почалося Ваше знайомство з творчістю Івана Франка?

- Моє схиляння перед генієм великого письменника почалося ще, можна сказати, з раннього дитинства. Тоді я прочитав його повість “Захар Беркут”, а трохи згодом мені до рук потрапило окреме видання його казок “Без праці”. Від того часу я почав читати Івана Франка.

- Наскільки мені відомо, вирішальний вплив на Вашу подальшу творчу діяльність мав академік Возняк.

- Я навчався у Львівському, тепер уже Національному, університеті імені Івана Франка. Саме на мої студентські роки припала вершина наукової творчості академіка Михайла Возняка, який зібрав біля себе здібну молодь і спрямував її на розвиток франкознавства. Він був фундатором нової самостійної наукової дисципліни, ім’я якій, власне, франкознавство. Цей термін Михайло Возняк уперше вжив 1925 року. Еманацію духу великого академіка я відчуваю й досі, і вона щораз більше поглиблюється.

- Ваша кандидатська дисертація теж присвячена творчості Івана Франка?

- Так. Спочатку з’явилися мої публікації в галузі франкознавства, дисертація на тему “Художня деталь у творах Івана Франка бориславського циклу”. З роками я все більше заглиблювався, наскі-льки це дозволяли мені можливості, у твори Франка.

- Нині поціновувачі Франка користуються п’ятдесятитомником його творів. Як би Ви охарактеризували це видання з наукової точки зору?

- Насамперед зауважу, що на мої студентські роки припало завершення двадцятитомника Івана Франка, на якому виховувалося ціле покоління франкознавців. Щодо п’ятдесятитомника, то скажу, що це видання є далеко не повним, містить грубі помилки не тільки ідеологічного, а навіть фактичного характеру. Була ідея видати Франка в ста томах, потім у сімдесяти п’яти. Але зі зрозумілих причин Москва цього не дозволила. Як так - Іван Франко у ста томах, а, скажімо, Лев Толстой і до сімдесяти томів не дотягує! Зараз на часі справді академічне, повне видання творів Івана Франка, яке би говорило pro і contra (за і проти - А.В.) його постаті у нашій культурі.

 

“ДАРЕМНО МИ БАЧИМО ФРАНКА ДЕСЬ ТАМ - У ДАЛЕКІЙ ТРАДИЦІЇ МИНУЛИХ ЧАСІВ”

 

- У дрогобицькому видавництві “Коло” вийшов тритомник Івана Франка. Ви були редактором другого тому. Чи задоволені своєю роботою?

- Другий том - це проза і драматургія. Я робив передмову і примітки. Мені хотілося показати Франка несподіваного, саме як письменника двадцятого сторіччя, який угадав, немовби угадав всю наступну історію світової прози і її поетику зокрема. Хочу підкреслити: Франко був модерністом, Франко був великим новатором, Франко був письменником двадцятого сторіччя, і даремно ми бачимо Франка десь там - у далекій традиції минулих часів. Це зовсім не так, і Франка треба переосмислювати ще впродовж тривалого часу саме в такому плані. На жаль, не все мені вдалося. Я хотів, скажімо, щоб учитель міг прочитати “Сон князя Святослава” чи таку геніальну одноактівку Івана Франка “Чи вдуріла?”, інші його одноактівки, бо як драматург він був дуже цікавим митцем. Власне, його одноактівки позначені класичним правилом єдності місця, часу і дії. Проте у другому томі з’явилось “Украдене щастя”, яке вчитель може прочитати у будь-якій хрестоматії. Готується друге видання. Можливо, вдасться внести якісь корективи.

- У Вас є десятки статей про Івана Франка, кілька книжечок. Найбільший резонанс викликала “Стежками життя і творчості Івана Франка. Пам’ятка для студента”. Що можете сказати про неї?

- Мені хотілося створити таку книжку, яка би допомогла кожному студентові нашого навчального закладу орієнтуватися, хто є патрон саме Дрогобицького педуніверситету. Можу нескромно сказати, що такої книжки немає в інших вищих навчальних закладах України. У цій книжці мені хотілося, власне, дефальсифікувати тлумачення творчості Івана Франка в підрадянському франкознавстві. Воно мало свої досягнення, зокрема це стосується фактажу, але ідеологічні викривлення, що є цілком зрозумілим, позначалися на тлумаченні спадщини великого письменника. Ми його бачили тільки як вічного революціонера, великого Каменяра. За цими, можна сказати, ярликами не було справжнього глибокого літературознавчого й історичного аналізу його спадщини. Можливо, мені вдалося дещо саме в цьому плані зробити, у всякому разі я намагався виходити з нових позицій, з позицій сучасного дня, і показати Івана Франка як письменника двадцятого сторіччя, як національного пророка з його візією майбутньої України, з його баченням самостійності, незалежності соборної нашої держави - “поза межами можливого”, як він казав. У книзі міститься декілька розділів, розказано дещо з життя письменника, про його поетичний шлях, прозу з “Бориславського циклу” і так далі. Передмову до книги написав академік Валерій Скотний. Ця книжка видана за вирішального сприяння саме ректора нашого університету. Це він поставив таке завдання: книжку видати, і книжка побачила світ. Думаю, що книжечка стане в пригоді не тільки студентові, хоча передусім студентові вона призначена, але її може прочитати з якоюсь користю для себе вчитель і кожен, хто цікавиться творчістю Івана Франка, а ця цікавість посилюється з розгортанням світової підготовки до великого ювілею.

 

“ФРАНКО ЗАЛИШАЄТЬСЯ ЩЕ ПРОСТО НЕВІДОМИМ”

 

- Івана Франка вважають модерністом. Але чим Франко-модерніст відрізняється від західних письменників-модерністів?

- Модернізм Івана Франка насамперед полягає у конструктиві, у стверджувальному екзистансі. Це перше. Він рішуче заперечував, рішуче виступав проти модернізму як мистецтва розкладу, представленого, скажімо, Кафкою, Джойстом, Беккетом. Вони не стверджували людину на образ і подобу Божу, а зображали людину, закинену з одного ніщо в абсурдний світ, і ця людина повертається в інше ніщо. Така філософія, зрозуміло, неорганічна для української ментальності. І Франко це прекрасно розумів. А його модернізм полягав в оновленні, в категоричному, якісно принциповому оновленні форм художнього вислову, оновленні поетики, оновленні форм оповіді, художньої нарації. Це нова проблематика, нова тематика і особливо нова поетика Івана Франка - модерніста, письменника ХХ сторіччя. Це чисто вже мистецтво ХХ сторіччя, з його поглядом на світ, на людину, але я ще раз підкреслюю - на людину в позитивному сенсі, а не на як комаху, яку можна вивести, скажімо, як у казці..

- Мабуть, з цього випливає і друга ідея - про синтез національного і християнського у його творчості?

- Цикл “Із книги Кааф”, повість-новела “Як Юра Шикманюк брів Черемош”, - це якраз синтез національної і християнської ідеї разом з поемою “Мойсей”, візією самостійної, незалежної, соборної України поза межами можливого на той час: і пророковане, й оголошене здійснилося, здійснилися візія і Тараса Шевченка, й Івана Франка, всіх, хто думав про майбутнє, про велике майбутнє України. І ось саме цей позитив, цей конструктив слід підкреслювати. У наш час, коли є певні сумніви, хитання, ми бачимо ще раз і ще раз актуальність ідей Івана Франка, його погляду на національне наше буття, на нашу історію, минуле, сучасне і майбутнє.

- Як Ви ставитесь до того, що деякі партії хочуть “приватизувати” Івана Франка?

- Ага! Це смішно, знаєте, смішно і сумно. Франко, правда, є невичерпним, він великий універсальний митець, великий універсальний діяч, постать універсальна. І коли випрямити якусь частинку його, то можна припасувати її штучно до ідей тих людей, які хочуть його “приватизувати”. Але я кажу, це ненауково, це антинауково, це антинаціонально, це просто викривлення, свідоме фальшування знову на новому витку.

- В якійсь мірі можна говорити про його партійну діяльність, але не про його творчість.

- Та безперечно! Він потім відмовився від практичної політики, присвятив себе мистецтву, бо розумів, що як митець він набагато більше зробить, ніж як суто партійний, так скажімо, діяч. Він дбав про Радикальну партію, про Національно-демократичну партію, але більше він зробив саме не як партійний діяч. То є зрозумілі речі, то є елементарно, тут нема про що говорити. А тепер, коли на новому витку знову ті речі піднімаються, знаєте, то це, скажу ще раз, це антинауково, це смішно, це сумно... Про що ви говорите?

- Ще таке питання. Ось у нас зараз все-таки політики вирішують долю країни, будемо так казати. Якби Ви з ними зустрілися, зокрема з Президентом чи з прем’єр-міністром, які би твори Франка порекомендували їм насамперед прочитати, щоб вони і самі збагатилися, і зрозуміли, куди вести Україну?

- Іван Франко як письменник національного нашого буття почався дуже рано. Щось йому було 20 років, коли він написав знамениту поему “Наймит”. Саме від цієї поеми і починається Франко як національний письменник. А потім такі твори як “Святовечірня казка”, “Не пора, не пора”, особливо збірка “Мій ізмарагд”, сповнена панетизму нашого, того етичного колосального християнського погляду на світ і буття, і на людину. Філософська збірка “Із днів журби”. Ну, “Мойсей”, це особливо підкреслити треба. Поема “Похорон”, це теж особливо. І оці твори, про які ми вже говорили, де письменник виступає саме як митець двадцятого сторіччя, де синтез національної і християнської ідеї. Бо Іван Франко був глибоко християнським письменником. Це ми мусимо побачити, і це є на поверхні, навіть не треба глибоких студій, щоб побачити Франка-християнина саме у повісті “Кааф”, саме у новелі “Як Юра Чекманюк брів Черемош”. Ось якби наші керівники знали ці твори, перед ними розкрились би колосальні обрії - морально-етичні, психологічні, історичні, філософічні.

- Як Ви ставитесь до тих людей, які цитують Франка, ніби читали його, знають, але в своїй повсякденній діяльності не поступають так, як би поступав у наш час Іван Франко? Без прізвищ, звичайно, але ж багато, напевно, є таких людей.

- Звичайно, є.

- Тобто вони не зрозуміли суті Франка?

- Так. Франко, я ж кажу, залишається в багатьох випадках, у багатьох аспектах його генія, залишається ще просто невідомим. Я весь час живу ідеєю показати несподіваність Франка саме в наш час, в нашу епоху, його актуальність, глибинну актуальність саме для нас.

 

“ФРАНКО ВИСУНУВ ТЕОРІЮ ЦІЛОГО ЧОЛОВІКА”

 

- Що би наша держава мала ще зробити до ювілею Франка?

- Це нереально: видати повного Франка. Це, по-перше, вимагає колосальний поступ навіть технічної праці, це велика робота. Але популяризувати Франка несподіваного, у всіх формах, у всіх можливостях - через театри, видавництва, чисто лекційну пропаганду його творів, читання циклів лекцій фахівцями-франкознавцями, багато розробок нових повинно з’явитися, вони з’являються. Я хочу підкреслити, що є дуже здібна франкознавча молодь, я можу назвати Тараса Пастуха, Миколу Легкого, Ярослава Гарасиміва.... Я виступаю нерідко опонентом на захистах таких дисертацій. Я в курсі праць цих молодих вчених. Я можу підтвердити, що франкознавство має своє майбутнє, і воно буде розвиватися так, як заповідав академік Возняк, так, як це потрібно саме для нашого часу, для України на сучасному етапі.

- Ви казали про популяризацію Франка. Наприклад, вийшов тритомник, скільки там наклад, десь тисячу примірників, здається.

- Але буде друге видання.

- Добре, але воно коштує сто шістдесят гривень. Я до чого це кажу? Що навіть ті тисячу примірників не зможуть дійти до свого читача, бо це дуже дорого.

- Звісно, потрібна державна дотація, спонсори потрібні, щоб хтось, відповідні компетентні люди зайнялися пошуками спонсорів, а спонсори будуть, це безперечно, нема сумніву в тому, ну і дати наше державне дотування, це зіграло би свою роль. Ясна річ, що вчителеві 160 гривень заплатити, чи навіть будь-кому, чи навіть викладачеві університету, - це не так просто. Але я хочу сказати, що “Коло” видало дуже гарно, в поліграфічному сенсі, взагалі поставилося до цієї роботи відповідально. Зроблено на рівні сучасної друкарської світової справи.

- Ще таке питання. Ви говорили, що не хотіли Франка видавати, бо як: українець - а сто томів? Лев Толстой не дотягував до 70 чи скільки там. Чи нема такої ситуації зараз, що повного Франка не хочуть видати, бо якщо люди прочитають те, що написав Франко, то вони просто зметуть тих керівників, яких ми нині маємо?

- Думаю, що так категорично річ не стоїть. Хоча є люди, які гальмують вихід праць Франка із різних міркувань. Мовляв, отой твір слабенький, то нащо його друкувати? А чому б і ні? Франко був людиною, з її вершинами і низинами. Так що нема про що говорити. Вийшли праці, які різко осуджували Франка, це теж було. Ще за його життя.

- Мабуть, це теж треба вивчати, щоб знати різні точки зору.

- Візьмімо одну зі статей Івана Верхратського, вона була дуже різка. Так от, треба показати багатогранність, тим більше, що Франко долав усі ці вади, він переступав через них, ішов до свого синтезу, це ще раз підкреслює героїчність його духу.

- Він визнавав, що то слабкий твір.

- Так, бо в кожного письменника є сильніші, є слабші твори. Я кажу, прекрасно сказано: з вершин і низин. Прекрасно сказано. Було в нього все. А чому б ні? Це ж людина жива, це цілий чоловік. Франко висунув теорію цілого чоловіка. І він був тим цілим чоловіком. Але все це долалося силою його великого духу, для того, щоби створити саме те, що було потрібно нації. І високе слово, і висока ідея. І висока ідея у високому слові.

- Я спілкувався з багатьма мешканцями Нагуєвич, вони зовсім Франка не знають. І приїжджають, скажімо, поляки, люди зі Східної України, вони більше знають про його твори, ніж наші краяни. Чому так буває?

- То доля багатьох. Нема пророка у його вітчизні. Це стара істина, як світ.

 

“САМЕ З СОКІВ РІДНОЇ ЗЕМЛІ ЧЕРПАВСЯ ЛОКАЛЬНИЙ КОЛОРИТ У ЙОГО ТВОРАХ”

 

- Які книжки про Франка, на Вашу думку, слід знати громадськості?

- Дуже добре, що виданий томик під назвою “Мозаїка”, який підготувала ще покійна Зеня Франко. Але це знову ж таки далеко не повний томик. Федір Погребенник видав книжечку “Стане славна мати-Україна”, із віршів Франка, що не включені у зібрання його творів у 50 томах. Дуже добре, що Мирослав Мороз, відомий франкознавець, бібліограф, видав книжку “Зарубіжне франкознавство”. Дуже важливо сказати те, що Ярослава Мельник у своїй книжці “І остатня часть дороги” опублікувала вірші Івана Франка, написані під час російської брусилівської інвазії в Галичині, де Іван Франко виступив чітко з позицій національних, українських і побачив ті страхіття, які чинила брусилівська орда на наших землях. Ці вірші були замовчувані, але Ярослава Мельник у цій книжечці опублікувала їх уперше. Вона ж написала книжку “З останнього десятиліття Івана Франка”, тоді, коли Іван Франко, з одного боку, дійшов своїх вершин, а з іншого боку, коли він уже був дуже-дуже хворий. Отакі книжечки дуже варто знати широкій громадськості, не кажучи вже про наше вчительство, якому дуже і дуже потрібна ця інформація про ці вірші недр-ковані, або які замовчувались, або які взагалі не були опубліковані.

- Ви задоволені тим, як зараз Франка викладають у школі?

- Як сказати? Поки що ще немає відповідної концепції.

- Тобто просто вивчаються окремі твори?

- Так. До речі, я написав велику статтю “Декілька уваг до проблеми “Іван Франко в школі”. То я висловив, намагався, принаймні, висловити якісь такі думки, які би допомогли вчителеві побачити Івана Франка в системі його вивчення в школі і підкреслити ті моменти, які варто би мати на увазі в наш час.

- А можете назвати вчителів, які, на Вашу думку, добре знають цю тему?

- У Трускавці працює в гімназії Олеся Рязанова, вона склала систему уроків, присвячених вивченню творчості Івана Франка, вона орієнтується в новій літературі. Також це Наталя Ісаак у дрогобицькій гімназії. Є, звичайно, вчителі, які хочуть по-сучасному викласти Івана Франка, але їм треба допомагати. Ось завдання науковців зараз - передусім працювати для вчителя, бо вчитель готує зміну нашу, вчитель випускає молодь у світ, готує, формує її, без знання Івана Франка на сучасному етапі це немислимо. Щоб повноцінна особистість вийшла зі школи, не маючи належного уявлення про його геніїв, - це недопустимо...

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

ВІД МИХАЙЛА СЕНДАКА ДО ЮЛІЇ ЖУРБІД

 

СЕНДАК У РОЛІ ШТІРЛІЦА

 

Всьо, абзац! Мій кумпель Місько Сендак розколовся. З’ясувалося, жи він досі служить Вікторові Ющенку й на вихідні в своєму помешканні вбирає помаранчевий шалік. Як я то зразу не докумекав, жи наш Президент (не Янукович) спеціяльно заслав Сендака в регіони, аби той зсередини нищив ту політичну силу. Посудіть самі. Працював наш Місько директором автотранспортного підприємства? Працював. Що з нього си лишило? Руїна! Працював головов облради? Працював. Що зробив? А ніц! Буцімто воював з есдеками, а насправді рада - той витвір Лєніна - місяцями не працювала, жодних рішень не приймала, а Львівщина тим часом пасла задніх в економічному розвитку України. Тепер Сендак керує Дрогобицьким районом. Зрозуміли чому? Та щоб розбомбити до кінця господарку, а тоді люди скажуть: а диви, які ті регіонали паскудні, будемо знову за Віктора Андрійовича голосувати. А тут і наш Місько, білий і пухнастий, з помаранчевим шаліком: приймайте мене на роботу, я свій. Нє, не заздрю я Сендаку. То ж яким Штірліцем треба бути, аби постійно знаходитись у ворожому оточенні, шкодити йому своєю бездіяльністю, а десь глибоко в дупі - ой, вибачте, в серці - і в кишені любити неньку-Україну! Моя Стефка як тото дізналася - ну, про Штірліца-Сендака - розплакалася. Роздобула його фотографію й повісила у нашій спальні над ліжком. А вчора розпочала збір коштів на спорудження Сендаку пам’ятника перед приміщенням Дрогобицької районної  державної адміністрації. А що, герой! Ото як скинуть регіоналів, одразу Міськові пам’ятник і встановлять. Так що не зачіпайте ми Міська! То є справжній Штірліц нашого часу!

 

ЖИТИ СТАНЕ КРАЩЕ, ЖИТИ СТАНЕ ВЕСЕЛІШЕ!

 

Незабаром наш Дрогобич буде видно з космосу як суцільну зелену пляму. Якщо ви думаєте, жи то ми так добре станемо жити й кожний матиме доляри, то глибоко помиляєтесь. Просто міський голова Олексій Радзієвський має маршальський план висадити в Дрогобичі  100 тисяч декоративних дерев і кущів.  Зараз архітектура готує рішення про розміщення насаджень, які мають охопити всі мікрорайони, вулиці. Олексій Радзієвський зауважив, що у цьому питанні йому потрібні підтримка та розуміння громади і депутатського корпусу. Він звернувся із закликом до населення міста, працівників усіх підприємств, установ, організацій та навчальних закладів взяти участь в озелененні та висадженні на клумбах квітів. Олексій Радзієвський зазначив, що після проведення такої роботи Дрогобич невпізнанно зміниться. Так що жити нам стане краще і веселіше!

 

БАНДА В МАСКАХ ТЕРОРИЗУЄ БОРИСЛАВ

 

Нє, моя Стефка мліє, як читає звіти бориславських правоохоронців про те, що вони, білі й пухнасті, зробили. І як їх ще орденами й медалями не нагородили? А поза тим у Бориславі розповідають уже не про один випадок пограбування людей у доволі жорстокий і брутальний спосіб. Банда з шести чоловік вривається вночі в помешкання заможних людей, катує в буквальному розумінні цього слова всю родину (чоловіків, жінок, бабусь, дідусів, погрожує дітям), аж поки не відбере всі гроші. Залякані бориславці не сміють скаржитися в міліцію, а наші нишпорки роблять вигляд, жи ніц нема. А й справді, була би заява, вони би хоч зробили видимість, ніби щось роблять. А так навіть не імітують бурхливої діяльності. Бориславці розповідають принаймні про два подібні випадки. Причому, схоже, діє одна й та ж банда в масках з шести чоловік. Злочинці діють явно за наводкою, причому мають достовірну інформацію з банків і, не виключено, з тих же правоохоронних органів.

 

ДРОГОБИЦЬКІ ГАНГСТЕРИ

 

А  Дрогобич минулого тижня теж нагадував Чикаго тридцятих років минулого століття. До стрілянини справа не дійшла, але мало бракувало. Дрогобицький машинобудівний завод ніяк не можуть поділити між собою колишні власники. Тепер сам дідько ногу зламає, бо достеменно не відомо, хто насправді керує підприємством.     Дотримання громадського порядку забезпечували дрогобицькі правоохоронці та спецпідр-зділ “Беркут” під керівництвом начальника управління громадської безпеки ГУ МВСУ у Львівській області Сергія Маруняка. Ситуація загострилась, й беркутівці навіть були готові до штурму заводу. А я си мислю: і що з того мають люди? Власники бісяться між собою, розмахують рішеннями судів, а простий хлоп як не мав роботи й зарплати, так і не має. А “Беркут” і міліція обслуговують інтереси олігархів, й прості люди їм в одному місці.

 

ЧИ БУДУТЬ У ПАРКУ КУЛЬТУРНО ВІДПОЧИВАТИ?

 

Але не все так погано в нашому домі. До кінця 2011 року міський парк культури і відпочинку буде приведений до ладу. Про це  в ефірі радіо “Франкова земля” повідомив дрогобицький міський голова Олексій Радзієвський. За його словами, парк став жертвою зухвалих ділків, які за допомогою попередньої влади захопили цю територію і нічого на ній не роблять. Нема ні інвестицій, ні жодних дій для того, щоб парк зробити центром сімейного відпочинку, розваг для дітей. Тепер, каже мер, угоду з орендарями буде розірвано, а натомість парк запропонують інвесторам, які оперативно наведуть там порядок. Що означає оперативне наведення порядку, наразі невідомо. Головне, щоб при новій владі до парку не прийшли подібні пройдисвіти. А нині так званий парк культури та відпочинку й справді виглядає суцільною руїною. Давно минув термін експлуатації атракціонів, крита паркова сцена згоріла, а замість лавок - лише металеві конструкції. А колись тут було місце наймасовішого відпочинку дрогобичан.

 

ЗАБУДОВНИК НАДУРИВ ЛЮДЕЙ

 

Нє, довірливі наші люди, годі й казати. Колєжанка моєї Стефки живе на вулиці Київській, 21/1 у Дрогобичі. Ото минулої неділі завітала до нас на вареники й розповіла дивну історію. Фірма “Дрогобичспецбуд” здійснила відхилення від проекту при будівництві будинку. Отож  замість 4-поверхового зріс 5-поверховий дім.  У результаті таких порушень у будинку виникли проблеми з каналізацією і ринвами водовідводу. А на додачу забудовник не надав мешканцям підвальних приміщень, що було обіцяно раніше, тому доступу до комунікацій, лічильників і такого іншого люди не мають. Якщо ви думаєте, жи хтось за те поніс покарання, то сі глибоко помиляєте.

 

КОЖНОМУ ДРОГОБИЧАНИНОВІ - ДВІРНИКА!

 

Щоб забезпечити чистоту на вулицях міста, дрогобицька влада вирішила збільшити кількість двірників до 200 осіб. Про це заявив міський голова Дрогобича Олексій Радзієвський. Ось тільки хто в ті двірники піде, якщо зарплата буде маленька? Хіба би спокусилися ті, хто донедавна працював у ратуші, а тепер звільнений з роботи...

 

УПІЙМАЛИ САМОГОННИКІВ

 

Нє, я шалію від міліціянтів з Дрогобицького району! Це ж які молодці, всі злочини порозкривали, аж нарешті взялися за самогонників. А що, нема чого самогон гнати, людей споювати, створювати конкуренцію людям, які збувають підроблений спирт.  У 2010 році до адміністративної відповідальності притягнуто 10 осіб, які виготовляли самогон та зберігали апарати для його вироблення. Попалися на гарячому і 5 осіб, які придбали самогон та інші міцні спиртні напої домашнього виробництва. Ось так: прийшов кум до кума, той пригостив його самогонкою, а на порозі міліція - не пий! Боротьба з алкоголізмом триває.

 

СТОЛІТНЯ ДРОГОБИЧАНКА

 

Минулої п’ятниці, 28 січня, міський голова Дрогобича Олексій Радзієвський привітав зі сторіччям Юлію Журбід. Важкі випробування випали на її долю. Вона, як і сотні тисяч українців,  стала жертвою так званої операції “Вісла”, коли наших людей переселяли з Лемківщини. Нелегкою була праця Юлії Журбід у колгоспі в с.Рихтичі Дрогобицького району. Нині столітня дрогобичанка може пишатися тим, що виховала п’ятьох дітей, має внуків і правнуків.

Ось така фільозофія, пані та панове...

 

ФІЛЬОЗОФ МАКСИМ ГІРЧИЦЯ ІЗ ГОРІШНЬОЇ БРАМИ



Создан 05 фев 2011



  Комментарии       
Всего 2, последний 6 лет назад
Володимир 08 фев 2011 ответить
"...Українська Революція, про яку писав Степан Бандера, змете не лише олігархів і можновладців, але й їх також..." Так і хочеться додати:
О, мрії, мрії - яка радість!
Мрій вже нема - лишилась гадість...
Володимир 08 фев 2011 ответить
Песимістична думка до "ЗЕНОН ГУЗАР: “МОСКВА НЕ ХОТІЛА ВИДАВАТИ СТОТОМНЕ ЗІБРАННЯ ТВОРІВ ІВАНА ФРАНКА, БО ЛЕВ ТОЛСТОЙ НЕ ДОТЯГУВАВ І ДО СІМДЕСЯТИ”. Коли треба було видавати 100-томне видання Франка - не було змоги, тепер, коли є така змога - нема для кого видавати, бо молодь, для якої таке видання призначене в першу чергу, не читає нічого, ті, кому від 30 до 50 років, майже нічого не читають, бо думають, що мають більш важливі справи. Читають лише одиниці з тих, кому за 50, і то не все, і тим більше, не Франка, а щось легше, аби у виходку час минав цікавіше.
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником