Тустань № 5

 
 

Тустань № 5




(549) 15 - 21 лютого 2011 року Ціна 25 копійок www. tustan.io.ua; е-mail:vlasjuk60@rambler.ru; тел. 067-3678019 Провінційний щоденник БУАЗІЗ 17 грудня 2010 року розпочався новий відлік часу не лише в арабському, але й у всьому світі. Того дня Мохамед Буазіз із Тунісу підпалив себе на знак протесту проти негідного поводження поліції з ним. Це викликало хвилю заворушень у багатьох сусідніх країнах, а в кінцевому результаті призвело до зміни режимів у тому ж Тунісі, Єгипті та Ємені. За подібним сценарієм розвиваються події в Алжирі. Мохамед Буазіз мав університетську освіту, але змушений був стати продавцем овочів. Абсолютна більшість населення в арабському світі живе на два долари в день. Це той мінімум, який визначений ООН для проживання людини. І це на тлі мільярдних статків правителів цих країн. Нині події в арабському світі порівнюють з революціями в Європі 1989-1990 років. Тоді розпався Радянський Союз і країни колишньої Російської імперії стали незалежними. Сьогодні США та Ізраїль, які домінують на Близькому Сході, втрачають свої позиції, але все ж намагаються очолити процес так званої керованої демократії в цьому регіоні. Але, мабуть, ніхто не наважиться сказати про зникнення з мапи світу США й Ізраїлю й прихід до влади ісламістів. Чи перекинеться полум’я арабських революцій на Азію? Чи доведеться чекати знову довгих тридцять років, аби й Азія зробила перший крок до демократичних перетворень? Саме тоді можна буде говорити про розпад нинішньої Росії й втрату її впливу в усьому світі. Наші політики, видаючи бажане за дійсне, стверджують, що після Єгипту настане черга України. Насправді наш зоряний час був 2004 року, під час Помаранчевої революції. Сотворивши кумира, ми не понесли за нього відповідальність, а тому настало гірке розчарування й до влади в рамках керованої демократії прийшов Янукович. Щось подібне, очевидно, чекає й народи Єгипту, Тунісу, Ємену й інших арабських країн. А Україна поволі визріває до нової революції, коли не просто зміниться керівник держави... Анатолій ВЛАСЮК СТО ДНІВ НОВОЇ ВЛАДИ: НУЛЬОВИЙ РЕЗУЛЬТАТ Хоч круть, хоч верть, а таки минає сто днів нової влади: чи рахувати з 1 листопада, наступного дня після виборів, чи з того часу, коли міські голови й депутати прийняли присягу. Але результат діяльності чи, вірніше, її імітації або й відвертої бездіяльності - убивчий: нульовий. Микола Янович Азаров услід за Йосифом Віссаріоновичем Сталіним намагався запевнити нас, що жити стало веселіше, жити стало краще. І хоча він дві складові нового життя переставив місцями, редагуючи вождя всіх часів і народів, за що в сталінські часи міг поплатитися життям, все ж від того ні краще, ні веселіше жити не стало. Втім, як кому. Для можновладців і олігархів таки наступило свято їхнього життя. А ось простий люд у масі своїй зубожів ще більше. Складається враження, що месіджі прем’єр-міністра (першого міністра чи все-таки першого менеджера на службі в олігархів?) стосуються насамперед сильних світу цього, а не тих, кому давалися щирі обіцянки напередодні виборів. У ці дні минає також перший рік президентства Януковича, і результат його діяльності і діяльності його команди такий самий убивчий: нульовий. Ба, більше! Україна відкотилася навіть не на рік, а на п’ятирічку назад! Ті, хто думав, що президентські вибори окремо і їхній результат чи, вірніше, відсутність такого, теж окремо, а вибори до місцевих рад, - це інша пара кальош, жорстоко прорахувались. За відсутності системних реформ в Україні не можна побудувати рай в окремо взятому містечку чи районі. Те, що нині в нас відбувається, є грубою профанацією, імітацією бурхливої діяльності, але аж ніяк не реформами. Живучи в такій системі, де вибудована жорстка вертикаль влади, підпорядкована Партії регіонів, керівники на місцях, належачи до інших і навіть опозиційних сил (“Батьківщина”, “Свобода”, “Фронт змін”), не можуть дати собі раду, коли всі грошові потоки зосереджені в тій же провладній політичній силі. Звичайно, я далекий від думки, що за сто днів можна було кардинально розв’язати проблеми ремонту доріг, водопостачання, утилізації сміття й багатьох інших. Але й за двісті днів при владі, й за триста нова влада, яка на той час уже стане старою, цих проблем не розв’яже. І не тому, що вона така погана чи в ній працюють непрофесіонали (хоча непрофесіоналізм аж зашкалює!), а тому, що вертикаль влади стає безсилою через відсутність реформ, структурних змін. Складається враження, що ми живемо зараз в епоху дикого капіталізму, коли новітні можновладці накинулися на майно, яке ще не вдалося прихватизувати, на гроші з бюджету, які ще не встигли вкрасти. Їхня співпраця в цьому питанні з Партією регіонів навдивовижу відверто злочинна і цинічна, а опозиційністю навіть і не пахне. Сто днів - це своєрідний рубіж, через який доведеться переступити нинішній владі. Нині тут готуються до звітів, підганяють потрібні цифри, намагаючись переконати електорат у тому, що все йде за планом. Але за чиїм планом? Можновладці вкотре хочуть нам підкинути “пустишку”, обдурити людей, як мале дитя. Та вся біда в тім, що в яскравій обгортці не те що неякісний продукт, а навіть цукерки нема. Пам’ятаєте, як в одному радянському фільмі так з дитям “пожартував” недолугий герой, відверто ржучи зі своєї витівки? Але дівчинка дала гідну відсіч придурку, запитавши: “Дядя, ты что, дурак?”. Влада тримає нас за дурнів і щодня вже навіть не обіцяє цукерків, а тицяє яскраві обгортки. Звіт можновладців про сто днів керівництва виллється в черговий протокол намірів, що ці люди хочуть зробити і що їм заважало втілити передвиборчі гасла в життя. А ось тепер, мовляв, нам стане жити краще й веселіше. Ну, якщо не в наступні сто днів, то принаймні вже цього року. Втім, влада добре розуміє, що випробовувати терпіння людей довго не можна. Якісь косметичні реформи таки проведуть. Якусь кістку в вигляді грошових подачок таки кинуть. Але знову будуть обіцянка на обіцянці й обіцянкою поганятиме. І Янукович, і можновладці на місцях мріють про новий термін свого керівництва. Їх можна зрозуміти, адже влада - це бізнес, який дає шалені прибутки. Але з кожним днем наростає критична маса людей, які не хочуть цієї влади... Анатолій ВЛАСЮК КОЛИ ДМИТРО ТАБАЧНИК В УКРАЇНІ СТАНЕ ПЕРСОНОЮ НОН ГРАТА? У будь-якій цивілізованій країні міністр типу Табачника вже давно би позбувся своєї посади, а якби ще й виступав проти нації, яка формує державу, то скуштував, мабуть, ще й тюремної баланди. Справа навіть не в тім, що Дмитро Володимирович виступає слухняним знаряддям Москви, виконує роль засланого козачка й може спокійно при зміні влади попросити політичного притулку в Росії (якщо, звичайно, встигне). І справа не в тім, що подібними категоріями мислять Віктор Янукович й абосолютна більшість його команди. Зрештою, це їхня влада, яку вони вибороли в рамках так званої нинішньої демократії, коли агресивна меншість керує фактичною більшістю. Справа в тому, як довго ми терпітимемо це нахабство, і скільки часу ще потрібно Європі, яку ми звично називаємо цивілізованою, щоб змінити ставлення до такої влади. Вже навіть неозброєним оком видно, що політика Табачника з мовчазної згоди Януковича й компанії веде нас не до Європи, а до Азії. Мова йде саме про цивілізаційний вибір України, в якому Табачнику на нинішньому етапі відведена ключова роль. Освіта й наука під керівництвом міністра підганяються під російські стандарти. Вихолощення українського, нівелювання національного вже стали повсякденною нормою. Якщо спочатку це викликало протест, потім здивування, то тепер сприймається як неминучість. Мовляв, треба дочекатися нової влади, а вже тоді виправити стан речей. Проте ми не замислюємося над тим, що деякі процеси мають незворотній характер, і те, що нині закладене Табачником, навіть новій владі, якою би вона не була опозиційною до нинішньої, не вдасться повернути в інше, попереднє, русло. Втім, Табачник як головна рушійна сила революції по-януковицьки занадто швидко хоче зробити зміни незворотніми, що в кінцевому результаті може зіграти злий жарт не лише з ним, а й з нинішньою командою. Українець, загнаний у глухий кут, здатний не лише на Помаранчеву революцію, а й на Коліївщину. Та й гострити сокиру, за Шевченком, у нас кожний може. Чи, може, це і є задумом українофобів в Україні, а, головне, за її межами, - довести нашу державу до глобального протистояння, аби в громадянській війні зіштовхнулися непримиренні, в результаті чого про Україну як державу можна забути? Якщо поведемося на табачниківську провокацію, можемо втратити занадто багато, і причому це знову ж таки будуть незворотні процеси. Сумно спостерігати за політиками, які звично вважають себе представниками національно-демократичного табору. На тлі чудового полеміста Табачника вони виглядають блідо. Навіть упійманий на відвертій брехні, Дмитро Володимирович завдяки своєму полемічному таланту виходить сухим із води. Цифри, факти, конкретність не спрацьовують проти цього українофоба, бо все його подальше життя й існування в світі великої політики залежать саме від виконання найголовнішого завдання: кинути Україну під ноги Москви, остаточно зруйнувати нашу державу, зробити з неї слухняного васала Кремля. Допоки наші політики не виходитимуть з цього надзавдання, поставленого перед Табачником, а сперечатимуться навколо зовнішнього незалежного оцінювання, Могилянки, яка може перестати бути університетом, чи викидання зі шкільної програми роману Василя Барки “Жовтий князь” про Голодомор 1932-1933 років (тепер його вивчатимуть факультативно або й не вивчатимуть узагалі), - доти міністр упевнено почуватиметься не лише в своєму кріслі, а й взагалі перебуватиме на білому коні українського політикуму. Дмитро Табачник виконував роль сірого кардинала при президентові Кучмі, будучи керівником його адміністрації. Здавалося б, нинішня посада, враховуючи спадкоємність Януковича, який фактично перебрав владу від Леоніда Даниловича, хоча і з запізненням на п’ять років, - не є такою важливою. Але це лише на перший погляд. Насправді нині Табачник не лише виконує роль сірого кардинала, а й є основним ідеологом в Україні, - і це прекрасно розуміють ті, хто мав би не лише словесно протистояти цьому українофобу. Мені можуть закинути, що, мовляв, Табачник так думає, це його точка зору, і треба в полеміці або погоджуватися з ним, або спростовувати. Це є найбільшою помилкою того, хто тільки спробує вступити в суперечку з Табачником. Насправді Табачник думає так само, як думаємо ми, як думає кожний, хто вважає себе українцем не лише за національністю, а й по суті. Для прикладу візьмемо тему Голодомору. Це нині Табачник діє в проросійському руслі, не визнає його геноцидом, викидає зі шкільної програми саму згадку про цей страшний злочин проти української нації. А були ж благословенні часи, коли він, будучи на державній посаді, виступав саме з державницьких, а не московських окупаційних позицій. Скажімо, 12 лютого 2003 року відбулися парламентські слухання. На них говорилося про вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932 - 1933 років. Виступаючи від імені Кабінету Міністрів, тодішній віце-прем’єр-міністр України з гуманітарної політики Дмитро Табачник заявив буквально наступне: “Масове фізичне знищення українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним актом політичної системи проти мирних людей, унаслідок якого зникли цілі покоління землеробів-універсалів, зруйновано соціальні основи нації, її традиції, духовну культуру та самобутність. Голодне лихоліття 1933 року - не історична минувшина, а глибока соціально-демографічна катастрофа ХХ століття, незагоєна морально-психологічна рана, яка жагучим болем терзає пам’ять очевидців. Ми засуджуємо сталінізм не лише за геноцид (це не я придумав, це сказав Табачник !!! - А.В.) проти Українського (так у тексті, з великої літери - А.В.) народу та мільйони убієнних, а й за насаджування в суспільстві принципів класової нетерпимості, войовничої ненависті, антигуманних норм і правил соціальної поведінки”. Більше того, Табачник, усвідомлюючи важливе значення сказаного ним, не зациклюється, так би мовити, на внутрішній аудиторії, а звертається й до світової спільноти: “Визнання міжнародним співтовариством Голодомору 1932 - 1933 років в Україні актом геноциду (! - А.В.) проти українського народу свідчить про суттєві зрушення в громадсько-політичному житті нашого суспільства. Більше того, визнання голоду 1933 року актом геноциду (! - А.В.) має принципове значення для стабілізації суспільно-політичних відносин в Україні, є доказом незворотності демократизації суспільства, фактором відновлення історичної справедливості, морального зцілення кількох поколінь від страшного шоку, заподіяного масовими репресіями та голодоморами. Визнаючи українських селян жертвами геноциду (! - А.В.) 1933 року, ми не лише увічнюємо пам’ять про загиблих, ми маємо постати справді державотворчою нацією, цивілізованою і гуманною, шанобливою і культурною, здатною до прозріння і спокути”. Як ви зауважили, це був 2003 рік, останній рік президентства Кучми перед другим терміном (можливо, проблема Голодомору як геноциду стала своєрідним реверансом у бік Галичини, аби набрати голоси не лише на Сході, а й на Заході?), коли прем’єр-міністром був Віктор Янукович. Можна лише здогадуватися, чому нині Дмитро Табачник перекинув платівку на другий бік і зазвучала зовсім інша музика. Але ж слово, як відомо, не горобець. Сказане й написане (а текст тих вікопомних парламентських слухань був опублікований) сокирою не вирубаєш (о, це слово - сокира - вже двічі з’являється в нашому тексті, так що неодмінно колись таки насправді “вистрелить”, як рушниця, що висить на стіні, наприкінці п’єси!). Що могло змінитися за ці вісім-дев’ять років? Чому Дмитро Табачник так кардинально поміняв свою позицію? Невже з’явилися нові документи, які би спростували тези Дмитра Володимировича 2003-го року? Навпаки, нові документи таки з’явились, але вони лише розширили масштаби трагедії й поглибили наші знання про це, вивели на перше місце не лише виконавців й організаторів масового вбивства українців, а насамперед замовників цього жахливого злочину - Сталіна і його поплічників в Україні. Відповідь банальна і проста, як український борщ: Дмитро Табачник змінив господаря. Тепер це не український народ, який його годує, а Кремль, який йому дає значно більше, - можливість творити історію. А творити історію в сучасних умовах - це рухатись у фарватері Москви. Табачником, мораль якого збита на генетичному рівні, рухає не лише жадоба наживи, а й банальне бажання ввійти в історію великим державним діячем. Він готовий на будь-яку кон’юнктуру і має бажання вижити за будь-яку ціну. Його підстьобує страх за власне життя. Коли ми нині говоримо про необхідність звільнення Табачника з посади міністра, це, звичайно правильно. Але цього замало. Він повинен бути оголошений в Україні персоною нон грата. За все треба платити, Дмитре Володимировичу! Анатолій ВЛАСЮК ДИТЯЧА ХВОРОБА НАЦІОНАЛІЗМУ, АБО ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА В УКРАЇНІ Тупість і нахабство влади в питаннях нищення всього українського чи того, що його бодай нагадує, закономірно спричиняють спротив з боку національно мислячих людей. Одні свої “фе” висловлюють на кухнях, як це було за радянських часів, інші виходять на мітинги і страйки, аби себе показати й на людей подивитись, ще інші дійсно мітингують і страйкують, бо ця влада, що називається, дістала, і цей спротив є актом відчаю, останньою надією на краще життя. Але завжди знаходяться радикально налаштовані люди, здебільшого молоді, які хочуть змінити все й одразу. Вони не вивчали філософію, не знають, що таке діалектика, причину плутають з наслідками. Але в них є одна перевага над усіма нами: вони щиро люблять Україну - не розумом, а серцем. Їм не властиві наш прагматизм, обережність, самоцензура навіть у власних думках. Вони чітко знають, яка Україна їм потрібна. Це має бути українська Україна, як Франція є французькою, а Чехія - чеською. Для них гасло “Україна для українців” звучить буквально, без якогось іншого змісту, який вкладали в це поняття ідеологи українського націоналізму. І тут слід сказати про так звану дитячу хворобу націоналізму в Україні. Хвороба дійсно дитяча, і її можна перерости. Якщо цього не стається, в зрілому віці людина може “захворіти” вже більш серйозно, а її радикалізм як вияв патріотизму, любові до своєї батьківщини з великої (Україна) і малої літери (село чи місто, де ти народився) перетворюється на свою протилежність й веде до руйнації як навколишнього середовища, так і самої людини в фізичному й моральному значенні цього слова. А найтрагічнішим є результат, коли така людина стає зазомбованою і перетворюється, не розуміючи цього, на ворога України. Однак про все за порядком. Дитяча хвороба націоналізму в Україні - явище не нове і є, власне, вічним супутником самого націоналізму. Доволі часто між дитячою хворобою націоналізму і так званим тероризмом ставлять знак рівності, хоча це різні поняття. Тероризм українських націоналістів двадцятих-тридцятих років минулого століття в інтерпретації зарубіжних, а особливо вітчизняних авторів не йде в жодне порівняння з сучасним тероризмом, який ми асоціюємо здебільшого з мусульманським світом, а особливо з тим тероризмом, який викладений у кримінальних кодексах багатьох країн. Звичайно, не може бути тероризму романтичного і прагматичного, ідеологічного і релігійного. Завжди мова йде про фізичне знищення людей як спротив репресивній системі влади. Але якщо в так званому мусульманському чи ісламському тероризмі ми зіштовхуємося зі смертю випадкових людей, які або мають дотичність до цієї влади, або взагалі ні, то атентати українських націоналістів були скеровані проти конкретних носіїв влади, що нищила все українське. На думку багатьох, в терористичних актах ісламістів відсутня будь-яка логіка. Це неправда. Не вдаючись до релігійної складової, все ж зазначу, що всі ми в тій чи іншій мірі причетні до злочинних дій влади. Своїм мовчанням, відстороненістю ми сприяємо її злочинній діяльності. Тому якщо ти не воюєш з цією владою - нам не шкода твого добробуту і навіть самого життя. Українські націоналісти, подолавши дитячу хворобу націоналізму, зрозумівши, що атентати проти окремих ворогів України не призводять загалом до зміни системи, вдавалися паралельно й до інших форм боротьби, застосовуючи насамперед просвітницьку діяльність, яка давала доволі часто більш значимий результат, ніж фізичне знищення одіозних фігур. Коли ж настав час випробувань і Україна опинилась між молотом і ковадлом, коли два агресори - Сталін і Гітлер - повели між собою боротьбу не на життя, а на смерть, і в епіцентрі війни опинилась саме наша земля, - українські націоналісти очолили боротьбу за незалежність, віддаючи за неї свої життя. Нині дитяча хвороба націоналізму яскраво виражена насамперед у знищенні пам’ятників тоталітарного режиму. Я можу зрозуміти і навіть виправдати молодечий запал юнака, який вважає себе націоналістом, але мені огидна пика його керівника, який свідомо штовхає молоде покоління в бій з віртуальним ворогом. Це як в Інтернеті, де ти можеш виграти бій, але програти війну в якійсь фантастичній чи рольовій грі. Справжній ляльковод, який верховодить цим керівником, тільки посміхається в сталінські вуса і вусики фюрера, прекрасно розуміючи, що той, хто знищує пам’ятники, ніколи не стане справжнім захисником, а тим паче будівничим України. Вся пара піде в гудок. Шуму багато, а результат нульовий. Нині найбільш потужною націоналістичною силою в Україні вважають Всеукраїнське об’єднання “Свобода”. За великим рахунком, так воно і є. Але якщо, скажімо, ніхто не піддавав сумніву, що Організація Українських Націоналістів Степана Бандери є, власне, націоналістичною і українською, то щодо “Свободи” виникають певні застереження. Це ідеологічна партія, і засади, закладені в її програмі, є націоналістичними. Однак дії керівників, а доволі часто й їхня бездіяльність суперечать націоналістичній теорії та практиці. Якби ж то мова йшла про творчий розвиток надбання Донцова і Бандери в сучасних умовах, а то ми банально маємо справу з довільним тлумаченням основ націоналізму й застосування його на практиці на власний розсуд. При цьому здебільшого глибока теорія й вдумлива практика часто-густо підміняються радикалізмом, що межує з рагулізмом і дебілізмом, і звичайнісінькою піар-акцією. Яскравий приклад - діяльність псевдонаціоналістки Ірини Фаріон, яка вносить розкол у націоналістичний рух. Якби ж то ця яскрава особистість була звичайнісінькою провокаторкою. Але ж це типова більшовичка з ленінсько-сталінським мисленням і відповідними йому вчинками. Подібні особи мають шалений успіх серед молоді. Мовляв, дивись, яка вона смілива, нічого не боїться, говорить правду в очі. Але молоді бракує полемічного запалу, а тому націоналістична енергія вихлюпується в нищення пам’ятників й інші акції, які не мають практичної користі, а лише озлоблюють опонентів і ворогів українства. В хід ідуть зустрічні дії, а оскільки все відбувається на території України, то страждає насамперед українство. Безперечно, лідер “Свободи” Олег Тягнибок - особа харизматична, але не більше. Харизма сама по собі нічого не значить і лише в окремих випадках може дати результат, не маючи системного характеру. Харизми Ющенка і Тимошенко вивітрились, як тільки під ними захитався владний трон. Всі відразу зрозуміли, що король, виявляється, голий. Що стосується Олега Тягнибока, то про його “голизну” мало хто здогадується. Як відомо, короля, навіть якщо він голий, грає свита. Свободівці, захопивши фактичну владу на Львівщині, Тернопільщині, Івано-Франківщині, виявилися безпорадними при розв’язанні елементарних господарських проблем. Націоналістична риторика тут вже не проходить, є не лише шкідливою, а може викликати шалений спротив тих, хто ще недавно молився на “Свободу”. Ляльководи цієї політичної сили та її керівництво це прекрасно розуміють. За рік це може дійти й до рядових членів. Тому, будучи політичною партією, яка прагне влади, “Свобода” діятиме за принципом: чим гірше, тим краще. Не розв’язання насущних проблем, а загострення ситуації в державі. Голодні пролетарій і підприємець є потенційною основою для просування “Свободи” до влади. А ще “Свободі” не просто підігрують, а й активно допомагають олігархи й можновладці. Справа навіть не в банальному “підгодовуванні” її лідерів чи постійній їхній присутності на антиукраїнських ток-шоу Савіка Шустера і Євгенія Кисельова, де гору завжди беруть представники Партії регіонів й інших власне антиукраїнських сил, бо такою є концепція цих програм. Надзавдання полягає в тому, аби висвітлити “печерний фашизм” свободівців, показати, що несе людям український націоналізм, хоча до українського націоналізму “Свобода” має такий же стосунок, як морська свинка до моря. І якщо окремі лідери “Свободи” свідомо підігрують владі й олігархам, то молодь знову ж таки в захваті: дивись, які сміливі наші керівники, як вони воюють в стані окупантів! І ніхто чомусь не замислюється, яке гнітюче враження цей зрежисований спектакль справляє на мешканця Сходу і Півдня. Адже, за великим рахунком, “своїх” - западенців чи жителів Центру - переконувати не треба. Слід поборотися, власне, за Схід і Південь. А в результаті - відштовхування потенційних виборців, протистояння з ними. На це, власне, й розраховують ляльководи, які, з одного боку, “підгодовують” лідерів “Свободи”, а, з іншого, - проросійські сили, які буйним цвітом розквітають в Криму й на Сході України. Мова вже йде навіть не про Партію регіонів чи комуністів, а про такі одіозні сили як “Союз” чи “Родіна”, які вміло набирають бали на тлі недолугості буцімто націоналістичної “Свободи”. Зіштовхнути лобами український світ і “русскій мір” - ось надзавдання ляльководів. Привести Україну до громадянської війни, розколу її як держави, а фактичного знищення нашої незалежності - ось до чого штовхають нас... Анатолій ВЛАСЮК ВІД МИХАЙЛА СЕНДАКА ДО БЕЗРОБІТНИХ ЧЕРВОНА КАРТКА - СЕНДАКУ Нє, не таланить останнім часом моєму кумпелю Міськові Сендаку, пішла в його житті чорна смуга. Багато хто каже, жи настає йому капець. А більш продвинуті, жи 3,14-здєць, де 3,14, як відомо, є число “пі”. Початок кінця Михайла Сендака розпочався ще тоді, коли він обійняв посаду голови Дрогобицької районної державної адміністрації, хоча мій кумпель думав, жи тото місце вічне для нього під сонцем. Йшов він догори, виборов мандат (манду, як каже моя Стефка) депутата Львівської обласної ради і навіть став керівником фракції Партії регіонів у цьому органі. Але, імітуючи бурхливу діяльність на господарській ниві Дрогобиччини, фактично мій кумпель Місько ніц не зробив для поліпшення життя бідного селянина. Та й грошові потоки нагору значно зменшились. А це для риганалів, як каже моя Стефка, смерті подібно. Ото начиталася Лєніна й стріляє його цитатами на мою сиву й лису голову! А Сендак так докерувався, жи його просто зняли з голови фракції. Мудрий чоловік би задумався, жи то жовта карточка, жи пани незадоволені, треба щось робити. Наш Місько заметушився, забздів, як каже мій кум Влодко з Борислава. А ви би не забзділи, коли під вами крісло захиталося? Знову став мій кумпель Місько симулювати бурхливу діяльність, воювати зі свободівцем, колишнім бютівцем Михайлом Задорожним, навіть погрожуючи засадити того до цюпи (не рий яму ближньому, Міську, бо сам до неї втрапиш). Але всі ті маневри на риганалів не справили належного враження. Мій кумпель не зчувся, як отримав другу картку, цього разу, за ідеєю, вже червону. І від кого би ви думали? Від самого мєнта, перепрошую, губернатора області Цимбалюка. Не сподобалося йому, жи Сендак не володіє ситуацією в районі. Так і сказав йому про це на селекторній нараді в присутності керівників області. Що би зробив мудрий чоловік, отримавши дві картки? Правильно, слухняно пішов би з футбольного поля, тобто з роботи. Але ви не знаєте мого кумпеля Міська! Він за корито чіплятиметься, як вош кожуха. Інший би, як гувенко, вже давно потонув, а Міськові все до файки, поки має високих покровителів у Києві. Але можуть його виручити раз, можуть два, але потім скажуть: слухай, викручуйся сам, а то й нас потягнеш за собов. Чи допоможуть Міськові грошові потоки, чи якось по-іншому викрутиться, - не знаю. Але шкода того бідного хлопаку з Дрогобицького району, який терпить наругу над собою з боку хруня. ТАРАСА ГЕНТОША ЗВІЛЬНЯТЬ ЗА НАЦІОНАЛІЗМ? Чільний керівний діяч дрогобицького Конгресу українських націоналістів Тарас Гентош з минулого року працює в Трускавці заступником директора комунального підприємства “Наше місто”. Особливих претензій до нього не було, але з приходом нової влади вони з’явилися. І те не так, і тут не доробляє. А минулого тижня нинішній керівник “Нашого міста” Теодозій Копко висловив невдоволення роботою свого заступника Тараса Гентоша, сказавши: “Я незадоволений цією людиною. Він все буде з політикою пов’язувати”. Як це зрозуміти, невідомо. Може, перш ніж приступити до ремонту якогось ліфта, пан Тарас співає Гімн націоналістів? Чи кожного ранку нагадує Теодозієві Копку Декалог українського націоналіста? Ну, в значенні, що красти не можна, бо буків отримаєш в те місце, звідкіля ноги ростуть. Нє, я припускаю, жи Тарас Гентош може виявитися не на своєму місці й професіоналізму йому бракує. То так і скажи. А ще скажи, жи треба своїх людей на хлібній посаді пригріти. Але при чім тут політика і націоналізм? Ну, Руслан Козир мене розуміє, він сам націоналіста, так що Тараса Гентоша скривдити не дасть, а до Теодозія Копка придивиться пильніше: чи висить у того в спальні бандерівська фана? А, може, вже й справді пора не плутати партійну належність, націоналізм чи відсутність такого з вмінням розв’язувати господарські проблеми? СВІЙ ДО СВОГО ПО-СВОЄ? А знаєте, чого Арсенія Яценюка риганали не допустили до влади? Бо Арсеній Петрович є правдивий націоналіста. Десь тоті вороги України викопали, жи його вуйко - Петро Мірчук - писав про ОУН і УПА. Маленький Арсенчик тих книжечок змалку начитався і став бандерівцем. Ви кажете, жи він з жидівського племені? А ви з ним разом до бані ходили, обрізання його бачили? Ото ж бо й воно! І жодна кобіта інтерв’ю з того приводу не дала. Наш він, націоналіста, куди там Тягнибоку з ним тягатися! І хлопці його на місцях теж наші, націоналісти до мізку кісток. Бандерівці, аж душа радіє! А ще вони з повагою ставляться до наших традицій. Пам’ятаєте, було таке гасло: свій до свого по своє? То коли українець за Польщі не ходив по склепах, а купував український товар у свого ж українця. Так і наші фронтозмінівці на місцях роблять. Ось затіяли нещодавно ремонт у Бориславській міській раді. Навіщо далеко ходити, шукати когось на стороні, якщо поруч є фірми й фірмочки, які належать представникам “Фронту змін”. І в корупції нинішніх бориславських можновладців не звинуватиш, бо формально ці фірми й фірмочки перейшли їхнім дружинам і родичам. Чим не свій до свого по своє? Аналогічно зробили і в Трускавці, де міським головою теж представник “Фронту змін”. Не сподобалися йому двері в службовому кабінеті, встановлені ще за Лева Грицака. А й справді, якщо здійснювати реформу, то слід почати з дверей. Ось і пацани з рідної фірми Ярослава Козира “Арко” зробили тоту роботу. А що, свій до свого по своє. А ви кажете, жи тільки “Свобода” націоналістична. Є ще бойові хлопці з “Фронту змін”, які шанують українські традиції. Свій до свого по своє - для них святі слова. “БЕРІЗКА” ЗБИТКОВА? Керівництво відомого в Дрогобичі й далеко за його межами ресторану “Берізка” винне своїм працівникам 400 тисяч гривень зарплати. Що й казати, сума немала, враховуючи, що ресторанний бізнес мав би приносити прибутки. Або дійсно мало людей ходить до ресторану, або значну частину зарплати виплачують в конвертах. А тут ще хтось з можновладців накинув око на це привабливе з багатьох причин приміщення в центрі міста. Бурдель тут не зробиш, але офіси з захмарними цінами за оренду для респектабельних фірм створити можна. Ось і триває боротьба за прихватизацію ласого шматка під маркою турботи про трудовий колектив, який бідний і голодний, а його начальство жирує. Розв’язувати проблему “Берізки” й інших боржників за дорученням міського голови Дрогобича Олексія Радзієвського має його перший заступник Олександр Коростельов. Або “Доброта” збагатиться, або міська скарбниця дійсно поповниться необхідними коштами для розв’язання насущних соціальних проблем. У будь-якому випадку колишньої “Берізки”, яка була своєрідною візитівкою Дрогобича, вже не буде. У БОРИСЛАВІ ЗНИКНУТЬ БЕЗРОБІТНІ? У Бориславі минулого року створено 1077 нових робочих місць. Так кажуть у центрі зайнятості. Йой, душа радіє за бориславців! Яка то слічна в нас влада. Заводи стоять, а люди роботу мають. А якщо врахувати, що нині на обліку в центрі зайнятості стоїть 811 осіб, яких офіційно вважають безробітними, то вже цього року Борислав може позбутися такого ганебного явища як безробіття, що нам дісталося від загниваючого капіталізму, який ніяк не може догнити. Але я си впіймав на думці: якщо зникнуть безробітні, то що буде робити Центр зайнятості? Невже його закриють як непотріб? Але ж тоді чисельні його працівники теж стануть безробітними. Чи до того часу знайдуть і собі роботу? Нє, тоті центри зайнятості - файна годівниця. Моя Стефка має знайому, яка працює на трьох роботах, гроші отримує в конвертах, та ще й допомогу з безробіття має. А скільки є таких, що працюють по закордонах, а їхні родичі справно кожного місяця приходять на біржу, платять відповідну суму - і все в ажурі. І таке твориться не лише в Бориславі, а й по всій Україні. Дуримо себе статистикою, жи ніби людям дали роботу, а промисловість й далі стрімко падає. Нє, поки є центри зайнятості - безробіття в нас не зникне. Ось така фільозофія, пані та панове... ФІЛЬОЗОФ МАКСИМ ГІРЧИЦЯ ІЗ ГОРІШНЬОЇ БРАМИ



Создан 26 фев 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником