Тустань № 9

 
 

Тустань № 9




N9 (553) 25 - 31 березня 2011 року Ціна 25 копійок www. tustan.io.ua; е-mail:vlasjuk60@rambler.ru; тел. 067-3678019 Провінційний щоденник ПУТІНІЗАЦІЯ УКРАЇНИ Через рік у Росії - президентські вибори. За великим рахунком, нам усе одно, хто прийде до влади: чи залишиться Медведєв, чи повернеться Путін, чи олігархи поставлять когось третього. Україна від цього лише програє в будь-якому випадку. Рік президентства Януковича минув під знаком путінізації України. Віктор Федорович виявився здібним учнем Володимира Володимировича й навіть перевершив свого вчителя. Скажімо, для побудови вертикалі влади Путіну знадобилося довгих вісім років, а Янукович упорався з цим за якихось півроку. Колишній зек копіює колишнього кагебіста навіть у деталях, проте не враховує однієї важливої обставини: ситуація змінились кардинальним чином. Янукович ніколи для України не стане тим, ким був свого часу і залишається нині Путін для Росії. Не секрет, що головну роль в керівництві державою відіграє Путін, а не Медведєв. Саме Путін явно активізував останнім часом свою діяльність на тлі фактичної бездіяльності Медведєва, що свідчить про його намір не лише формально, а й фактично знову повернутися до керівництва державою. І ще не факт, що прем’єр-міністром у нього буде Медведєв. Путінізація України передбачає приборкання олігархів. Важко сподіватися, що на кшталт Ходорковського Янукович посадить, скажімо, Ахметова. Слід врахувати, що Путін уже сам став олігархом, а Януковичу навряд чи таке світить. Творчо розвиваючи вчення Путіна, Янукович пішов іншим шляхом. Генеральна прокуратура порушила кримінальну справу проти Леоніда Кучми, якого звинувачують у перевищенні влади. І мова не йде про справедливість у справі Георгія Гонгадзе. Це може бути лише елементарною помстою з боку Януковича, адже в 2004 році Кучма фактично його здав, привівши до влади Ющенка. А за все у цьому світі треба платити... Анатолій ВЛАСЮК СМІТТЄПЕРЕРОБНИЙ ЗАВОД НА ДРОГОБИЧЧИНІ: МІФИ ТА РЕАЛІЇ В травні-червні цього року в Дрогобицькому районі розпочнуть будівництво сміттєпереробного заводу. Про це на сесії Дрогобицької районної ради повідомив голова Дрогобицької райдержадміністрації Михайло Сендак. За його словами, побудова сміттєпереробного заводу на території району включена в державну програму. Уже підписані угоди із Старосамбірською, Самбірською, Стрийською районними державними адміністраціями та Самбірською, Трускавецькою, Стебницькою міськими радами для того, щоб забезпечити роботу підприємства на повну потужність, а саме переробку 120 тисяч кубометрів побутових відходів щомісяця. “Проблему сміттєзвалища намагалася вирішити як влада району, так і влада міста, починаючи з 90-х років. Проте маємо вже 20 років незалежності, а питання так і не зрушило з місця. Цього року великі інвестиції будуть вкладені в будівництво підприємства. Розпочнуться відповідні роботи вже в травні-червні цього року”, - наголосив Михайло Сендак. Разом з тим очільник району розповів, що ще ведуться деякі переговори. А для того, щоб будівництво сміттєпереробного заводу в районі було включено в державну програму, було багато зроблено, зокрема підібрано майданчик, погоджено з експертами, укладено договори та інше. Лише тоді відповідні офіційні документи були направлені в Кабінет Міністрів України, на основі яких комісія включила будівництво підприємства в державну програму. Дійсно, розмови про будівництво сміттєпереробного заводу на Дрогобиччині ведуться вже двадцять років. Розпочинав говорити про це ще перший демократично обраний міський голова Дрогобича Мирослав Глубіш. За його словами, таке підприємство мали будувати американці. Мабуть, не було такого міського голови Дрогобича, який би не говорив про будівництво сміттєпереробного заводу. Особливо бурхливо ця проблема обговорювалась за часів Миколи Гука. Та й Олексій Радзієвський, тільки-но прийшовши до влади, відразу заговорив про це і навіть запросив китайців до співпраці. До речі, як ви помітили, Дрогобич наразі не приєднався до сендаківської коаліції щодо запланованого на Дрогобиччині сміттєпереробного заводу. Михайло Сендак явно хоче показати, що він як представник Віктора Януковича на наших теренах керує парадом, відбираючи пальму першості в Олексія Радзієвського. Мабуть, насамперед амбіції не дозволять Радзієвському, аби сміттєпереробний завод було збудовано в якомусь селі Дрогобицького району, а не у власне Дрогобичі. Без дрогобицького сміття навряд чи це підприємство запрацює. Крім того, ми ще не знаємо, яким буде тиск на Олексія Радзієвського з боку провладних структур. З одного боку, він ніби позапартійний, а з іншого - не слухатися Партію регіонів у нинішніх умовах не можна, вийде собі дорожче. Поспішили приєднатися до коаліції керівники Стебницької міської ради. І хоча міський голова Стебника Василь Пецюх зазначив у телефонній розмові, що мова йде про протокол намірів, усе ж його крок, очевидно, не дуже сподобається Олексієві Радзієвському, адже дрогобичани завжди розглядали стебничан як своїх молодших братів. Дивним виглядає на цьому тлі позиція трускавчан, які, що називається, здалися без бою. Адже не секрет, що й попередня, і нинішня влада вивозять сміття до Борислава, де теж планують збудувати сміттєпереробний завод. Тому бориславці наразі теж не приєдналися до сендаківської ідеї. А без бориславського сміття буде сутужно підприємству, яке має стати рентабельним. Михайло Сендак явно хоче утвердитись як регіональний лідер. Саме сміттєпереробний завод може об’єднати усіх, аби розв’язати цю наболілу проблему. Тоді роль Михайла Сендака як об’єднувача буде видна всім навіть неозброєним оком. Та й сам факт, що, мовляв, двадцять років лише говорили-балакали, а тут прийшов Сендак і розв’язав проблему, теж багато що значить. З іншого боку, Михайло Дмитрович розуміє, що посада голови Дрогобицької райдержадміністрації не є вічною для нього. Занадто багато сил, у тім числі й політичних, працюють проти нього. Отож Янукович якщо й не вижене його, то просто Сендак може стати розмінною монетою в компромісах між кимось і кимось. Злі язики вже нині плещуть, що він старається заради себе, адже посада директора сміттєпереробного заводу може стати для нього пожиттєвою. Однак не будемо поспішати з висновками. Обпікшись на молоці, люди дмухають на зимну воду. Слова Сендака про початок будівництва сміттєпереробного заводу на теренах Дрогобицького району вселяють не оптимізм, а песимізм. Ми вже маємо проблему Брониці, де люди потерпають від екологічного лиха. Інформації про це достатньо, аби мешканці іншого села Дрогобицького району так легко погодилися на сміттєпереробний завод у себе під боком, як би їх не запевняли, що в них зі здоров’ям усе буде гаразд, а сільська рада матиме такі прибутки, які й не снились. За великим рахунком, потрібно проведення сільського референдуму з цього питання. Така процедура не вигідна владі, але ті, хто дбає про селян, мали би цим зайнятися. І все ж сміттєпереробний завод на Дрогобиччині потрібен. Проте має бути не звичайне лобіювання чиїхось інтересів, а конкурс проектів, в обговоренні яких міг би взяти участь кожний мешканець нашого краю. Лише в результаті змагальності можна буде визначити, чий проект - американський, канадський, китайський, французький чи вітчизняний - кращий. Однак, схоже, ми не вписуємось у схеми політиканів... Анатолій ВЛАСЮК ЧИ БУВ КАГЕБІСТОМ ВАСИЛЬ ІВАНИШИН? 23 березня Василеві Петровичу Іванишину виповнилося би 67 років. Проте вже майже чотири роки немає з нами Провідника Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери. Файний подарунок зробив йому нещодавно Юрій Винничук, надрукувавши в газеті “Post-Поступ”, в якій є редактором, статтю “Країна неляканих аферистів”. Тут є все: правда, напівправда, правда, приправлена брехнею, брехня, приправлена правдою, але найбільше - замовчування про справді важливе. Відомий журналіст і письменник написав про Василя Іванишина як про живого, а це надихає, бо Василь Петрович недаремно прожив своє життя, а його дітище - “Тризуб”, так і не зареєстроване можновладцями з 1993 року, - ще не сказало свого останнього слова в українській політиці. Я не збираюся розбирати кожне слово в цій статті, щось заперечувати Юрієві Винничуку або нагадувати читачеві сумнівні штрихи з його власної біографії. Юрій Винничук є тим, ким він є, звичайною людиною, яку одні боготворять, а інші зневажають. Він особистість, і це ріднить його з Василем Іванишиним, теж особистістю. А особистість не мала би такого казати про іншу особистість. Принаймні Василь Іванишин ніколи не посмів би публічно щось “криве” сказати про Юрія Винничука, хоча у вузькому колі однодумців говорив усе, що він думає про цього чоловіка. Не уявляю, щоби Василь Іванишин щось зле сказав про когось із покійників, а тим паче під час Великого Посту. Я зацікавлена сторона у цій суперечці живого з мертвим. Я не просто був знайомим Василя Іванишина. Серед журналістів я найбільше взяв у нього інтерв’ю, які згодом, уже після його смерті, випустив окремою книжечкою (фрагмент одного з інтерв’ю цитує Юрій Винничук у своїй статті). І як зацікавлена сторона я, звісно, всеціло на боці Василя Іванишина. Можливо, це не завжди допомагає мені бути об’єктивним, але й суб’єктивізм Юрія Винничука в однозначній негативній оцінці Василя Іванишина теж не дозволяє просто змовчати. Якщо ви глянете на останню сторінку місячника “Post-Поступ”, першим головним редактором якого був в 1991-1995 роках незабутньої пам’яті Олександр Кривенко (в що тепер перетворилася ця газета - тема окремої публікації), то там написано наступне: “ОСОБИСТОСТІ, ЧИЯ ДУМКА МОЖЕ ВПЛИНУТИ НА ЗМІНУ РЕДАКЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ: Михайло Горинь, Іван Дзюба, Ліна Костенко, Семен Глузман, Євген Захаров, Леонід Фінберг, Мирослав Маринович, Євген Сверстюк, Zbigniev Brzezinski, Vaclav Havel, Сергей Ковалёв, Аdam Michnic. Гарна підібралася компанія, всі високоморальні люди. Щоправда, я не впевнений, що вони наперед читають матеріали, які готує до друку Юрій Винничук, - як і не впевнений у тому, що вони згодом читають газету. А так виходить, що Юрій Винничук веде правильну лінію, до якої моральні авторитети не мають жодних претензій. Якось це підступно і підло виглядає... Своє слово міг би сказати Мирослав Маринович, якому легко у Львові прочитати те, про що пише Юрій Винничук (“Post-Поступ” виходить саме у Львові). Хоча він з покійним Василем Іванишиним стояв на різних ідеологічних платформах (Василь Петрович був українським націоналістом, а Мирослав Франкович - переконаний поборник прав людини), але їх пов’язували приятельські стосунки. У дрогобицькій видавничій фірмі “Відродження”, де Василь Іванишин спочатку був головним редактором, а потім після смерті президента Петра Бобика очолив її, вийшла книжка Мирослава Мариновича “Україна на полях Святого Письма”. Та й Василь Петрович усіляко сприяв Мирославові Франковичу попри, ще раз скажу, ідеологічні розбіжності. Ось я тепер думаю, чи вступиться Мирослав Маринович за Василя Іванишина, чи вплине це на зміну редакційної політики Юрія Винничука - бодай у питанні ставлення до Провідника Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери... Раз ми вже заговорили за книжки, то хотів би нагадати Юрієві Винничуку і сказати тим, хто про це й не здогадується, що Василь Іванишин написав декілька книг, які розійшлися багатотисячними тиражами, - “Українська Церква і процес національного відродження”, “Нація. Державність. Націоналізм”, “Мова і нація” (у співавторстві з Я.Радевичем-Винницьким), “Українська ідея і перспективи націоналістичного руху”. До речі, ці та чимало інших книг дрогобицької видавничої фірми “Відродження” були нещодавно в буквальному розумінні цього слова заарештовані в Москві в Українській бібліотеці. Міліціанти в системі пошуку знаходили слово “націоналізм” і банально й тупо вилучали ці книжки, аби вивчити їх на предмет “пропагування тероризму”. Оскільки червоною ниткою крізь усю статтю проходить думка про те, що Василь Іванишин був кагебістом, то честь і слава тим лицарям, які так маскувались і дозволили Провідникові “Тризубу” імені Степана Бандери випустити націоналістичні книжки, на яких виховуються українські націоналісти. Те, що написав Юрій Винничук, не є новим. Про це говорили і десять, і двадцять років тому. Співпрацю з кагебістами, годування з рук Кучми і Януковича закидали Василеві Іванишину й раніше. Юрій Винничук просто тепер це озвучив, спираючись на свідчення самих кагебістів, навіть не приховуючи цього в своїй статті. Сліди ведуть у Дрогобич і конкретно до Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. П’ємонт у П’ємонті виплодив стільки псевдонаціоналістичних покручів, що й годі казати. Саме вони власне годувалися й годуються з різних годівничок, висуваючи в народні депутати лавриновичів і танюків, підтримуючи псевдонаціоналістичних кандидатів на посади міських голів, а фактично паразитуючи на знедоленому і зневіреному народові. Прізвища цих людців у Дрогобичі відомі. Навіть не треба вивчати стилістику, аби у виразах Юрія Винничука не побачити вислови й цілі фрази цих одіозних фігур. Їхня ненависть до покійного Іванишина була феноменальною, бо Василь Петрович ніколи не йшов за течією (їхньою течією), а портрети багатьох з них блискуче змалював у своїй книжечці “Жерці імпрези”. Гадаю, що це творіння повинно стати настільною книгою кожного українського націоналіста, який повинен на нюх відчувати патріота і запроданця, а, головне, розрізнити їх. Василь Іванишин спокійно ставився до цих та подібних звинувачень. Насправді він знав, хто є хто, а що стосується самого себе, то ніколи не зраджував батька і родичів, які воювали за незалежність України і віддали за неї життя. “Щоб довести, що я співробітничав з кагебістами, то мав би піти до них, - казав Василь Петрович, - але ж вони не видадуть мені такої довідки”. Мабуть, Юрієві Винничуку видали... За великим рахунком, Василь Іванишин не потребує захисту, бо за нього промовляють статті й книги, написані в різні роки. Послідовник Степана Бандери, продовжувач його справи в наш час піддавався цькуванню з різних боків. Його люто ненавиділи не лише комуністи й соціалісти, а й представники так званого національно-демократичного табору. Безкомпромісність Василя Іванишина, його відданість українській національній ідеї була не до шмиги тим, хто паразитував і нині паразитує на довірливості людей. Юрій Винничук - людина досвідчена, хоча й не помічена в симпатіях до українського націоналізму. Але ж можна бодай толерантно ставитися до націоналістів, а не називати їх нациками, та ще й стосовно покійного. І в таких випадках повинна спрацьовувати звичайна людська інтуїція. Не можна висмикувати фразу чи дію з контексту, возводити її до абсолюту й видавати бажане за дійсне. Життя - не чорно-біла фотографія і навіть не та кольорова, яку ми зазвичай бачимо, адже в природі існує набагато більше інших кольорів, ніж їх здатний вихопити об’єктив. Я далекий від думки, що Юрієм Винничуком керувала елементарна помста при написанні цієї статті. Минуло стільки десятиліть, коли особисто йому Василь Іванишин міг завдати прикрості на літературному фронті. Але стаття випливла не тоді, а саме зараз, коли нинішня влада гнітить українську національну ідею. Слід зауважити, що й “Тризуб” нині не той, що був за життя Василя Іванишина, бо все-таки мова йде за живих людей, які вважають себе націоналістами, але насправді ними не є. Тому ототожнювати “Тризуб” з Василем Іванишиним все-таки не варто, адже Юрій Винничук і Юзьо Обсерватор теж різні люди. Розпочинаючи свою книгу “Нація. Державність. Націоналізм”, Василь Іванишин писав у 1992 році: “Щось з нами робиться не те й не так. Ніби й здійснюється багатовікова мрія народу про власну державність, ніби й здобуто перемогу над ненависним ворогом, ніби й утверджено демократію, що мала стати тою чарівною паличкою, помахом якої одна за одною мали бути вирішені всі наші обкипілі кров’ю проблеми. Ніби. “... А щось такеє бачить око, і серце жде чогось. Болить, болить і плаче, і не спить, мов негодована дитина”. Чому так вперто повертає пам’ять оці рядки із “Кобзаря”? А синьо-жовті символи нашої свободи, підняті й утверджені в запеклому двобої, уже подекуди злиняли, вицвіли, потріпались. Та це не наслідок боротьби, а тривожна печать забуття. А наші “воріженьки”, які зовсім недавно під свист і улюлюкання покидали свої затишні кабінети, зовсім не пощезали “як роса на сонці”, а відпочили, зробили макіяж, перегрупувалися і вже щораз ближче підступають до тих же кабінетів, щоб знову запанувати у нашій “рідній сторонці”. А чарівна паличка чомусь на очах стає все товстішою палюгою й безжально підміняє Правду арифметикою, Справедливість - статистикою, а Мораль - політикою, зорієнтованою не на Істину, а на ниций інтерес”. Анатолій ВЛАСЮК СЛІДИ ЗІ СТЕБНИКА ВЕДУТЬ ДО ПРОКУРАТУРИ У Стебнику прийшов до влади новий міський голова. Майже повністю оновився депутатський корпус. Але, схоже, в принципі нічого не змінилось, і ті, хто фактично керував містом, продовжують це робити й зараз, знаходячись у тіні, але успішно розв’язуючи власні проблеми, як і раніше. Ми вже писали про другий поверх гуртожитку на Мельника, 4 А. Попередній депутатський корпус продав його за ціною в 62 долари США за квадратний метр. А потім з’ясувалося, що відповідні документи не підписував колишній секретар міської ради Геннадій Куцан. Та й інші відповідальні працівники міської ради, які й нині обіймають свої посади, стверджують, що нічого подібного не підписували. Знають про це і в Дрогобицькій прокуратурі. Як кажуть, слідство триває й донині. За великим рахунком, слід було би відмінити фіктивний конкурс щодо продажу злощасного другого поверху гуртожитка і призначити новий. А що конкурс був фіктивний, видно неозброєним оком. Крім покупця, інші ймовірні учасники конкурсу були явно підставними особами. Оголошення про конкурс чи то було, чи то не було опубліковане в газеті. Порушені й інші умови. Але прокуратура мовчить. Депутати, ніби загіпнотизовані прокуратурою, не приймають рішення про проведення нового конкурсу, анулювавши результати попереднього, що було би логічно, а продають другий поверх за сто доларів за квадратний метр. Здається, формально все правильно: вдалося підняти ціну, буцімто відстояти інтереси міста і громади. Але... Ті ж депутати прекрасно знають, що квартири в Стебнику продаються за набагато вищою ціною. До того ж, невже в Стебнику всі, хто стоїть на квартирній черзі, забезпечені помешканнями? Чому не можна було розв’язати цю проблему саме так, аби люди отримали квартири? І чи не станеться, що покупець або ті, хто за ним стоїть, облаштують на другому поверсі гуртожитку, власне, квартири, які потім продадуть - звичайно, вже за набагато більшою ціною? Зрештою, куди підуть грошенята, виручені за продаж другого поверху? Кажуть, на святу справу: на ремонт доріг. Але якщо весною ці дороги відремонтують, то з таненням снігу асфальт знову зійде, бо щось не чути, аби міська влада прагнула робити ремонт доріг за новими технологіями. А нові технології передбачають набагато менше витрачання коштів і набагато більшу за часом експлуатацію доріг. Простіше “відмити” гроші й заробити собі дещицю, нібито дбаючи про людей. Доріг як не було, так і не буде, а другий поверх гуртожитку громаді вже не повернеш. Як і меблевий магазин. Чи депутати вкупі з міським головою не розуміють, що коять? Чи просто не бачать інших шляхів наповнення міської скарбниці, а тому йдуть шляхом попередників і продають усе, що ще можна продати? Звичайно, надурити самого себе можна, але чи на таку діяльність народних обранців сподівалися ті, хто голосував за них якихось чотири з лишком місяців тому? Що робитиме покупець з другим поверхом гуртожитку, наразі достеменно не відомо. Та й, сміємо думати, невідомо навіть йому. Справа в тім, що цей дрогобичанин, який формально купує другий поверх, - людина незаможна, і таких великих грошей укупі ніколи не бачив. Звичайно, він може взяти гроші в кредит, але в сучасних умовах на таке може зважитися лише людина, яка ніколи не чула про світову кризу, банкрутство банків і не знайома з людьми, які погоріли на тих самих кредитах. Тому логічно буде припустити, що цей дрогобичанин діє не сам, а за ним стоять круті й багаті вуйки і цьотки, які вже не один рік “кришують” Стебник. А чому мовчить прокуратура? Можливо, хтось із її працівників і є тим багатієм?.. Анатолій ВЛАСЮК СЕРГІЙ РОЗОРА: “СТЕБНИЧАНИ МАЮТЬ ПРАВО НА ЩАСТЯ” Стебничанин Сергій Розора відомий своєю підприємницькою і меценатською діяльністю. Він не йде у владу, по-філософськи ставиться до життя. Намагається кожну мрію втілити в життя, реально розраховуючи власні сили. А ще він хоче поставити пам’ятник Бджолі. - Сергію, почув від людей, що Ви працюєте зараз над створенням соціальної мережі так званого Клубу щасливих людей. Що це таке і з чим його їдять? - Я підприємець, втілюю в життя саме цю ідею. Мій готель у Трускавці (зараз ним опікується дружина) називається “рH”. З одного боку, це розшифровується як концентрація вуглеводню. А в своєї малої я на футболці побачив ці ж букви, що розшифровувалось як щасливі люди (англійською hаppy pеоple), а це були хіпі, перші щасливі люди. Свій протест вони висловлювали тим, що носили довге волосся, мали порвані штани, трошки травичку курили. - Але в нас зараз більшість людей - бідні. Хіба можуть бідні люди бути щасливими? - Ні, багаті теж плачуть, бо влада нині помінялась, треба шапку вивертати з однієї сторони на другу, як у тому фільмі - “красные пришли - грабят, белые пришли - тоже грабят”. Воно виходить так, що людина завжди може бути щасливою, якщо вона отримує задоволення від того, що робить. А багаті ще більш підневільні, ніж бідні. - Хто буде входити до цього Клубу щасливих людей? - Знаєте, як два куми зарізали бика і їдять свіжину. Один пропонує випити за здоров’я, а другий каже: “Он бик був здоровий, а щастя не мав”. Щастя - це широке поняття. Людина повинна жити в гармонії - насамперед з собою, з суспільством. Вона має розуміти ті процеси, які відбуваються, й розуміти своє призначення в житті. Тим більше, що людина прийшла не наслідити, а залишити свій слід на землі. - Ідея встановлення пам’ятника Бджолі теж вписується в концепцію Клубу щасливих людей? І чому пам’ятник саме Бджолі? - Так, пам’ятник Бджолі вписується в цю ідею. Бджола - найбільша трудівниця. Якби людське суспільство брало приклад з бджолиної сім’ї, то результати були би солодкі. А наразі за двадцять років незалежної України пожинаємо гіркі результати: алкоголізм, наркоманія, всі інші різні негаразди. Наші люди повиїжджали за кордон, ми не бачимо нормального життя в своїй країні. Залежність наша зберігається. Якщо раніше ми були залежні від Комуністичної партії, то тепер від того, хто торгує газом. - Чи будуть в Клубі щасливих людей стебничани? - Звичайно. Насамперед це ті стебничани, які займаються тим, що їм подобається, які отримують задоволення від своєї праці. Не обов’язково щоб це була матеріальна винагорода, хоча й це, звичайно, важливо. Головне, щоб було моральне задоволення. Людина не для себе працює, а заради того, щоби підняти рейтинг міста. Так що стебничани мають право на щастя. - Чи помітили Ви як стебничанин якісь зміни в житті у зв’язку з приходом нової влади? - Змін не помітив. А міняти щось треба. Чим далі, ситуація буде загострюватись. Зараз закладається фундамент майбутніх техногенних катастроф. А приватним власникам не хочеться розлучатися з коштами, аби кардинально поміняти стан справ. Ось і маємо, що ніби в бідній Україні олігархи скуповують великі промислові гіганти й банки по всьому світу. Гроші пішли в інше русло, і ці люди не зацікавлені працювати на Україну. - Ви вклали гроші в різні фірми в Бориславі, Трускавці, Дрогобичі. А чому не в Стебнику? - Говорити, що я вклав гроші в різні фірми - це ще заголосно. Щоб вони стали нормальними підприємствами, треба час і великі гроші. Але ті люди, які в мене працюють, є якраз стебницькими підприємцями. І вони зареєстровані в Стебнику, тобто всі податки йдуть в наше місто. Зараз щоби бути конкурентним на ринку, треба мати якщо не сировину, то технології. Буду запускати продукти бджільництва. Створю музей бджільництва і народних ремесел. Раніше люди їздили з сіл до міста на роботу. Тепер в місті такої роботи вже немає. А бджільництво дає людям можливість якось себе утримувати, не залежачи ні від кого, хіба що від погоди. Але для цього ми намагаємося підняти фаховий рівень наших бджолярів, щоби вони могли отримувати кращі результати, щоби їхня робота була більш прибутковою. Зараз ми завезли відповідні матеріали, щоби жінки могли робити домотканий одяг. Чоловіки мають роботу - треба дати роботу і жінкам. Треба підтримувати наші народні традиції. Наші люди робили це завжди в лихі часи. Це не давало їм деградувати. Вони виживали фізично, заробляючи на прожиття. Дамо роботу інвалідам, пропонуючи їм посильне заняття. Для інвалідів також передбачено опанування професії сімейного психолога, соціального психоаналітика. Вони зможуть по Інтернету надавати свої послуги й заодно розв’язувати свої матеріальні проблеми. Наших дітей багато вчать по школах-університетах, а часто буває нульова віддача, і людина працює в іншій сфері. І якщо здорова людина може мобільно змінювати місце роботи, то інвалідові це зробити важче. Тому потрібна прив’язка до Інтернету. В нас влада шукає найлегші шляхи: що можна продати і перепродати. А потім казати, що, мовляв, в державі важка ситуація. Влада просто не вміє правильно господарювати. Анатолій ВЛАСЮК ВІД СЕРГІЯ ГОРИСЛАВСЬКОГО ДО МИКОЛИ ЛУК’ЯНЧЕНКА ЧИ ОШТРАФУЮТЬ ГОЛОВНОГО РЕГІОНАЛА ДРОГОБИЧА? Моя Стефка прийшла додому дуже збуджена. Думаю, що таке, а вона каже: “Ті риганали вже зовсім оборзіли!”. Ого, давно моя Стефка так сі не висловлювала. З’ясувалося, жи головний регіонал Дрогобича мій кумпель Сєрьога Гориславський підігнав свого джипа аж під сам готель “Тустань”. Він там має свою піцерію та партєйний офіс. Нє, я розумію, жи джип куплений за чесно зароблені гроші й Сергій боїться його втратити, а тому машина має бути завжди на виду. Але ж не можна по плитках їздити, та ще й в безпосередній близькості від пам’ятника Тарасові Шевченку. Чи в Дрогобичі регіоналам закон не писаний? Ось цікаво, а що з цього приводу думають у міліції? Наші хлопаки поважно походжають по майдану Шевченка, гріють свої пуза на лавочках, а Сергійкового джипа в упор не бачать. Нє, треба відганяти Партію регіонів від корита, може, тоді Гориславського оштрафують за неповагу до закону. А моя Стефка взагалі революціонерка. Каже, жи ту машину треба конфіскувати, аби не їздила по плитках, і передати в дитячий сиротинець. Ото би дітки втішились! БОРИСЛАВ ЗГАДАЛИ У ВЕРХОВНІЙ РАДІ Народний депутат України Юрій Кармазін, виступаючи в парламенті, підняв питання так званої оптимізації бібліотечної системи в Бориславі. Тото мудре слово означає, жи бібліотеки будуть зачиняти, працівників звільняти з роботи, а приміщення передавати представникам “Фронту змін”, які нині при владі в місті нафтовиків. А Володимир Яворівський уточнив, жи приміщення однієї з бібліотек мали передати одному фронтозмінівцю, який задумав відкрити там приватну нотаріальну контору. КАЛАПАЧА БУДУТЬ СУДИТИ? Ніяк не можуть дати спокою в прокуратурі колишньому міському голові Стебника Романові Калапачу. Нє, щоб зважити на його моральну травму, адже на останніх виборах набрав лише 77 голосів, а то все кличуть і кличуть, допит іде за допитом. На пару з ним допитують колишнього секретаря Стебницької міської ради Геннадія Куцана. Теж дуже чесний чоловік, може, ще чесніший за Романа Калапача. Прокурори хочуть дізнатися, куди зникла документація з міської ради. Мабуть, там завелася барабашка, бо папери були, а коли мій кумпель Ромцьо з Гєником пішли, їх шляк трафив. Я папери маю на увазі. А також прокурори вчепилися в справу так званого “Стебникводоканалу”. Він ніби є, а ніби його нема. Свого часу Калапач підписав один документ, від якого потім відмовився, але це не завадило фірмі “Альфа плюс” із Трускавця претендувати на значну суму з міського бюджету. А моя Стефка каже, жи ніц з того не вийде. Ромцьо і Гєник походять-походять, а справу замнуть, бо бачила одного прокурора з Калапачем у трускавецькому ресторані. Але я в тото не вірю, бо наші прокурори не лише гуманні, а й моральні, а моя Стефка без окулярів ніц не видить. А ще як нап’ється “Боржомі” в ресторації, то взагалі всіх хлопів прокурорами вважає. ДРОГОБИЧ МОЖЕ ЗАЛИШИТИ-СЯ БЕЗ ПЕНСІЙ Йой, біда тепер дрогобицьким пенсіонерам! Бідкаємося ми зі Стефков, як дізналися, що нас може чекати. Дрогобич з міста промислового перетворився на місто дотаційне. Таку думку під час проведення колегії з питань соціально-економічного розвитку висловила начальник Пенсійного фонду Любов Яневич. За її словами, виплату пенсій місто самотужки забезпечує лише на 50 відсотків. На сьогодні заборгованість підприємств та організацій Дрогобича та Стебника перед Пенсійним фондом становить 8 мільйонів 151 тисячу гривень. А як нам зі Стефков тієї пенсії не заплатять, що робити будемо? ЗВІЛЬНЯЮТЬ ЧУЖИХ, НАБИРАЮТЬ СВОЇХ На вихідні поїхала моя Стефка до Борислава. Мешкає в неї там коліжанка Свєта. Давно не бачились, то й вирішили сі зустріти. А в тої Свєти чоловік працює на фірмі “Бориславводоканал”. Та й оповів моїй Стефці, жи його хочуть звільнити з роботи. А пропрацював чоловік тамка дай Боже. Спочатку думали, жи то скорочення кадрів, мовляв, грошей нема всім платити. Але потім з’ясувалося, жи старих працівників хочуть звільнити, а на їхнє місце набрати нових. Причому ті нові ніц не шурупують у воді, зате є наближеними до “Фронту змін”. Коліжанка моєї Стефки має мінімальну пенсію, а ще як чоловік залишиться без роботи, то й не знати що робити. Ось такий тепер Борислав, уже не сміється! У ДРОГОБИЧІ ШУКАЮТЬ НЕЛЕГАЛІВ Всьо, скоро вся ратуша перетвориться на нишпорок. У Дрогобичі шукають нелегалів, які ніби й працюють, але відрахувань за них у бюджет роботодавці не надсилають. Скажімо, є десять працівників на фірмі, а рахується один. Або є сто, а платять за десятьох. Та так ще довго буде, допоки такі дебільні закони прийматимуть у Верховній Раді. Грошей у бідного хлопа не вистачить, аби нагодувати тоту державу. Все їй мало! Тепер шукатимуть нелегалів і податківці, бо міський бюджет наповнюється лише на 75 відсотків. Але якщо знайдуть тих нелегалів, то керівники заплатять за них штраф, а потім змушені будуть звільнити з роботи, бо в касі гроші сі скінчать. Ось така невесела кумедія... ЧОМУ НЕ СМАКУЄ “НАФТУСЯ”? Йой, чорна година настала для Трускавця. Не їдуть люди відпочивати, “нафтусю” попити. Тут би самому якось вижити, а не розважатись. Завантаженість санаторіїв ЗАТ “Трускавецькурорт” станом на початок березня була лише 32 відсотки. Про це на сесії Трускавецької міської ради повідомив голова Наглядової ради товариства Павло Якубенко. Він зазначив, що в Україні немає більшого за обсягом реалізації продукції та доходів товариства в курортній галузі, ніж ЗАТ “Трускавецькурорт”, проте за продуктивністю праці ЗАТ займає лише 101 місце. ДОНЕЧЧАНИ КУПУЮТЬ МУКУ В ДРОГОБИЧІ Дрогобицькі гуртівні останнім часом подвоїли, а то й потроїли свої обороти. Справа в тім, що до Дрогобича з Донецької, Луганської, Запорізької областей приїжджає чимало людей, які просто здивовані цінами на багато продовольчих товарів. Східняки масово скуповують муку, гречку, інші крупи. Там тоте добро є в обмеженій кількості, а ціни - космічні. Ось і виручають бандерівці тих, хто голосував за Януковича. Тепер східняки кажуть, жи не віддадуть йому свій голос. Але хто їх питатиме? Закрутять таку карусель на виборах, що годі буде й зрозуміти... СТЕБНИЦЬКІ УРНИ - ЧУДО МИСТЕЦТВА Десь з півроку працівники комунального підприємства “МВУЖКГ” виконували вказівку міського голови Стебника Василя Пецюха про встановлення урн у центрі міста. А й справді, нема було куди кидати папірці. То люди й смітили налівонаправо. Тепер ці витвори мистецтва вбетонували в землю, аби ніхто не вкрав урн. Але то треба бути п’яним від голови до п’ят, аби тото поцупити. Якісь ті урни вийшли неоковирні. Хоча не виключено, жи в Стебницькому ЖЕКу працюють поціновувачі сучасного високого мистецтва, які розуміються на модернізмі. Але простим стебничанам те до файки. Головне, що вже є куди поцілити тим папірцем. Дарма, жи навколо урн папірців більше, ніж у самому ящику. То вже претензії до вчителів фізкультури, які не навчили своїх вихованців попадати в баскетбольні кошики. АЗАРОВСЬКА ПОДЯКА Декан факультету фізичного виховання Дрогобицького університету професор Микола Лук’янченко отримав подяку від прем’єр-міністра України. Правда, він не знає, що з тою азаровською подякою робити, бо до неї не доклали конверта з грішми, але, мабуть, стіл колегам накрити доведеться. Ось така фільозофія, пані та па-нове... ФІЛЬОЗОФ МАКСИМ ГІРЧИЦЯ ІЗ ГОРІШНЬОЇ БРАМИ ЧИТАЙТЕ НАСТУПНОЇ П’ЯТНИЦІ СУПЕРСЕНСАЦІЙНІ СТАТТІ



Создан 28 мар 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником