ПАМ"ЯТІ ГРИГОРІЯ ПІЦЮРИ

 
 

ПАМ"ЯТІ ГРИГОРІЯ ПІЦЮРИ




ПАМ’ЯТІ ГРИГОРІЯ ПІЦЮРИ

 

Настрій був хороший. Перші два уроки пролетіли майже непомітно. Десь на десятій хвилині третього уроку  мобілка просигналила, що прийшло SMS-повідомлення. Продовжуючи урок, підходжу до мобілки і бачу, що то мій брат прислав повідомлення. “Дочекаюсь перерви і прочитаю”, – подумав я про себе, бо було якось незручно робити паузу під час уроку заради читання SMS-ки. Але я відчув у душі якесь незвичне зворушення, і бажання прочитати оту SMS-ку з кожною хвилиною ставало все більш непереборним. Нарешті, терпець урвався і, скориставшись першою ж можливістю, читаю текст: POMER PITSURA. Учні, помітивши, як я скам’янів, переварюючи новину, замовкли, і у класі задзвеніла тиша. Пауза почала затягуватися. Я прийшов до тями.

- Прошу мене вибачити, – звернувся я до класу якимось чужим голосом. – Мені щойно прийшло повідомлення про смерть мого вчителя...

Решта уроків у цей день для мене закінчилися якось невиразно, і коли кабінет залишив останній учень, один за одним з далекого минулого прилетіли спогади...

 

* * *

 

На календарі  квітень 1975 року.

Точний рух диригента - і оркестр дружно... замовкає на середині такту.

– Йой, Влодку, Влодку,– звертається диригент до валторніста, гарного високого юнака Володі Щипка,– як ти ми заграєш так завтра на конкурсі, то  я на тобі оту валторну  вирівняю в пряму руру. – Дружній регіт вибухає з такою силою, що здається, якби вікна не були розчинені ще до репетиції, – весна ж надворі! – то вони б відчинилися від оцього нестримного сміху. Влодко червоніє, зніяковіло посміхається, але нічого не поробиш – винен, бо замість гарного короткого соло вийшло щось недоречно кумедне.

Симфонічний оркестр Бориславської дитячої музичної школи проводив генеральну репетицію перед завтрашнім виступом на обласному конкурсі. Вже потім, коли музиканти складали ноти та інструменти, керівник оркестру Григорій Іванович Піцюра сказав одну зі своїх крилах фраз: “Якщо на генеральній репетиції усе йде, як по маслу, значить, в концерті чекай неприємності”. З цього слід було зробити висновок такий: раз сьогодні не все вдалося бездоганно, значить, завтра на конкурсі можна чекати на успіх. Я – недавній випускник цієї школи, студент другого курсу Дрогобицького музичного училища, другий рік з дозволу і на запрошення Григорія Івановича, намагаюся бути присутнім на репетиціях симфонічного оркестру кожен раз, як тільки дозволяє розклад моїх занять.

Ще навчаючися у випускному класі музичної школи, я захопився симфонічною інструментовкою і, на моє велике щастя, найавторитетніший у цій справі музикант Борислава дав згоду займатися зі мною, тратячи для цього свій вільний час. Тяжко словами описати наші практичні заняття. Та й дрібні подробиці стерлися під нашаруванням десятиліть, що минули з того часу. Однак в пам’яті спливає небагатослівна манера Григорія Івановича, його віртуозне вміння знайти влучне слово, привести і продемонструвати на фортепіано потрібний приклад. Його фрази було короткими, але несли куди більше змісту через свою конкретність та яскраву образність. Бездоганно володіючи музичною термінологією, Григорій Іванович частенько користувався і простими словами, час від часу доправляючи їх дотепними “перчинками” з не завжди літературного лексикону.

– Якщо ти залишиш кларнетові оті штрихи, то він тобі прозвучить, як когут з гикавкою, - сказав одного разу мені Григорій Іванович. Я потім йшов додому і ледве стримував сміх, уявляючи когута, що злетів на паркан, приготувався заспівати, аж тут на нього напала гикавка. Вже пізніше я попросив одного файного кларнетиста виконати  мелодію штрихами, забракованими Піцюрою. Хай мені не повірять, але то дійсно був голос гикавого когута у повній його красі.

Іншим разом я приніс Піцюрі оркестровку свого вальсу. Дивно було те, що ті місця, в точності яких я сумнівався, були оцінені вчителем на “добре”, а одне місце, яким я був найбільше задоволений, бо вважав його своєю вдалою знахідкою, було розбите вщент такою фразою:

– Так тромбонам не пиши, бо прозвучать, ніби в калюжу перднуть. – Ну що тут поробиш? На другий день в Дрогобицькому музучилищі йду в підвал, де знаходився духовий відділ, лапаю трьох тромбоністів, даю їм свої ноти і прошу виконати спочатку так, як хотів я, а потім так, як порадив Григорій Іванович. Чи варто казати, що мій вчитель був абсолютно правий. Однак, коли тобі тільки 16 років і ти хочеш чогось навчитися, сприймати на віру файні поради просто неможливо. Хочеться ж переконатися, чи й насправді воно усе так! І тепер мені здається, що Григорій Іванович своїми “гостроперченими” фразами навмисно підштовхував мене до практичної перевірки отих теоретичних знань інструментовки, що він мені давав. І на репетиції свого оркестру запросив, знаючи, що це мені принесе більше користі, ніж занадто мудрий підручник.

Учні музичної школи, що відвідували репетиції симфонічного оркестру, свого керівника і поважали, і побоювалися. Причиною поваги й остраху були влучні фрази і точні зауваження, частіше за все перемішані з дотепним гумором. Але час від часу на репетиціях оркестру “грізно гримів грім” – це коли хтось не виконав домашнього завдання і не міг справитися зі своєю партією так, як було написано. В цьому випадку високоемоційна душа Григорія Івановича не витримувала халтури, і вся музична школа, а також значна частина міського парку, на краю якого тоді знаходилася школа, здригалася від фраз, подібних до таких:

– Йой, ти, банєку-банєку! Чи в тебе в голові розум, чи січка?! Як ти граєш?! Тобі ж намальовано фа-дієз, а ти ріжеш фа...

– Левку, а ну глянь, може в тебе ноти стоять горісраков? Нє? То грай, як має бути!

– Петре, ти так будеш вдома своїм батькам пискувати. Ще раз так зробиш – дам ті шпіца в сраку, залетиш під отой фортеп’ян і будеш там кукурікати!

 Маестро Піцюра диригентською паличкою, а точніше древком від учнівського пензлика, користувався в основному на концертах. А от на репетиціях роль диригентської палички часто виконував довгий, приблизно 25-сантиметровий мундштук з неодмінно запаленою цигаркою “Верховина”.

Злітали роки. Я вже закінчив Дрогобицьке музучилище, сам почав вчителювати спочатку в школі №5 міста Борислава, потім перейшов до старої школи №4, яка розміщалась у чотирьох корпусах. Наші зустрічі з Григорієм Івановичем відбувалися вже рідко. Моє тижневе навантаження вчителя музики було невеликим, і директор школи Є.М.Луцик довантажив мене уроками праці. Цілий рік я панував над столярною та слюсарною майстернями. А, пануючи, вирішив, користуючись можливістю, освоїти різноманітні станки, що були встановлені у майстернях. Одного разу після уроків, виконуючи завдання директора, я стругав на фугувальному станку дошки. Робота йшла хутко, станок своїм гудінням заповнив усю майстерню. Раптом я відчув на собі погляд. Повертаюся. На порозі столярної майстерні стоїть Піцюра.. Я вимкнув станок, наступила тиша.

– Я вже хвилин п’ять за тобою спостерігаю. – Замість привітання сказав Григорій Іванович. - Легко в тебе справа йде. Не боїшся пальці пошкодити?

Я попробував пояснити вчителю, що користуюся спеціальними пристосуваннями, що ніколи не забуваю, що насамперед я – музикант, а вчителем праці став лише на один рік і то з необхідності, бо ж скоро мають добудувати нову школу. На що Григорій Іванович надзвичайно серйозно і навіть з деяким сумом сказав:

– Не твоє це. Не твоє...

Більш-менш регулярними наші зустрічі з Піцюрою стали після 1986 року, коли відчинила свої двері новозбудована четверта школа. На той час Бориславська музична школа знаходилася вже не на краю міського парку, а там, де є й зараз. Шлях Григорія Івановича з музичної школи додому проходив якраз через подвір’я четвертої школи, і він частенько заходив “на вогник” до мого кабінету музики на першому поверсі. Заходив на п’ять хвилин, але наші розмови, як правило, тривали і по годині, і більше. Частим нашим співрозмовником ставав бориславський поет Богдан Драгуш. Ми багато говорили про музику та про її різноманітні форми, про поезію, слухали різні, як казав Піцюра, “кавалки” з платівок та магнітофонних записів, сідали за фортепіано, підкреслюючи свої думки “живим” виконанням. Що цікаво: у нас з Піцюрою майже завжди було повне порозуміння, а якщо ми й сперечалися, то з якогось незначного приводу. Мені приємно усвідомлювати, що наша з ним взаємна повага з роками тільки росла. Я ріс, як музикант, неквапливо, але впевнено йдучи до нових професійних висот. Григорій Іванович це бачив і старався допомогти, як завжди влучно і конкретно, словом та порадою.

Одного разу ми з моїм другом дитинства Ярославом Гарматієм, який частенько бував свідком наших з Піцюрою зустрічей і теж колись грав у симфонічному оркестрі, вирішили привітати Григорія Івановича з черговим днем народження і запросили його до четвертої школи. Григорій Іванович подякував за вітання і ствердно відповів на наше запрошення. В зазначений день, точніше, вечір, ми з Славком приготувалися як слід, щоб і розмова йшла гарно, і щоб, як то кажуть, не тільки душі, а й шлунку було приємно.

Григорій Іванович прийшов, кинув погляд на накритий стіл, який мало не прогинався від гарних закусок і того, що до тих закусок належиться.

– Ах, то ви, значить так мене зустрічаєте? – напівсерйозно вигукнув Піцюра. – А на маєте! – і гримнув на стіл дві плящини файного самогону. Де він його брав, я не знаю, але зроблений отой самогон був якісно, на совість. 

За неквапливою розмовою Григорій Іванович розповідав і про своє дитинство, і про те, як пас корови, і про те, як мріяв стати весільним музикою, як поступив до Дрогобицького музичного училища, як прийшов працювати до Бориславської музичної школи, як пішов “до войска” і там організував ансамбль пісні і танцю. Про усі перипетії свого життєвого шляху Григорій Іванович розповідав з гумором, яскраво та дотепно. Ми раз у раз реготали від історій, що розповідав нам Піцюра. Але враз настрій змінився, коли Григорій Іванович згадав, як весною 1968 року його терміново серед ночі викликали до воєнкомату, і вже через декілька днів він з такими ж солдатами був у Празі. Дорогою до столиці тодішньої Чехословаччини міг загинути – снаряд вибухнув перед бампером “УАЗика”, з шістьох чоловік, що в ньому їхали, четверо загинули на місці, а Григорія Івановича навіть не зачепило – Бог врятував.

Нам зі Славком було цікаво знати, що Григорій Іванович думає про того чи іншого відомого в Бориславі музиканта. Ми про них мали свої думки, але нам кортіло знати, що скаже сам Піцюра. Вже пізніше ми дивувалися Піцюриній делікатності. Про декого Григорій Іванович висловлювався в схвальних тонах, про інших просто мовчав, але ні про жодного музиканта не було сказано чогось зверхнього чи поганого. А це так невластиво людям мистецтва, які в основному себе, коханих, намагаються звеличити, а інших втоптати в бруд. Цей факт лише підкреслює мудрість Піцюри, його велику душу справжнього музиканта.

У 1988 році я виїхав із Борислава і по цей час живу у Ярославській області в Росії. З Піцюрою ми не бачилися 20 років. Останній раз ми зустрічалися 8 листопада 2008 року в нього вдома. В той рік я приїхав на весілля свого сина і, користуючись можливістю, завітав до Григорія Івановича. Наша зустріч тривала лише годину. Але то було година приємних спогадів про давно минулі події, сумних роздумів про невеселе сьогодення і надія на краще в майбутньому.

Я не міг не відзначити про себе деякі зміни в манерах Григорія Івановича. Переді мною сидів мудрий філософ. Він не скаржився на події останніх років: ні на те, як в нього забрали його дітище – симфонічний оркестр і віддали випадковій людині, ні на те, як тяжко живеться Бориславській школі мистецтв і культурі взагалі. Проте очі Піцюри засвітилися знайомим блиском, коли він розповідав про створений ним оркестр баяністів-акордеоністів та про плани створити оркестр народних інструментів. Григорій Іванович розповів, що його не забувають колишні учні – мої ровесники – валторніст Володимир Щипко, гобоїст Іван Кулиняк (він називав ще з десяток прізвищ, але я їх не запам’ятав, бо це вже були випускники, значно молодші за нас).

На закінчення нашої зустрічі Григорій Іванович дістав касету, вставив до музичного центру і у кімнаті залунало його “Скерцо”.

– Пам’ятаєш?– запитав Григорій Іванович. Ще б на пам’ятати! Я ж сам по пам’яті зробив оркестровку цього твору Піцюри років 15 тому назад, коли лише починав освоювати комп’ютерні музичні технології. Зробивши цю комп’ютерну оркестровку, я вислав касету Григорію Івановичу.

– Непогана робота.– сказав Піцюра. - Так, напевно, можна оркеструвати будь-який твір?

– Мабуть, все ж не будь-який, – відповів я. – Є багато технічних нюансів...

– Коли нема під рукою справжнього оркестру, то добре, коли є хоч такий, як ти кажеш, віртуальний, - якось задумливо сказав Григорій Іванович. – Та, на жаль, я в комп’ютерах ніц не розумію.

Ми попрощались, - як з’ясувалося, назавжди... Може, воно й занадто пафосно буде сказано, але Григорія Івановича я ніколи не забував і не забуду, доки живу, бо деякими його влучними мудрими фразами я користуюсь і донині. Летять роки, пливуть десятиліття, але Піцюрина мудрість не старіє і не втрачає своєї актуальності, бо це – мудрість справжнього Музиканта з великої літери.

 

Володимир БОРКОВ



Создан 08 мая 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником