Тустань № 29

 
 

Тустань № 29




Читайте tustan.info - сайт газети “ТУСТАНЬ” 

 

N29 (573) 3 - 9 листопада 2011 року Ціна 1 гривня 

www. tustan.info; е-mail:vlasjuk60@rambler.ru; тел. 067-3678019 

 

ЧИТАЙ “ТУСТАНЬ” В ІНТЕРНЕТІ на сайті tustan.info (вхід через браузер). Або наберіть “газета Тустань” в Google. Заходьте, реєструйтесь, коментуйте, розкажіть друзям. На сайті вміщено чимало матеріалів, які не ввійшли до номерів газети.

 

ЧИТАЙТЕ СЬОГОДНІ

 

ДРОГОБИЧУ ЗАГРОЖУЮТЬ ДЕБІЛІЗАЦІЯ ТА РАКОВІ ЗАХВОРЮВАННЯ - 2 СТОР.

КАЛЕНДАР УКРАЇНЦЯ - 3 СТОР.

НАРОДНИЙ КАЛЕНДАР - 3 СТОР.

НЕВІГЛАСТВО АДМІНІСТРАЦІЇ ДРОГОБИЦЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ЧИ НАМАГАННЯ НЕ СУПЕРЕЧИТИ ТАБАЧНИКУ? - 4 СТОР.

ПІДЛІСТЬ МУСИМО СПИНИТИ - 4 СТОР.

 

НОВИНИ

 

УЧОРА, 2 ЛИСТОПАДА, МІГ ПОЗБУТИСЯ СВОЄЇ ПОСАДИ голова Львівської обласної державної адміністрації Михайло Цимбалюк. Одним із претендентів на це місце називають дрогобицького міського голову Олексія Радзієвського. Може обійняти цю посаду й колишній трускавецький міський голова Лев Грицак.

У БОРИСЛАВ НІЯК НЕ МОЖУТЬ ПРИЗНАЧИТИ НОВОГО НАЧАЛЬНИКА міського відділу внутрішніх справ. Імовірні претенденти відмовляються йти в “ту діру”.

 

Читайте tustan.info - сайт газети “ТУСТАНЬ” 

 

Провінційний щоденник

 

НУЛЬ

 

Минув рік після виборів 31 жовтня 2010 року. Попри гучні обіцянки нова влада Дрогобиччини, за великим рахунком, спрацювала на велике Зеро, у багатьох випадках не лише не поліпшивши ситуацію, а значно її погіршивши.

Особливо великі надії мешканці Дрогобича покладали на старого-нового мера Олексія Радзієвського. Чи не найголовнішою була його обіцянка створення нових робочих місць. Але підприємства, які раніше наповнювали міський бюджет, зупинилися. Так що не лише люди не мають роботи, а й саме функціонування Дрогобича опинилося під великим знаком запитання.

У Бориславі сподівалися, що нова влада виконає свою чи не основну обіцянку - забезпечить місто нафтовиків цілодобовим водопостачанням. І знову обіцянки колишніх власників гуртівень, але з водою в багатьох випадках стало ще гірше.

Мабуть, найменше сподівань на нову владу було в мешканців Трускавця, де вибори ледве-ледве виграв Руслан Козир. Попри його обіцянки на кшталт сталінських “жити стане краще, жити стане веселіше”, люди вже доволі швидко заговорили, що “за Грицака проблеми розв’язувались, а тут...”.

Абсолютний нуль і в Стебнику, хоча мерові та його команді амбіцій не позичати, але їхні дії все більше нагадують те, як “керував” містом  попередній голова.

Мабуть, не слід уже говорити про те, як загроблює Дрогобицький район нова держадміністрація, яка на чолі з Михайлом Сендаком працює рік і три місяці. Тут мова йде лише про те, скільки становитимуть дотації - 95 чи всі 100 відсотків.

Я далекий від думки стверджувати, що за рік можна збудувати рай в окремому місті. Але вже неозброєним оком видно, що хвалені менеджери, які буцімто прийшли до влади на Дрогобиччині, такими насправді не є. Формально вони отримали більшість голосів, але фактично за них проголосувала меншість. Щоби втримати владу, вони агресивно переконують мешканців, що ще трішки - і рай таки буде вже за їхньої каденції.

Нема нічого небезпечнішого для демократії, ніж агресивна меншість, яка чіпляється за владу. Тоді результат її діяння, як правило, нульовий...

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

ДЕСЯТЬ РОКІВ БЕЗ ПЕТРА БОБИКА

 

 

 

Восьмого листопада 2001 року на шістдесятому році життя помер президент Дрогобицької видавничої фірми “Відродження” Петро Бобик. Останнім часом він важко хворів, і смерть була неминучою, але друзі все ж сподівалися на чудо. Не сталося...

Ми ще не розуміємо, яку людину втратили. Його ім’я, без перебільшення, буде вписано золотими літерами в скрижалі новітньої української історії. Для становлення незалежності Петро Бобик зробив більше, ніж будь-хто. Сухі цифри ні про що не говорять, але все ж: за десять років фірми “Відродження”, коли нею керував Петро Бобик, вийшло понад два з половиною мільйони книжок майже трьохсот назв. І не просто книжок, а з виразно українським акцентом, чого так не вистачає нашому книгодрукуванню загалом.

Петрові Бобику вдалося здійснити майже неможливе: вперше в буцімто незалежній Україні видати фундаментальну збірку праць Степана Бандери “Перспективи Української Революції”. Багато хто нашіптував йому: мовляв, це робити не на часі, “бандерівщина” нібито вносить розкол у суспільство. Він нікого не переконував у своїй правоті, а вперто йшов до того, щоб статті Провідника побачили світ. До речі, фірма “Відродження” є пресово-пропагандивною референтурою Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери, а сам Петро Бобик був сотником цієї громадської структури й пишався цим. Вороги України, посідаючи найвищі державні посади, занадто пізно зрозуміли, що такі люди, як дрогобицький президент, становлять реальну загрозу для них. Ті, хто вважає себе опозицією до нинішнього режиму чи звично зараховує себе до націонал-демократів, лише балакають і розходяться, а Петро Бобик робив реальну українську справу.

За великим рахунком, йому не таланило в особистому житті, тож усю свою енергію він скеровував на друк і популяризацію української книжки. Інколи він був різким у судженнях, і це багатьом не подобалось, особливо тим, хто не розумів сутності української національної ідеї. А Петро Бобик жив цим і щодня намагався наповнити наше життя українським змістом.

Петро Бобик ще встиг дописати свою книгу, присвячену становленню і діяльності його дітища - фірми “Відродження”. Він встиг ще дати авторові цих рядків інтерв’ю, яке виявилось останнім у його житті. Він встиг допомогти багатьом людям. Не встиг лише одного: постійно зайнятий роботою, творчим пошуком, вчасно не заопікувався власним здоров’ям...

 

 

 

Дрогобицький націоналіст Олег Баган гідно продовжує справу своїх бойових побратимів - президентів Дрогобицької видавничої фірми “Відродження” Петра Бобика та Василя Іванишина

 

- Славу своєму місту творять люди, які в ньому живуть. Дрогобич по праву вважається форпостом національного відродження. Українці в Україні й далеко за її межами знають видавничу фірму “Відродження”. 21 листопада 1991 року, в день Архангела Михаїла, Дрогобицький міськвиконком зареєстрував її. Фактично ж історія дрогобицького книгодрукування з виразним українським акцентом розпочалася задовго до цього - мабуть, відтоді, як у серпні 1985 року відповідальним секретарем Дрогобицької організації Товариства книголюбів стали Ви, пане Петре.

- З перших днів роботу було скеровано на українську тематику взамін традиційної всесоюзно-російськомовної. Насамперед стали проводитися Франківські читання, літературно-музичні композиції до Шевченківських днів, зустрічі в трудових колективах з українськими письменниками. Велику роль у становленні національного духу в Дрогобичі відіграв клуб (гурт) “Родина”, господинею якого була Богдана Чередарчук. На потаємних зустрічах Мирослав і Любов Мариновичі, Омелян Михаць, Зіновій Буга, Ганна і Богдан Гринчишини, Роман Пастух, Василь Іванишин та інші дискутували, читали самвидав, слухали стрілецько-повстанські пісні, релігійні твори. На Співочому колі, де нині стоїть пам’ятник Тарасові Шевченку, зародився хор “Відродження”, яким тоді керував учитель-музикант Зиновій Бервецький (згодом директор музею “Дрогобиччина”). Ми їздили на різноманітні акції: перезахоронення січових стрільців, підняття в організаціях синьо-жовтих прапорів, присяги керівників на вірність Україні. Виступали у селах і містах, будинках культури і школах, на майданах і вулицях не лише на наших теренах, а й у Східній Україні. Не можу не відзначити того, що душею хору, його провідним народним артистом на всі випадки дат і свят, знавцем пісенної патріотики, фольклору і релігійної тематики був незабутньої пам’яті Іван Глубіш.

- Пане Петре, стверджують, що Товариство української мови “Просвіта” імені Т.Г.Шевченка у Дрогобичі зароджувалось у Товаристві книголюбів, яке ви очолювали. Це правда?

- Створенню “Просвіти” передували тривалі розмови й суперечки, які, як правило, велись у нашій темній кімнатці Товариства книголюбів. Пам’ятаю перших “бунтівників” і “революціонерів”. Це - Петро Кагуй (нині працює на радіо “Свобода” в Празі), Андрій Степанов (згодом здобував духовну освіту в Польщі), Павло Витичак, Володимир Млічко, Михайло Роман, Ярослав Максимович, Роман Курчак, Тадей Миджин, Петро Добромильський, Богдан Петрушак, Мирослав Гаврилюк, Ярослав Ольховий, Роман Войтків, Тимофій Бордуляк, Зіновій Буга, Леонід Мудрик, Володимир Грабельський, Юрій Модрицький, Володимир Сенкевич, Андрій Грущак, Богдан Башак, Марія Новосілецька, Любомир Гайовий, Євген Зарічний, Надія Волощук. Усіх, звичайно, не перелічити. Всіх їх єднали запальні бунтівні характери і явно критичне ставлення до влади. З них і було обране найперше керівництво Товариства української мови. Згодом з появою сприятливіших умов вони створювали нові об’єднання й партії, розколюючись і, на жаль, нерідко по-справжньому не сприймаючи одне одного.

- Чи можна стверджувати, що “біографія” фірми “Відродження” фактично розпочалась у Прибалтиці?

- 1988 року через українця в литовському “Саюдісі” Василя Капкана ми налагодили зв’язки з видавцями преси. Це були друковані на машинці українські газети, антиімперські за змістом і тиражовані у Литві (“Вибір”, “Голос Відродження”, “Соборність”, “Політика”, “Молода Україна”), а також російськомовні литовські, латвійські та естонські видання. Все це ми везли в Україну. Нашими помічниками стали Людмила Жильцова, Іван Юзич (Литва), Наталя Скудра, Олесь Царук, Ольга Чухліб (Латвія), Ніна Охріменко, Володимир Лейбюк (Естонія), а також багато прибалтійців-неукраїнців. Тоді ж ми налагодили підпільний книгодрук у Прибалтиці. Жодна державна друкарня не надрукувала б в Україні тих книг, які ми хотіли, бо все було під контролем спецслужб. А литовські, скажімо, видавці йшли нам назустріч і навіть здешевлювали для нас оплату за друк. Найперше, що ми надрукували, був молитвенник накладом 150 тисяч примірників для щойно відкритої в Дрогобичі греко-католицької церкви Святої Трійці. 100-тисячним накладом вийшов Пастирський лист митрополита Андрея Шептицького “Правдива віра”. Серед перших, надрукованих нами в Литві книжок, - “Нарис історії України” Д.Дорошенка, “Дух нашої давнини” Д.Донцова (50 тисяч), “Історія України” І.Лотоцького (70 тисяч). Загалом у Литві ми видрукували книжок 16 назв. Організаторами друку більшості з них були дрогобичани Любомир Яцинич і Богдан Ластовецький. Наш книжковий товар був нелегальним, і його треба було переправляти автофургонами через кордони Росії та Білорусії. Любомира Яцинича навіть заарештували у Вільнюсі, але через литовських друзів, які мали своїх людей у поліції, нам вдалося визволити його. Бувало, що нас затримувала, скажімо, білоруська міліція і ми ... “відкуповувалися” тими книжками, що везли. Прості хлопці в погонах розуміли, що ми веземо патріотичну літературу й таємно від влади.

- Велике значення для становлення видавничої фірми “Відродження” відіграла книга Василя Іванишина про Церкву.

- 1989 року Василь Іванишин на легалізацію греко-католицької церкви, складні й делікатні міжконфесійні відносини відгукнувся книжкою “Українська Церква і процес національного відродження”. Ще в рукописному вигляді книжка справила на багатьох сильне враження. Але як її донести до людей? Заради справедливості слід сказати, що міськком компартії, яким тоді керував нинішній мер Дрогобича Олексій Радзієвський, пішов громаді назустріч і узаконив видрук книжки і, між іншим, спустив пару народного перенапруження. Книжку було представлено як методичку Інституту вдосконалення вчителів. Право видавати методички Інститут мав. Перші 20 тисяч брошурки, видрукованої в Дрогобицькій міській друкарні, пронеслися в народ яскравим метеором. Тим часом право займатися друком виборола й обласна організація книголюбів. Під її грифом у тій же друкарні в травні 1990 року ми видали книжку накладом уже 40 тисяч примірників. Здавалося, що всю Західну Україну охопив шал захоплення цією невеличкою книжечкою. Її повсюдно передруковували газети, відбивали й тиражували на всьому, хто на чім міг. Після її велелюдної презентації у Народному домі в Дрогобичі автора замовляли на виступи нарозхват у різних і найнесподіваніших місцях. Ці презентації мали принциповий, нерідко гострий характер, і, як правило, вони замирювали різні ворогуючі на грунті релігії групи людей.

- Пане Петре, що стало основою діяльності видавничої фірми “Відродження”?

- З перших кроків ми виробили своєрідний творчо-видавничий принцип: друкувати те, що було під забороною раніше, що не може вийти тепер, - книжки, покликані вістрям суспільного розвитку, які потрібні для просвіти народу, продовжують тяглість слави України й утверджують її державність. Звичайно, найбільш дотичною до всіх проблем національно-визвольного піднесення зразу стала тема рідної мови - усвідомлення її історичного призначення у розмаїтості аспектів функціонування. Василь Іванишин та Ярослав Радевич-Винницький у новітньому освітленні розвинули важливу роль мови в книжці “Мова і нація”, яка з 1990 року витримала декілька видань. Дрогобицькі автори так повно розкрили роль Мови з великої літери у відродженні, творенні й утвердженні Української держави, що кожен, хто торкнеться цієї теми, не обійдеться без їхньої праці. Справді, в Україні і скрізь, де живуть українці, не знайдете регіону, де б не знали цієї унікальної книжки. Її цілими розділами цитували і цитують українська преса, радіо, про неї говорять на наукових диспутах і конференціях, її широко використовують у навчальних закладах.

- Кажуть, що видавнича фірма “Відродження” тримається на трьох “китах”: на Вас, на Василеві Іванишину та на Ярославі Радевичу-Винницькому.

- Власне, книжка “Мова і нація” утвердила їхніх авторів працівниками фірми, правда, позаштатними, на громадських засадах, бо утримувати штат як такий ми не маємо можливості. Василь Іванишин є головним редактором, а Ярослав Радевич-Винницький - літературним редактором. Хотів би ще назвати книжки цих авторів. Ми видали праці Василя Іванишина “Нація. Державність. Націоналізм” та “Українська ідея і перспективи націоналістичного руху”. Широка громадськість знає Ярослава Радевича-Винницького як автора науково-популярної праці “Україна: від мови до нації”, що увійшла в десятку кращих по Україні.

- Якщо говорити мовою цифр, то які здобутки фірми “Відродження” за ці десять років? (Інтерв’ю було взяте в 2001 році, незадовго до смерті Петра Бобика - А.В.)

- Ми видали до трьохсот назв книжок загальним накладом понад два з половиною мільйони примірників. Бориславець Іван Гнатюк, який у нас надрукував свою книгу “Стежки-дороги”, був удостоєний звання лауреата Національної премії імені Т.Г.Шевченка.

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

Бандерівці, мельниківці, “двійкарі”

“Непрочитаний Шевченко” Василя Іванишина

 

Читайте tustan.info - сайт газети “ТУСТАНЬ” 

 

 

СВОБОДА СЛОВА ПО-БАЙСІВСЬКИ

 

Психологи стверджують: щоби самоствердитися, треба обійняти вісім чоловік або одному дати в морду.

Схоже, Віра Байса належить до другого типу. Де би вона шукала вісьмох дрогобичан, які би неправильно її зрозуміли, коли б вона їх обіймала, бо так і задушити можна?!

Напередодні чергової сесії Дрогобицької міської ради, яка відбулася минулої п’ятниці, 28 жовтня, радниця Олексія Радзієвського накинулася на мене з криками: “Мразь! Я тебе згною!”.

Звідкіля у доньки греко-католицького священика слова з енкаведистського лексикону? Ті ж психологи стверджують, що під час хвилювання й агресивних дій людина, не усвідомлюючи цього, видає найпотаємніше. То по який бік барикад усі ці роки насправді була Віра Байса?

Оскільки Віра Байса чинить зі мною так не вперше, то хотів би нагадати їй, що в Кримінальному кодексі є відповідна стаття, в якій говориться про перешкоджання журналістській діяльності.

Що ж викликало напад дикої агресії “борця за справедливість”, як пише “Галицька зоря”? В минулому номері “Тустані” була опублікована стаття “Зв’язкова Байса на захисті інтересів Радзієвського”. В ній ішлося про поведінку Віри Байси на передачі телеканалу ZIK “Хто тут живе?”, де обговорювалися статки й маєтки міського голови Дрогобича. У багатьох дрогобичан розвіялися залишки ілюзій щодо того, ким насправді є Віра Байса.

Своєрідно відреагував на цю передачу сам Олексій Радзієвський, назвавши її геббельсівською пропагандою, хоча не навів жодного факту неточностей, перекручень чи відвертої брехні журналістів.

Але навіщо ходити далеко, якщо Радзієвський має під боком Геббельса в спідниці. Саме з легкої руки Віри Байси свого часу на площі Ринок палили газету “Тустань”, бо там було надруковане те, що не хотіла бачити ця псевдо-демократка, і пропонували спалити самого автора цих рядків. Чи, може, хтось думає, що минув термін давності?

Радзієвський назвав цю передачу замовною, хоча теж не вказав, хто би міг це зробити. За його логікою, й інші 50 передач цього циклу, мабуть, були замовними, бо розповідали про мерів міст, голів райдержадміністрацій, інших високопосадових осіб.

Щоби не забути, зазначу, що в традиції цієї передачі запрошувати на червоний диван експертів. Так що не виключено, що Віра Байса може знову постати в центрі нашої уваги.

Щодо участі її в цій передачі, де вона фактично захищала інтереси свого шефа, то це стало приводом для рішення Координаційної ради Блоку національно-демократичних сил Дрогобиччини  відкликати її з цього органу. Відповідне засідання з цього приводу мало відбутися вчора, 2 листопада.

У листі, надісланому засобам масової інформації, керівник КРБНДС Дрогобиччини Михайло Ваврин, який, до речі, раніше плідно товаришував з Вірою Байсою, а тепер їхні дороги, схоже, кардинально розійшлися, пише: “25 жовтня 2011 року президія Кординаційної ради Блоку національно-демократичних сил Дрогобиччини своїм рішенням зобов’язала голову Дрогобицької міськрайонної партійної організації НРУ замінити представника партії у КР Байсу В.І. за порушення статутних вимог (пункт 4.2.3, 4.2.4, 4.2.5, 5.1), що проявилось у невиконанні рішень КР, підриві її авторитету та несприянні єдності дій КР іншою особою”.

Я не збираюся втручатись у внутрішню діяльність КРБНДС Дрогобиччини, але невже там не бачили дій Віри Байси раніше? Чи сподівалися, що вона виправиться й, чого доброго, покається?

Якщо з Вірою Байсою я впораюсь самотужки, бо її театральні моновистави викликають огиду і сміх, то іншу проблему повинні розв’язувати міська влада, дрогобицька громада і журналісти. Я маю на увазі свободу слова чи, вірніше, її відсутність у Дрогобичі.

Насамперед подбати про свободу слова мала би влада, бо це є прямим виконанням її службових обов’язків, за що їй гроші платять. Треба просто виконувати відповідні закони про засоби масової інформації та про інформацію. А з виходом у світ Закону України “Про доступ до публічної інформації” відповідальність влади зросла ще більше.

До речі, пафосно прокоментувала цей закон на сторінках “Галицької зорі” Віра Байса. Якщо вірити її словам, то тепер люди отримають інформацію про все, що їх цікавить. За логікою, радниця міського голови насамперед мала би поцікавитися, чому рішення сесій і виконкомів не публікуються на сторінках “Галицької зорі”, не друкуються на офіційному сайті міської ради.

Можливо, тоді би не виникла ситуація, коли мешканці вулиці Сагайдачного змушені були виборювати своє право на здоров’я і саме життя, вимагаючи демонтувати антену стільникового зв’язку на приміщенні ДТСААФ? Прочитали би спокійно відповідне рішення міськвиконкому, і справа до встановлення антени взагалі би не дійшла.

Проте владі вигідно замовчувати інформацію, а в пошані залишаються ті засоби масової інформації, які гладять можновладців за шерстю, а не проти. Скажімо, Олексій Радзієвський на тій же сесії міської ради не зміг приховати своїх іронії та презирства щодо газети “Тустань”. Це його проблеми. Ну, не всі ж можуть бути такими “правильними”, як люба його і Байси серцям “Галицька зоря”.

Другою важливою стороною у розв’язанні проблеми свободи слова в Дрогобичі мала би стати громада. Але вона неорганізована, не знає своїх прав. Саме громада є джерелом влади у Дрогобичі, а можновладці повинні виступати слугами народу. На жаль, у Дрогобичі все з точністю до навпаки, і ті, хто живе на кошти платників податків, почуваються справжніми панами над знедоленим людом. Допоки громада не усвідомить себе, власне, громадою, а не розрізненими людьми зі своїми проблемами, про свободу слова не може бути й мови. А без свободи слова неможливе розв’язання економічних і соціальних проблем Дрогобича, бо влада й надалі прийматиме рішення таємно від людей, посилаючись на брак коштів і дивовижним чином збільшуючи власні статки. 

Нарешті чи не найголовнішим чинником у розв’язанні проблеми свободи слова мали би стати дрогобицькі журналісти. Але вони живуть на мізерну зарплату й знаходяться під каблуком у власника або головного редактора. Спрацьовують самоцензура, боязнь написати не так, “як треба”. Я їх не виправдовую, хоча й розумію, в якому становищі вони опинились.

І все ж поволеньки Дрогобич виборює славу європейського міста. А без свободи слова цього не можна зробити. Чим швидше влада це зрозуміє, тим цивілізованішим буде ставлення громади до неї.

Ми запрошуємо до розмови на цю тему всіх зацікавлених осіб, в тім числі й Олексія Радзієвського, який за рік так і не зважився дати інтерв’ю “Тустані”, хоча декілька разів ми йому пропонували це зробити. Та й Віра Байса, яку я свого часу вивів на люди із інформаційного забуття (каюсь!) може це зробити.

Якщо ж у можновладців не буде доброї волі, то перефразовуючи знамениті слова, можу сказати, що свобода слова - поняття вічне, а Байса і Радзієвський - самі знаєте хто...

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

 

 

 

 

 

 

ДРОГОБИЧУ ЗАГРОЖУЮТЬ ДЕБІЛІЗАЦІЯ ТА РАКОВІ ЗАХВОРЮВАННЯ

 

 

Депутати Дрогобицької міської ради з’їхалися на сесію

 

Одинадцята сесія Дрогобицької міської ради, яка відбулася минулої п’ятниці, 28 жовтня, не віщувала нічого незвичайного. Й справді, під орудою Олексія Радзієвського, який вів засідання після хвороби, вона пройшла без особливих суперечок, а депутатам не знадобилося навіть обідньої перерви, бо всі питання порядку денного були розглянуті до неї.

І все ж в око впали деякі цікаві деталі. Наприклад, що фактично так званої більшості у Радзієвського все-таки нема. Або: до так званого “клубу Радзієвського” потрапити “чужим” надзвичайно важко. Помітив я й поступове сповзання Сергія Гориславського від критики міського голови до мало не його захисника, що вперше виявилося на передачі телеканалу ZIK “Хто тут живе?”, а на сесії знайшло своє подальше продовження. Нарешті вже звичним стало те, що можновладці насамперед захищають свої інтереси й інтереси собі подібних, але ніяк не громади й простих людей.

Але про все за порядком.

 

“БІЛЬШІСТЬ” РАДЗІЄВСЬКОГО НЕ СЛУХАЄ?

 

На сесії розглядалися звичні питання - приватизаційні, земельні. Родзинкою могла би стати доповідь секретаря міської ради Тараса Метика “Про виконання депутатських запитів, звернень”. Могла, але не стала. З другої спроби вдалося проштовхнути питання про встановлення плати з власників рекламоносіїв та про збільшення статутного фонду житлово-експлуатаційного об’єднання, бо на попередній сесії депутати за дані рішення не проголосували. Відчувалося, що під чітким керівництвом Олексія Радзієвського досягнуто компромісів, і “правильні” рішення були прийняті. На пропозицію того ж ЖЕО в особі його керівника й одночасно депутата міської ради Богдана Недбальського визначили площі прибудинкових територій комунального житлового фонду міста.

Попри показову керованість процесом Олексієві Радзієвському та його прихильникам не вдалося набрати більшості голосів з низки питань. Причому в одних випадках не допомогли натяки міського голови, а в інших - навіть його прямі прохання. Слід віддати належне мерові, бо жодного разу він не висловив свого невдоволення таким ходом голосування. Можливо, причина до банального проста: ці питання не були принциповими для нього особисто, як, скажімо, тоді, коли мова йшла про приватизацію “Тустані”, “Хвилі” та “Берізки”, для чого довелося мобілізувати додаткові резерви.

Депутати прийняли звернення до керівництва країни щодо політичних репресій і долі Юлії Тимошенко, хоча проти цього виступив Олексій Радзієвський. Він нагадав про свою поїздку до Страсбурга, де це питання розглядалося. А далі в стилі лідерів Партії регіонів міський голова наголосив, що хоча це питання болюче і “тривожить нас”, не можна спрощено до нього підходити. “Не маємо права втручатися в роботу судів”, - підкреслив він. На його думку, це питання вже двічі розглядали на сесії міської ради, так що нема сенсу розглядати його втретє.

Богдан Іванців зауважив, що Європа і світ кричать про політичні процеси в Україні. “Справа не в Юлії Тимошенко, а в Україні, - підкреслив він. - Ми робимо крен в бік Росії. Ми вже там були, а нам треба йти в Європу".

Михайло Ваврин нагадав події 11 жовтня в Києві, учасником яких він був і про що писала “Тустань”. Тоді винесли присуд Юлії Тимошенко, а учасників мирного походу громадян побила міліція. “Ми не відміняємо рішення суду, а відкриваємо очі президенту”, - наголосив він.

Володимир Кулина сказав, що відповідне рішення про звернення прийняла комісія з регламенту, а вже кожен має визначитись, як голосувати. На його думку, ті сили, які нині закликають опозицію до об’єднання, могли багато зробити для України, коли були при владі.

Відверто Олексія Радзієвського підтримав лідер дрогобицьких регіоналів Сергій Гориславський, адже відома позиція цієї політичної сили щодо Юлії Тимошенко, але його слова про те, що партія влади наводить у країні порядок, викликали сміх у сесійній залі.

На думку Олега Хруща, хто стукає, тому й відчиняють. “Нам самим вирішувати, як голосувати з цього питання, - сказав він, - але це дійсно не питання Тимошенко, а України”.

Мабуть, і самі організатори звернення не сподівалися на успіх своєї затії, але 27 г-лосів депутати все-таки набрали - і чергова “жовта картка” буде надіслана Януковичу з Дрогобича.

 

“ЧУЖИЙ” СЕРЕД “ЧУЖИХ” У “КЛУБІ РАДЗІЄВСЬКОГО”

 

Вже втретє поспіль у нашій газеті ми змушені писати про так званих “тушок” серед депутатів міської ради. Як відомо, про це на попередній сесії говорив Михайло Ваврин, хоча й не назвав конкретних прізвищ. Але так виходило, що мова йде про Богдана Звіра та Романа Курчика, які змінили свою думку щодо приватизації “Тустані”, “Хвилі” та “Берізки”. Якраз їхні голоси були вирішальними, і на попередній сесії прийняли рішення виставити ці об’єкти комунального майна на конкурс.

Фактично Богдан Звір і Роман Курчик у своїх виступах стисло переповіли те, про що сказали в своїх інтерв’ю, які були опубліковані в минулому номері “Тустані”. Щоб не повторюватися, зазначимо лише, що суть їхніх виступів зводилася до того, що ніякі вони не “тушки”, а просто мають свою думку.

Як на мене, ці виступи були дещо декларативними, показовими, адже сесію вів Олексій Радзієвський, якому був посланий однозначний сигнал: ми з вами, Олексію Васильовичу. Що ж, імовірна опозиція втратила два “штики”, програла битву, але не війну. А час, як правильно зауважив Богдан Звір, усе розставить на свої місця.

До речі, саме Богдан Звір хотів закріпити свій успіх у мера, особливо після того, як Олексій Радзієвський сказав Андрієві Яніву з усією серйозністю поставитися до одного із запитів Богдана Звіра, бо це “порядний депутат”. Однак вартувало Богданові Звіру підняти питання про безоплатне відвідування педагогами спортивного залу дитячої спортивної школи, так званий “клуб Радзієвського” вказав йому на місце, не прийнявши відповідне рішення. Вирішальною стала точка зору Олександра Коростельова, який зауважив, що у сусідніх містах подібної практики не спостерігається. Проти була й бюджетна комісія. Не допомогли й декілька поспіль гарячих виступів Богдана Звіра. Розчарований депутат спересердя виголосив, що, мовляв, коли мова йшла про зменшення платні за рекламоносії, то тут знайшли порозуміння, а вчителям відмовляють. А що він думав? Нема чого зі своїм статутом іти в чужий монастир, а в так званому “клубі Радзієвського” він завжди  почуватиме себе саме “чужим” серед “чужих”.

Кістку з панського столу кинув мер. Він сказав, що разом з директором інституту розвитку міста Михайлом Лужецьким вони вишукають якихось три-чотири тисячі на рік, аби педагоги могли безоплатно займатись у спортивному залі. Ображений Богдан Звір сказав, що знайдуть інше приміщення. Але куди дінуться бідні педагоги й хто захоче на дурняк віддавати їм спортивний зал?

 

КОМІСІЯ ГОРИСЛАВСЬКОГО - ДИТЯЧА ІГРАШКА?

 

Сергій Гориславський від відвертого ігнорування Олексія Радзієвського й такого ж відвертого протистояння з ним стає мало чи не основним союзником міського голови. Вперше ця тенденція намітилась на передачі телеканалу ZIK “Хто тут живе?”, де Сергій Гориславський мав виступати в ролі опонента Олексія Радзієвського, а фактично разом з Вірою Байсою встав на його захист.

Це продовжилось і на сесії, про яку ведемо мову. Підтримка мера стосувалась не лише в питанні щодо Юлії Тимошенко, а й коли Сергій Гориславський дякував Богданові Недбальському й Олександрові Коростельову, які допомогли йому в розв’язанні однієї з проблем, викладених в депутатському запиті. Це все було би смішно, якби не було так сумно, адже за виконання службових обов’язків цим панам гроші платять, й немалі. А подяка чільним членам так званого “клубу Радзієвського” виглядала як прогинання спини перед самим міським головою.

Але зірковий час Сергія Гориславського наступив тоді, коли з благословення Олексія Радзієвського він очолив депутатську комісію, яка має вивчити стан справ у “Тустані”, “Хвилі” та “Берізці”. Це була ініціатива самого Сергія Гориславського, але без згоди мера така комісія навряд би чи мала право на життя, тим більше, що про це Сергій Гориславський говорив і на минулій сесії, де мера не було, й ініціатива зависла в повітрі. Сенс у роботі цієї комісії відпав від того часу, коли ласі шматки були виставлені на приватизацію. Що вже там вивчати? Невже невідомі мало не мільйонні борги кожного підприємства? Чи, може, хочуть притягнути до кримінальної відповідальності Дем’яна Мусійчука, який керує готелем? Так проти нього вже порушували подібні справи - і нічого. Навіть від роботи відсторонити не можуть, не кажучи вже про інше.

Але комісія є, бався, Сергійчику, дитячою іграшкою, бери участь у загальній грі, правила якої встановив Олексій Радзієвський, можливо, якісь крихти і тобі перепадуть. І треба було влаштовувати переворот серед дрогобицьких регіоналів, турнувши з теплого місця ставленика Радзієвського, щоби повернутися до нинішньої ситуації? Питання риторичне й відповіді не потребує.

 

ЧИ ДОПОМОЖЕ “БАТЬКО РІДНИЙ”?

 

“Тустань” уже писала про проблеми мешканців вулиці Холмської, які потерпають від невідомого випромінювання, що йде з третьої квартири будинку N 15.

Доповідав з цього питання перший заступник міського голови Олександр Коростельов. Складалося враження, що школяр добросовісно виконав домашнє завдання, але в учителя виникає підозра, що хтось йому підказав, чи навіть усе безбожно списано.

Олександр Коростельов зауважив, що комісія не встановила в квартирі N 3 жодних передавальних пристроїв. Була лише телевізійна антена, яка працювала на прийом. На горищі знайшли ще дві антени. Наступного дня, а було це 20 жовтня, антени й кабелі на горищі демонтували. Він запевнив, що має домовленість з мешканцями будинку, що якщо знову щось буде встановлене в злощасній квартирі, то вони напряму телефонуватимуть йому, і проблема буде розв’язана.

До речі, представники цього будинку дві години провели в коридорі, бо їх не допустили на сесію. Спочатку це, за їхніми словами, зробив черговий на вході, а потім завідувачка одного з відділів міської ради Анна Гринчишин, яка сказала, що їхнє питання розглянуть наприкінці сесії. Й стояли бідні люди поважного віку і хворі, чекаючи своєї черги. Навіть коли Богдан Іванців сказав про це на сесії, депутати не зглянулись і не впустили їх до сесійної зали.

Світлана Височан від імені мешканців будинку заявила, що поки прибула комісія на чолі з Олександром Коростельовим, пан Терехов, який мешкає в третій квартирі, все поховав. Але, з іншого боку, існують акти санепідемстанції, які підтверджують незаконність встановлення цих пристроїв, а люди на собі відчувають їхню дію, коли м’ясо відстає від кісток, по тілу бігають “мурашки”, іде кров з носа, а все тіло стає в’ялим.

Ситуація доволі прозора, але складається враження, що всі сліди ведуть до ратуші. Мешканці будинку підозрюють, що хтось звідси підказує в буквальному розумінні цього слова, як має діяти пан Терехов, а тому буцімто грізні комісії для нього насправді не страшні, бо він устигає демонтувати апаратуру. А якщо врахувати, що свою сім’ю він вивіз з квартири і ніхто там не живе, то сумніви ще більше закрадаються в душу.

Виступаюча звернулася до Олексія Радзієвського, назвавши його “батьком рідним”, аби він допоміг зберегти людям здоров’я і саме життя. Звісно, мер пообіцяв зробити все від нього залежне. А якщо цим всім заправляє якийсь високий чин зі Львова чи Києва, якому начхати на людське життя, то чи зможе йому протистояти міський голова?

Доповідав Олександр Коростельов і про станції стільникового зв’язку в Дрогобичі. За його словами, всього є 35 базових станцій, з них 6 у Стебнику. Абсолютна більшість з них належить “Київстару”. Доповідач стверджував, що чим рідше вони стоять, тим потужніші, а в Україні встановлена норма 2,5 мікроватта на квадратний сантиметр, тоді як в США, Росії та Європі ця норма доходить до 10 одиниць. То, може, встановимо не 35, а 350 станцій улюбленого “Київстару”, аби люди не відчули опромінення, а просто загнулися?

Бадьора доповідь Коростельова не витримує жодної критики. Складається враження, що він більше дбає про інтереси “Київстару”, ніж про здоров’я і саме життя дрогобичан.

Того дня, коли доповідав Олександр Коростельов, у газеті “День” з’явилася стаття українських вчених, які пишуть про шкідливість стільникового зв’язку. Стаття має промовисту назву “Стільниковий зв’язок і гени людини”. Зокрема, там сказано: “Дослідженнями дії ЕМВ (високочастотні техногенні електромагнітні випромінювання - А.В.) нової системи UMTS (3G) (а вони теж є в Дрогобичі, й Олександр Коростельов стверджував, що чим новіша система, тим менше випромінювання вона несе - А.В.) було встановлено: розриви нитки ДНК відбувалися вже при величині опромінювання всього 1/40 від рекомендованих норм. Саме це вказує на те, що UMTS (3G) має генотоксичність приблизно вдесятеро більше, ніж ЕМВ GSM (старої системи, що теж є в Дрогобичі - А.В.), що, безумовно, приводить до високого ризику ракових захворювань. Доцільно підкреслити, що факт розривів нитки ДНК відбувався вже за величини опромінювання набагато нижчої від рекомендованих норм, і це вказує на присутність в ЕМВ, принаймні, ще одного чинника. Цей чинник ми будемо називати інформаційною компонентою ЕМВ, яка також негативно впливає на здоров’я користувачів електронної техніки”.

Олександрові Коростельову було найлегше скласти шпаргалку з інструкцій “Київстару”, запудрити мізки депутатам своїми навколонауковими висновками. Але що, дозвольте запитати, насправді готує нинішня влада дрогобичанам? Різкий ріст ракових захворювань? Дебілізацію наступних поколінь, адже зміни відбуваються вже на генному рівні? Можливо, хоч тепер у ратуші задумаються, адже в Дрогобичі живуть їхні родичі, діти, внуки. Чи шурхіт зелених узагалі затьмарив розум?

Наступна сесія має відбутися після звіту мера за рік перебування при владі.

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

КАЛЕНДАР УКРАЇНЦЯ

 

3 листопада

1885 - Помер поет і письменник о. Микола Устиянович.

1937 - У Соловецькому таборі особливого призначення за вироком трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку “українських буржуазних націоналістів”, розстріляних 3 листопада, також Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом в один день за рішенням несудових органів було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції - цвіту української нації.

4 листопада

1657 - Гетьманом українських козаків обраний Іван Виговський.

1708 - Український гетьман Іван Мазепа оголосив Петру I про свій перехід на сторону Швеції і рушив на з’єднання з військами шведського короля Карла XII.

1872 - Народився поет і письменник Богдан Лепкий.

1921 - Розпочався Другий зимовий похiд армії УНР пiд проводом генерал-хорунжого Юрія Тютюнника.

5 листопада

1968 - Василь Макух вчинив на Хрещатику самоспалення на знак протесту проти колоніального становища України та окупації Чехословаччини для придушення Празької весни.

6 листопада

1811 - Народився Маркіян Шашкевич, український письменник, поет, культурно-громадський діяч, голова “Руської трійці”.

7 листопада

1855 - Народився Дмитро Яворницький, український історик, археолог, етнограф, фольклорист, письменник.

1917 - Центральна рада прийняла 3-й Універсал, яким проголосила створення Української Народної Республіки.

8 листопада

1090 - Митрополит Єфрем освятив Св.Михайлiвський собор в Переяславі.

9 листопада

День української писемності та мови

1114 - Помер чернець Києво-Печерського монастиря Нестор-літописець (народ.1056), найбільший історик середньовіччя, автор першої редакції “Повісті врем’яних літ”, житій князів Бориса і Гліба, Феодосія Печерського.

1956 - Президія Верховної Ради СРСР ухвалила указ “Про заборону колишнім очільникам й активним учасникам українського націоналістичного підпілля, які були засуджені й відбували покарання, повертатися в західні області УРСР”.

1976 - Створено Українську Гельсінську Групу.

 

НАРОДНИЙ КАЛЕНДАР

 

3 ЛИСТОПАДА - ІЛАРІОНА ВЕЛИКОГО

З благословення Іларіона у Палестині виникло кілька монастирів, статути для яких були розроблені ним же. Він навернув у християнство багато язичників, прославився як лікар, мав дар чудотворення. Цього дня вшановується й пам’ять Іларіона (Ларіона) Печерського.

4 ЛИСТОПАДА - ОСІННЯ (ЗИМОВА) КАЗАНСЬКА

 Свято Осінньої Казанської відігравало важливу роль у сільськогосподарському календарі. Вважається, що того, хто одружується на Осінню Казанську чекає велике щастя. “Що Казанська покаже, то й зима скаже”.

5 ЛИСТОПАДА - ЯКОВА

На честь зведеного брата Ісуса й апостола. Яків був сином Йосифа від його першої дружини, другою була Марія - Мати Ісуса. За переказами, після народження Ісуса Христа сини Йосифа не захотіли, щоб частиною батьківського майна володів Ісус, і лише Яків прийняв його у спільне володіння своєю частиною. Помер Яків близько 63 р.

6 ЛИСТОПАДА - АРЕФА

Від імені мученика Арефа Аравійського. Арефа відмовився зректися християнської віри й навіть захищав її у спорі. Тоді цар наказав убити Арефу і його дружинників. Загалом було страчено 2300 християн.

7 ЛИСТОПАДА - МАРКІЯНА ТА МАРТИРІЯ

На честь константинопольських мучеників, страчених у 355 р. аріанами - послідовниками вчення олександрійського священика Арія, який не визнавав єдиносущності Бога-Отця і Бога-Сина.

8 ЛИСТОПАДА - ДМИТРІВ ДЕНЬ

Встановлений на честь великомученика Дмитрія Солунського, який близько 306 р. постраждав за християнську віру. Він вважається покровителем хоробрих воїнів.  Субота одержала назву Дмитрової. Називається вона також поминальною, родинною або дідовою. Ще здавна на святого Дмитра закінчувався сезон весіль, і не засватані дівчата вважали його за втрачений. “До Дмитра дівка хитра, а по Дмитру хоч за старця, аби не остатися”. За народними уявленнями, Дмитрів день завершував землеробський рік, замикав землю і приводив зиму. Якщо цього дня холодно і випав сніг, то весна буде пізня й холодна, а коли відлига, то це до теплої зими та весни.

 

НЕВІГЛАСТВО АДМІНІСТРАЦІЇ ДРОГОБИЦЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ПЕДАГОГІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА ЧИ НАМАГАННЯ НЕ СУПЕРЕЧИТИ ТАБАЧНИКУ?

 

 

Місто Юрія Котермака стало ще одним полігоном для проведення антинародної політики Дмитра Табачника

 

Уже близько року українське студентство бореться проти прийняття Закону України “Про вищу освіту”, запропонованого Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України на чолі з Дмитром Табачником. Законопроект, м’яко кажучи, створювався не для розв’язання проблем вищої освіти та подолання корупції у ній, а для збільшення легальних та нелегальних надходжень адміністраціям ВНЗ та чиновникам зі сфери освіти.  Проводячи мало не щомісяця різноманітні акції, мітинги, обговорення, студенти та активісти різноманітних громадських об’єднань  домагалися кілька разів того, що цей законопроект відправляли на доопрацювання у Міністерство.

Цього разу МОНМС на чолі з Д. Табачником вирішило піти іншим шляхом: провести по найбільших навчальних закладах країни студентські референдуми у формі анкетування на підтримку проекту Закону “Про вищу освіту”. Цікаво, що організатором референдуму виступило не саме Міністерство (щоб не було звинувачень у лобіюванні), а ряд студентських організацій: “Студентський захист”, “Національний студентський союз”, “Асоціація правозахисних організаторів студентів”. У  Дрогобичі ж, за словами студентів кількох факультетів, цей референдум проводили представники студентського самоврядування (очевидно, якщо в Дрогобичі немає осередків згаданих організацій і анкетуванням не займався студентський профком, то ініціатива здійснити анкетування через студентське самоврядування пішла від адміністрації ДДПУ), які  по групах  роздавали анкети, не пояснюючи нічого: мовляв, від вас потрібно лише проставити, де треба, галочки і все. В деяких випадках студентам диктували, як потрібно заповнювати бланки.

В анкетах були поставлені запитання: “Чи підтримуєте ви норму Законопроекту  про підвищення стипендій до рівня мінімального прожиткового мінімуму (934 грн.)?”, “Чи підтримуєте ви норму Законопроекту щодо незмінності плати за навчання студентами-контрактниками протягом усього терміну навчання?”, “Чи підтримуєте ви норму Законопроекту щодо прирівнювання вищої освіти, здобутої за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста, до вищої освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем магістра?” і таке інше. Наприкінці анкети було поставлене підсумкове запитання: “Чи ви за якнайшвидше ухвалення Законопроекту?”. Здебільшого студенти, купуючись на те, що вони голосують за “хороші” для них речі, проставляли галочки в полі “так” навпроти усіх пунктів і автоматично навпроти останнього пункту щодо якнайшвидшого прийняття Закону про вищу освіту, розуміючи, що Законопроект забезпечить їм вищу стипендію, стабільну плату за навчання і т. п. Але це анкетування виявилось грубою маніпуляцією студентами, тому що реально проект закону не забезпечує вищої стипендії, а говорить про те, що розміри академічних та соціальних стипендій, порядок їх призначення і виплати встановлюється Кабінетом Міністрів України. Тому немає гарантій, що стипендія дорівнюватиме прожитковому мінімуму. Також в анкеті сказано про стабільну плату за навчання впродовж усього періоду перебування студента у виші, але Законопроект говорить про стабільну плату за навчання у ВНЗ лише впродовж терміну дії договору, проте не вказано, на який термін підписуватиметься договір, тому, перепідписуючи щорічно чи щосеместрово договір, адміністрація ВНЗ зможе збільшувати таким чином плату за навчання. Крім того, в проекті Закону ідеться про триступеневу систему вступу до ВНЗ. Це означає, що крім балу ЗНО, середнього балу атестату, абітурієнти змушені будуть здавати ще вступні іспити.  Це загрожує поверненням хабарництва у ВНЗ на стадії вступу абітурієнтів. Отже, прийняття цього Законопроекту не лише не забезпечить доступність та розвиток нашої освіти, а й відкине її на декілька років назад.

Тому пояснити дії адміністрації нашого вишу можна, висловивши такі припущення:

1. Організовуючи цей псевдо-референдум у ДДПУ ім. І.Франка, адміністрація свідомо підтримує вигідний їй та Д. Табачнику і невигідний студентам Законопроект.

2. Адміністрація ДДПУ ім. І.Франка просто не знайома із Законопроектом і аналогічно до студентів піддалась маніпуляціям.

3. Адміністрація під тиском МОНМС змушена була провести даний референдум.

Пункт 2 є малоймовірним. Тому,  очевидно, причинами проведення псевдо-референдуму в нашому університеті були бажання адміністрації після прийняття проекту Закону збільшити фінансові надходження до вишу, покращити власне благополуччя та небажання суперечити Міністру освіти Д. Табачнику. 

А, може, нарешті, слід починати переставати керуватись меркантильними інтересами і страхами, а згадати, що ми все-таки намагаємось будувати громадянське суспільство у нас, що ми все-таки хочемо привести нашу освіту до європейських стандартів. Бо виходить, що на парах студентів викладачі вчать одному, а на практиці керівництво вишу та МОНМС зовсім інші цілі переслідує.

 

Олег ДУКАС

 

ПІДЛІСТЬ МУСИМО СПИНИТИ

 

 

БУЛЬДОЗЕР

 

Бульдозер знов усе згрібає -

Все українське на смітник.

Що не те робить, “панімає”,

Бо до роботи тої звик.

Йому наруга часто сниться:

“Язык” вже мову затоптав...

Кірілл Гундяєв навіть

злиться,

Бо Філарет його не став.

А ще отої України -

Маленький клаптик-

острівець.

Їй би підсунути Фаїну

І “міра рускава” вінець...

Щоб українці із хахлами

В Москву махали

навпростець.

І щоб були усі “козлами”,

Й на тому буде їм капець...

Бульдозер знову все згрібає,

Усе під себе загорта.

Вкраїна є чи вже немає?

Та ніби є, та вже не та!

 

23.10.2011 р.

 

ПІДЛОТА

 

Підлота, знай, не має міри -

Усе на світі підімне,

Без милосердя і без міри,

Бо то чудовисько земне...

Вона тобі наструже кару,

Наструже кару не одну.

Вона насипле і кошмару,

Як Юльці сипне за “страну”.

Вже їй ніщо не миле в світі,

Лиш того Юди срібняки.

Та прийде час - буде в одвіті

За людям зламані роки.

Той час прийде. Він мусить

бути,

Бо підлість мусимо спинити.

Вже в наших жилах бурю

чути:

Інакше нам для чого жити?!.

 

22.10.2011 р.

 

НЕЛЕГКА ДОЛЯ

 

“Нелегка доля в батрака...”

(З народної пісні)

 

Ікс-фактор - то основа

Русифікації сповна...

Іногородцю - це обнова,

А українцеві - хана!..

Ми тому чуду так радієм,

Що аж хмеліє голова.

Щоб стати “зіркою”, дурієм:

Не українці ми - дрова...

Вже наша мова - то “язык”,

Яким говорять азіяти.

До “языка” хахол привик,

Не звикла, може, його мати...

Напевно, варто свій язик

Відрізати, аби мовчати,

Бо то який із нього зиск,

Коли звик рідне зневажати?

Хахлу б ще трохи язика,

Аби чужі за свого мали.

Нелегка доля свояка,

Бо з москалями пов’язали!..

22.10.2011 р.

 

КІНЕЦЬ ІЛЮЗІЙ

 

Ну от і маєм по заслузі,

Бо владу вибрали таку.

Ми для Європи вже не друзі,-

То вже відомо й простаку.

Москва нас, правда,

обнімає,

В минуле затхле нас зове.

В ЄЕС нас, франца,

не пускає,

В болото пхає силове...

Закони Сталіна знов в силі,

Без них Вкраїні - ані крок!

Лиш регіони тепер милі,

А непокірним дають “срок”.

Кінець ілюзій - це вже точно, -

І без пояснень, і борінь,

Нас не хотять вже і заочно,

Тобі, Вкраїно, вже амінь!..

 

26.10.2011 р.

 

НАСТАНЕ ПІВНОЧІ ЗИМА

 

Не треба зброї вже на нас -

Отої зброї, що стріляє.

Москаль придумав

(перший клас!)

Оту, що тихо убиває.

Вбиває мову і культуру,

Народ вбиває назавжди.

Ми помагаєм йому здуру:

Здаємо владу й городи...

Залізли легко в нашу душу -

Невігласи і дике тло,

Поневірятися все мушу, -

Такого, Господи, ще не було,

Щоб українці в отчій хаті

Чужими гостями були.

Хоч на історію багаті,

Яку сусіди відняли!

Вони, сусіди, нову пишуть,

Де України вже нема.

Ще трохи, трохи -

землі лишуть,

Настане півночі зима!..

 

27.10.2011 р.

Борислав

 

Андрій ГРУЩАК,

член Національних Спілок України - письменницької та журналістської

 

Читайте tustan.info - сайт газети “ТУСТАНЬ”

 

 

 

 

 

 



Создан 05 ноя 2011



  Комментарии       
Всего 1, последний 5 лет назад
586 11 ноя 2011 ответить
молодець власюк
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником