Тустань № 36

 
 

Тустань № 36




Ігор Курус розпочав передвиборчу кампанію? - 2 стор. 

 

N36 (580) 22 - 28 грудня 2011 року Ціна 1 гривня 

www. tustan.info; е-mail:vlasjuk60@rambler.ru; тел. 067-3678019 

 

ЧИТАЙ “ТУСТАНЬ” В ІН-ТЕРНЕТІ на сайті tustan.info (вхід через браузер). Або наберіть “газета Тустань” в Google. Заходьте, реєструйтесь, коментуйте, розкажіть друзям. На сайті вміщено чимало матеріалів, які не ввійшли до номерів газети.

 

ЧИТАЙТЕ СЬОГОДНІ

 

СТЕПАН МАКАР: “МИХАЙЛОВІ СЕНДАКУ ВДАЛОСЯ ПОЛАМАТИ КОРУПЦІЙНІ СХЕМИ НА ДРОГОБИЧЧИНІ” - 2 СТОР.

ПРИВІДКРИ-ВАЮЧИ ЗАВІСУ - 2 СТОР.

ЗАНЕПАДАТИ НЕ МОЖНА, ПРОЦВІТАТИ  - 2 СТОР.

ГРУШІВСЬКА БОГОРОДИЦЯ ПОЇДЕ НА СВЯТУ ЗЕМЛЮ?! - 3 СТОР.

ДОПОМОЖІТЬ ХВОРИМ ДІТЯМ ІЗ БОРИСЛАВА!  - 3 СТОР.

 

НОВИНИ

 

ШІСТНАДЦЯТИЛІТНІЙ ЮНАК ПОМЕР ВІД КІРУ в Дрогобицькому районі. Хвороба дала ускладнення. Смерть наступила від запалення легенів.

ОЛЕКСІЙ РАДЗІЄВСЬКИЙ звітуватиме перед дрогобичанами 25 грудня в Народному домі. Акцент буде зроблено не на здобутках, бо хвалитися нема чим, а на чергових обіцянках-цяцянках міського голови.

“БОРИСЛАВ СЯ СМІЄ!”. Так називається підпільне видання, яке почало виходити у місті нафтовиків. І хоча невідомі автори задекларували, що за допомогою сміху хочуть вилікувати бориславців від страху, їхній гумор виявився чорним. Газета критикує владу і “Фронт змін”.

“КИЇВСТАР” НЕ ХОЧЕ демонтувати антену на Сагайдачного, хоча  депутати прийняли рішення про це.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Провінційний щоденник

 

Як не повинно інформувати про нас Європу?

 

 

 

Стаття Дмитра Донцова під такою назвою вийшла в літературному і суспільному журналі “Українська хата” ще в 1913 році (N4). Проте думки класика українського націоналізму , викладені в цьому тексті, не втратили своєї актуальності й нині.

Вже на початку статті зі здивуванням довідуємося, що за ці сто років Європа фактично й практично не змінила свого ставлення до України. “Тупа байдужість, з якою ставилася ще недавно Европа до української проблеми, належить уже минувшині, - пише Дмитро Донцов (тут і далі збережені стилістика та орфографія автора - А.В.). - Тепер, правда, можна говорити про недостачу тих відомостей, що про нас мають на Заході, але про ігноранцію вже ні. Річ природна, що зацікавлення европейської громадської думки новим питанням викликало цілу низку статей (навіть книжок), присвячених українству і написаних самими ж українцями на різних світових мовах”.

Стаття Дмитра Донцова насправді є бібліографічною заміткою, як він сам її окреслив, і стосується аналізу окремих статей, опублікованих українськими й іноземними авторами в зарубіжних виданнях. Не будемо переобтяжувати читача власне бібліографією, а зосередимо свою увагу на висновках ідеолога українського націоналізму. Можливо, це допоможе тим, хто пише для закордонних видань, осмислити свою місію у висвітленні українських проблем.

Дмитро Донцов насамперед звертає увагу на те, що для Європи будь-яка інформація про Україну є цінною, але важливим і цінним є те, чи зацікавляться іноземці власне такою інформацією. “Коли матимемо перед очима ту повну незнайомість із нашою справою, яка ще донедавна панувала скрізь у Европі, - пише він, - то появу наведених вище книжок і статей доведеться вважати річчю надзвичайно корисною і пожаданою.  Але … але коли ми захочемо собі усвідомити мету і завдання такої інформаційної роботи, то конче дійдемо висновку, що одиноке цінне в перелічених працях це добра воля і подані факти. А в кожнім разі, не їх освітлення, невірне і неправдиве освітлення української проблеми. В такому вигляді, як ся проблема подана в сих працях, вона ледве чи збудить до себе зацікавлення чужинців”.

Отже, як бачимо, для Дмитра Донцова важливо не просто подати іноземцям інформацію про Україну, а й зацікавити їх. Щоб це зробити, інформація має бути правдивою, вірно висвітлювати українські проблеми. Це твердження ідеолога українського націоналізму тим більше вірне сьогодні, коли маємо неправдиве інформування зарубіжних партнерів про те, що дійсно відбувається в Україні. Як правило, гору бере точка зору влади і тих авторів, які свідомо чи несвідомо цю владу обслуговують. За великим рахунком, у цій царині нічого не змінилося від Кравчука до Януковича. І навіть позірна свобода слова, яку проголосив Ющенко і якої формально дотримується Янукович, нічого не змінила. Прищепити журналістові чи авторові потребу писати правду і тільки правду, незалежно від симпатій чи антипатій, - ось головне завдання нинішнього моменту в царині інформування іноземців про те, що відбувається в Україні. Але це тема окремої розмови. Ми ж повернімося до Донцова.

Розвиваючи тему зацікавлення українськими справами, Дмитро Донцов говорить про те, що не слід повторювати помилки інших народів, які звертаються до почуття справедливості та симпатії європейців. “Майже всі автори, про яких я говорю тут, - пише він у статті “Як не повинно інформувати про нас Європу?”, - хочуть своїми інформаціями промовити до серця Европи, до почуття справедливости европейської громадської думки, збудити її симпатії до поневоленого народу. Се, власне, і є найневідповідніший шлях до позискання чиєї-будь уваги. Тою дорогою ходили вже й поляки, і фіни без будь-яких реальних для себе наслідків. Цілий світ є великим цвинтарем розчавлених колесом історії народів, які не раз, не два зверталися зі своїми скаргами до “цивілізованого світу”, а “цивілізований світ”, у найліпшому разі, складав ці скарги і зажалення ad akta (латинське, буквально “до актів”, відкласти до справ, у справу – А.В.), у найгіршім – загалом нічого з того не робив. Правда, в деяких випадках скарги плебейських націй знаходили собі послух у своїх щасливіших сестер (справи македонська, албанська), але це став-лося задля мотивів, які ані з чутливістю, ані з милосердям нічого спільного не мали. Українці апелюють до европейської демократії. Добре! Але ця демократія могла б зацікавитися їхньою справою лише тоді, коли б, кажучи вульгарно, бачила у тім який-будь інтерес для себе. Инакше, коли б їй було доведено, що український рух лежить в інтересах европейської демократії”.

На жаль, ми бачимо, що нині Україна впевнено хоче зарахувати себе до розчавлених колесом історії народів, як пише Дмитро Донцов. Але не слід поспішати на світовий цвинтар, якщо є хоч найменша надія не повторити помилок інших народів. Не можна сказати, що сучасна Європа не має інтересу до України, але, всупереч Донцову, український рух не лежить в інтересах європейської демократії. Інакше нас би вже давно прийняли до Євросоюзу без жодних умов і застережень. Те, що відбувається всередині України, демократією можна назвати з великим застереженням. Іде звичайнісінька боротьба кланів за місце під сонцем. Різні політичні сили обслуговують ці клани, причому рядові партійці не розуміють, кому насправді вони служать. За великим рахунком, Європі не потрібна метушня навколо Тимошенко, але гарячі обійми Росії, яка ладна задушити Україну, змушують європейську демократію, яку такою можна назвати теж умовно, реагувати, аби наша держава не опинилась в орбіті Євразійського союзу. З боку української влади нема жодних потуг, аби Європа могла зацікавитись нашими, за Донцовим, справами. Ідеолог українського націоналізму в даному контексті має на увазі  насамперед поступ в українстві, бо мишача метушня між кланами може зацікавити Європу лише в кримінальному аспекті. Тільки національна ідентифікація України цікава Європі й усьому цивілізованому світу. Лише за таких умов український рух, за Донцовим, лежатиме в інтересах європейської демократії, відкриваючи небачені досі перспективи і для самої Європи, але насамперед для України.

Розвиваючи цю думку, Дмитро Донцов пише: “Для цього українці мусили б передовсім довести, що український рух є або стає важливим політичним чинником у слов’янськім світі й запорою для всяких реакційних, ворожих європейській демократії, течій серед слов’янства (панславізм); по-друге – що цей корисний для європейської демократії рух має всі вигляди успішного розвитку. Якраз цього ми й не знаходимо в перечислених вище інформаціях!”.

Годі й говорити, що і нині ми не знаходимо в європейській пресі статей, які би були написані за критеріями, запропонованими Дмитром Донцовим. Зарубіжні автори, можливо, й схоплюють суть того, що відбувається в Україні, але подають це з точки зору європейської демократії та політики конкретного видання, а українські автори, намагаючись вгодити думці європейців про нас або відверто їй опонуючи, не розповідають про українські справи саме з української точки зору. В будь-якому випадку це повинна бути правдива точка зору, без ідеологічних нашарувань, політичних симпатій і антипатій. Взагалі безстороння західна журналістика ще є чужою українським авторам, які виносять свої емоції на суд Божий. Я не маю на увазі тут сприйняття матеріалу як такого з огляду на ментальність тієї чи іншої нації, а кажу про достовірність, правдивість, об’єктивність, виваженість інформації.

Роблячи конкретний аналіз деяких статей про Україну та українські справи, опублікованих у зарубіжній пресі, Дмитро Донцов пише: “З цього побіжного огляду видко, що інформації, про які мова, загалом не зовсім відп-відають вимогам, які можна було б до них ставити. Як збір фактичних даних про чуже і ще порівняно мало знане чужинцям питання – вони не позбавлені певного значення. Але в кожнім разі, було б пожадане, аби ті, хто на майбутнє виступатимуть перед форумом Европи з обговоренням української справи, здавали собі ясніше справу про мету цих інформацій”.

Для Донцова будь-яка інформація про Україну та українські справи повинна нести в собі заряд прицілу на майбутнє. Україна, каже Донцов, - це нація, яка має майбутнє, а тому саме з позиції майбутнього, а не лише героїчного минулого, в якому багато було плаксивого, слід показувати себе світу. “Мало показати національний гніт, - пише він у статті “Як не повинно інформувати про нас Європу?”, - цим збуджуються лише симпатії добросердих людей, але не політичного світу. Симпатії цього останнього здобувають лише народи і справи, що мають перед собою будучину. Рівно ж, ледве чи привабимо до себе увагу Европи, коли будемо вдавати з себе таких невинних провансальців, які дивляться на читача з деяких статей “Анналів” (Донцов має на увазі збірник статей французькою мовою “Les annales” - А.В.). Для цього треба показати, що наша нація стає поволі політичним фактором, силою, цілі якої лежать в однім напрямку з цілями европейської демократії. Потреба показати, що наша нація потрафить бути активним суб’єктом історії, а не лише об’єктом для демонстрування добрих почувань добрих людей. “Пожалей меня, родная!” – цей старий рефрен усіх староукраїнських скарг перед російськими лібералами та перед Европою – найвища пора забути. Инакше чужинці все дивитимуться на нас як на російських провансальців, яким ані сн-ться робити жодних клопотів кому б то не було та які лише мріють про права “de leur langue et de leurs coutumes (французька – їхньої мови та їхніх звичаїв – А.В.). Так бодай висловлюється про нас Ш.Сейньобо у своїй плаксиво-гуманній, але для нас зовсім безвартній передмові до “Анналів”.

Плач по Україні, по українських справах загалом і, скажімо, по справі Юлії Тимошенко нині лунає Європою. Але прагматична європейська демократія не піддається на плаксиво-гуманний, за Донцовим, стиль тих авторів, які, можливо, й бажають добра нашій державі. Європі цього замало. Європа чекає від нас не плачів і скавулінь, а конкретних справ в утвердженні українства на українській землі.

У контексті сказаного Донцовим слід зробити закид тим українським силам, які вважають себе націоналістичними, продовжувачами справи Дмитра Донцова і Степана Бандери. Я вже багато разів переконувався, що, говорячи правильні фрази про українську справу, перспективи української революції, лідери цих сил просто не читали першоджерел, не осмислювали написаного Дмитром Донцовим і Степаном Бандерою, не адаптували їхнє вчення до наших умов. Куди простіше винаходити “свій велосипед” і під маркою націоналізму видавати свої опуси як “єдино правильне вчення”, нічим не відрізняючись за своєю суттю від марксистів-ленінців зокрема і більшовиків загалом.

Коли наші українські буцімто націоналісти роблять закиди Європі й європейській демократії, висловлюються на кшталт того, що нам не треба йти ні до Євразійського, ні до Євросоюзу, то, мабуть, їм усе-таки слід почитати Донцова. Попри критичне ставлення до європейської демократії, він усе ж вбачав поступ України саме до Європи, а не виокремлював її, говорячи сучасною мовою, “позаблоковий статус”. До речі, саме ця дефініція буцімто українських націоналістів дивовижним чином співпадає з ідеями Партії регіонів та особисто Януковича в цьому питанні. Але це тема окремої розмови – хто такі сучасні українські націоналісти і чи дійсно вони є спадкоємцями ідей Дмитра Донцова і Степана Бандери. Чи діють у регіональному руслі Януковича.

Насамкінець хотів би зазначити, що було би добре, якби на факультетах журналістики наших університетів вивчали працю Дмитра Донцова “Як не повинно інформувати про нас Європу?”. Адже мова йде не про український націоналізм її автора, а про професіоналізм тих, хто писатиме про Україну та українські справи.

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

У БОРИСЛАВІ ЗГОРІВ ВІЙСЬККОМАТ. ТЕПЕР ЧЕРГА ЗА ДИТЯЧОЮ ЛІКАРНЕЮ?

 

 

Від колишнього приміщення військкомату залишилося лише згарище...

 

У ніч з 15 на 16 грудня в Бориславі згоріло приміщення колишнього військкомату.

Бориславська влада хотіла відкрити тут польську недільну школу. Ніби вже була отримана згода із Варшави на фінансування цього проекту. Подібне рішення приймалося без участі громади, адже тут можна було дати помешкання принаймні десятьом сім’ям.

Бориславом гуляють чутки, що підпал військкомату був зроблений тому, що один “крутий” депутат викупив це приміщення за безцінь і, мовляв, йому помстилися.

Безхозним залишається приміщення дитячої лікарні, яке розташоване в тому ж парку культури і відпочинку, що й колишній військкомат. Ласий кусник, щоб його підпалити й загарбати привабливу земельну ділянку...

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

 

 

 

 

 

 

Дрогобицька міліція причетна до вбивства двох братів Шестакових. Тепер “полює” за третім?

 

 

 

 

Двох братів Шестакових дрогобицька міліція вже вбила. Тепер не заспокоїться доти, поки її жертвою не стане третій брат?

 

Наша газета вже неодноразово писала про “подвиги” дрогобицької міліції щодо сім’ї Шестакових.

Резонансним стало вбивство Вадима Шестакова, дев’ятнадцятилітнього хлопця. Він став жертвою міліціонера, який упритул стріляв у нього. Суд виправдав так званого правоохоронця, хоча не було враховано багато обставин справи.

Після смерті Вадима наклав на себе руки його брат Дмитро. Потрясіння від трагедії було занадто важким випробуванням для нього. І в цій смерті винна дрогобицька міліція. Свого часу Дмитра незаконно затримали, знущалися над ним і катували. Від усього пережитого хлопець потрапив до психіатричної лікарні. Ніби вилікувався, але смерть брата остаточно доконала його.

Тепер дрогобицька міліція взялася за третього брата - Дениса. Нещодавно його затримали після заяви сестри, що він заніс телевізор у ломбард. Цілу ніч він просидів у одному з кабінетів дрогобицької міліції, над ним знущалися й били його. Відтак міліціянти знайшли в помешканні наркотики, хоча Денис стверджує, що це підстава. До речі, від багатьох дрогобичан я чув, що саме таким чином, підсовуючи наркотики, дрогобицькі міліціонери під загрозою порушення кримінальної справи вимагають грошей у потерпілих. Цим ніби займаються не лише сержанти й лейтенанти, а й їхні безпосередні начальники - старші офіцери. Вся біда в тому, що люди бояться свідчити проти так званих правоохоронців, а якщо й є поодинокі заяви, то вони належним чином не розглядаються.

Я не знаю, чим закінчиться справа Дениса Шестакова. Проти нього можуть порушити карну справу, а можуть відпустити після цієї публікації - до іншого зручного випадку.

В дрогобицькій міліції склалася система полювання на людей. Відчуваючи свою безкарність, міліціянти все більше нахабніють. Можемо сподіватися на нові злочини від них, допоки мовчатиме громадськість. Надіятися на самоочищення в міліцейських рядах не доводиться.

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

Редакція газети “Тустань” вітає з професійним святом чесних міліціонерів. Бажаємо міцного здоров’я, родинного затишку і гарної зарплати! 

 

Степан Макар: “Михайлові Сендаку вдалося поламати корупційні схеми на Дрогобиччині”

 

 

 

(Продовж. Поч. у попередніх числах)

 

“ВЧИТЕЛЬ - ЦЕ Є СВЯТЕ”

 

- Так само побудували школу в Старому Кропивнику. Модрицька школа збудована від фундаменту. Я як начальник відділу освіти її відкривав. Я можу сказати і про будівництво Попелівської школи, яку відкривав. За моєї участі понад 90 відсотків Летнянської школи було доведено до готовності. Я міг би назвати й інші об’єкти, які зводилися за моєї участі. Але в кожному селі ми щось зробили. Це позитив.

Тепер про ті проблеми, які існують зараз і які, без сумніву, існували в освіті Дрогобицького району. Що вартує комп’ютер, який закупили, але який не підключений до Інтернету? Хоч стільки часу минуло, є школи, в яких діти і по сьогоднішній день не мають можливості входити в Інтернет, отримувати додаткову інформацію. А вчителям на атестації ставлять вимогу, що ти мусиш входити в Інтернет, володіти інформацією. Яким чином? Чому цього не зробили по сьогоднішній день? А це питання номер один, яке розглядається на з’їздах учителів, на інших поважних зібраннях. Я думаю, що якби міністр освіти знав, що в нас тут така си-уація, то він би теж запитав: “А в чому справа, що діти в Дрогобицькому районі не мають можливості вільно входити в Інтернет?”.

Ми ліквідували групи продовженого дня. А в Закарпатті вони є по сьогоднішній день. У Коломиї є. В Харківській області є. У Луганській, з якою ми підтримували і підтримуємо добрі стосунки. Навіщо нам було це робити?

Або ще одна проблема. Всі нині змушують працювати вчителя, директора школи до п’ятої, до шостої години вечора. А хіба не злочином є тримати до цього ж часу голодну дитину в школі? Нема ж у школах харчування як такого. Були групи продовженого дня - були їдальні. Як можна дитину залучати до роботи гуртків у позаурочний час, якщо вона голодна? Я вважаю, що це проблема не лише Дрогобицького району, а й усієї України. Думаю, що хоча би по одній групі продовженого дня треба було залишити.

Вчитель - це є святе. Як можуть за вчительські гроші купувати меблі в кабінети чиновників? Коли я був керівником відділу освіти, то казав, що найперше закупимо для дітей парти за зростом, щоб дитина не псувала собі зору, щоби мала парту, яка відповідає його індивідуальним особливостям. Та я не хочу, щоби моя дитина виростала калікою, сидячи за такою партою. Зараз я, працюючи директором школи, побачив, що три класи сидять за партами не для їхнього зросту. Отакий маленький хлопчик сидить за великим столом або навпаки високий учень ледь вміщується в маленьку парту. Це що таке? Ми повинні насамперед про це дбати, бо мова йде про здоров’я наших дітей.

А чому нема літнього відпочинку школярів Дрогобицького району? Та має автокрановий завод базу відпочинку в Рибнику. Інші заводи мають. Дивіться які прекрасні гори Карпати, запах смереки! То що, ліпше у Стрийському районі? Якби фінансове управління було в тісному зв’язку з відділом освіти, то воно ніколи би не дозволило перераховувати гроші в інші райони, щоби місцеві податки осідали там. А чому зі Стрийського району до нас діти не їдуть?

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

(Закінч. буде)

 

ПРИВІДКРИВАЮЧИ ЗАВІСУ

 

 

 

У деяких моїх книгах фігурує один і той же образ - Ростислав Ількович Солопух.

Уперше він з’явився в “Долі” - у новелах “Мурло”, “Донос”, “Ювілей”, “Храм очистить”. Є він і в романах “Над прірвою” та “Знак орди”. Може, ще десь буде... А, либонь, не буде - забагато честі!

В основному цей образ - відповідь на антиісторичну, антинародну книгу “Барабський міст”, яку по-штурбацьки скомпонував один борзописець із Борислава.

У ній присутній літературний персонаж - Антосько Федунців, себто - я! Більше того, отой писака зобразив мене у вельми негативному плані: я - і пияк, і телепень, і злодій, і брехач, і альфонс, і клієнт дому розпусти, і донощик, і, головне, зрадник... Крім того, я і “клишоногий”, маю “виразне монгольське обличчя”... І звідки він, хрунь, оте взяв?!. Словом, усі негативні риси, що йому самому притаманні, приписав мені.

Щодо мого імені та прізвища - наче все сходиться: Антосько - Андрій, Федунців - це ім’я мого батька - Федір (Федунців Антосько...), а от село Волощани - це Волоща, моя маленька Батьківщина. Ось така, як бачимо, петрушка! Ну як, скажіть. після цього було не захищати себе?! Я, звісно, захищав, бо я зовсім не такий, яким мене показав коло-літературний писака у своєму романі. Захищав не тільки себе, але й тих, кого він, пасквілянт, безсоромно зневажив.

А тепер на часі привідкрити завісу щодо образу Ростислава Ільковича Солопуха. Хто він і звідки узявся? Це журналіст газети “Нафтовик Борислава” Роман Іванович Соловчук, він же редактор... Отже, всі тут великі літери цілком сходяться - у першому і в другому варіантах.

Р.Соловчук, 1949 року народження, газетяр, володар “Золотого пера” імені Ярослава Галана. Він, як і його патрон Галан, обпльовував і розтинав вояків УПА, весь український народ, вірою й правдою служив комуно-московській владі, насміхався над релігією, Господом Богом... Для нього, колишнього секретаря партосередку редакції, ще й сьогодні “подпольний обком” діє... І за давніх часів, і нині усе, що він коїть, шахрує во ім’я своєї кишені, сходить, як з “гуся вода”.

Прикриваючи свою підлу душу українською вишиванкою, яку часом надягає; регулярно запізнюючись, ходить до церкви. Це той, хто у своїх жорстоких опусах писав “так званий бог” (до речі, з малої літери!), хто обзивав вояків визвольних змагань “головорізами”, “сокирниками”, “гадюччям”, “бандерівським охвістям”, “фашистськими покидьками”, “збродом”, “мізерною купкою бандитів ”, “душогубами”, “лицарями ганьби і зради”, священиків - “касирами у божому домі”, служителів Церкви - “церковним букетом” і таке інше. Називав словечками, які почерпнув у кагебістських таємних словничках... Про це можна детально довідатись, почитавши збірник “Золотоперий підголосок” (Дрогобич, “Посвіт”, 2007 р.).

Про такого, як він, кажуть: де не посій, там і вродиться. У нього в Бориславі найвища пенсія: з доплатами понад п’ять тисяч гривень! Своїм урядуванням редакцію газети загнав у боргову яму - понад двісті тисяч... Й собі “заборгував”, кажуть, понад 120 тисяч гривень. Ото накерував!.. Як багато: уміє “промишляти”!

... І носить же Українська земля такого чухраїнця, для якого сите і заможне життя  набагато вартніше за людську порядність і святу гідність! Але чи варто тому дивуватися, коли він (як сам казав), “виховувався у сімейній парторганізації”, у хаті, де не було ні Біблії, ні образів. Напевно, і “Кобзаря” Т.Шевченка не було...

Втім, най буде суддею йому Господь Бог, бо лише він визначає міру гріховності тієї чи іншої людини!  

 

Андрій ГРУЩАК, письменник

 

 

ЗАНЕПАДАТИ НЕ МОЖНА, ПРОЦВІТАТИ

 

 

Схоже, що головний редактор часопису “Каменярі” розпочав передвиборчу кампанію як кандидат у народні депутати України.

Напередодні Дня Святого Миколая на теренах Дрогобиччини розвісили біг-борди з фотографією Ігоря Куруса та, ймовірно, його передвиборче гасло “Занепадати не можна, процвітати”. На кшталт відомого “Казнить нельзя, помиловать” ефек-ивність заклику залежатиме не стільки від зусиль людей, які втілюватимуть його в життя, а від того, де поставити кому. То чи варто витрачати зайві сили, якщо можна лише вивчити розділ науки про мову, в якому сказано про розділові знаки. Це я про ефективність гасла.

Стає очевидним, що Ігор Курус - далеко не бідна людина, бо дозволити собі чималі витрати на біг-борди, та ще й за десять місяців до виборів, може не кожний.

У повітрі зависло й питан-ня про те, чи виходитимуть “Каменярі” після виборів, чи їх очікуватиме доля львівського “Поступу”. Як відомо, власник газети Андрій Садовий після того, як став міським головою Львова, припинив випуск газети. То “Каменярі” потрібні Ігореві Курусу задля розвитку свободи слова на Дрогобиччині, чи для власного піару, а коли він потрапить до Верховної Ра-ди України, то діятиме за принципом “після мене хоч трава не рости”?

Риторичним залишається питання ціни передвиборчої кампанії Ігоря Куруса, якщо він дійсно має намір балотуватися в народні депутати України, бо щось не дуже віриться, аби він так ні з того, ні з сього дбав про розвиток Дрогобиччини. Чи вистачить йому грошей. аби “купити” виборця? І чи можна це взагалі зробити без харизми, якої, на жаль, в Ігоря Федоровича таки нема.

Наразі загадковим залишається також питання про те, від якої політичної сили йтиме Ігор Курус кандидатом у народні депутати України. Одні називають “Удар” (партію Кличка), інші - “Фронт змін” Яценюка. Поінформовані песимісти, тобто оптимісти, до яких належить і автор цих рядків, кажуть, що Ігор Курус може піти самовисуванцем, але, зважаючи на його наближеність до Кабінету Міністрів України й особисто до пре-м’єр-міністра Миколи Азарова, можна буде вважати його засланим “козачком”, який литиме воду на млин Партії регіонів.

Втім, це лише припущення. Час покаже, чия точка зору була близькою до істини.

Як би там не було, а з появою біг-бордів Ігоря Куруса на Дрогобиччині неофіційно розпочалася передвиборча кампанія. Хоча, з іншого боку, це міг бути і фальстарт недосвідченого політика. А це аж ніяк не веде до пере-моги...

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

ГРУШІВСЬКА БОГОРОДИЦЯ ПОЇДЕ НА СВЯТУ ЗЕМЛЮ?!

 

 

 

Численними з’явленнями та чудами прославилась заступниця всіх християн Матір Бога нашого Діва Марія. Саме їй присвятив більшу частину свого життя Спаситель. І вибудував в ній свою Церкву, і вручив їй спасіння душ людей, і зробив її Царицею Неба і Землі. “Ще не чувано ніколи, щоб вона не помогла!” - співається у пісні. Так і стається з усіма, хто щиро прибігає до неї і звертається з подякою та проханням про допомогу.

Як би не називали її: Діва Марія, Богородиця, Богоматір, додаючи Єрусалимська, Гошівська, Грушівська, Билицька, Самбірська, Погонська, Ченстоховська, Володимирська… Це лише свідчення того, де вона з’являлася, щоразу надаючи свою допомогу в різних потребах, залишаючись Матір’ю Божою Неустанної Помочі, випрошуючи у свого Сина ласк для потребуючих. Вона Нерушимою Стіною ставала на захист своїх дітей. Вона промовляла і промовляє до них у Люрді, Меджугор‘ї, Джублику… і в нашому Грушеві. З’являється і промовляє до тих, хто хоче бачити і хоче чути. Застерігає і навчає, робить усе, щоб спасти душі наші.

 Тому прославляють її в усі часи і всі народи. Тому змальовують її, починаючи від євангелиста Луки і до наших днів. А вона дякує всім і усміхається щоразу з небес, коли ми на землі промовляємо “Богородице Діво, радуйся…”. І радується за нас, коли ми та наші діти зростають добрими християнами. “Дивіться, як вони любляться між собою!” - говорили про перших християн і по тому впізнавали їх. Чим не приклад сьогодні для наслідування?!

Нині в цьому жорстокому світі багато неправди, жорстокості, бруду, блуду і хвороб. Часто Бог посилає хвороби на невинних дітей, щоб відкрити очі батькам на їхнє життя. І в тяжкі хвилини тривоги ми прибігаємо до Бога, до Богородиці. Вона, Божа Матір, перенесла і відчула на собі всі страждання Свого Сина на Хресній дорозі, випросивши їх у Бога для себе. Вона відчуває і наші болі. Через неї найчастіше випрошуємо здоров‘я та інших ласк в її Сина.

Всі ці роздуми навіює Хресна дорога у Погоні, Богородична Хресна дорога, де будується величний Храм Божої Матері. Настоятель храму о. Никодим годинами може розповідати про радість спілкування з нею, про чуда, які вона творить для тих, хто молитовно звертається до неї. Тут, на Погонській землі, має постати велична Лавра. А в Богородичному Храмі, подібно як в Єрусалимському, з’явиться галерея Образів Матері Божої.

Подумалося і вирвалося з уст: “А чому не бути тут і нашій, Грушівській?”. Наша прочанська група підтримала цю ідею, благословив такий намір і о.Никодим. А далі більше… В приватних розмовах щораз більше людей висловлювало готовність скласти пожертву на виготовлення копії образу Грушівської Богородиці для Погонського храму. І визріла їдея! Зробимо ДВІ копії! Нехай з’явиться Чудотворний Образ Грушівської Богоматері і в Єрусалимському Храмі як НАША молитва про заступництво для НАШОГО краю, для НАШИХ людей. Адже є там багато подарованих ікон з різних кутків світу і лише одна з України – Гошівська Богородиця.

Підтримаймо цю ідею своїми скромними пожертвами, і Богородиця в стократ віддячить нам своїми ласками! І щоразу в ОБОХ храмах, тут і на Святій Землі, молитимуться за вас, жертводавців! І своїм дітям, і внукам ви зможете з гордістю сказати: “Тут є часточка і моєї пожертви!”. Нехай Матір Божа завжди буде вашою заступницею і хоронителькою на дорозі вашого життя та у небі!

 

Ініціативна група

(097) 416-32-32

(п. Оксана),

(093) 73-73-805,

(096) 279-7-279

(п. Роман)

 

ДОПОМОЖІТЬ ХВОРИМ ДІТЯМ ІЗ БОРИСЛАВА!

 

У сім’ю Заяць із Борислава прийшло горе. Двом хворим діткам потрібна допомога на лікування.

Батьки будуть вдячні кожному, хто перечислить гроші на такий рахунок:

ТВБВ

N1001318

філії Львівського обласного управління ВАТ “Ощадбанк”

р/р 3739390604

ЗКПО 09325703

МФО 325796

Заяць Наталії Василівні (до запитання).

 

КАЛЕНДАР УКРАЇНЦЯ

 

22 грудня

1833 - Народилася Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська), українська письменниця.

23 грудня

1873 - Засноване Літературне товариство імені Тараса Шевченка.

24 грудня

1653 - Перемога Богдана Хмельницького під Жванцем.

1937 - Народився Чорновіл В’ячеслав Максимович, літературний критик, публіцист, діяч руху опору проти русифікації та національної дискримінації українського народу.

25 грудня

1848 - У Львівському університеті відкрито кафедру української мови.

1933 - Український сатирик Остап Вишня, звинувачений в контрреволюційній діяльності, засуджений до розстрілу, заміненому пізніше десятьма роками тюремного ув’язнення. 

26 грудня

1897 - Народився в с. Кантимирівка Богучарського повіту Євген Плужник - український поет.

27 грудня

1952 - Постанова “ЦИК и СНК СССР о введении единой паспортной системы по СССР и обязательной записи паспортов”, за якою переслідувались кобзарі як люди, що не проводять громадсько-корисної роботи.

28 грудня

1940 - Сталін особисто додав кілька слів у п’єсу українського драматурга Олександра Корнійчука “У степах України”.  

 

НАРОДНИЙ КАЛЕНДАР

 

22 ГРУДНЯ - ДЕНЬ ГАННИ

Його встановлення пов’язане з непорочним зачаттям праведною Анною дочки Марії - Матері Ісуса Христа. Ганна та її чоловік Йосип прожили разом понад 50 років, але не мали дітей. У розпачі Йосип подався у пустелю і там 40 днів постився, плакав і молився, щоб Бог подарував йому на щастя чадо. Молилася й Ганна. І незабаром явився їй ангел і сказав, що зачне вона дочку преблагословенну. За давнини це свято особливо шанували вагітні жінки, яким протягом дня заборонялося братися за будь-яку роботу. Пасічники заходили до омшаника, де зберігалися вулики, і зверталися з молитвою до Господа, щоб зачинався білий і жовтий віск, і, звичайно, густий мед. Цієї пори встановлюється зимова дорога: “На Ганьки сідай в санки”. Коли на Ганни іній вкриває дерева, то це передвісник хорошого врожаю.

23 ГРУДНЯ - ЙОАСАФА, ЄПИСКОПА БІЛГОРОДСЬКОГО

Вшановується пам’ять українського освітнього і церковного діяча, письменника. Народився він у 1705 р. в Прилуках на Полтавщині. Походив із козацького роду Горленків, у миру звали Якимом. У 7 років його віддали в науку до Київської Духовної Академії. Згодом був пострижений у ченці з іменем Йоасафа у Києво-Братському монастирі, працював викладачем в Академії.В 1748 р. був поставлений у єпископи на Білгородську кафедру, на північ від Харкова. В той час Білгород знаходився на кордоні України з Росією. Святитель був у приятельських стосунках з видатним українським філософом і письменником Г.С.Сковородою. По собі залишив кілька повчань, родинні записи та вірші. Помер у 1754 р.

24 ГРУДНЯ - НИКОНА СУХОГО

Походив із багатої київської сім’ї, був ченцем Києво-Печерського монастиря. В 1096 р., коли на Київ напали половці, Никона полонили. Через те, що він відмовлявся розповісти про своїх родичів (а половці сподівалися одержати за нього багатий викуп), його мучили голодом і припікали вогнем. Никон дуже схуд, тому й назвали його Сухим. Після трьох років неволі він повернувся до Печорського монастиря.

25 ГРУДНЯ - СПИРИДОНІВ ДЕНЬ

Встановлено на честь Спиридона Триміфунтського, єпископа кіпрського міста Триміфунта. Цей святий прославився багатьма чудесами, брав участь у першому Вселенському соборі. Помер близько 348 р.

26 ГРУДНЯ - МАРДАРІЯ

За іменем мученика, страченого наприкінці III ст. або на початку IV ст. Вшановується й пам’ять Мардарія Печерського, похованого в Дальніх Печерах. Він жив у XIII ст., християнський подвиг відбував у Києво-Печерському монастирі, відзначався особливою безкорисливістю. В народному хліборобському побуті цей день відіграє неабияку роль. Від Мардарія спостерігають за погодою протягом дванадцяти днів і таким чином визначають її на весь наступний рік. Сьогоднішній день відповідає січню, завтрашній - лютому і так далі.

27 ГРУДНЯ - ФИЛИМОНА

Від імені мученика, який постраждав за християнську віру наприкінці III ст.

28 ГРУДНЯ - СТЕФАНА СУРОЗЬКОГО

Жив у VIII ст., здобув блискучу освіту, засвоївши весь курс тогочасної візантійської науки: граматику, поетику, астрономію, геометрію та інші дисципліни. У 724 р. був висвячений на єпископа Сурожа (нині місто Судак у Криму). Відзначився як безстрашний захисник іконошанування, за що був ув’язнений у Константинополі. Помер близько 742 р.

 

З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ!

 

Газета “Тустань” вітає з днем народження Анну ЛУЦІВ.

Бажаємо Вам міцного здоров’я, сповнення всіх мрій і бажань, сімейного затишку, поваги друзів, знайомих, колег, радості від кожного прожитого дня, терпіння і мужності!

Многая літа!

 

 

Хай Матір Божа Вас охороняє,

Сіяє втіхи зірка золота,

Ісус Христос  з небес благословляє

На щедрі,

довгі, многії літа!

Нехай життя квітує

буйним цвітом

І день народження

приходить знов і знов,

А доля хай дарує

з кожним роком

Здоров’я, злагоду,

любов!

 

Читайте tustan.info - сайт газети “ТУСТАНЬ” 

 

 



Создан 31 дек 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником