ЗАБУТИЙ ПИСЬМЕННИК СТЕФАН КОВАЛІВ

 
 

ЗАБУТИЙ ПИСЬМЕННИК СТЕФАН КОВАЛІВ




ЗАБУТИЙ ПИСЬМЕННИК СТЕФАН КОВАЛІВ

 

25 грудня минає 163 роки від дня народження Стефана Коваліва. Проте далеко не кожний в Україні та світі чув ім’я цього воістину європейського письменника, якого Іван Франко назвав “співцем галицької Каліфорнії”.

Стефан Ковалів, на жаль, забутий як з об’єктивних, так і з суб’єктивних причин. “Рідні патріоти” йому закидали москвофільство, “інтернаціоналісти” – непомірну критику єврейства. Поза тим творчість Стефана Коваліва потребує свого глибинного вивчення не лише як співця “галицької Каліфорнії”, а й як реаліста, який створював художні образи з повсякденного життя. Проте востаннє збірка творів Стефана Коваліва (далеко не повна!) була видана ще 1958 року.

 

ФРАНЦ-ЙОСИФ ВИЗНАЧИВ ДОЛЮ СТЕФАНА КОВАЛІВА?

 

Стефан Михайлович Ковалів народився 25 грудня 1848 року в селі Брониця колишнього Дрогобицького повіту (тепер Львівська область). В його батька на той час не було навіть власної хатини, він жив у брата. Згодом брат вигнав його із хати, виділивши близько гектара глинястого ґрунту. Батько Стефана збудував хату-ліп’янку, в якій у злиднях і минули дитячі роки Коваліва.

Стефан Ковалів закінчив школу Отців Василіян у Дрогобичі, в якій згодом навчався Іван Франко, який народився у селі Нагуєвичі того ж Дрогобицького повіту. Потім він учився в нижній реальній школі у Перемишлі. Не маючи допомоги з дому, заробляв приватними уроками та участю в дяківському хорі. Проте й це не допомогло, і Стефан Ковалів залишає навчання й шукає роботу. Відтак три роки він працює вчителем у різних школах, в тім числі й у рідній Брониці, і вступає до Львівської учительської семінарії, яку закінчує 1875 року. Йому пропонували залишитись викладачем у цьому навчальному закладі, але він повертається до рідного села.

Молодий учитель відновлює роботу школи, яку до занепаду довів його попередник. В рідному селі Стефан Ковалів пропрацював чотири роки. “Його стараннями, - писав Осип Маковей, - поставлено там гарний будинок шкільний, але в нім Ковалів довго не пробув, мусив 1879 р. покинути село, і та школа лишилась пустою”.

Чому Стефан Ковалів покинув Броницю? Як стверджує Роман Горак у своїй розвідці “Стефан Ковалів”, “винен” у цьому був ... австрійський цісар Франц-Йосиф. У зв’язку з його відвідинами Галичини, зокрема, Борислава (пам’ятаєте зі шкільних років повість Івана Франка “Борислав сміється”?), який став крупним центром імперії з видобутку нафти, великого переполоху наробили в Крайовій Шкільній Раді, яка опікувалася школами. Справа в тім, що з 1872 року вводилась обов’язкова початкова освіта, і всі діти шкільного віку повинні були ходити до школи, і, власне, школи повинні бути в кожному населеному пункті.

Наприкінці грудня 1879 року Стефана Коваліва перевели з Брониці й призначили завідувачем школи у Бориславі, в якій він пропрацював понад сорок років. Коли нині дивишся на це непримітне приміщення в центрі міста нафтовиків, яке збереглося й донині і в якому розташований міжшкільний навчально-виробничий комбінат трудового навчання і професійної орієнтації учнів, дивуєшся, як тут у 1887 році могло навчатися 500 учнів, у 1899-ому – 1200, а в 1908-ому – 2300 школярів.

В одному з листів Іванові Франку Стефан Ковалів писав про важкі умови учительської праці: “Хочу Вам пригадатися, що ще дихаю. Тяжко стогну щораз тяжче і гнуся під тягарем тих солодощів, дишу поволі, мов та онучарова шкапище, що її обсіли черви і цілу живцем лоточать. Та вони, тоті галапасники, і до мене з усіх сторін лізуть, а я, як можу, не даюся, замітаю на гній мітлою... і кричу: “А куш! Я не злодій...” та що з того?.. Дали тобі... перед 26 літами шість соток за чотири класи, можеш і тепер за ті самі гроші служити, а ні – забирайся, бо ти нам давно сіллю в оці, ми не можемо розпорядитися по нашому фасону на славу і хвалу ойчизні”.

Саме у Бориславі 1881 року Стефан Ковалів розпочав свою письменницьку діяльність. Причину цього він пояснив 1900 року в листі до Осипа Маковея: “Тут я побачив дива, яких до сеї пори не лучалося мені видіти, стрічався з різнородними заграничними людьми з Америки, навіть з Австралії, бачив нужду, деморалізацію нашого бідного беззащитного народу і кричати не міг: “За що б’єш? Йой, йой, за що б’єш?..”, то і почав писати, і тото мене тихомирило”.

Як підрахували науковці, Стефан Ковалів написав 112 оповідань і нарисів, декілька десятків “Дописів із Борислава” і близько 40 педагогічних статей і методичних розробок. Цей неоціненний скарб вартує того, аби видати повне зібрання творів Стефана Коваліва. Можливо, до 165-річчя від дня його народження у 2013 році? Чи мусимо чекати до “більш” ювілейної дати, 2023 року, коли Стефанові Коваліву виповнилося би 175 років?

За життя видати чимало з написаного Стефанові Коваліву допоміг Іван Франко, який часто бував у Бориславі й зупинявся в будинку, де мешкав його соратник з літературного цеху. Стефан Ковалів друкувався в журналі “Літературно-науковий вісник”, одним з редакторів якого був Іван Франко, а коли 1899 року у Львові була заснована “Українсько-руська видавнича спілка”, то за ініціативою Івана Франка Стефан Ковалів упродовж декількох років видав дев’ять збірок своїх оповідань – “Громадські промисловці”, “Дезертир”, “Риболови”, “Похресник”, “Писанка”, “Чародійна скрипка”, “Щаслива бабуня”, “В остатній лавці”, “Образки з галицької Каліфорнії”.

Помер Стефан Ковалів 26 червня 1920 року й похований на одному з цвинтарів Борислава.

 

БОРИСЛАВ У ЖИТТІ СТЕФАНА КОВАЛІВА

 

Борислав, безперечно, відіграв ключову роль у становленні Стефана Коваліва як художника слова.

В оповіданні “Андрій Кременяк” він писав: “Борислав! Де вже той Борислав нині не знаний, в якім закутку світу? Маленьке підгірське сільце з мирними і звільненими з тяжкої неволі жителями змінилося протягом двадцять п’ятьох літ у великанське зборище шинкарів, гендлярів і обманців! Хитрістю і насильством видерли хліборобови прадідну його землю і його живцем поховали, як скотину під лісом... Трудно було опертися хитрим пройдисвітам, що приходили до хлопа вечором у гостину, перебрані за міністрів, генералів, а так, споївши легковірного хлопа, ставали його витязями. Два-три господарі, що зуміли прийти до маєтку, добилися до нього тільки тим способом, що стали оруддям нехриста, запроданцями свого брата! Вони-то, підкуплені жидами, йшли до своїх, нараджували ґрунта продавати. Мало тут первісних мешканців зістало, а й тих судьба достойна помилування; життя їх – то безвпинна боротьба з опирами і смоками, що ожидають їх погибелі. Дійсно, чоловік мусить подивляти, що ще нині тих кільканайцять господарів має хоч під лісом понад деброю свої смирненькі хатини й існує до якогось часу. Поглянеш з гори Городище на сей невеликий шмат землі, окритий низькими домиками, численними топільницями воску, сотками горбків, взнесених із викопаної землі, прислухаєшся тому постійному клекотові, пискові друків, машин, - здригнешся, мороз по тілі прошибне, землиця тая, кров’ю і потом руського хлібороба стілько разів скроплювана, сталася для нього гробом, а заробкевичови принесла міліони. До того то довела не лиш сама хитрість чужих, але також темнота і недбальство наших людей”.

Стефанові Коваліву боліла душа за простого чоловіка: “Християнин тут знищений морально і матеріально, гарує днем-ночею, наповняє кишені спекулянтів золотом, слухає зневаги на свою святу віру і жиє, ах! як жиє! Бо чи ж можна назвати життям сю дику сваволю тисячних мамок і жидівських служниць із чумаками і гонивітрами? А ті нечисті страви, напої, тую грязь з запліснілим ощіпком, чи ж можна назвати порядною поживою для чоловіка, що працює дванадцять годин під землею і більше?”.

Свої оповідання про Борислав Стефан Ковалів почав писати вже тоді, коли вийшли більшість оповідань Івана Франка бориславського циклу, його повісті “Boa constrictor” і “Борислав сміється”, які були неприхильно сприйняті. Можливо, саме тому, через солідарність з Франком, якого він поважав і любив як письменника, Стефан Ковалів вирішив продовжити його справу. Та й сам Франко закликав письменників писати про те, що тут відбувається, бо “Борислав стався для нього (народу – А.В.) осередком експлуатації у всіх можливих видах”. Прочитавши оповідання Коваліва про Борислав, Франко назвав його “нашим звісним письменником”.

Найбільш характерним з усього бориславського циклу Стефана Коваліва є оповідання “Добрий заробок”, головні герої якого Клин і Сук стають жертвами нещадної експлуатації в Бориславі й ледь живі повертаються додому.

Один з місцевих мешканців радить їм не найматись у Бориславі на роботу:

“- В лиху пору вибралися ви, людоньки, сюди, - сказав господар, укладаючий на гостинці камінє в стоси. – Краще вертайте мерщій додому, бо тут нема що робити. Дивіть, я, тутешній господар, не пішов би на сі заробітки, хоч би золоті гори обіцяли”.

Але Клин і Сук не слухають його, бо в рідному селі теж не мають як заробити. “Не слухайте дурного цивіля. Він нічого не знає, тут робота є, ще й яка”, - каже їм капрал Гаврило Хома, з яким вони разом воювали у Боснії. Але саме за його намовою позбулися свого одягу і ледь не загинули у шахті.

Стефан Ковалів описує нелюдські умови праці під землею: “В кошарі було щось аж п’ять шибів. Багато хлопів, покінчивши шихту, вилазило з-під землі на світ божий, позіставивши там протягом дванайцятьох годин кілька літ житя й найкращі сили животні; на їх місце лізли тепер нові ворохобники засмакувати їдкої замороки, що пече, золить очі гірше, ніж сок із терпибіди або вовчого молока”.

Клин і Сук не тільки позбулися свого доброго одягу й мало не загинули у шахті. Їм не заплатили ні копійки за каторжну працю, звинуватили у викраденні грошей, а в рідному селі, не впізнавши, бо так вони змінилися після бориславського “заробку”, мало не вбили, сплутавши з конокрадами.

 

МОСКВОФІЛ? АНТИСЕМІТ?

 

Письменники, сучасники Стефана Коваліва, критикували його за мову оповідань. Так, Михайло Коцюбинський у листі до Володимира Гнатюка, писав, що “мова їх (йдеться про збірку оповідань Стефана Коваліва “Громадські промисловці”– А.В.) вражає занадто локальним характером, і навіть мені, який вважає галицьку мову рідною, годі часом зрозуміти те, що пише в тих оповіданнях д.Ковалів”. На те ж саме вказувала Леся Українка в листі до Михайла Павлика. І справді, в оповіданнях Стефана Коваліва є чимало діалектизмів, вузьких професіоналізмів, просторічних виразів. А чого вартують фрази, взяті з лексикону цісарської армії! Однак письменник відображав мову народу і не мислив, що може описати простого чоловіка, який розмовляє вишуканою літературною мовою.

Некоректними є звинувачення Стефана Коваліва у москвофільстві. Він був українським письменником і у своїх творах захищав українця від чужинців.

Стефан Ковалів захоплювався силою художнього слова Лева Толстого. Услід за ним він пропагував терпіння і всепрощенство. Це добре видно в оповіданнях “Совість”, “Встріча під хрестом”, “Рішуча хвиля” та в деяких інших. Саме ці оповідання Стефана Коваліва підносилися на щит москвофілами. 1891 року москвофільське “Общество имени Качковского” видало “Повестки Льва Толстого, пересказанные для нашего народа, и Стефана Пятки”. Стефан П’ятка – це один із псевдонімів Стефана Коваліва. До цієї книжки увійшли оповідання Толстого “Где любовь, там и Бог”, “Илья Петрович” та деякі інші, а також оповідання Стефана Коваліва “Совість”.

Можна зрозуміти Стефана Коваліва, якого ніде не друкували, адже кожний письменник прагне побачити свої твори, донести їх до читача. Великого захоплення надруковане коштом москвофільсьского товариства в нього не викликало, хоча й тішило самолюбство, що його поставили в один ряд з Толстим. А коли вже Іван Франко долучився до друку оповідань Стефана Коваліва, москвофіли забули про бориславського письменника.

Не менш некоректним є звинувачення Стефана Коваліва в антисемітизмі. Він бачив реальне життя Борислава, бачив, як панівне становище в ньому зайняли євреї, які експлуатували українців. Будучи реалістом, письменник об’єктивно про це писав, інколи вдаючись до натуралізму.

Стефан Ковалів зазначав: “Нині Борислав має більше як дванайцять тисяч жителів самих синів Ізраїля, і ті мешкають у нужденних нехарних домиках та займаються промислом: багатші купчать, бідніші дозорцями над робітниками-рудниками, а дуже бідні полочуть віск земний, лізуть до штольні під землею і копають за воском” (“Світ учить розуму”).

У своїх спогадах Юліан Ковалів, син письменника, згадував: “Хата мого батька була для робітників і селян, для кожної вбогої людини завжди відкрита. Сюди щодня приходили робітники українці, поляки, євреї. І українець Олексівський, і поляк Каспшик, і єврей Брунеграбер – всі вони сідали біля столу батька і просили поради. І добра пам’ять про батька залишалась у всіх тих людей”.

В своїх оповіданнях “Добрий заробок”, “Волоцюга”, “На Дрімайловім пустарищу” та деяких інших Стефан Ковалів розповідає про початкові релігійні єврейські школи, так звані хедери. Більшість з них у Бориславі субсидувалась з фонду мільйонера-банкіра барона Гірша. Так, в оповіданні “Добрий заробок” письменник чітко визначає мету, якої хотіли досягнути в хедерах: учень “від чотирьох майже літ до п’ятнадцятьох учиться безперестанку, як має формами закону заслонятися проти самого закону”. Стефан Ковалів показує, як у хедерах виховували дітей у дусі релігійної нетерпимості до людей іншої віри, зокрема, до українців, навчали методам гендлярства, шахрайства, підступності.

Сутність ставлення Стефана Коваліва до євреїв висловив у “Літературно-науковому віснику” Осип Маковей. За його словами, письменник “описує, двома словами сказавши, визискувачів і визискуваних. Визискувачі – жиди, визискувані – руські господарі і робітники. На справу антисемітизму загалом можна всіляко дивитися, але про відносини жидів до руського народу в Галичині, мабуть, у нікого з галицьких русинів нема двох думок; є тілько одна – а вона така і в Ковальова, - що жиди поруйнували руські села і руйнують далі і селян, і робітників. Безсумлінні жиди і їх посіпаки, з одного боку, - темні, головно темні селяни з другого, отсе “герої” майже всіх оповідань Ковальова, не тілько бориславських. Одна сумна пісня, все повторювана, тілько з іншим змістом, повна ненависті до ріжнородних визискувачів руських селян, повна жалю до тих селян за їх темноту і непорадність, і милосердя над ними. Про свої чуття Ковалів, правда, майже ніколи не скаже, але се такий настрій у його всіх оповіданнях. Такий він і в бориславських”.

Стефан Ковалів був реалістом і об’єктивно ставився до євреїв, роблячи різницю між визискувачами і простими робітниками. Так, в оповіданні “Добрий заробок” українців від смерті рятують, власне, євреї: “В кошарі робили самі жиди. Вони, запримітивши замлілих хлопів, вхопили обох на коркоші, поотіпали ними, погонили у воздусі, а вкінці винесли прокоріцманих попід підлогу на вулицю й заткали отвір лепом, щоби котрого не скортіло вернутися по смерть до кошари. З трупом біда наверху: не дасться ні на віск перетопити, ні в кип’ячку, й ще видаток збільшається”.

Іменем Стефана Коваліва у Бориславі названа вулиця, його ім’я носить одна із місцевих шкіл. Мабуть, слід встановити літературно-педагогічну премію імені Стефана Коваліва, видати повне зібрання його творів, а приміщення міжшкільного комбінату повністю віддати під музей його імені. Слід вивести із забуття цього воістину європейського письменника.

Анатолій ВЛАСЮК



Создан 04 янв 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником