Вибори без вибору, або Що робити націоналісту?

 
 

Вибори без вибору, або Що робити націоналісту?




За великим рахунком, вибори 2012 року мало чим відрізняються від будь-яких інших виборів, які відбулися в Україні за роки незалежності. Це ті ж самі вибори без вибору.

Олігархічні клани розподілили між собою територію і промисловість, засоби масової інформації та політичні сили, понабирали собі менеджерів на кшталт президента і прем’єр-міністра – і керують задля власного задоволення. В людей складається ілюзія, що, голосуючи за ту чи іншу партію, вони роблять свій вибір. Насправді вибір за них зроблений давно, бо якщо глибше копнути, всі політичні сили схожі між собою, як брати-близнюки.

Найперша і найголовніша ознака схожості – це відсутність ідеології. В цьому сенсі “Батьківщина” абсолютно нічим не відрізняється від Партії регіонів, хоча люди вважають, що це опозиційні одна до іншої політичні сили. Просто за ними стоять різні олігархічні клани, хоча, якщо придивитися, і тут, і там бачимо знайомі обличчя, які не йдуть стінка на стінку, а дні народження то й взагалі разом святкують.

Помилковим є твердження, буцімто в Україні є дві ідеологічні партії – Комуністична і “Свобода”. Справді, ідеологічні принципи закладені в їхніх програмних документах, але комуністи мають таку ж належність до комуністичної ідеології, а “свободівці” – до націоналістичної, як морська свинка – до роду свинячих і моря. Лідери цих політичних сил використовують відповідно комуністичну чи націоналістичну риторики, але це про людське око і для непосвячених. Насправді ж між ними більше спільного, ніж відмінного, і ще невідомо, хто є, скажімо, більшим супротивником НАТО чи вступу України до Євросоюзу. Пересічний громадянин відповість, що комуністи, але програмні заяви лідерів “Свободи” затикають симоненків-мартинюків за пояс. Крайніми, як завжди, залишаються рядові прихильники комуністів і “свободівців”, які щиро вірять відповідно у комуністичну і націоналістичну ідеї, але наразі їхні лідери є для них кумирами.

Комуністична ідея в Україні могла відмерти ще минулого року, якби не бездарна політика Партії регіонів в економічній і соціальній сферах. Так звані реформи проводяться не для народу, а для олігархів, які “підгодовують”, в тім числі, й комуністів і “свободівців”. Фракції комуністів уже могло не бути в українському парламенті 2012 року, але, схоже, що декілька мандатів “вірні марксисти-ленінці” таки здобудуть. Розчарований виборець голосує не за комуністичну ідею, а за примарний ситий шлунок, який йому обіцяють забезпечити комуністи, для яких за класичним ленінським принципом, “чим гірше, тим краще”. До речі, й “свободівці” зробили соціальну складову чи не найголовнішою в своїй передвиборчій кампанії, похеривши в угоду їй національну ідею, так що матимемо в новому складі Верховної Ради України й націоналістичну і войовничу за формою, але не за змістом фракцію.

У важкій ситуації, як завжди, опиняються націоналісти. Я маю на увазі не той націоналістичний люмпен, який ходить у вишиванках, горлає на мітингах “Ганьба!” і “Слава Україні!”, а сам за шмат гнилої ковбаси продає неньку-Україну: служить злочинній владі, безбожно краде, вимагає хабарі, розв’язує меркантильні особисті проблеми й таке інше. При цьому я з великим пошанівком ставлюся до щирих українців, для яких вишиванка є символом незнищенності України, але вони стали заручниками і обставин, і політиканства тих, хто заробляє статки на цинічній брехні. Найбільше мені шкода думаючих людей, які прийшли до висновку, що лише українська національна ідея є єдиним шляхом до виходу України з кризи, наповнення нашого життя українським змістом.

Подібна дилема стояла перед націоналістами принаймні двічі: 1994-го і 2004-го, коли з великими сумнівами, але вони віддали свої голоси В’ячеславові Чорноволу і Вікторові Ющенку. Було зрозуміло, що ці демократи з соціалістичним мисленням ніколи не стануть націоналістами і не виборюватимуть незалежну Україну в націоналістичному значенні цього слова. Але десь жевріло сподівання, що відбудеться крен з позірного демократичного устрою до націоналістичного. Натомість побачили прагнення цих лідерів радше домовитися з неукраїнськими і антиукраїнськими силами, ніж вести з ними нещадну боротьбу. Все це виправдовувалося гостротою моменту, імовірністю втрати незалежності, а у випадку з Віктором Ющенком – ще й жадобою до власного збагачення.

Нині ми не маємо лідера, якого бодай умовно можна було би назвати не те що націоналістичним, а навіть демократичним. Іде гостра політична боротьба за виживання. Боротьба не на життя, а на смерть уже не у фігуральному, а прямому значенні цього слова.

Ну, не могли ж націоналісти голосувати за Кучму зразка 1999 року, бо в президенти ліз Симоненко. Якщо голосували, то вони не націоналісти. Ну, не могли ж націоналісти голосувати за Тимошенко в 2010 році, бо в президенти ліз Янукович. Якщо голосували, то вони не націоналісти. Ну, не могли націоналісти дослухатися до порад Ющенка голосували проти всіх. Якщо голосували, то вони не націоналісти.

Не будемо зараз зупинятися на тому, що раніше мав робити на виборах націоналіст. Зосередимо свою увагу на тому, що він має робити на виборах 2012 року.

Найперше і найголовніше – йти на вибори. За кого голосувати чи псувати бюлетень – це його особиста справа. Але йти треба, бо повинна бути відповідальність навіть за тих, кого не обрав.

Націоналіст повинен уважно придивитися до того кандидата в народні депутати на мажоритарних округах, хто, на його думку, найближче стоїть до української національної ідеї. Це може бути член націоналістичної організації, але бажано, щоби він відстояв доволі далеко від керівної верхівки тієї ж “Свободи” чи Конгресу українських націоналістів. Принаймні це дасть змогу виборцю “керувати” імовірним народним депутатом, а йому самому не потрапити під вплив керівників партії й автономно, наскільки це можливо в даному випадку, діяти у Верховній Раді України й особливо на своєму виборчому окрузі.

Але найголовніше, що вибори слід максимально використати для націоналістичної агітації, вкласти в руки імовірних кандидатів у депутати не лише націоналістичні гасла, а добитися внесення в їхні програми механізмів утілення цих націоналістичних гасел у життя. Це дасть змогу потім питати у народного депутата, а що ж він зробив для того, аби наповнити наше життя українським змістом. Потенційного кандидата не слід лякати відкликанням, бо механізму цього наразі нема і не буде, але той повинен зрозуміти, що не лише в Києві, а передусім на рідному окрузі йому не буде спокійного життя через відступництво. Головним у передвиборчій програмі обраного націоналістом кандидата має бути саме націоналістична, а не соціальна складова. При цьому слід виявити і хитрість, зважаючи на те, що більшість електорату ведеться саме на солодкі обіцянки щодо космічних зарплат і пенсій. Але завжди можна оцінити, чи справді цей кандидат сповідує українську національну ідею, чи просто хизується своїми предками-націоналістами, які віддали своє життя за незалежність, чи використовує націоналістичні гасла для розв’язання проблем особистих і своєї родини.

Я не можу давати рецептів, за яку партію голосувати, бо це справа совісті кожного націоналіста. Зауважу лише, що жодної націоналістичної партії в Україні нині не існує, а ті, що вважають себе такими, насправді здійснюють анти-націоналістичну політику.

Вибори 2012 року не лише для націоналістів, але й для усіх українців будуть виборами без вибору, бо змагатимуться не ідеології, а брехливі політикани. Переможе той, хто більше наобіцяє нещасному виборцю. Говорити про націоналістичну свідомість населення, яке не бачить себе великим українським народом, наразі не доводиться. Ми вкотре приречені на бунт, який чомусь свого часу назвали Помаранчевою революцією.

Українська Революція, за Степаном Бандерою, таки відбудеться. Чим далі націоналісти відтягують її в часі, тим важчою вона буде. Жорсткі обійми Путіна, який хоче задушити Україну, зроблять стихійними націоналістами навіть тих, хто жахається нині самого наймення бандерівець. Чим більше режим Януковича буде окупаційним стосовно України, тим швидше прокинеться інстинкт самозбереження українців і представників інших національностей, які тут живуть. Тоді я не заздрю ні тим, хто задумав зробити з України колонію, ні тим, хто ревно прислужував колонізаторам. Українець зробить свій остаточний вибір.

 

Анатолій ВЛАСЮК    



Создан 09 янв 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником