Тустань № 5

 
 

Тустань № 5




Читайте tustan.info - сайт газети “ТУСТАНЬ” 

 

N5 (586) 16 - 22 лютого 2012 року Ціна 1 гривня 

 

www. tustan.info; е-mail:vlasjuk60@rambler.ru; тел. 067-3678019 

 

ЧИТАЙ “ТУСТАНЬ” В ІНТЕРНЕТІ на сайті tustan.info (вхід через браузер). Або наберіть “газета Тустань” в Google. Заходьте, реєструйтесь, коментуйте, розкажіть друзям. На сайті вміщено чимало матеріалів, які не ввійшли до номерів газети.

 

ЧИТАЙТЕ СЬОГОДНІ

 

ТАРАС ВОЗНЯК: “КРИЗА ДОВІРИ Є ОДНІЄЮ З ОСНОВНИХ ПРОБЛЕМ У НАШОМУ СУСПІЛЬСТВІ” -  2 СТОР.

НІЧНІ ВІЗІЇ АНАТОЛІЯ ВЛАСЮКА, АБО ХТО І ЧОМУ ЗНЯВ МИХАЙЛА ВАВРИНА? - 3 СТОР.

МИХАЙЛО СЕНДАК - СТЕПАН МАКАР: ОДНА ГОЛОВА ДОБРЕ, А ДВІ КРАЩЕ - 4 СТОР.

 

НОВИНИ

 

СЬОГОДНІ, 16 ЛЮТОГО, має відбутися чергове засідання Дискусійного клубу. Темою розмови стане соціально-економічна криза на Дрогобиччині й шляхи виходу із неї.

АНДРІЙ СПАС позбувся посади завідувача відділу культури Бориславської міської ради, а сам відділ ... ліквідували. Про це він мав розповісти вчора, 15 лютого, на прес-конференції.

РОМАН МОРЯК продав кав’ярню “Надія”, яку купив буквально декілька місяців тому. В міській раді його характеризували як ефективного менеджера, який вдихне нове життя в цей заклад. З’ясувалося, що мова йде про звичайну оборудку, аби жоден суд не міг повернути приміщення до комунальної власності міста.

РОМАН СОЛОВЧУК, редактор “Нафтовика Борислава”, програв суд і змушений був поновити на роботі літредактора Ніну Чернишову. Нині суд вирішить питання щодо морального та ма-теріального відшкодування.

 

 

ЧИ СТАНЕ ОЛЕКСІЙ РАДЗІЄВСЬКИЙ НАЙКРАЩИМ МІСЬКИМ ГОЛОВОЮ ДРОГОБИЧА?

 

 

 

Газета “Тустань” уже повідомляла, що за підсумками загальнонаціональної програми “Людина року-2011” Олексій Радзієвський став одним із претендентів на лауреатське звання “Міський голова року”.

Ця новина викликала, м’яко кажучи, здивування з боку багатьох дрогобичан – навіть тих, хто свого часу голосував за нинішнього мера, а нині розчарувався в ньому, в його діях і бездіяльності. Більше того, містом почали гасати чутки, буцімто Олексій Васильович через одного впливового чоловіка передав відповідну суму грошей, аби потрапити до числа претендентів. А на тлі повідомлень засобів масової інформації про тотальну купівлю посад, звань і нагород люди вже сприймають подібне як істину в останній інстанції, хоча не завжди чутки відповідають дійсності.

Звичайно, можна казати, що нема пророка у своїй вітчизні, а можна задатись елементарним питанням: а що ж такого величного зробив Олексій Радзієвський для Дрогобича, аби претендувати на лауреатське звання “Міський голова року”? Або ще гостріше: де ваша совість, Олексію Васильовичу, що ви не відмовляєтеся претендувати на лауреатське звання “Міський голова року”?

Перше, що спадає на думку, - це порівняння Дрогобича з сусіднім Стриєм. Тамтешнього міського голову вже обирають вчетверте. Стрий виглядає цілком європейським містом – на відміну від Дрогобича. Наші сусіди, мабуть, і не пам’ятають, що таке, скажімо, погані дороги. Але їхній міський голова чомусь не претендує на лауреатське звання “Міський голова року”. Мабуть, не має достатньої кількості грошей, аби їздити до Києва, виступати на різних телеканалах, як це нещодавно зробив Олексій Радзієвський.

По-друге, дрогобичани ще не встигли забути провальну політику Олексія Радзієвського щодо Євро-2012. Попри гучні обіцянки й бадьорі рапорти маємо плачевний результат: Дрогобич виключений зі списку міст, які прийматимуть цьогорічний чемпіонат Європи з футболу. Громаді слід достеменно розібратися, хто винен у цьому і яка роль Олексія Радзієвського в фіаско, але факт залишається фактом.

На слуху в дрогобичан сумнівна приватизація об’єктів комунальної власності, роздача депутатам міської ради земельних ділянок в обмін на їхнє лояльне ставлення до міського голови, недемократичне прийняття рішень на сесіях і таке інше. Вже цього для совісного чоловіка було би достатньо, аби сидіти тихенько і не пхатися до Києва напередодні парламентських виборів. А то складається враження, що Олексій Радзієвський намагається сподобатися Вікторові Януковичу (аякже: найкращий міський голова!) та ще й висунути свою дорогоцінну кандидатуру в списки кандидатів у нардепи.

Мені здається, що Олексій Радзієвський грає непритаманну йому роль. Не таким він був під час своєї попередньої каденції та й навіть у передвиборчій гонці 2010 року. Ніби хтось його підмінив. Або найгірші риси, притаманні Олексієві Радзієвському, які він ретельно приховував, так і поперли з нього. Маска знята, і лукавий підло нашіптує: дивіться, ось я, справжній!

Найважчим завжди є випробування владою. Дрогобичани мусили обрати міським головою Миколу Гука, аби переконатися, хто ж він є насправді. А так би залишився Микола Петрович національним героєм, творцем “Просвіти” в Севастополі й української газети в Криму. Ні, поплутав його лихий, підказав підленько, що слід балотуватися на міського голову Дрогобича. Те саме маємо з Романом Калапачем. Стебничани обрали його міським головою, а на наступних виборах він набрав лише 77 голосів. Вивішував 1972-го року національний прапор, а тепер у свідомості багатьох залишиться “Ромком-калькулятором”. І народні прізвиська ніхто не відмінить!

Я й досі думаю, навіщо було Олексієві Радзієвському пхатися в міські голови Дрогобича? Не інакше як лихий поплутав! Тепер дрогобичани його відверто бештають, як хлопчиська. “Постраждали” і його радниця Віра Байса, і секретар міської ради Тарас Метик, бо люди остаточно переконалися, хто є ху.

Олексій Радзієвський переконаний (і підлабузники в цьому його підтримують), що вдалося досягти позитивних змін від того часу, коли команда нинішнього міського голови прийшла до влади. Насамперед говорять про налагодження системності в роботі, максимально конкретної визначеності в діях усіх служб, підрозділів і кожного окремо взятого чиновника, що, відповідно, передбачає жорстку відповідальність. А ще Олексій Радзієвський тішиться тим, що вдалося кардинально реформувати житлово-комунальне господарство, причому деякі затяті підлабузники стверджують, що зроблено це вперше в Україні.

На жаль, це все не відповідає дійсності. Радикальне скорочення в ратуші, про яке говорив міський голова, загальмоване. Навпаки, набирають нових працівників. Витрати на зарплати зростають, а ефективності й результативності в роботі чиновників не видно. Персональна відповідальність за створення робочих місць, про що розпинався Олексій Радзієвський у передвиборчій кампанії, відсутня, як відсутні й ці нові робочі місця. Що стосується реформ у житлово-комунальній сфері, то з трьох ЖЕКів зробили одне ЖЕО, а суттєвого поліпшення в обслуговуванні й розв’язанні господарських проблем дрогобичани не відчули.

Як на мене, найбільшою трагедією Олексія Радзієвського є те, що навколо нього нема тверезих людей, які би прямо в очі розповіли йому про реальний стан речей. Складається враження, що найближче оточення найбільше його і підставляє, бо нерозв’язані дрогобицькі проблеми великою мірою залежать від непрофесіоналізму, хамства і здирництва чиновників. Олексій Васильович цього не бачить? А якщо бачить, то чому не вживає заходів? Чи йому подобається, коли підлеглі лестять і стеляться під нього? Слабка ж тоді у нього влада…

Можна бути наполегливим у досягненні своєї мети, а можна бути впертим. Схоже, саме впертість не дозволяє Олексієві Радзієвському зупинитися. Прикладом цьому є його нещодавнє інтерв’ю на телеканалі “Алсет”. Негострі запитання, “потрібні” дзвіночки у студію, сумнівне голосування – все це наштовхує на думку про несерйозне ставлення до Олексія Радзієвського, підігравання йому. Мовляв, чим би дитина не тішилася, лиш би не плакала. Невже Олексій Радзієвський не вважає себе серйозним бійцем? Невже подібне ставлення не ображає його?

Найбільше шкодить Олексієві Радзієвському брехня. Професійний брехун повинен мати феноменальну пам’ять, аби пам’ятати, що він уже збрехав. Олексій Радзієвський – брехун непрофесійний, а тому пам’ять часто зраджує йому.

Ось і під час інтерв’ю на “Алсеті”, він, наприклад, однією з причин занепаду промислового виробництва в Дрогобичі назвав те, що підприємства належать приватним власникам. Але ж у виборчій програмі обіцяв, що підніме ці підприємства з колін, заручившись підтримкою Кабінету Міністрів. Невже тоді не розумів гостроти проблеми? І що скаже, наприклад, працівникам нафтопереробного заводу, які голосували за нього, а тепер залишилися без роботи?

Олексій Радзієвський навчився постійно обіцяти, причому обіцянки множить з місяця в місяць, особливо не турбуючись про те, чи вдалося їх виконати. Подібна технологія зрозуміла: головне, запудрити мізки, відволікти людей від насущних проблем, пообіцяти їм світле майбутнє – а там хоч трава не рости.

Скажімо, постійно лунають обіцянки про сміттєпереробний завод. То інвестори змінюються, немов шкарпетки, то нема потрібної земельної ділянки, то ще якісь проблеми виникають, - а заводу нема, хоча, якщо вірити передвиборчій обіцянці Олексія Радзієвського, він мав би запрацювати вже цього року.

Ось так Олексій Васильович і вішає локшину на вуха дрогобичан, а тепер хоче це зробити у всеукраїнському масштабі. Так, на п’ятому каналі, він запевнив, що за нього проголосувала більшість дрогобичан, хоча мова йде лише про 17 відсотків.

У мене немає сумнівів, що Олексій Радзієвський тупо гнутиме свою лінію. В нього нема виходу. До цього його зобов’язує агресивна меншість, яка захопила владу в Дрогобичі. Брехня й обіцянки множитимуться в геометричній прогресії, а громада шкробатиме потилицю: бляха-муха, знову не того обрали…

 

Анатолій ВЛАСЮК 

 

ВІКТОРІЯ СТАРОДУБ: “Якщо є якась добра справа для Стебника, Партія регіонів може голосувати в унісон зі “Свободою” 

 

 

 

Вікторія Стародуб працює адміністратором Стебницького ринку. Свого часу вона була активісткою “Нашої України”, а потім перейшла до Партії регіонів і стала депутатом Стебницької міської ради від цієї політичної сили.

 

“мені сподобалась дисципліна”

 

- Пані Вікторіє, так чому так сталося, що Ви поміняли партійні прапори?

- Знаєте, коли ви так говорите, то в мене складається враження, що я була не просто членом партії, а якимось сильним політичним діячем. Усе набагато простіше. Слід згадати 2004 рік, коли я була студенткою Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка.  Це був час, коли, мабуть, кожний із нас вірив у Ющенка. Я була членом виборчої комісії, багато моїх знайомих були в “Нашій Україні”. Мене не те що загітували туди, я сама пішла. Спочатку я вірила, а потім прийшло розчарування в цій політичній силі.

- І з чого почалося це розчарування?

- Ви, мабуть, пам’ятаєте спробу рейдерського захоплення нашого ринку. За цією оборудкою, що не вдалася, стояв тодішній секретар Стебницьої міської ради й одночасно лідер “Нашої України” в нашому місті Геннадій Куцан. А потім була епопея з поверненням Романа Калапача на посаду міського голови Стебника. Великою проблемою для стебничан було  вивезення сміття. Я багато виступала з цього приводу на різних зібраннях. Тоді ж познайомилася з головою Дрогобицької міської організації Партії регіонів Сергієм Гориславським, який запропонував звертатись до нього, якщо виникнуть якісь питання. Він тоді теж активно займався розв’язанням цієї проблеми. Купа сміття була біля будинку на вулиці Степана Бандери, 4, де я мешкаю. Я звернулася до Сергія Гориславського, він допоміг вивезти сміття. Знаєте, я повірила цій людині.

- А, може, “Наша Україна” Вас просто недооцінила, не використала Ваших здібностей, а Партія регіонів змогла знайти до Вас підхід?

- Можливо. Геннадій Куцан бачив у мені лідерські здібності, але не дуже давав “виступати”, кажучи, що я “необтесаний діамант”. Я ж хотіла щось робити, у всьому брати участь. А Сергій Гориславський побачив у мені цю родзинку, запросив у партію, я проводила різні акції. Він мене вивчав тривалий час, потім запросив працювати у штабі Януковича під час виборчої кампанії.

- Що Вам сподобалось у Партії регіонів?

- Якщо говорити про той час, коли я стала членом Партії регіонів, то мені сподобалась дисципліна. Мені подобається Сергій Гориславський як лідер. Я просто в захваті від Петра Івановича Писарчука, керівника обласної організації Партії регіонів. Це людина, яка має здатність зрозуміти кожного. Він, мені здається, знає особисто кожного члена партії. Мені подобається, що тебе завжди тут вислухають, можуть вирішити багато справ. Бо як буває: заходиш в тупик, рішень не дають. А Партія регіонів вирішує все до кінця. І тому я пішла до цієї політичної сили.

- А зараз Ви не розчарувались в цій партії?

- Якщо чесно, незважаючи на всі ці перипетії, реформи, що проводяться, я не розчарувалась у Партії регіонів. Ясно, що не все так гладко, як би мало бути, є десь незадоволення, але розумієш, що все-таки, напевно, щось робиться. Головне, повторюю, є дисципліна. Наприклад, взяв хабар – у тюрму!

- А як до зміни Вами партійних кольорів поставилися люди, які Вас оточують?

- Я ще раз повторюю, що не була великим лідером у “Нашій Україні”. Просто була в тіні, рядовим членом. Тому мій перехід до Партії регіонів не відіграв жодної ролі, не змінив ставлення до мене з боку моїх друзів і знайомих. Чому на наших теренах не люблять Януковича? В кожного своя думка. Ось я зараз в депутатському корпусі, де є представники різних політичних сил. Але ніхто мене не сприймає як якусь яру регіоналку, прихильницю Януковича. Мене насамперед сприймають як Вікторію Стародуб, до мене нормально ставляться, маю прекрасні стосунки практично зі всіма депутатами. Якщо є якась добра справа для Стебника, Партія регіонів може голосувати в унісон зі “Свободою”, з іншими політичними силами.

 

“Ми хотіли показати зуби Дрогобичу: чому від нас хочуть забирати те, чого ми й так не маємо?”

 

- Що Ви як депутат Стебницької міської ради особисто зробили за рік для виборців? 

- Найбільше до мене було звернень з боку виборців щодо проблем житлово-комунального господарства. Намагалася в міру можливостей ці проблеми розв’язувати. Вдалося прийняти декілька позитивних рішень. Зокрема, мова йде про перекриття дахів, ремонту під’їздів і таке інше. Це, я вважаю, мінімальне. Щось такого вагомого, що би я зробила, заявляю чесно, нема. Обманювати вас немає сенсу.

- А що фракція зробила? Все-таки три чоловіки.

- Уже не три. Ігор Сушицький був виключений із Партії регіонів. Нас залишилося двоє, хоча Микола Іванович Гориславський – позапартійний. Тобто такої як фракції у нас нема. Мені здається, що всі депутати більше всього намагаються розв’язати проблеми житлово-комунального господарства, бо це зараз болюче питання.

- Ви в опозиції до стебницької влади чи належите до більшості?

- Та певно, що я більшість! Звичайно, не завжди рішення сесії є такими, як би хотілося бачити. Наприклад, приймали бюджет Стебника. Не додали грошей із Дрогобича. Перший раз більшість не проголосувала за такий бюджет, я теж була в їхньому числі. Ми хотіли показати зуби Дрогобичу: чому від нас хочуть забирати те, чого ми й так не маємо? Можна багато говорити, що ніби Дрогобич нам допомагає. Але що він нам допомагає? Потім була позачергова сесія. Депутатів переламували, вмовляли. Коли дійшло до голосування, я одна була проти.  Принаймні показала свою позицію, своє “я”. А так усі вирішили: дають на 300 тисяч гривень менше - нехай так буде. А мені здається, що з такими втратами дійде до того, що на другий рік дадуть ще менше, через рік – ще менше, а потім Стебник лишиться сам по собі. Він і так зараз ні місто, ні село. А по інших питаннях, які мають принципове значення для Стебника, я голосую так, як і більшість. Перед цим вивчаю питання, вникаю в нього, консультуюсь з юристами. Намагаюсь завжди підтримувати міського голову. Василь Федорович Пецюх – хороша людина, але хороша людина не є професією. Якби він був трохи жорсткішим, може, воно би інакше було. Я стараюся триматися берега правильного. Є в нас депутати, які вже декілька скликань, вчуся від них.

- Чи пішли би Ви зараз у депутати?

- Єдина людина, яка не хотіла, щоби я йшла в депутати, був мій чоловік. Я тепер розумію його позицію. Адже щораз чуєш – чи в маршрутці, чи в магазині, чи просто йдеш по дорозі – ось, мовляв, та міська влада, ті депутати нічого не роблять. І розумієш, що не можеш нічого зробити. Не можеш зробити ту дорогу, не можеш змусити перевізників їздити вчасно, не можеш викликати із Дрогобича машину, щоб розчистила дорогу чи вивезла сміття й таке інше. А тебе ще й питають: а що ти зробила? Ніби десь телефонуєш, ніби з якимось начальством домовляєшся, а в результаті – нуль. Чому так? Бо місто не має свого статусу. Я вважаю, що нам взагалі треба працювати над тим, щоби ми були містом обласного значення, а ще краще – районного, тому що райони дуже гарно спонсоруються. В мене таке враження, що депутати ось так п’ять років сидять і собі думають: може, хтось щось собі купить, може, хтось щось собі продасть, може, хтось просто попіариться, бо я депутат, - і десь у цьому є розчарування. Хоча мені подобаються окремі депутати як лідери, як оратори, бо бачиш, що вони хочуть щось зробити. Не раз буває так, що витягнеш свої гроші і даш, аби зробили, бо кудись іти, просити не випадає.

- Чи знайшов міський голова спільну мову з депутатами?

- Він міг це зробити від самого початку. Я йому казала: Василю Федоровичу, ваша помилка в тому, що після прийняття присяги ви не згуртували всіх депутатів. А так вийшло, що ця більшість була окремо, а міський голова теж окремо. І з того пішов, мені здається, найбільший розкол. Ніби його розумієш, його слухаєш, іноді думаєш, що і я би поступила так на його місці, коли нема грошей. Але, наприклад, задаю на розминці прості питання: там щось перекрити, щось зробити – він каже: “Добре”, і воно залишається на тому рівні “добре”.

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

(Далі буде)

 

МИХАЙЛО СЕНДАК - СТЕПАН МАКАР: ОДНА ГОЛОВА ДОБРЕ, А ДВІ КРАЩЕ

 

 

 

Минулого року Постановою Кабінету Міністрів України були створені громадські ради при міських головах і держадміністраціях. Відразу було видно, що це мертві утворення, бо влада узурпована в руках окремих людей, а громадянського суспільства нема.

У Дрогобичі справа дійшла до абсурду. Міський голова Олексій Радзієвський поставив ультиматум перед членами громадської ради: або оберете головою пана Швадчака, або інший голова сидітиме в мене в приймальні три місяці, і я його не прийму. Як кажуть, класика бюрократичного жанру. Навіть ті, хто повірив, що через громадську раду можна донести до влади бачення проблем з боку громади (наприклад, Святослав Сурма, Богдан Юзефів, Ірина Дзюрах та інші), а тому ввійшов до цієї організації, доволі швидко розчарувалися в її діяльності. Інакше й бути не могло, бо не можна нове вино наливати в старі міхи. Про це ще в Біблії сказано.

У Дрогобицькому районі громадську раду очолив Степан Макар. За його словами, у своїй роботі він знайшов цілковиту підтримку з боку голови райдержадміністрації Михайла Сендака. І хоча позірно районна влада прислухається до рекомендацій громадської ради, насправді маємо той самий результат, що й в Україні в цілому: громадські ради не стали ні альтернативою владі, ні органом, здатним продукувати конструктивні ідеї, до яких би влада прислухалася.

Минулого четверга, 9 лютого, відбулося чергове засідання громадської ради при Дрогобицькій районній державній адміністрації. Прибуло лише декілька її членів, але завітав Михайло Сендак.

На розгляд було винесене питання про стан соціально-економічного розвитку району, з яким доповідала начальник економічного відділу райдержадміністрації Ярослава Ковтик. За задумом Степана Макара, мова мала йти про публічне обговорення цієї проблеми напередодні колегії райдержадміністрації та сесії районної ради.

Проте присутність Михайла Сендака поламала всі плани керівника громадської ради. Він запропонував спочатку задати питання голові райдержадміністрації, а вже потім розглядати саме питання. Безперечно, можна говорити про зайнятість Михайла Сендака і ввійти в його положення, бо незабаром мала відбутися чергова нарада з його участю, а можна казати й про підлегле становище громадської ради щодо голови райдержадміністрації, хоча формально цього в постанові Кабінету Міністрів нема.

Але менше з тим, бо кожний діє так, як вважає за потрібне, хоча, як на мене, Михайло Сендак мав би добути засідання громадської ради до кінця, раціонально спланувавши свій робочий час. Якщо, звичайно, громадська рада є серед пріоритетів його діяльності, а не формальним придатком райдержадміністрації.

І хоча Михайло Сендак говорив важливі речі, формально все звелося до його діалогу з членом громадської ради Тимофієм Хащівським, відповідальним за пресу. Журналіст нагадав суперечливе і скандальне положення про те, що “зайві” землі переходять у розпорядження голів райдержадміністрацій, як цього вимагає один з документів Верховної Ради.

Михайло Сендак заперечив, що принаймні до кінця цього року подібна норма не діятиме, а там буде видно. Натомість він зробив акцент на необхідності затвердження до кінця цього року генеральних планів у кожному селі, бо коли нема цього документу, то село йде на вимирання. Запропонував він і механізми розв’язання цієї проблеми, зауваживши, що є державна програма спів-фінансування, за якою сільрада платить лише частину коштів за виготовлення документації, а решту доплачує держава. Вартість в залежності від села складає від 77 тисяч гривень до 150 тисяч. Чималенько, так що великі ділянки землі надійдуть у розпорядження голови райдержадміністрації вже найближчим часом, бо навряд чи всі війти зуміють вибити кошти для генпланів. Чи не матимемо ще одну корупційну схему в районі, яку вже ламатиме наступний представник президента?

За його словами, війт “отримує стільки ж, скільки голова райдержадміністрації”, то й відповідальність повинен мати теж. “Треба не спати, вишукувати гроші”, - наголосив Михайло Сендак і, звичайно, не міг оминути свого давнього опонента Михайла Задорожного. За його словами, райспоживспілка орендує в районі 9,6 гектара землі, а платить трохи більше, ніж за пів-гектара. Ось, мовляв, де є резерви для війтів щодо наповнення сільських скарбниць.

Степан Макар запропонував, аби і на колегії райдержадміністрації, і на сесії районної ради внесли від імені громадської ради в план соціально-економічного розвитку пункт щодо необхідності генплану в кожному селі. Він же наголосив на тому, що навчальні заклади не готові до роботи в зимовий час, бо в школах фактично нема чим палити. Михайло Сендак запевнив, що дрова і вугілля завезені в кожну школу, їх вистачить до кінця квітня, якщо зима лютуватиме на наших теренах. Запитується, а чому цього не зробили раніше, і деякі школи відміняли навчання, бо не було вугілля. Та й зима почалася порівняно пізно. Великі питання виникають і щодо якості вугілля, бо необхідна кількість ніби є, а тепла в школах нема. Як державний (саме державний!) службовець високого рангу, Михайло Сендак мав би про це дбати.

Уникнув голова райдержадміністрації й відповіді на запитання Степана Макара щодо фірм з інших областей, які працювали в минулі роки в галузі освіти на Дрогобиччині. Податки, звісно, оминали наші терени. Михайло Сендак заявив, що відповідає за себе й дії своєї команди з 7 липня 2010 року, коли був призначений на посаду. Що ж, виходить, як людина Системи, він і надалі змушений буде терпіти діяльність інших фірм на наших теренах, якщо цього забажає Партія регіонів, членом якої він нещодавно став? А наші фірми бідуватимуть і надалі.

Михайло Сендак задоволений тим, що за соціально-економічними показниками Дрогобиччина перемістилася з 18-го на 9-те місце за підсумками минулого року, але промовчав, що у районі найнижча в області зарплата. Також район посідає останнє місце в області по збору податків до місцевого бюджету і є єдиним на Львівщині, де скоротились обороти роздрібної торгівлі.

У своєму виступі щодо проекту плану соціально-економічного розвитку Дрогобиччини на 2012 рік Ярослава Ковтик говорила про те, що минулого року було зареєстровано чотири промислових підприємства, з них два недіючі. В цілому рівень промислового виробництва впав на 20 відсотків. “Фактично розвитку промислового виробництва на 2012 рік не плануємо”, - підкреслила вона. Щоправда, є підприємці з Меденич, які виробляють пластикові вікна. Якщо вдасться долучити їх до промислових підприємств, ріст буде.

Ріст сільськогосподарської продукції склав 1-2 відсотки. Поза тим майже наполовину скоротилося виробництво яєць.

Реалізовувались на Дрогобиччині й державні та районні цільові програми. За словами Ярослави Ковтик, 2012 рік буде критичнішим, ніж попередній. Основну ставку в районі зроблять на ріст рослинництва й м’ясо-молочної продукції. Фермерське господарство в Почаєвичах започаткувало вівчарство, залучаючи до цього іноземний капітал. Про це газеті “Тустань” два тижні тому в своєму інтерв’ю розповів голова Дрогобицької районної ради Михайло Сікора.

Ярослава Ковтик сказала, що цього року на Дрогобиччині запроваджуватимуть канадський (покращення пасовиськ) і данський проекти (садівництво і ягідництво).

Усього від підприємництва було отримано 18 відсотків районних доходів, що не є уже й так мало. А ось на ремонт комунальних доріг витратять лише півтора мільйона гривень, хоча минулого року на це пішло 2,4 мільйона.

Загалом засідання громадської ради при райдержадмінстрації справило двояке враження. З одного боку, вже не дивує пасивність і низька активність членів цього утворення, а з іншого – вражає намагання Степана Макара вдихнути нове життя у фактично мертвонароджене дитятко.

Наступне засідання має бути присвячене розгляду екологічних проблем Дрогобиччини. Сподіваємось, що і членів громадської ради на ньому буде більше, і питання вивчене грунтовніше.

 

Анатолій ВЛАСЮК  

      

ТАРАС ВОЗНЯК: “криза довіри є однією з основних проблем у нашому суспільстві”

 

 

Пропонуємо вашій увазі ексклюзивне інтерв’ю редактора культурологічного журналу “Ї” Тараса Возняка газеті “Тустань”.

- Пане Тарасе, Ви часто потрапляєте під обстріл “Свободи”. Як Ви ставитеся до тих звинувачень, які лунають на Вашу адресу?

- Розумієте, кожне суспільство демонструє свою життєвість лише тоді, коли воно здатне дискутувати, а не пожирати саме себе. Що стосується тієї дискусії, яка йде не лише від “Свободи”, а й з боку інших людей, то мені здається, що реанімовувати ідеологічні стереотипи тридцятих років, котрі насправді призвели до не дуже успішної української політики, просто не варто. Так само не варто показувати українське суспільство нетолерантним суспільством, котре відроджує ті ж практики тридцятих років. Не всі, звичайно, у “Свободі” поділяють крайні праві погляди. Успіх “Свободи” на останніх виборах пояснюється значною мірою тим, що, по-перше, в нашому суспільстві немає іншої національно зорієнтованої альтернативи, якоїсь притомної, а, з іншого боку, маємо досить жорсткий антиукраїнський         пресинг. І тому велика кількість притомних людей згуртувалася довкола “Свободи”. Але, на жаль, крім них, у “Свободі” є крайнє радикальне крило, котре радше дискредитує національну ідею і націоналістичну ідею, ніж її просуває. Це крило, мабуть, і є предметом моєї критики. Я вважаю її цілком слушною, якщо ми хочемо, щоби Україна далі існувала в тих кордонах, в яких вона зараз є.

- Чи підтримуєте Ви ті ідеї, які були висунуті ініціаторами “Першого грудня”? Як Ви думаєте, чи переросте ця ініціатива в Громадянський рух, як колись Народний рух України об’єднав чимало людей?

- Ініціатива “Перше грудня” все-таки має інші формати, іншу мету. Мені здається, що він заповнив те порожнє місце, якого в нашому суспільстві не було. Це порожнє місце, що називається в хорошому сенсі слова авторитетних людей – людей, котрі ще зберегли і мають совість. Пройшовши важкий життєвий шлях, вони не схибили. Таким людям можна довіряти. Мабуть, криза довіри є однією з основних проблем у нашому суспільстві. Чому всі ці наші лідери, які, ледве вилупившись, намагаються вести великі маси народу, не отримують підтримки? А в чому гарантія того, що вони не схиблять, не заведуть нас на манівці? Це вже було стільки разів за двадцятилітню історію незалежності України. А ці люди – кардинал Гузар, Мирослав Маринович, Євген Сверстюк – не мають резону чи сенсу щось вигадувати на цій дорозі. І тому їм вірять. Інше питання, наскільки те, що вони скажуть, може бути введене в життя? На те потрібні політичні механізми, партії, громадські рухи і таке інше. Ці люди задають тільки тон у суспільстві, тон камертону, бо насправді якогось авторитетного, щирого і совісного слова в Україні останніми роками чути не було. Вони першими подали цей голос – мені так здається.

- Як Ви ставитеся до того, що Бориса Олійника висунули на Нобелівську премію з літератури? І хто з українських письменників, на Вашу думку, міг би бути лауреатом?

- Звичайно, це безглуздя, тому що Борис Олійник у комуністичні часи був такий собі посередній поет, не скажу що поганий, але з комуністичним переконанням. Висунення на Нобелівську премію посередності просто смішне. Звичайно, що в Україні є люди, котрі варті тієї премії. Інше питання, що практично українська література не перекладається ні англійською, ні якими іншими мовами. А без цього жодне здобуття цієї премії неможливе, тому що люди інших країн просто засадничо не знають, що взагалі існує українська література як така. Навіть якщо перекладено щось, то ці переклади є малодосконалими. Для того, щоби прозвучав хороший поет, його повинен перекласти поет геніальний. А цього поки що немає.

- Чому “Ї”, а не якась інша літера, в назві Вашого журналу? Ви хотіли, щоби була українська літера? Це як тепер з’явилася книгарня “Є”?

- Журнал “Ї” з’явився років за тридцять до книгарні “Є”. В свій час наше видання з’явилося значною мірою, я так думаю, просто як естетична забава. У радянський час називати журнал незалежним, націоналістичним, культурологічним якось не випадало. Навіть за таке слово – культурологічний – міг добряче дістати по голові. Українське дійсно було в ньому. Принаймні літера “ї” є в слові “Україна”.

- Яке важливе запитання я Вам не задав? Сформулюйте його, будь ласка, і самі дайте на нього відповідь.

- Якщо говорити про ваші регіональні справи, то мені здається, що найістотнішим, що вас чекатиме в 2012 році, - не знаю, як ви до цього ставитеся, - це є 120-річниця від дня народження Бруно Шульца. Ця постать для світу незаперечна, для багатьох дрогобичан контраверсійна. Багато хто не може зрозуміти, чому, власне, Бруно Шульц, якщо у нас є свій Іван Франко, - і таке інше. Але потрібно помаленьку переходити від логіки “або Шульц – або Франко” до логіки “і Шульц, і Франко”. Якщо ми замість “або” поставимо “і”, то все стане на свої місця. Дрогобич, власне, багатий цими двома величезними титанами, котрі зробили його славним у цілому світі.

- Бруно Шульцеві журнал “Ї” свого часу присвятив спеціальний номер. А коли видасте номер, присвячений Іванові Франку?

- А ми видали таке число, ніхто майже не зауважив, позаминулого року. Воно називалося “Галицький усесвіт”. Ми спробували показати соціальні типажі часів Франка. Там є багато кусків з його текстів. Наприклад, є описи професора, бо ми дуже часто знаємо, як виглядає професор у Лондоні чи Санкт-Петербурзі, але не маємо візуальної картинки того, як виглядав пан професор у Дрогобичі чи у Львові. Ми, власне, вирішили до цього повернутися.

- Чи писали Ви колись художні твори?

- Художніх творів я не писав. Це не моє.

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

НІЧНІ ВІЗІЇ АНАТОЛІЯ ВЛАСЮКА, АБО ХТО І ЧОМУ ЗНЯВ МИХАЙЛА ВАВРИНА?

 

 

 

Кожному вночі щось сниться. Ось і я спостерігаю за власними нічними візіями.

Наснилося мені, що коли з посади голови Дрогобицької міської організації партії “Батьківщина” зняли Михайла Ваврина, то причетними до цього виявилися Олексій Радзієвський, Роман Гамаль, Богдан Волошин, Володимир Сабат і Роман Ілик.

Буцімто Олексій Радзієвський публічно заявив, що докладе максимум зусиль, аби зняти Михайла Ваврина. Мовляв, кісткою мені в горлі цей правдолюбець, який постійно не дає мені можливості нормально проводити сесії міської ради і все критикує, критикує, критикує...

Ніби незадоволеними діями Михайла Ваврина були його однопартійці Роман Гамаль, Богдан Волошин і Володимир Сабат, які не потрапили до місцевого парламенту, хоча були в списках.

А голова обласної організації партії “Батьківщина” Роман Ілик буцімто приєднався до цієї гоп-компанії й навіть зустрівся з Олексієм Радзієвським, аби бути впевненим, що йому не буде жодних перепон у передвиборчій кампанії. Ще не знати, чи стане він народним депутатом України, а вже Вавриним пожертвував. Або ще інакше: навряд чи жертва Ваврина допоможе йому стати народним депутатом України.

Незрозумілою в цій оборудці виявилася роль новоспеченого лідера дрогобицької “Батьківщини” Романа Москаля. Буцімто, сниться мені, він знав про всі ці оборудки, і чільні діячі партії тиснули на нього, аби він погодився “здати” Ваврина, який свого часу пригрів його.

Коли я вже прокинувся, то згадав розмову з Михайлом Васильовичем Вавриним річної давності. Я йому казав тоді, що в політиці головне вчасно піти і виховати собі наступника. Ні того, ні іншого він не зробив.

Мабуть, Михайло Ваврин був єдиним з дрогобицьких представників “Батьківщини”, хто в буквальному розумінні цього слова грудьми кидався на захист Юлії Тимошенко. Пам’ятаємо його героїчну епопею в Києві, коли беркутівці побили його й порвали куртку за те, що полковник міліції мав свою громадянську позицію. Тепер навряд чи він сам, чи хтось із дрогобицьких представників “Батьківщини” захоче таким чином захищати Юлію Тимошенко.

Стає все більш очевидним, що Янукович і Партія регіонів мають на меті ліквідувати “Батьківщину” як головну опозиційну силу. Звичайно, слід омолоджувати цю й інші партії, але на місцях знаходяться сили, які грають в одну дудку з регіоналами.

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

КАЛЕНДАР УКРАЇНЦЯ

 

16 лютого

1813 — Народився Семен Гулак-Артемовський, українсь-кий співак і композитор, основоположник української опери.

1968 — Помер Євген Маланюк, український письменник.

17 лютого

1892 — Народився Йосип Сліпий, Патріарх Української греко-католицької церкви.

1908 — Народився Олекса Влизько, український поет і прозаїк, належав до розстріляного відродження.

1919 — Директорія Української Народної Республіки звернулася по допомогу в боротьбі з більшовиками до Антанти і США.

18 лютого

1855 — Народився Левко Симиренко, видатний помолог і плодовод.

19 лютого

1851 — Народився Яків Шульгин, український історик і громадсько-культурний діяч.

1907 - Помер Михайло Чалий, український письменник і педагог, перший біограф Тараса Шевченка.

1992 — Верховна Рада України затвердила тризуб як малий герб України.

20 лютого

1054 — Помер Ярослав Мудрий, Великий князь київський (1019—1054).

1649 - Богдан Хмельницький почав переговори з поляками про визначення кордонів Запорізького війська.

1888 — Народився Василь Барвінський, український композитор, піаніст.

1905 — Народився Улас Самчук, український письменник і публіцист (“Волинь”, “Марія”).

21 лютого

Міжнародний день рідної мови

1871 — Народився Осип Микитка, український військовий діяч, генерал-майор УГА.

22 лютого

1942 — Померла Олена Теліга, відома поетеса, літературний критик, діяч української культури.

 

НАРОДНИЙ КАЛЕНДАР

 

16 ЛЮТОГО - СИМЕОНА БОГОПРИЇМЦЯ ТА АННИ ПРОРОЧИЦІ

Саме Симеон, житель Єрусалима, коли Богоматір Марія і Йосиф принесли Немовля Ісуса в храм, узяв Малюка на руки і сказав, що буде у Нього велике майбутнє. Пророчиця ж Анна разом із Симеоном славила Господа. Здавна, і це зрозуміло, Симеон Богоприїмець вважається хранителем немовлят.

17 ЛЮТОГО - МИКОЛИ СТУДЕНОГО

Від імені ігумена Студійського монастиря в Константинополі Миколая, котрий жив у IX ст. Друге ім’я святого утворене за співзвучністю з найменням обителі і погодними умовами: о цій порі нерідко буває значне похолодання. “На студеного Миколи снігу насипле гори”.

18 ЛЮТОГО - ФЕОДОСІЯ ЧЕРНІГІВСЬКОГО

Саме він очолив групу церковних діячів, які вели переговори по наданню Київській митрополії статусу патріархії. Прийняв чернечий постриг у Печерському монастирі та ім’я Феодосій на честь першозасновника чернечого життя в Україні. Згодом його було обрано архієпископом Чернігівським, приятелював з гетьманом І.Мазепою. Помер у 1696 р.

19 ЛЮТОГО - ВУКОЛА-ТЕЛЯТНИКА

Чернець Вукола був єпископом сирійського міста Смирни. Помер близько 100 р. Цієї пори починається весняне отелення корів, а тому піклуються про його благополучний ре-зультат.

ФОТІЯ, ПАТРІАРХА КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКОГО

Він вважається першим ідеологом східного православ’я, який точно сформулював розбіжності з Римською церквою, що призвело у 1054 р. до остаточного розділення церков - на грецьку і римську, тобто православну і католицьку.  Підтримував діяльність братів Кирила та Мефодія, прагнув урів-няти владу світську і церковну.

20 ЛЮТОГО - ЛУКИ ЕЛЛАДСЬКОГО

Цей грецький чернець жив у X ст. Своє життя провів в одному з афінських монастирів. У селянських родинах цього дня колись було прийнято пекти пироги з цибулею.

21 ЛЮТОГО - ФЕДОРА СТРАТИЛАТА

Названий іменем християнського великомученика, який служив у візантійському війську стратилатом. Так звалися воєначальники високого рангу. Страчений у 319 р. Свого часу він був дуже популярним в Україні. В духовних віршах пов’язується з поняттям військової доблесті і змієборства, оскільки за переказами знищив змія, котрий поїдав людей і худобу.

22 ЛЮТОГО - ПАНКРАТІЯ

Вшановується пам’ять єпископа Панкратія Тавроменійського, який жив у І ст., і Панкратія Печерського (XIII ст.). Останній був ченцем Києво-Печерського монастиря, лікував хворих. Оскільки до цього дня витрачалася значна частина хлібних припасів, то й виникла приказка: “Не всяк Панкрат на хліб багат”.

 

 

 

З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ!

 

 

Газета “Тустань” вітає з днем народження

 

Анну  КОРЯГІНУ

 

і бажає їй міцного здоров’я.

 

Хай Матір Божа

Вас охороняє,

Сіяє втіхи зірка золота,

Ісус Христос

з небес благословляє

На щедрі,

довгі, многії літа!

Хай світлою буде життєва дорога,

Опіка і ласка від Господа Бога.

Хай Матінка Божа

дарує тепло,

На многі літа - любов і добро!

Нехай життя

квітує

буйним цвітом

І день народження

приходить знов і знов,

А доля хай дарує

з кожним роком

Здоров’я, злагоду,

любов!

 

БОЙКОТ ПУТІНСЬКИХ ВИБОРІВ: ПЕРСПЕКТИВА УКРАЇНИ

 

Відома російська політична діячка Валерія Новодворська закликала бойкотувати путінські вибори.

На її думку, останні вільні вибори відбулися ще 15 років тому, за Єльцина. Нині ж фальсифікації під час підрахунку голосів на виборах до Державної Думи, недопущення до президентської гонки неугодних режимові кандидатів роблять так зване волевиявлення народу фарсом.

Бойкот путінських виборів, за словами Валерії Новодворської, коли мільйони людей не голосуватимуть, зроблять цю владу нелегітимною. А це, додамо від себе, вагомий аргумент для світової громадськості, аби й діяти відповідним чином стосовно путінського режиму.

Здається, ситуація в Україні напередодні виборів до Верховної Ради є іншою, а тому якось непристойно закликати до бойкоту волевиявлення по-українськи, тим паче на тлі того, що лідери “великої” опозиції (бо є ще “мала”, ображена, в яку входять “дрібні” партії) переконані в здобутті парламентської більшості. Як кажуть, дай Боже нашому теляті та й вовка з’їсти, бо декларативне об’єднання в День Соборності та Свободи ще не означає висунення єдиного кандидата на мажоритарних округах, а належних висновків щодо “тушок” і зрадництва по-українськи так і не зроблено.

Створення демократичної більшості у Верховній Раді в особі нинішньої опозиції вбило би ще один цвях в труну режиму Януковича, який уже всіх “дістав”. Можливо, це би створило потужний фундамент і для перемоги одного з лідерів опозиції й на наступних президентських виборах. Але що це змінює по суті? Нічого! Йде боротьба не ідей, а партій і їхніх лідерів за місце під сонцем. 15 років, про які говорить Валерія Новодворська, у нас при владі вихованці Кучми. Що Янукович, що Ющенко, що Тимошенко, що Яценюк, що той же Тягнибок путівку у велику політику отримали з його рук. Навіть Кличко вже не асоціюється з новим обличчям українського політика. Невідомі махінатори, що вміло маніпулюють людьми й завжди залишаються в тіні, дістають різні карти з кучмівської колоди. Ніби ходимо на вибори, ніби за когось голосуємо, а результат той самий: нульовий.

Україні бракує саме нелегітимності влади. За позірного демократичного процесу, який нині відбувається в Україні, влада може розкошувати й відбиватися від атак щодо Тимошенко та Луценка, а Янукович вітійствувати на Давосах про цінності демократії. Меншість нинішньої опозиції чи навіть її більшість у наступному парламенті не зламає хребта режиму Януковича, а світовій спільноті буде посланий ще один сигнал про буцімто демократичні процеси в Україні. На тлі подвійних стандартів, які сповідують Америка та Європа, він буде належним чином сприйнятий.

Ситуація в Україні видається не такою безнадійною, як у Росії, що приречена на путінське правління. І якщо Путін за допомогою сили хоче уникнути революції, то наївна опозиція в Україні все-таки сподівається на еволюційний шлях, на поступове вичавлювання з влади тих, кого пригрів Янукович. Безперечно, еволюція завжди є набагато кращою, ніж революція, але коли загнив організм, необхідне хірургічне втручання, а не профілактика. І не треба тішити себе ілюзіями щодо буцімто позитивних кроків режиму Януковича. Навіть проект того Кримінально-процесуального кодексу, який нині надсадно рекламують, не може спрацювати всередині Системи, де залишилися корупція та телефонне право. Щось підрихтувати, зробити косметичний ремонт – це так, для світової спільноти. А для внутрішнього вжитку залишають старе, зіпсоване, хоча й у яскравій обгортці.

Я все ж схиляюсь до бойкоту виборів, як робив це тоді, коли не можна було голосувати за Кучму чи Симоненка, за Ющенка чи Януковича, за Януковича чи Тимошенко, бо навіть якщо ти голосував за менше зло, все одно ти голосував за зло.

Сподіваюсь, що рано чи пізно народні депутати України визріють до одного простого рішення і приймуть закон, за яким відсутність 50 відсотків виборців під час голосування визнає вибори недійсними, а кандидати в президенти і народні депутати не матимуть права за такого розкладу сил брати участь у наступних виборах, що відбуватимуться не пізніше, ніж через три місяці. Можливо, лише тоді ми розпрощаємося з кучмівською колодою зокрема і Системою загалом, а на політичній арені з’являться дійсно нові обличчя. Втім, я прекрасно розумію, що цього не станеться, а домовлятися з нинішньою владою чи опозицією – це знову ж таки обирати менше зло, але все-таки зло…

Анатолій ВЛАСЮК    



Создан 18 фев 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником