МОРДОКНИЖКА №1

 
 

МОРДОКНИЖКА №1




МОРДОКНИЖКА

№1/2012

Інтернет-видання Анатолія Власюка

для розумних людей 

 

ЗМІСТ:

 

“МОРДОКНИЖКА” ДЛЯ ЛЮБИТЕЛІВ FACEBOOK ТА ІНШИХ СОЦІАЛЬНИХ МЕРЕЖ – 1 стор.

Свобода слова-2011: Близький Схід іде вгору, Україна донизу 

- 2 стор. 

ПРЕЗИДЕНТ-НЕВИДИМКА – 3 стор.

Через рік після смерті бін Ладена “пам’ять про нього живе” 

- 4 стор.

Пять великих тайн истории человечества  –  6 стор.

Як вигнали корупцію з університету в чеському Плзні  - 8 стор.

АНДРІЙ ПАРУБІЙ: “СЬОГОДНІ В ПОЛІТИЦІ СПРОБА ЗАЛИШАТИСЯ УКРАЇНЦЕМ І ЛЮДИНОЮ - ПРИРІВНЮЄТЬСЯ ДО ГЕРОЇЗМУ” – 9 стор.

Эрих Мария Ремарк вывел закон любви... – 12 стор.

Названа ягода, которая спасет диабетиков и гипертоников – 12 стор.

Вода з присмаком нафти  – 13 стор.

12 ознак радянської людини – 15 стор.

14 заповедей Будды – 16 стор.

Родичі розстріляних у Катині проти Росії. Текст рішення Євросуду – 17 стор.

 

“МОРДОКНИЖКА” ДЛЯ ЛЮБИТЕЛІВ FACEBOOK ТА ІНШИХ СОЦІАЛЬНИХ МЕРЕЖ 

 

 

 

Популярна соціальна мережа Facebook (обличчя-книга) об’єднує мільярди людей на всій планеті. А ще існує чимало інших соціальних мереж. 

Людям бракує спілкування в реальному житті, а тому вони шукають друзів у віртуальному світі. Проте все відносне, тому що в Facebook та в інших соціальних мережах натрапляєш на тих же людей, з якими знайомий, але саме в Інтернеті маєш можливість поговорити на тему, яку в реальному житті нізащо б, можливо, й не підняв.

Ми, як малі діти, знайшли цікаву забавку, й жодними умовляннями її від нас не відібрати. Той, хто хоч раз увійшов до Facebook чи до інших соціальних мереж, знає, як важко звідти вийти. Потрібні надзусилля волі, аби відмовитися від віртуального спілкування з реальними людьми. Ось такий собі наркотик, ігрова залежність від усесильного Інтернету.

І все ж Facebook чи інші соціальні мережі сприймають радше як дитячу забавку, хоча в ньому можна надибати на багато серйозних речей. Але як ми дітей не сприймаємо всерйоз і дивимося на них не просто згори донизу, а зверхньо, з поблажливістю, хоча вони частенько бувають мудрішими й розсудливішими за нас, так і Facebook та інші соціальні мережі таять чимало несподіванок, розгадок для розв’язання багатьох проблем. На жаль, це не використовується, зникає безслідно в нетрях Інтернету.

Інтернет-версія моєї нової газети “Мордокнижка” - іронічне відображення того, що відбувається на Facedook та в інших соціальних мережах. Але це не іронія заради іронії. Розумна людина завжди зможе почерпнути цікаве для себе й задуматися над тим, а що ж насправді відбувається в цьому світі.

Ви ще не зайшли на Facebook? А в “Однокласниках” побували? Чи  “В Контакте”? А “Гайдпарк” або “В кругу друзей” ще вас не спокусив? А “Хайвей”? Спробуйте, це доволі просто. Матимете можливість напряму спілкуватися як з відомими людьми, так і з друзями, колегами, навіть сусідами...

Гарного вам перегляду “Мордокнижки”.

Вдумливого читання.

І пам’ятайте: навколо віртуального світу також існує життя J

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

Свобода слова-2011: Близький Схід іде вгору, Україна донизу

 

 

 

Найголовніші результати дослідження свободи преси у світі за минулий рік – поліпшення в арабському світі, заявляє правозахисна організація Freedom House у своєму останньому звіті. Водночас, за цим дослідженням незалежності засобів інформації, Україна погіршила свій показник порівняно з попереднім роком і ледве втрималася серед країн із “частково вільною” пресою біля самої межі з “не вільними”.  

Україна стала 2011 року однією з держав, де відбулося значне погіршення в галузі свободи преси, заявляє правозахисна організація Freedom House. Такий занепад став результатом дедалі більшого владного контролю над засобами інформації, мовиться у звіті.

Багато хто з членів правлінь національних засобів інформації в Україні лояльні до урядовця і медіамагната Валерія Хорошковського, а власники засобів інформації зазнають дедалі більшого політичного тиску щодо змісту публікацій, заявляє Freedom House.

За останнім звітом організації, зі 197 досліджених країн чи територій Україна поділяє 130–131-е місця з Південним Суданом. Рейтинг України впав до рівня 59 балів, і вона ще лишилася серед країн, преса в яких “частково вільна”. Межа переходу в країни з “не вільною” пресою – починаючи з 61 бала. Попереднього, 2010 року рейтинг України становив 56 балів (найкращий можливий показник – 0, найгірший – 100).

“Україна почала рухатися минулого року і далі продовжує рухатися до позиції, небезпечно близької до “не вільної”, – наголосила в інтерв’ю Радіо Свобода аналітик Freedom House у справах свободи преси у Середній і Східній Європі та Євразії Сильвана Хабданк-Колачковська. – За цими тенденціями, які ми нині бачимо, всі гадають, як виглядатимуть рейтинги наступного року”.

Однак із післярадянських країн, крім держав Балтії, Україна ще далеко не найгірша. Трохи краще, ніж у ній, становище зі свободою преси – тільки в Грузії, де відзначене значне поліпшення, й Молдові; решта ж цих країн має “не вільну” пресу, повідомляють правозахисники. Відразу три з них, Білорусь, Узбекистан і Туркменистан, потрапили до вісімки найгірших у світі.

 

Арабська весна принесла пресі свободи

 

Найважливішими ж із результатів дослідження Freedom House називає поліпшення зі свободою слова в арабському світі. Минулий рік засвідчив іще не стійкі, але потенційно далекосяжні здобутки у свободі засобів інформації на Близькому Сході і в Північній Африці. Зокрема, значні кроки вперед відбулися в Єгипті, Тунісі й Лівії – ці три країни перейшли з “не вільних” до “частково вільних” із огляду на свободу преси.

І хоча тенденції в цих країнах не лише позитивні – наприклад, у Єгипті й Лівії наприкінці минулого року сталися й відступи назад у демократичних перспективах – та все ж масштаб поліпшень, особливо в Тунісі й Лівії, став значним проривом для регіону.

Загалом же у світі минулий рік став першим за останні вісім років, коли загальносвітовий рівень свободи преси не знизився. Але, мовиться у звіті, все ж сталися погіршення в кількох раніше “вільних” державах, через що такі країни, як Угорщина або Чилі, перейшли до “частково вільних”; тож відсоток населення світу, який живе за умов цілком вільної преси, знизився до найменшого рівня більш як за десятиліття.

 

РАДІО “СВОБОДА 

 

Маша Гессен | The New York Times

 

Президент-невидимка

 

Дмитрия Медведева запомнят как одного из самых, так сказать, “коротких” правителей России, утверждает в блоге на сайте The New York Times журналистка Маша Гессен. Он управлял страной всего четыре года, а его рост - максимум 5 футов 3 дюйма, “зачастую он напоминает четвероклассника, примеряющего папин деловой костюм”.

 

 

“Что еще россияне запомнят о Медведеве? Мне кажется, ничего, - пишет Гессен. - Люди не любят вспоминать ситуации, когда их выставили дураками. А именно это, по мнению многих россиян, проделал Медведев”.

В начале срока Медведев протянул руку либералам и интеллектуалам, напоминает автор. Члены новосозданного президентского совета по правам человека и развитию гражданского общества занялись делом: писали доклады о делах Ходорковского и Лебедева, рекомендуя освободить их, призывали судить сотрудников тюрьмы в связи со смертью Магнитского. Но доклады ни на что не повлияли.

Гессен пишет, что долгое время относилась к Медведеву скептически. “Но затем стали поговаривать, что Медведев поддержит проект, который мне очень дорог, - подпишет указ о создании музея советского террора” в окрестностях Петербурга. Гессен увлеклась проектом и даже уговорила некую российскую компанию пожертвовать крупную сумму денег. Но подписание указа откладывалось, и в конце концов “мы перестали ожидать, что оно вообще состоится”, говорится в статье.

Теперь люди осознали, насколько бессильным был Медведев, резюмирует автор.

“Под конец срока Медведев все-таки попытался сделать красивый жест - помиловал Сергея Мохнаткина”, - отмечает журналистка. Но а) Мохнаткину оставалось недолго до окончания срока; и б) “администрация тюрьмы просто игнорировала указ”, пока туда не приехала Ольга Романова и “чуть ли не буквально вытащила” Мохнаткина из колонии, утверждает Гессен.

 

Источник: The New York Times 

 

Через рік після смерті бін Ладена “пам’ять про нього живе”

 

 

Минув уже майже рік по тому, як 2 травня минулого року сили спецпризначення США вбили в Пакистані лідера терористичної мережі “Аль-Каїда” Усаму бін Ладена. Його чисельну родину по майже році допитів і судів депортували з країни. Тим часом у місті Абботтабаді, де, як вважають, прожив останніми роками бін Ладен, про нього досі згадують, хоча кожен по-своєму.   

Родину Усами бін Ладена, трьох його дружин і 11 дітей та онуків, у ніч на п’ятницю посадили на спеціальний літак до Саудівської Аравії. Так закінчилися сумніви щодо долі цих людей, які після ліквідації самого бін Ладена американцями залишилися в Пакистані.

На початку місяця усіх трьох дружин і двох найстарших синів звинуватили в незаконному в’їзді в Пакистан і засудили до шести тижнів ув’язнення й депортації. Ті шість тижнів вони по суті вже давно відбули разом із іншими, незасудженими членами родини – спершу в невідомому місці, а останнім часом у столиці Ісламабаді, де їх помістили в окремий будинок як у в’язницю.

Тим часом у місті Абботтабаді, за півсотні кілометрів на північний схід від столиці, досі добре пам’ятають про перебування бін Ладена в ньому – перебування, про яке люди дізналися по тому, як воно скінчилося. Саме в цьому місті, просто під носом у головного військового училища пакистанської армії, і стояло добре обгороджене обійстя, в якому, як з’ясувалося, переховувався лідер “Аль-Каїди”.

 

Крикет імені Усами і святий водогін

 

Наприкінці лютого це обійстя знесли – надто болісно нагадувало воно пакистанській владі про операцію на її землі американських військ. Тепер на його місці пустка, яку місцеві діти використовують як поле для крикету.

Вони кажуть, що це чи не єдине в цій частині міста відкрите місце з вільним доступом, де вони можуть пограти в цю гру родом із Англії, яка стала в Пакистані національною. “Це місце треба назвати стадіоном для крикету імені Усами”, – сміються хлопці.

Та для інших місце, де стояв дім бін Ладена, залишається об’єктом паломництва навіть після того, як сам будинок знесли. Місцевий мешканець Гулям Набі, який живе поруч, нахиляється до зламаної водогінної труби, з якої тече вода. За його словами, зі свого дому чи з сусіднього поля він щодня бачить десятки людей, які приїжджають на руйновище, дехто з віддалених регіонів країни.

“Багато хто вірить, що ця вода свята”, – каже Гулям Набі. На його думку, це повір’я з’явилося від того, що тепер на місці будинку більше нічого робити – хіба що попити води зі зламаної труби, воду в якій досі не перекрили.

 

А чи був Усама?

 

А ще інші взагалі не вірять, що Усама бін Ладен жив поруч із ними. У цирульні в центрі міста чоловіки за чаєм досі жваво обговорюють різноманітні “теорії змов” навколо життя і смерті провідника “Аль-Каїди”.

Для одного з них бін Ладен – “герой”, та старий переконаний, що його насправді вбили ще років три-чотири тому. Адже, каже він, американці так і не подали жодного доказу – не оприлюднили навіть фото вбитого й заявили, що поховали його тіло в морі, тож ну як їм тепер вірити?

А поза тим життя триває. І на місці, де стояв будинок, крутяться й інші люди. Вони тихо збирають шматки бетону й рештки металевих конструкцій і несуть їх на ринок, щоб продати за копійки. Ці гроші будуть для них істотним внеском у добробут родини…

 

Матеріал підготували Frud Bezhan і Khalid Khan в Абботтабаді

РАДІО “СВОБОДА” 

 

Пять великих тайн истории человечества

 

 

 

Атлантида

 

Затерянная Атлантида является одной из древнейших и наиболее будоражащих умы загадок. С античных времён люди пытались обнаружить Атлантиду, которая считается затонувшей вследствие землетрясения или цунами.

Греческий философ Платон описывал Атлантиду как большой остров, расположенный в непосредственной близости от Гибралтара, обитель самой развитой цивилизации и объект непревзойдённой изысканности со славным дворцом. Помимо других особенностей Атлантида была населена прекрасными обитателями. В ней находился храм Посейдона, концентрические стены и каналы.

На сегодняшний день никому не удалось найти город – подводный или какой бы то ни было – хотя это не положило конец рождению огромного количества теорий о его возможном местонахождении. Многочисленные историки и исследователи пытались организовывать экспедиции, чтобы найти подводный остров, однако ни в Южной Америке (как недавно сообщалось), ни в окрестностях Греческих островов, ни в пределах Антарктики Атлантида оставалась недосягаемой и не поддающейся разгадке тайной.

 

Болото человеческих органов

 

Болото человеческих органов или болото из людей – это естественное захоронение человеческих трупов, которые обнаружили в сфагновых болотах Северной Европы. Вместо разложения болото обеспечило идеальные условия для сохранения тела, оставляя кожу и внутренние органы относительно нетронутыми.

Тысячи найденных трупов могут быть отнесены к Железному веку. Выявлено большое количество признаков того, что все они были убиты. Считается, что трупы являются жертвами языческих ритуалов или погибшими от какой-либо из форм уголовного наказания. Тем не менее, каких-либо убедительных объяснений того, почему тысячи тел были выброшены, не найдено, особенно с тех пор как по всей Германии, Ирландии, Великобритании, Нидерландам и Дании их обнаруживали случайно.

 

Джек Потрошитель

 

Личность Джека Потрошителя, самого отъявленного преступника всех времён и народов, по-прежнему остается неразрешимой загадкой. Серийный убийца, орудующий в Лондоне в период между августом и ноябрем 1888 года, Джек Потрошитель был привлечён к уголовной ответственности за жестокие убийства, по меньшей мере, пяти проституток в Уайтчепле. Это вполне известно.

Однако, всё остальное – настоящая личность преступника, число жертв, почерк убийств и загадочные письма, отправленные им в полицию – тайна, покрытая мраком. Принимая во внимание всю неопределённость, в расследовании родилось множество диаметрально противоположных теорий, включая возложение вины на королевскую семью, на знаменитого писателя Льюиса Кэрролла, и даже на женщину – Джил Потрошительницу. Трудно отрицать, что кто бы это ни был – он или она, наследник Джека Потрошителя, который внушил страх всей империи в голодные времена.

 

Стоунхендж

 

Стоунхендж стоит во всей его прекрасной и таинственной славе на равнине Солсбери в графстве Уилтшир, Англия. Место это - нагромождение большого количества резных голубых камней, весом шесть тонн каждый, уложенных друг на друга. Археологи установили, что каменный памятник датируется 2500 – 3000 до н.э. и полагают, что он был возведён жителями неолита.

Цель возведения Стоунхенджа по-прежнему остается весьма обсуждаемой загадкой. Гипотезы являются до крайней степени пространными. Некоторые полагают, что это результат ледникового движения или техногенное чудо, в то время как другие считают, что это предвещения вмешательства инопланетян или место с целительной силой. Наиболее общепринятой теорией является то, что Стоунхендж является могильником. Это было подтверждено археологическими данными в 2008 году, когда возраст кремированных останков вокруг места совпал с предполагаемой датой создания Стоунхенджа.

 

Король Артур

 

Король Артур, меч в камне, его верный маг Мерлин, а также круглый стол рыцарей, и всё в этом духе - это то, из чего и состоят легенды. По-видимому, вся история короля Артура была сфабрикованной, созданной с целью повысить моральный дух английских войск. Мифология связана с различными литературными источниками, которые все славят Артура, как царя, который одержал победу над саксами и создал правящую империю из Англии, Ирландии, Исландии, Норвегии и Галлии в шестом веке .

Хотя нет никаких реальных доказательств, что такой человек существовал, историки продолжают обсуждать данный факт. Существуют основания полагать, что Артур, возможно, мог быть сборным персонажем с рядом особенностей, сходными с чертами римского полководца Луция Арториуса Кэстуса, который жил во втором веке. Несмотря на широко признанное мнение, что король Артур являлся фикцией, есть ещё целый ряд людей, которые утверждают обратное.

 

Як вигнали корупцію з університету в чеському Плзні

 

 

 

Прага – Правничому факультету Західно-чеського університету, що в місті Плзні, загрожує закриття. Так національна Акредитаційна комісія вирішила покарати цей учбовий заклад за численні випадки “продажу” дипломів та вчених звань. Дипломи про вищу правничу освіту можна було тут здобути, скінчивши не усталений 5-річний, а скорочений курс, без необхідних іспитів чи вивчення обов’язкових дисциплін. Серед “вундеркіндів від права” виявилися відомі політики, такі як колишній прем’єр-міністр Станіслав Ґросс, депутат парламенту від правлячої коаліції Марек Бенда, голова об’єднання спортивних товариств Зденєк Ертл та навіть шеф поліції міста Плзень Людек Госман, чия бакалаврська праця виявилася списаною.

2008 року національна Акредитаційна комісія під час рутинної перевірки звернула увагу на те, що в Плзеньському університеті на факультеті права можна здобути диплом чи навіть титул кандидатів або й докторів наук за неакадемічні терміни. Декотрим “чемпіонам” від науки це вдавалось за рекордних 3 місяці, а сама праця якось дивно не могла знайтись. У деяких “рекордсменів” записи в заліковій не відповідали програмі навчання.

 

Спрут досяг поліції й державних урядовців

 

Після вивчення ситуації на початку нинішнього року національна Акредитаційна комісія винесла свій вердикт: забрати у правничого факультету університету в Плзні право захисту кандидатських і докторських дисертацій до часу, поки там не сформується колектив учених-правників із потрібним рівнем знань і моралі.

Голова Акредитаційної комісії, професор політології Вищої економічної школи в Празі Владіміра Дворжакова в інтерв’ю Радіо Свобода пояснила такий суворий вердикт тим, що на факультеті розквітла корупція, яку можна видалити лише хірургічним шляхом.

Що є ще небезпечнішим – це створення певної мережі клієнтів, які були напряму пов’язані зі злочинним світом чи з роботою в поліції

 “Деякі політики титул магістра права здолали за рік, це при тому, що вони дуже завантажені своєю роботою. А що є ще небезпечнішим, і з цим ми зустрілись на правничому факультеті університету в Плзні, – це створення певної мережі клієнтів, які були напряму пов’язані зі злочинним світом чи з роботою в поліції. Вони нестандартним шляхом отримували дипломи, серед них були і високі політики”, – розповіла Владіміра Дворжакова.

 

Університет у Плзні більше правників не готуватиме

 

Також Акредитаційна комісія вирішила відкласти набір нових студентів, давши тим, що навчаються, змогу закінчити курс як бакалаврів, так і магістрів права на інших правничих вищих школах Чехії. На думку голови комісії, вища школа з таким пошкодженим моральним реноме, особливо в області права, не мала б навчати молодь, принаймні певний час.

Однак студентам вердикт Акредитаційної комісії не припав до вподоби, бо інші університети по країні вже заявили, що не мають достатньо вільних місць для “плзенців”. Тож студенти, які нині навчаються на факультеті з підмоченою репутацією, вимагають, щоб їм все ж надали право закінчити курс навчання в Плзні. Міністерство освіти стало на бік студентів, як пишуть оглядачі, не без тиску тих же корумпованих політиків.

А тим часом деякі з тих, кого а Західно-чеському університеті позбавили диплому чи вчених звань, погрожують судовими позовами.

 

РАДІО “СВОБОДА” 

 

АНДРІЙ ПАРУБІЙ: “СЬОГОДНІ В ПОЛІТИЦІ СПРОБА ЗАЛИШАТИСЯ УКРАЇНЦЕМ І ЛЮДИНОЮ - ПРИРІВНЮЄТЬСЯ ДО ГЕРОЇЗМУ”

 

 

Восени цього року ми вчергове обиратимемо Верховну Раду. І вже зараз владна агітаційна машина разом із пригодованими придворними політтехнологами намагається нас переконати: всі однакові, ці вибори ніякого значення не будуть мати, від простого українця нічого не буде залежати, і так далі.

А якщо всі однакові, то переможе той, хто більше занесе бабусям гречки, той, хто більше купить часу на телевізійну рекламу й спробує промити мізки електорату.

Але є одне але… Кожен із нас зараз має згадати слова Святого Письма: “По плодах їхніх пізнаєте їх”.

Аналізуючи справи політиків, потрібно здмухнути піну голослівних заяв, розвіяти туман реклами і чесно для себе зробити вибір.

Андрій Парубій - один із тих, хто бореться із режимом не пафосними заявами з трибуни Верховної Ради, а конкретними справами.

Андрій Парубій. Народний депутат України. Один із небагатьох народних обранців, що стали на захист Українського суверенітету під час ратифікації Харківських угод. Після чого проти нього та його родини почалися жорсткі репресії. Відкрито кримінальну справу за супротив голосуванню за Харківські угоди. У парламент влада спрямувала подання на зняття недоторканності. Почався шалений тиск на родину політика.

Не зважаючи на це, він продовжив боротьбу проти режиму. Був одним із активних учасників підприємницького Майдану. Займається правозахисною діяльністю, зокрема став на захист членів “Тризубу” імені Степана Бандери. Визволяв молодих патріотів із тюрем, після того, як проти них розпочалися репресії.

Займається захистом опозиційних журналістів й громадських активістів.

- Пане Андрію, над вами “висить” кримінальна справа, Генеральна прокуратура вимагає зняття депутатської недоторканності. А ви знову і знову продовжуєте дратувати владу. Це нерозважливість чи гра в героя?

- Ви знаєте, на жаль, сьогодні в українській політиці спроба залишатися українцем і людиною - прирівнюється до героїзму, а відстоювання своїх переконань і принципів - до нерозважливості.

Щодо кримінальної справи проти мене. Її відкрито за перешкоджання ухвалення в парламенті злочинних угод зі здачі українського Криму Росії. І кримінальна справа проти мене - це спроба залякати не лише мене, це спроба залякати тисячі українських патріотів, які готові боротися проти цього режиму й проти його злочинної антиукраїнської політики.

Тому не зважаючи на тиск й кримінальні справи, я не маю морального права перетворитися на типового депутата-кнопкодава.

- Але ж попри ваші зусилля угоду ратифіковано, російський флот залишився в Україні, а проти вас розпочалися кримінальні переслідування. У чому сенс?

- У чому сенс вчинку студентки Могилянки Дар’ї Степаненко, яка букетом вдарила по обличчю українофоба Табачника? Чи, може, не було сенсу мені їхати в райвідділок міліції її визволяти? Адже Табачник досі перебуває на посаді міністра.

У чому сенс боротьби хлопців-тризубівців, які в Запоріжжі виступили проти встановлення пам’ятника кату українців Сталіну? Адже комуністи відновили його?

Сенс простий. Потрібно показати владі, що є ті, хто може боротися. Сенс у тому, що суспільство після Помаранчевої революції поринуло в апатію й байдужість. І щоб вивести із апатії нашу країну, їй були потрібні студентка, яка одна може прийти до міністра-українофоба Табачника й висловити свій протест. Україні були потрібні молоді патріоти, які навіть у Запоріжжі можуть виступити проти повернення України в Імперію зла.

І влада це розуміє. Тому й така жорстка реакція: репресії, переслідування й кримінальні справи.

- Пане Андрію, чи вдалося все-таки вивести українців із аполітичної сплячки? Чи минулась у нас постмайданна депресія?

- Україна прокинулася. Я у цьому абсолютно переконаний. І з кожним днем це стає більш помітним. Я був на акціях протесту разом із киянами проти знищення Андріївського узвозу. Сотні людей приходять висловити свій протест проти владного “бєзпрєдєлу”.

Ми протестували проти нищення українського кіно. І я можу констатувати – з кожним днем все більше і більше людей готові вийти і висловити свій протест. Про зростання протестних настроїв свідчать і опитування соціологів.

Треба розуміти, що саме цього панічно боїться влада. Яка, практично, розпочала готувати війну проти власного народу. І перший її етап – спроба сфальсифікувати парламентські вибори.

- Те, що влада буде фальсифікувати вибори ні у кого сьогодні не викликає сумнівів. Які будуть механізми цієї фальсифікації?

- Сьогодні жодної з обіцянок Януковича не виконано. Ріст цін з’їдає ті мізерні надбавки до пенсій та зарплат, які кидає з барського столу Янукович своєму народу. Повним ходом працює маховик репресій проти опозиції. Це призвело до того, що в Україні не залишилося жодного регіону, який підтримує цю владу. Навіть у Донецьку кількість тих, хто не підтримує Януковича, вдвічі більша за тих, хто схвалює його дії. Тому головна ставка на фальсифікацію.

Один з її механізмів – переконати українців, що усі політики однакові і що від вибору українців нічого не зміниться. Після цього - підкуп та прямі фальсифікації. Уже зараз виборців намагаються переконати – всі вони однакові, тому краще взяти 100 гривень чи декілька кілограмів гречки і проголосувати за “потрібного” кандидата.

Впевнений, це не допоможе владі. Бо золоті слова сказав Блаженіший Святослав (Шевчук): “ Той, хто намагається купити голос, вже не може бути тим, хто побудує щось хороше в Україні”.

І я переконаний, що під цими словами сьогодні підпишеться кожна чесна людина.

Наступний крок до фальсифікацій – переписування за допомогою Конституційного суду виборчого законодавства. Я, до речі, був одним із п’яти депутатів, які проголосували проти цього закону.

- Які рецепти боротьби проти фальсифікацій? Що ви порадите львів’янам?

- Львів’янам не потрібні поради. Вони загартовані в боротьбі і проти режиму, і проти фальсифікацій. Тисячі мешканців нашого міста у 2004 році самі боролися проти таких фальсифікацій, будучи спостерігачами у Донецьку, Єнакієво, Луганську й інших містах України.

І я переконаний, що разом ми не дозволимо цій владі вкрасти наші голоси.

- Специфіка цієї кампанії - вибори депутатів в округах. На Західній Україні Партія регіонів не буде виставляти своїх кандидатур. Натомість буде негласна підтримка бізнесменів або відомих людей. Як тут не помилитися?

- Все просто – підтримка єдиного кандидата від опозиції. Всі інші так звані “опозиціонери”, навіть якщо вони б’ють себе в груди і критикують режим – спецпроекти Януковича і його оточення.

Головне, що опозиція об’єдналася. Лідери зуміли сісти разом за стіл й узгодити кандидатів на округи. Думаю, найближчим часом ці кандидати будуть озвучені.

- Пане Андрію, якщо опозиція переможе, які мають бути її перші кроки?

- Впевнений – ми переможемо. Й перший закон, який має бути зареєстрований в парламенті, - закон про імпічмент. Я готовий стати його автором. Наступний крок - обрання українського Президента та повернення України на європейський шлях.

Окрім цього, одним із перших законів, які має ухвалити нова Верховна Рада, - зареєстрована мною постанова про денонсацію Угоди між Україною і Російською Федерацією щодо перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України.

Я не хочу бути багатослівний, але я переконаний - російський флот має покинути Україну до 2017 року. Вірю, що так і буде.

 

 

 

Эрих Мария Ремарк вывел закон любви...

 

 

 

Главной женщиной в жизни Ремарка всегда называли Марлен Дитрих, которая за семь лет их романа доставила ему не столько радости, сколько принесла страданий.

Марлен уже перевалило за пятьдесят, и после последнего совместного ужина Ремарк написал:

“Прекрасной легенды больше нет. Все кончено. Старая. Потерянная. Какое ужасное слово”.

Еще задолго до встречи с Марлен в одном из своих романов Ремарк вывел закон любви:

“Магнит ищет Железо и притягивает его, так же как Железо Магнит.

Но вскоре Магнит пропитывает Железо своей силой, и мало-помалу оно становится полной его собственностью и превращается в Магнит.

Тогда Магнит отталкивает его.

И ищет другое Железо”.

 

Названа ягода, которая спасет диабетиков и гипертоников

      

 

Ежедневные дозы экстракта шиповника снижают кровяное давление и уровень холестерина, что является хорошей профилактикой сердечно-сосудистых болезней и диабета . К такому выводу пришли шведские ученые из Университета Лунда.

В ходе исследования было зафиксировано устойчивое снижение кровяного давления у группы пациентов, страдающих от ожирения . Всем им в течение шести недель давали напитки, изготовленные на основе экстракта шиповника. Эти крошечные ягодки веками используются в народной медицине для лечения самых разных заболеваний, включая артриты.

В шиповнике содержится большое количество витамина С. Считается, что это растение обладает мощным противовоспалительным воздействием. Проведенное еще в 2007 году исследование показало, что у пациентов с болями в суставах, принимавших капсулы с шиповником ежедневно, было зафиксировано снижение болевых ощущений в 40% и улучшение подвижности в 25%.

Шведские ученые выяснили, что ежедневное употребление напитков на основе экстракта шиповника сокращает опасность развития диабета второго типа и сердечно-сосудистых болезней. Группа добровольцев получала в течение шести недель шиповник, а затем еще по шесть недель напитки из яблок и винограда. По истечению каждого периода врачи измеряли у них вес тела, кровяное давление, уровень жира в крови, а также делали пробу на переносимость глюкозы (с помощью ее можно распознать диабет на ранней стадии).

Шиповник позволил, в среднем, снизить кровяное давление на 3,4%. Но самый большой прогресс был достигнут в вопросе снижения уровня “плохого” холестерина, который упал на 6%.

 

Вода з присмаком нафти

 

 

Київ – У державному балансі України враховано понад 300 родовищ запасів нафти, газу та газового конденсату. Щорічно тут видобувають близько 4 мільйонів тонн нафти та конденсату і 18 мільярдів кубів газу. Утім, видобуток вуглеводнів часто супроводжується екологічними проблемами.  

Село Великі Будищі, що на Полтавщині, розташоване між двома газоконденсатними заводами – Тимофіївським та Куличихінським. Відтак у селі існують серйозні проблеми з водою. Його мешканка Надія Ілляшенко розповідає, що багато колодязів у Великих Будищах забруднені газоконденсатом. Окрім цього, рівень води у них або дуже низький, або її взагалі немає.

“Вода смердить нафтою, і є масна плівка. А якщо побудувати новий колодязь у цьому дворі, то ж немає гарантії, що і в новому не буде такої води”, – розповідає Надія.

Для забезпечення мешканців Великих Будищ водою у селі будується водопровід. Частину коштів на його будівництво виділяє ООН, інші витрати фінансуються з місцевого бюджету та кишень самих мешканців.

Окрім проблем із забрудненням води, мешканці Великих Будищ відчувають проблеми і зі здоров’ям.

“Лікарі кажуть, що стан здоров’я людей погіршується,  і це також пов’язано із нашим середовищем. Люди страждають від легеневих хвороб, знижений дуже імунітет”, – зазначає Надія Ілляшенко.

 

У пошуках балансу

 

Сьогодні у державному балансі Україні враховано понад 300 родовищ запасів нафти, газу та газового конденсату. Майже 200 із них зосереджені у східному регіоні, 40 – у південному, і майже 100 – у західному. Щорічно тут видобувається близько 4 мільйонів тон нафти та конденсату і 18 мільярдів кубів газу. Утім, видобуток вуглеводнів часто супроводжується екологічними проблемами. За оцінками фахівців, головними причинами, внаслідок чого погіршується стан довкілля, є часті викиди нафти та газу під час розкриття продуктивних пластів свердловинами, постійне забруднення водойм газовим конденсатом та велика загазованість атмосфери під час експлуатації газових родовищ та сховищ.

Щоб зменшити екологічне навантаження видобувної галузі, потрібно зменшити об’єми видобування, каже Радіо Свобода заступник начальника управління екології Полтавщини Олександр Ткаченко. Проте, наразі в Україні планується збільшувати видобуток вуглеводнів. Відтак, говорить Олександр Ткаченко, потрібно шукати баланс.

Має бути поглиблене очищення, застосування при бурінні, при експлуатації менш агресивних до навколишнього середовища речовин. “Збільшення видобутку – це збільшення викидів в атмосферу та утворення відходів, – наголошує Ткаченко. – Повинен бути баланс між виробництвом і відношенням до навколишнього середовища. Має бути поглиблене очищення, застосування при бурінні, при експлуатації менш агресивних до навколишнього середовища речовин”.

 

Шкідливий вплив ще треба довести

 

Для всіх підприємств, які видобувають газ та нафту, встановлена санітарна зона. І якщо вона витримується, то, каже Радіо Свобода представник Державної екологічної служби Станіслав Протас, для занепокоєння немає підстав. Якщо ж мешканці помічають якусь небезпеку, то їм потрібно звернутися до екологічної служби.

Потрібно приїжджати з лабораторією, відбирати проби води, ґрунту та повітря у місці перебування населення. “Саме основне – це наявність об’єктивних даних, що дійсно є якийсь вплив, – зазначає еколог. – Потрібно приїжджати з лабораторією, відбирати проби води, ґрунту та повітря у місці перебування населення. Якщо шкідливий вплив на людину доведений, тоді потрібно розбиратися у безпосередніх причинах цього впливу”.

 

Людський фактор вирішує

 

Щоб мінімізувати ризики, пов’язані з підприємствами, які видобувають газ і нафту, вважає колишній міністр екології Сергій Курикін, насамперед потрібно дотримуватися елементарних правил техніки безпеки.

Норма безпеки і людський фактор залишаються вирішальними не залежно від того, йдеться про застаріле устаткування чи найсучасніше. “Доведено, що аварія у Мексиканській затоці сталася внаслідок людського фактору, – зазначає еколог. – Там було найсучасніше обладнання, кваліфікований персонал, але порушення правил технічної безпеки призвело у підсумку до того, що сталося. Тому норма безпеки і людський фактор залишаються вирішальними не залежно від того, йдеться про застаріле устаткування чи найсучасніше”.

Наразі Україна планує розвивати видобуток сланцевого газу. Між тим, на думку декого з експертів, це тягне за собою негативні наслідки для екології. Зважаючи на те, що сланцевий газ знаходиться у глибоких покладах порід, його видобуток здійснюється методом розриву. Для цього використовуються хімічні речовини, викиди яких є токсичними. По-друге, використання цих технологій може спровокувати низку сейсмічних (що можуть спровокувати землетрус) явищ.

 

РАДІО “СВОБОДА”

 

12 ознак радянської людини

 

 

 

Радянська людина твердо впевнена, що про її особистий добробут має дбати держава. Це саме її, держави, святий обов’язок. Надати високооплачувану роботу, безкоштовно навчити, безкоштовно вилікувати, дати безкоштовне житло. А інакше - навіщо ця держава потрібна?

Працювати радянська людина не дуже любить. Вона завжди вважає, що їй платять несправедливо мало. Улюблена приказка радянської людини: “Вони роблять вигляд, що нам платять, а ми робимо вигляд, що працюємо”.

Зразкова радянська людина має обо’язково курити тютюн і пити горілку. Якщо радянська людина цього не робить - це виглядає вкрай підозріло. У інших складається враження, що це не справжня радянська людина, а якась профанація. Можливо, навіть диверсант.

Радянська людина, м’яко кажучи, нечиста на руку. Все тягне в дім. При цьому зовсім не вважає, що робить щось недобре. Громадянин совітів упевнений, що все навколо - народне, а значить - його. Якщо радянський робітник вийшов з фабрики і нічого з собою звідти не прихопив - значить, день пропав даремно.

Радянська людина в Бога не вірить, постів не дотримується, про заповіді нічого не чула. Але до церкви після 1991 року ходить. Так, на всякий випадок. А раптом Він все-таки є? Хоча раєм на землі справедливо вважає СРСР. Єдина ікона в домі радянської людини - портрет Сталіна.

Радянська людина вважає принцип справедливості - головним. У мене хатинка крижана, а в сусіда – луб’яна. Несправедливо. Чим він кращий за мене? Тому: відібрати і поділити. Сусіду - крижану, мені - луб'яну. А краще - обидві мені. І, бажано, цю операцію з відновлення справедливості проводити частіше, хоча б раз на тиждень. Щоб не накопичувалася зайве майно. А щоб надалі не кортіло - розкуркулювати і засилати до Сибіру.

Радянська людина політикою не цікавиться: “Не про наш розум. Начальству видніше. За нас все давно вирішили. Від мене нічого не залежить”. Але на вибори біжить рано вранці і мерщій кидає в урну бюлетень з прізвищем одного єдиного кандидата. Вважає, що тільки так і має бути, і що це - єдино правильна демократія. А все інше - від Держдепу. А будеш пхати носа, куди не годиться - ще й посадять. А що? - наша хата скраю.

Профспілки - потрібні, вважає радянська людина. Не буде їх, хто стане давати путівки? А в іншому вони, профспілки ці, повинні сидіти, мовчати і піддакувати начальству. Як начальник сказав - так і правильно.

Радянська людина любить халяву, тому завжди купує лотерейні та інші халявні квитки. Сміливо кидається брати участь у всіляких сумнівних заходах, які обіцяють неймовірні виграші. Вірить у фінансові піраміди і підкидні листи щастя.

Радянська людина знає, що закони - законами, а життя - життям. Не завжди законів і правил треба дотримуватися, а іноді - коли вони суперечать здоровому глузду - навіть необхідно порушувати, в ім'я справедливості. Або зручності.

Навіщо обходити і шукати перехід, коли можна перебігти через дорогу?

Дав хабар - пройшов без черги.

Або ДАІшнику: «Чуєш, командире, може, домовимося?»

Радянську людину легко впізнати в будь-якій черзі за її схильністю впритул притискатися до того, хто стоїть попереду. Це для того, щоб яка-небудь нахаба (інша радянська людина) не змогла вклинитися між ними.

Радянська людина знає з власного досвіду, що в будь-якому радянському магазині її неодмінно обважать і обрахують, але перевірити названу суму лінується, а скористатися контрольними вагами - соромиться.

У конфліктах, якщо стоїть у черзі, завжди стає на бік продавця, касира, адміністратора. Кричить будь-якому покупцеві, який взявся “качати права”: “Не заважай торгувати, відійди!”. Хоча працівників торгівлі й не любить. Називає їх торгашами і спекулянтами. Він упевнений, що ця професія - типово злодійська, а гроші, нею зароблені - крадені.

Радянська людина рідко відстоює свою зневажену гідність в квиткових касах, агентствах і конторах. Віддає перевагу тому, щоб утертися і відійти. Щоб гірше не було. І має рацію. Якщо з’являться радянські ж “менти”... Краще вже від гріха подалі.

Якщо все перелічене наявне у вашій поведінці, можете сміливо пишатися тим, що ви - людина радянська!

 

Інфопорн

 

14 заповедей Будды

 

 

1.Самый большой враг в жизни человека - это он сам.

2. Самая большая глупость в жизни человека - это ложь.

3. Самое большое поражение в жизни человека - это надменность.

4. Самая большая печаль в жизни человека - это зависть.

5. Самая большая ошибка в жизни человека - потерять самого себя.

6. Самая большая вина в жизни человека - неблагодарность.

7. Самое достойное сожаления в жизни человека - умаление своего достоинства.

8. Самое достойное восхищения в жизни человека - подняться после падения.

9. Самая большая утрата в жизни человека - потеря надежды.

10. Самое большое достояние в жизни человека - здоровье и разум.

11. Самый большой долг в жизни человека - искренние чувства.

12. Самый большой дар в жизни человека - великодушие.

13. Самый большой недостаток в жизни человека - непонимание.

14. Самое большое утешение в жизни человека - добрые дела.

 

Родичі розстріляних у Катині проти Росії.

Текст рішення Євросуду

 

 

Європейський суд з прав людини, розглянувши позов родичів жертв розстріляних у 1940-му році енкаведистами поляків, визнав розстріл військовим злочином.

“Історична Правда” пропонує переклад офіційного звіту Страсбурзького суду в цій справі.

 

Європейський суд з прав людини (прес-реліз)

 

Росія повинна була співпрацювати із Судом і виявляти гуманне ставлення до родичів вбитих у Катині.

Європейський Суд з прав людини оголосив постанову, ухвалену палатою за справою "Янкович та інші проти Росії" (скарги №№ 55508/07 та 29520/09).

 

Більшістю голосів Суд  постановив:

 

•що була порушена стаття 3 (заборона нелюдського поводження) стосовно десятьох заявників, стосовно інших п’яти заявників порушень не було;

•що Росія порушила зобов’язання створити умови для розгляду справи, обумовлене в статті 38;

•що скарга на порушення статті 2 (зобов’язання розслідувати порушення права на життя) виходить за компетенцію Суду.

 

Основні факти і скарги

 

Заявниками скарг були п’ятнадцять польських громадян, дванадцять родичів яких загинули у “Катинському розстрілі” - масовій страті польських військовополонених та інтернованих, що була здійснена весною 1940 року без судового процесу працівниками НКВД СРСР за рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) СРСР.

Розпочате у 1990 році розслідування масових поховань було припинене у 2004 році. Постанова про припинення розслідування була засекречена і недоступна досьогодні; заявники не отримали доступ ані до тексту постанови, ані до матеріалів розслідування.

Російські суди відхиляли їхні скарги, посилаючись на те, що вони не були визнані постраждалими у справі. Крім того, Головна військова прокуратура та суди відмовилися задовольнити клопотання про реабілітацію їхніх родичів.

В листопаді 2010 року російська Дума ухвалила заяву “Про Катинську трагедію та її жертви”, в якій визнала, що масовий розстріл польських громадян в Катині був здійснений за прямою вказівкою Сталіна та інших радянських керівників, і закликала “далі вивчати архіви, звіряти списки загиблих, відновлювати чесні імена тих, хто загинув в Катині та інших місцях, з’ясовувати всі обставини трагедії”.

Заявники стверджували, що російська влада порушила статтю 2 і 3 Європейської Конвенції у зв’язку з тим, що не було проведено ефективне розслідування обставин смерті їхніх родичів, а ставлення російської влади до їхніх спроб отримати інформацію було негуманним та нелюдським.

 

Рішення Суду

 

Рішення було ухвалене Палатою в складі:

Дін Шпильман (Люксембург), Голова,

Карел Юнгвірт (Чехія),

Боштьян М. Зупанчич (Словенія),

Анатолій Ковлер (Росія),

Марк Віллігер (Ліхтенштейн),

Ганна Юдківська (Україна),

Ангеліка Нусбергер (Німеччина), судді,

За участю Стівена Філіпса, заступника секретаря секції.

 

Суд відзначив, що російський уряд неодноразово відмовлявся надати за запитом Суду копію постанови про припинення кримінальної справи, ухваленої у 2004 році, посилаючись на його таємний характер.

Суд підкреслив, що зобов’язання створити умови для розгляду справи повинно дотримуватися не зважаючи на завершення справи та висновків Суду за результатами його розгляду.

Суд відхилив заперечення російського уряду про начебто несуттєву роль цієї постанови, і вказав, що лише сам Суд може вирішити, які документи необхідні для розгляду справи.

Що стосується запевнення російського уряду про те, що надання цього документу в Суд було неможливим, зважаючи на відсутність у національному законодавстві процедури для передачі таємних документів міжнародним організаціям, то цей аргумент, на думку Суду, суперечить Віденській конвенції про право міжнародних угод, згідно з якою учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права в якості виправдання для невиконання ним договору (стаття 27).

Більше того, Суд не знайшов жодних легітимних причин для втаємничення цієї постанови. Суд відзначив, що публічне та прозоре розслідування злочинів попереднього тоталітарного режиму не могло зашкодити національній безпеці сучасної демократичної Росії, особливо враховуючи те, що відповідальність радянської влади за катиньський злочин була визнана на найвищому рівні.

Відповідно, Суд визнав, що Росія порушила свої зобов’язання за статтею 38 Конвенції у зв’язку з відмовою надати за запитом Суду копії постанови про припинення розслідування 2004 року.

Передусім, Суд відзначив, що питання відповідальності за вбивство польських військовополонених в 1940 році виходить за рамки даної справи.

Однак, в силу Конвенції і правових позицій Суду, держави несуть зобов’язання провести ефективне розслідування випадків незаконного або підозрілого позбавлення життя. Таке зобов’язання є незалежним і автономним та існує навіть в тій ситуації, коли смерть відбулася до вступу Конвенції в силу.

В даній справі російська влада провела значну частину розслідування до дати ратифікації Конвенції Росією (5 травня 1998 року). Після цієї дати жодних значимих процесуальних дій не проводилось.

Більше того, Росія ратифікувала Конвенцію через п’ятдесят вісім років після вбивства родичів заявників. Цей період часу не лише в кілька разів перевищує періоди часу в подібних справах, але його тривалість також надмірна в абсолютному вимірі. Таким чином, Суд не зміг встановити реальний зв’язок між смертю родичів заявників та вступу Конвенції в силу.

Далі Суд перейшов до дослідження питання про те, чи могло зобов’язання розслідувати вбивства ґрунтувалося на необхідності дотримання засадничих цінностей Конвенції.

Суд дійшов висновку, що масовий розстріл польських військовополонених є військовим злочином, оскільки зобов’язання гуманного поводження з військовополоненими і заборона на вбивство були частинного звичного міжнародного права, якого радянська влада була зобов’язана дотримуватися.

Втім, навіть враховуючи те, що військові злочини не мають строку давнини, в період після ратифікації Конвенції не було виявлено яких-небудь нових свідчень або доказів, які могли би покласти обов’язок на російську владу відновити розслідування.

Таким чином, Суд встановив, що розгляд скарги про порушення статті 2 Конвенції виходить за межі його компетенції.

Суд вказав на розбіжності між вимогами статті 2 і статті 3 Конвенції: в той час як стаття 2 вимагає, щоб влада вжила певних процесуальних дій, спрямованих на встановлення винних у вбивстві та притягнення їх до відповідальності, стаття 3 містить в собі гарантію гуманного та співчутливого ставлення влади до родичів загиблих.

Навіть у випадках, коли Суд не компетентний розглядати сам факт смерті, тому що вона сталася до вступу Конвенції в силу, він може дослідити дотримання владою вимог статті 3 Конвенції.

Суд визнав, що лише вдова польського офіцера і ті дев’ять заявників, які народилися до 1940 року, можуть вважатися жертвами порушення статті 3, позаяк у них був стійкий емоційний зв’язок з чоловіком або батьком.

Інші п’ять заявників, пов’язані більш віддаленими родинними стосунками або які народилися після полонення родичів, страждали від їх відсутності менше, і стаття 3 щодо цієї групи заявників не була порушена.

Щодо першої групи з десяти заявників Суд встановив, що вони пережили подвійну травму: вони не лише втратили своїх рідних та близьких на війні, але й не могли дізнатися правду щодо їхньої смерті протягом більше п’ятдесяти років, поки її утаємничувала та спотворювала влада СРСР і комуністичної Польщі.

В період після ратифікації Конвенції Росією вони були повністю виключені з процесу розслідування, прохання про наділення їх статусом потерпілих були відхилені, а доступ до постанови про припинення справи був закритий під приводом їх іноземного громадянства.

Суд був уражений очевидним небажанням російської влади визнати реальність Катинського розстрілу. Так, російські військові суди продовжували стверджувати, всупереч встановленим історичним фактам, що родичі заявників “пропали” в радянських таборах.

Такий підхід, на думку Суду, був прикладом черствої зневаги інтересами заявників та спробою навмисного затуманення обставин Катинського розстрілу.

Більше того, російська прокуратура та суди постійно відхиляли клопотання заявників про реабілітацію їхніх родичів, стверджуючи, що неможливо встановити конкретні правові норми, на підставі яких були репресовані жертви катинського злочину, оскільки їх кримінальні справи не збереглися.

Суд не міг не погодитися зі ствердженням заявників про те, що заперечення реальності масових вбивств і припущення, що їхні родичі могли бути кримінальними злочинцями, засудженими належним чином до смертної кари, продемонстрували відсутність гуманізму в підході російської влади.

Врешті, Суд відзначив, що зобов’язання гуманного ставлення за статтею 3 не зводиться до підтвердження факту смерті. Держава зобов’язана докласти зусиль для вияснення обставин смерті і місця знаходження могил.

Утім, в даній справі заявникам довелося самотужки нести ношу з’ясування обставин смерті їх родичів, в той час як російська влада не надала їм жодної офіційної інформації і не вжила жодних суттєвих спроб для виявлення місць поховання їхніх родичів.

Зазначивши, що заявники були повністю виключені з процесу розслідування, що вони постійно отримували короткі та неінформативні відповіді від російських державних органів, що російські суди доходили до висновків, які були не лише взаємовиключними, але й суперечили відомим історичним фактам, Суд встановив порушення статті 3 стосовно десяти заявників.

Суд вирішив, що у виняткових обставинах цієї справи встановлення факту порушення статті 3 буде достатньою компенсацією. Разом з тим, Росія повинна буде виплатити заявникам 6500 євро в рахунок відшкодування судових витрат.   

 

До друку підготував: Олександр ПІДДУБНИЙ, спеціально для ІП

УКРАЇНСЬКА ПРАВДА

 

 



Создан 21 мая 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником