МОРДОКНИЖКА №2

 
 

МОРДОКНИЖКА №2




МОРДОКНИЖКА

№2/2012

Інтернет-видання Анатолія Власюка

для розумних людей 

 

ЗМІСТ:

 

ОСТАП, СЫН БОГДАНА – 1 стор.

Як примусово лікувати хворих на сухоти? – 2 стор.

Назван напиток, от которого очень хочется секса – 4 стор.

Лист Адама Міхніка, головного редактора “Ґазети Виборчої” – 4 стор.

Росія демонструє, що є державою, здатною знищити США – 5 стор.

Звернення Юлії Тимошенко до Форуму Об’єднаної опозиції – 7 стор.

Свойства изюма удивили даже ученых – 9 стор.

День пам’яті Олеся Ульяненка: пом’янули, заснували премію і конкурс, презентували книжку спогадів – 10 стор.

Олександр Кривенко: редактор від Бога і “вічний революціонер” 11 – стор.

ЖЕНИТЬБА МАРКА ЦУКЕРБЕРГА – 21 стор.

 

ОСТАП, СЫН БОГДАНА

 

 

 

Наступление так называемого “русского мира” было бы невозможно, если бы ему не подыгрывала украинская элита. Тоже так называемая.

Богдан Ступка сыграл в “Тарасе Бульбе” – фильме с ярко выраженным русским акцентом. Его сын Остап – в “Матче”, где украинцы показаны сплошными негодяями.

У Гоголя есть вариант повести, где украинское начало всё же ближе к исторической правде. Исторической правдой в “Матче” и не пахнет. В обоих случаях верх взяла идеология. Российский великодержавный шовинизм потоптался грязными сапогами по украинской национальной идее.

И когда Ступки говорят, что речь не об идеологии, что это художественные фильмы, я им не верю. Не может украинец брать участие в сомнительных проектах, которые в кривом зеркале изображают Украину. Тут даже не надо быть националистом или патриотом. Достаточно быть порядочным человеком, чтобы отличить художественность от идеологического клише.

 

Анатолий ВЛАСЮК

 

ХАЙВЕЙ

 

Як примусово лікувати хворих на сухоти?

 

 

 

Юлія Рацибарська

 

Дніпропетровськ – На Дніпропетровщині не уявляють, як втілювати в життя ухвалені парламентом законодавчі поправки про примусове лікування хворих на туберкульоз. У медзакладах пенітенціарної служби зазначають, що мають певний досвід лікування таких хворих проти їхньої волі. Водночас в обласному туберкульозному диспансері не знають, як зможуть примусово лікувати на волі: законодавча ініціатива потребує суттєвого доопрацювання. Свої перестороги висловлюють і правозахисники. 

Протитуберкульозна лікарня при Дніпропетровській колонії №89 – один із десяти українських центрів, де лікують хворих засуджених із різних регіонів. Заклад розрахований на 800 місць, реально заповнені 500. Медики запевняють: лікування сухот в їхній установі пенітенціарної служби таке саме, яке отримують хворі на волі, єдине, що процес більш контрольований. Якщо хвороба виявлена, то хоче хворий чи не хоче, доведеться лікуватися: у законодавстві передбачене покарання за відмову від лікування, пояснює головний лікар лікарні при Дніпропетровській колонії №89 Олександр Юрченко.

 

Як людину примусити пити пігулки? Ці моменти треба відпрацьовувати

 

“І догани можуть дати, можуть і тимчасово ізолювати в спеціальні палати для хворих, які порушують режим, у спеціальне приміщення. Якщо людина не випила пігулку, то зразу її ніхто не карає: проводиться бесіда і лікарями, і керівництвом колонії. А якщо людина вже доходить до крайнощів, то тоді вже вживаються заходи. Як це буде відбуватись на волі, це питання треба обговорювати, закон не допрацьований, можливо, будуть іще якісь підзаконні акти, які регламентуватимуть процес примусового лікування. Як людину примусити пити пігулки? Ці моменти треба відпрацьовувати”, – каже головлікар лікарні при колонії.

Якщо в лікарнях пенітенціарної системи примусове лікування вже практикують давно, то в закладах медицини на волі законодавча ініціатива парламентарів викликає багато запитань. В обласному протитуберкульозному диспансері зазначають: примусове лікування хворих на туберкульоз – це вимушений, але результативний крок задля безпеки суспільства, адже один хворий на відкриту форму інфікує до 30 здорових людей на рік.

Однак наразі в Україні немає відпрацьованого механізму примусової шпиталізації, сказав Радіо Свобода директор тубдиспансеру Костянтин Бордюг. Хто доправлятиме хворого до лікарні, хто компенсує йому заробітну плату, втрачену під час лікування, хто гарантує збереження робочого місця? – запитань більше, ніж відповідей.

У нас ув’язнений із туберкульозом виходить на волю, і дуже часто цю людину ми не знаходимо за вказаною нею адресою

“Ось стаття 14, яка називається “Обов’язкова ізоляція осіб, хворих на туберкульоз за рішенням суду”. Після цього формулювання немає крапки. Я вважаю, це тому, що цей закон ще матиме підзаконні акти, де буде розказано, як людину, яка, знаючи, що хвора, ухиляється від лікування… Наприклад, в США, якщо у в’язня, хворого на туберкульоз, закінчується термін відбування покарання, але він ще не вилікувався, то йому автоматично подовжують арешт до моменту одужання. У нас поки з цим з точністю до навпаки – у нас ув’язнений із туберкульозом виходить на волю, і дуже часто цю людину ми не знаходимо за вказаною нею адресою”, – зазначив медик.

Розроблений народними депутатами законопроект передбачає не тільки примусове лікування, але і можливе ув’язнення осіб, які ухиляються від лікування. Відтак правозахисники б’ють на сполох: як забезпечити ефективний баланс між правом людини на свободу та особисту недоторканість та санітарно-епідеміологічною безпекою суспільства?

 

Більше уваги треба приділяти зараз саме якості лікування цих людей і піклуванню з боку держави

 

“Примусове лікування у тому випадку, якщо людина ухиляється від лікування і представляє загрозу для багатьох людей, то це було б логічно. Однак, якби не сталось так, що чиновники, використовуючи цю норму, не почали зловживати. Ось в чому засторога. Як на мене, більше уваги треба приділяти зараз саме якості лікування цих людей і піклуванню з боку держави”, ­– зауважив у коментарі Радіо Свобода правозахисник Андрій Діденко.

Експерти також додають: важливу роль у реалізації ініціатив з примусового лікування туберкульозних хворих відіграватимуть неурядові організації: вони зможуть і супроводжувати хворих, і слідкувати за дотриманням їхніх прав та свобод. Наразі закон перебуває на розгляді у Президента.

За рік у Дніпропетровську фіксується 10 тисяч випадків захворювання на туберкульоз – серед них 200-250 хворих з активною фазою захворювання.

Довідка: Верховна Рада ухвалила у другому читанні законопроект № 6027 про внесення змін до закону України “Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз”, який передбачає примусову шпиталізацію хворих на туберкульоз, які відмовляються лікуватися з власної волі. За відповідний законопроект проголосували 356 народних депутатів.

Законом визначено, що примусова шпиталізація осіб, щодо яких судом ухвалено відповідне рішення, здійснюється з урахуванням висновку лікаря на термін до трьох місяців.

Всім працівникам протитуберкульозних установ встановлюються підвищені посадові оклади у зв'язку зі шкідливими і важкими умовами праці, надбавка за вислугу років та інші надбавки і доплати.

 

свобода

 

Назван напиток, от которого очень хочется секса

      

 

 

Ежедневное употребление одного стакана гранатового сока повышает сексуальное желание. Это выяснилось в ходе исследования, проведенного Университетом королевы Маргарет в Эдинбурге.

58 женщин и мужчин в возрасте от 21 до 64, которые в течение двух недель ежедневно выпивали по стакану сока гранатов, испытали всплеск тестостерона, который усиливает сексуальное влечение у обоих полов. Уровень гормона вырос с 16 до 30 процентов, пишет The Daily Mail.

В качестве побочного эффекта повышение уровня тестостерона также может способствовать улучшению настроения человека и укреплению его памяти, и даже избавить от стресса. Кроме того, этот гормон способствует укреплению костей и мышц у женщин.

Напомним, предыдущие исследования гранатового сока уже подтвердили его полезность для здоровья:

- в нем содержится большое количество антиокислителей, которые могут помочь циркуляции крови и предотвратить сердечные заболевания.

- некоторые ингредиенты сока помогают бороться с различными формами рака, облегчают симптомы остеоартрита и лечат расстройства желудка и даже конъюнктивит.

- напиток понижает артериальное давление.

 

ОБОЗРЕВАТЕЛЬ

 

Лист Адама Міхніка, головного редактора ''Ґазети Виборчої''

 

 

 

Від імені “Ґазети Виборчої” приєднуюся до численних закликів звільнити Юлію Тимошенко та інших українських політичних в’язнів.

Президент Янукович наразив незалежну Україну на компрометацію. Неважко було передбачити, що ув’язнення Юлії Тимошенко та знущання над нею наштовхнеться на різку критику з боку держав демократичного Заходу.

Політик, який руйнує імідж власної країни в очах світу і, всупереч волі значної частини власного народу, у політичних суперечках замість сили аргументу використовує аргумент сили, копає собі політичну могилу. Більше того, він кривдить власний народ. Український народ цього не заслуговує.

Громадська думка демократичних країн, після неодноразових дипломатичних кроків, відреагувала правильно. Вона виразно для президента Януковича та всього світу засудила ув’язнення Юлії Тимошенко та інших лідерів української демократії.

Ми, поляки, добре розуміємо президента ФРН Йоахіма Гаука, який не хоче подати руку президентові Януковичу, що переслідує лідерку великої опозиційної партії.

Ми усвідомлюємо, що ситуація Польщі, співорганізатора чемпіонату Євро-2012 та сусіда України, інакша. Польська держава не може закликати до бойкоту та брати в ньому участь. Тому особливого значення набуває голос польського громадянського суспільства.

Українці повинні почути, що Польща на боці української свободи, а не на боці тих, які цю свободу потоптали.

Цього вимагає польська традиція, польська гідність та польські державні інтереси.

Закликаємо президента Януковича звільнити Юлію Тимошенко.

 

Українська правда

 

Росія демонструє, що є державою, здатною знищити США

 

 

 

Василь Зілгалов

 

Прага – Сьогоднішня московська конференція з проблем протиракетної оборони, як вважають експерти, була задумана її організаторами як сигнал США та НАТО напередодні саміту Північноатлантичного альянсу, запланованого на 20-21 травня в американському Чикаго. Очікується, що на чикагському саміті НАТО оголосить про завершення першого етапу будівництва Європейської системи ПРО. Тому сигнал Москви, як видно з виступів російських чиновників на цій конференції, виходить дуже суворим. Росія дає зрозуміти, що вона готує, у відповідь на розгортання системи ПРО в Європі, вкрай неприємні для США та європейців заходи. 

На відкритті московської конференції з питань ПРО секретар Ради безпеки Росії Микола Патрушев зачитав привітання її учасникам від президента Дмитра Медведєва та нагадав від себе про позицію Кремля: система ЄвроПРО несе потенційну небезпеку для російських ядерних сил, порушує стратегічний паритет, до думки Росії не прислухаються, про що вже раніше неодноразово говорилося як Дмитром Медведєвим, так і військовими чільниками Москви.

А міністр оброни Росії Анатолій Сердюков заявив на конференції, що якщо Захід не готовий дати письмові гарантії ненаправленості ЄвроПРО проти Росії, тоді Москві є чого боятися.

“Наші країни стоять тепер перед дилемою: чи ж ми будемо в змозі здати цей тест співпраці і спільно відповісти на нові ракетні загрози та виклики. Чи ж ми будемо змушені вдатися до нових військово-технічних заходів для удосконалення планів захисту наших ракет”, – зазначив Сердюков.

Начальник Генштабу Росії Микола Макаров наголосив, що Росія готова у відповідь на ЄвроПРО погрожувати: обмежити інформацію про стан і дії стратегічних ядерних сил Росії, обладнати російські стратегічні ракети удаваними боєголовками, дезорієнтувати засоби ПРО, перешкоджати космічним сегментам ПРО і навіть розміщати нові ударні озброєння на півдні і північному заході Росії для знищення компонентів ЄвроПРО. Комп’ютерна демонстрація намірів Росії на цій конференції показала, що Москва готова до завдання ракетних ударів по США і Європі.

 

Москва зацікавлена у гальмуванні переговорів – Ґольц

 

Намагання представників США і НАТО, Александра Вершбоу та Меделін Крідон, переконати учасників конференції в Москві, що Росії не варто з оглядкою дивитися на Захід, а краще подбати про нарощування безпеки щодо загроз зі сходу і півдня, не дали бажаних результатів. Російські представники стоять на своєму: або ж Захід робить ПРО спільно з Москвою (що, на думку фахівців, технічно неможливо через технологічне відставання Москви), або ж Москва буде розглядати ЄвроПРО як загрозу, а НАТО – як вірогідного ворога.

Зокрема, незалежний військовий оглядач із Москви Олександр Ґольц вважає, що сторони не дійдуть згоди, бо переслідують різні цілі.

“Москва зацікавлена не у вирішенні проблеми, а в максимальному гальмуванні процесу переговорів. Домовитися можна, якщо у вас є якась одна мета, – каже він. – НАТО необхідно, грубо кажучи, закрити питання з російськими претензіями. Створити єдину ПРО з технічних і політичних причин навряд чи можливо, тому країни НАТО пропонують Росії різного роду тимчасові заходи. Москва ж зацікавлена не у вирішенні проблеми, а в максимальному гальмуванні процесу переговорів, котре б демонструвало – як підтвердила й нинішня конференція – що Росія є державою, котра може знищити США. І чим довше буде обговорюватися можливість, чи долетять російські ракети до Лос-Анджелеса чи Сан-Франциско, тим вище, на думку російського керівництва, виросте російський міжнародний авторитет”.

Експерти також вважають, що переговори щодо розміщення ПРО триватимуть до ймовірного прояву політичної волі з боку Росії для досягнення хоча б якогось результату, бо всі погрози Росії нічого не варті, окрім єдиного, що вона готується до превентивного удару, тобто – сама пропонує розпочати війну.

 

СВОБОДА 

 

 

Звернення Юлії Тимошенко до Форуму Об’єднаної опозиції

 

 

 

Слава Україні!

Дорогі мої!

У мене болить душа через те, що я не можу бути з вами на цьому святому місці - Михайлівській площі в центрі нашої столиці – тут, поряд з вами, де б’ється серце гідного майбутнього нашої великої європейської держави.

Я надзвичайно горда за кожного з вас, хто присутній на форумі, хто проявив волю до об’єднання.

Наше об’єднання – історичне! Відійшла в минуле вся політична мішура та взаємопоборювання, залишилося головне – свята справа звільнення України від жорсткої кримінальної окупації. Якщо ми не зможемо зараз, на парламентських виборах зробити цю справу разом з активною частиною суспільства - окупанти будуть ставати міцнішими, заможнішими, цинічнішими, і з кожним роком їх буде все складніше і складніше усувати. Коли ми разом, коли ми об’єдналися - у нас з’явився шанс перемагати.

Тому сьогодні моя велика подяка, мій низький уклін всім опозиційним партіям за відмову від амбіцій, за віру в гідне майбутнє, за служіння Україні. Ми здатні єдиним фронтом вдарити по мафії, яка засіла у владних кабінетах і межигірських резерваціях. Ми повернемо нашим громадянам у всіх регіонах України почуття власної гідності і гордості за свою Вітчизну.

Але сьогодні немає ніякого сенсу в черговий раз критикувати партію влади. Більшість людей вже знають їм ціну. Продовольчі пайки, які зараз регіонали роздають по всій країні, навряд чи змінять ситуацію. Ми зібралися для того, щоб дати відповідь нашим співвітчизникам на питання “Яку країну ми збудуємо, які наші принципи, від яких ніколи не відступимо, які наші ідеї, які ми ніколи не зрадимо?”.

Головне завдання для нас – закласти такий фундамент для нашої держави, який дозволить збудувати сучасну сильну демократичну європейську Україну, в якій не чергова партія влади буде вирішувати, як кожному українцю жити, а громадянське суспільство буде міцно тримати в своїх руках кожного чиновника, посадовця і надавати їм чіткі директиви на управління країною. Необхідно радикально змінити систему стосунків між владою і суспільством.

Опозиція, ставши владою, повинна відмовитися від частини своїх повноважень на користь громадян України. Ми зобов’язані дати людям не декларативні, а справжні інструменти впливу на всю систему влади. І не від виборів до виборів, а ті, які діють щодня. Не може життя людини залежати від гри в лотерею – пощастить з вибором президента чи ні. Хто б і коли б не переміг на президентських або парламентських виборах, людина завжди мусить мати всі необхідні засоби, щоб захистити себе правовим шляхом та мати змогу впливати на хід свого життя. Ще раз підкреслюю – в будь-яких умовах.

Я в своєму житті пройшла достатньо страшних випробовувань, щоб на власному досвіді переконатися, що пересічна людина в Україні, навіть знаходячись на волі, перебуває у в’язниці безправ’я, владного насилля та безвихіддя. Я твердо знаю, як це виправити, і хочу дати декілька порад.

Перше. Відкликання депутатів, мерів, розпуск парламенту, місцевих рад, імпічмент Президенту треба зробити доступними для громадян. Ці процедури мусять проводитися без мінімального втручання влади. Ще раз підкреслюю – без будь-якого втручання влади. Я готова запропонувати працюючі механізми.

Друге. Треба надати кожному громадянину право звертатися до суду з заявою про порушення кримінальної справи проти будь-якого представника влади, який грубо порушив закон - наприклад, якщо чиновник примушує людину до сплати хабара. Суд буде зобов’язаний порушити і розслідувати цю справу. Треба дозволити громадянам збирати докази порушення посадовцями закону та надавати їх до суду. Сьогодні кожен непокірний громадянин - на оптичному прицілі у влади. Це треба змінити. Але для цього треба зробити суди цілком незалежними, інакше в цій пропозиції немає ніякого сенсу. У в’язниці я розробила цілісну концепцію реформи системи правосуддя і в найближчий час доповім її країні.

Третє. Треба зробити громадянське суспільство впливовим учасником всіх політичних процесів. Нам необхідно розірвати замкнене коло монополії політиків на державотворення. Профспілки, творчі союзи, громадські організації, студентські і галузеві спілки мусять отримати право на участь у формуванні правил життя у своїй країні та право контролю за діяльністю влади.

Четверте. Треба перебудувати піраміду влади. Центральні органи влади повинні виконувати тільки ті функції, з якими не можуть самостійно впоратися місцеві. Тож піраміда влади повинна бути перевернута на користь місцевих громад та їх представників. Не менше 70% бюджетних коштів мусять залишатися в місцевій громаді. В центральний бюджет треба перераховувати лише необхідний мінімум. Адже сьогодні центральна влада здійснює не державну політику, а тотально грабує країну на користь власних офшорів.

Окреме завдання – змінити стосунки між власниками бізнесу і найманими працівниками. Частина прибутків повинна напряму передаватися працюючим у вигляді медичного страхування, оплати за навчання, комунальних субсидій. Тому що зараз ця частина прибутку іде до бюджету, де безслідно зникає на приватних рахунках чиновників. Створення платіжоспроможного народу – запорука його свободи.

Правляча партія познущалася з людей, запровадивши податковий кодекс, який вбив середній клас, пенсійний кодекс, який принизив значну частину пенсіонерів, особливо жінок і військових, змінила систему судочинства, перетворивши суддів на лакеїв кримінальних авторитетів та олігархів. Ми маємо взяти на себе обов’язок в перший день нашої перемоги скасувати всі ці псевдореформи та всі інші антиукраїнські та антилюдські нововведення.

Я також прошу об’єднану опозицію відразу після перемоги передбачити в нашій спільній платформі створення спеціального комітету за участі громадськості щодо організації повернення підприємцям їх приватної власності, яка рейдерським та адміністративно-бандитським шляхом була відібрана у середнього класу на користь нових родин за останні два роки.

Я прошу опозицію внести в першочерговий план дій розслідування кожної незаконно забраної копійки з бюджетів всіх рівнів, кожного державного підприємства, кожного державного родовища корисних копалин, всього, що без плати та тендерів привласнила собі ця правляча зграя.

Ми зобов’язані переконати кожного українця, що справедливість є і ми її повернемо кожному. Наша боротьба не буде простою. Перемога над кримінальною клікою – це не лише справа політиків. Вірніше, ні в якому випадку не допустіть, щоб це стало лише справою політиків. Це свята та рятівна боротьба, де кожна людина честі не може залишитися осторонь.

Піднімайтеся всі, хто цінує свободу, хто має гідність, хто любить Україну і не хоче жити під кримінальною диктатурою. Піднімайтеся та беріться за роботу зараз, бо завтра може бути запізно. Свою роботу мусить зробити кожна людина честі без прохань та запрошень. Беріть програму дій об’єднаної опозиції, роздруківки з Інтернету, які говорять правду про правлячу кримінальну зграю, розмовляйте з тими, хто ще обманутий або байдужий, беріть відповідальність за членів своєї родини, які отримали продуктові пакунки або інші політичні хабарі від партій влади.

Вставайте пліч-о-пліч! У нас одна Батьківщина і буде одна перемога!

Я вірю в вас, я вірю в український народ!

Слава Україні!

 

Ваша Юлія Тимошенко

 

Свойства изюма удивили даже ученых

 

 

 

Изюм по праву считается самым полезным лакомством для страдающих от гипертонии. Это еще раз подтвердили американские ученые.

Они пригласили добровольцев из числа людей, имеющих повышенное артериальное давление. Испытуемых разделили на три группы по рациону питания. Результаты ошеломляют: та группа, которая получала изюм в больших дозах, в итоге демонстрировала заметное улучшение состояния.

Пока ученые не знают до конца механизм воздействия изюма на кровяное давление. Есть предположение, что положительный эффект оказывает совокупность содержащихся в изюме полезных веществ (клетчатка, калий, полифенолы и др.) Также специалисты напоминают, что любые сухофрукты крайне необходимы людям зрелого возраста.

 

 

День пам’яті Олеся Ульяненка: пом’янули, заснували премію і конкурс, презентували книжку спогадів

 

 

 

8-го травня у Будинку письменників зібралися друзі, приятелі, колеги та шанувальники творчості Олеся Ульяненка – письменника, фізична втрата якого чи не найболючіше вдарила по сучасній літературі. Єдиного лауреата малої Шевченківської премії, людини, що змінила світогляд багатьох із присутніх в залі. Ульяну того дня могло би виповнитися 50 років, проте не судилося… 17-го серпня 2010 року Олесь відійшов в інший світ, залишивши після себе свою творчість та безліч спогадів у тих, хто його знали.

“Час живих спогадів” – саме так назвали цей захід ті, хто пам’ятають Олеся. Голова НСПУ Віктор Баранов порівняв життя письменника із кометою: яскравий спалах, після якого ще надовго залишається слід – творчість Ульяна. Сказав кілька добрих слів про Олеся і заступник голови НСПУ Володимир Шовкошитний, який подарував перший примірник книги спогадів про письменника його матері Катерині Василівні. Секретар НСПУ Михайло Слабошпицький розповів про стосунки Олеся з церквою Московського патріархату, яку він відкрито називав “п’ятою колоною”, та з Національною експертною комісією з питань моралі. Зазначив, що Олесь був одним із небагатьох письменників, що прожили своє життя так, як його повинні прожити справжні творчі люди. Насамкінець пан Михайло, вже в якості директора видавництва “Ярославів вал” повідомив про вихід цього року трьох книжок Олеся Ульяненка.

Знаковим моментом “Часу живих спогадів” стала презентація Євгенією Чуприною та Володимиром Сергієнком Літературної премії імені Олеся Ульяненка для письменників-нонконформістів. Журі премії складатиметься із тих людей, які добре знали Ульяна – Сергія Пантюка (секретаря НСПУ по роботі з молодими авторами, модератора “Часу живих спогадів”), письменників Сергія Жадана та Леся Подерв’янського. Це ще не остаточний склад, вочевидь, він буде обговорюватися і докооптовуватися іншими письменниками. Присутній був на заході пам’яті і Віталій Кошляк (Джонсон), відомий в Україні художник, який був у приятельських відносинах з Олесем. Своїми ще живими в серці спогадами поділився і голова Київської міської організації НСПУ Михайло Сидоржевський, що згадав про їхню спільну із Ульяном поїздку на Житомирщину, про перше знайомство та про його враження від енергетики письменника. Ділились своїми спогадами в цей день про Ульяна і громадський діяч, один з лідерів УНСО Ігор Мазур (Тополя), друг юності Анатолій Сухий (лідер гурту “Рутенія”), Олег Короташ, який прочитав вірш пам’яті Олеся Ульяненка, молода поетка Анна Малігон, близький товариш Олександр Сопронюк та інші.

Після завершення “Часу живих спогадів” більшість учасників вшанування пам’яті Олеся Ульяненка поїхали на Байкове кладовище, аби покласти квіти до його могили.

Продовжився день пам’яті Ульяна презентацією книги спогадів про нього “У знятому на плівку дні”. Модератор заходу, заступник голови НСПУ Володимир Шовкошитний зазначив, що головний здобуток, який залишив після себе Ульян – це духовний храм, збудований ним. Цей храм — його творчий спадок залишений нам, сучасникам. Присутня на презентації книги спогадів про Олеся була і його мати – Катерина Василівна, яка разом із спілчанами, друзями та побратимами вшанувала пам’ять свого сина і на ранкових заходах, і на Байковому цвинтарі, де він похований.

Надія Степула, упорядник книжки, подякувала всім, хто залишив свої спогади та фотографії з Ульяном, та попросила пробачення у тих, чиї спогади в цій книзі не були розміщені, анонсувавши вихід другого тому спогадів. Сергій Грабар, хрещеник Олеся, один із тих, чиї спогади були розміщені у книзі, нагадав про те, яким був Ульяненко, подякував всім причетним до виходу книги, та висловив готовність брати участь у створенні і другого, і подальших томів книг спогадів, адже Ульян був тією постаттю, про яку можна писати безмежно. Аня Лобановська, ще одна із авторів спогадів та статті-реквієму, висловила свій жаль, що на цій зустрічі не присутній Олесь. Олег Короташ ще раз прочитав вірш, написаний ним тоді, коли Ульяна відспівували у Михайлівському соборі. Станіслав Бондаренко відзначив надзвичайно чуттєву передмову до книги та зачитав один із опублікованих віршів Олеся. Виступали на презентації і письменниця Анна Малігон, і організатор дня пам’яті Олеся Сергій Пантюк.

Не можна забути і про видавництво, завдяки якому книга побачила світ. “Український пріоритет” не отримає від продаж книги ні копійки — 10% суми з продажу передадуть матері Ульяна, інші кошти будуть спрямовані на запровадження конкурсу “Перший автор” імені Олеся Ульяненка, переможець якого зможе видати свою дебютну книгу. Умова участі в конкурсі буде лише одна — відсутність у автора опублікованих книг, обмежень по віку у конкурсі не буде, єдиним критерієм буде «справжність» книги.

 

Ярослав Ніколін, прес-секретар НСПУ

 

Олександр Кривенко: редактор від Бога і “вічний революціонер”

 

 

Щороку 13 травня друзі й читачі легендарного редактора Олександра Кривенка згадують блискуче життя колеги. Це інтерв'ю було записано майже 10 років тому, незадовго до катастрофи, в якій Сашко загинув.

 

Отже, рік 1988-й. Які в тебе виникають асоціації?

Мабуть Історичний театр Товариства Лева. Ні, це був самий кінець 88-го, перед виборами.

Зиму, початок року я щось не дуже пригадую. Думаю, що вона була така депресивна. А з весною – я зараз уже не пам’ятаю чому – можливо, це пов’язано з якимись процесами у Москві, але був дозволений мітинг до другої річниці чорнобильської трагедії.

Заявку на мітинг подавало Товариство Лева. Він пройшов на площі Ринок. Уже сутеніло, мітинг наближався до кінця, тривали більш-менш звичайні виступи. Виступав, зокрема, тодішній мер Богдан Котик, майбутній депутат Верховної Ради, і якось вже під кінець мітингу, вже не пам’ятаю, що стало приводом, Юрко Волощак підняв синьо-жовтий прапор.

Волощак був активістом Товариства Лева - онук легендарних діячів Комуністичної партії Західної України, його дідові бюст стояв десь на Майорівці. Вулиця була Андрія Волощака. Ну, не знаю, чим він був знаменитий, але був створений такий культик [він був поетом, втратив зір на Першій світовій війні]. Його мама була теж за щось шанована совєтською владою людина, а Юрко потім прославився тим, що входив до першого складу козацької “Чайки”, яку вони збудували і плавали по світах.

Він був студентом?

Він не був студентом, був старший за нас, архітектор. Йому було біля "тридцятки"...

Якщо не помиляюсь, на цьому ж мітингу був піднятий і грузинський прапор. А Волощак, здається, навіть був ведучим цього мітингу... І тоді ведучий попросив людину підійти і пояснити що ж то за прапор – бордовий із чорною та білою смужками. Людина підійшла і пояснила – поганою російською – що він студент з Грузії, брав участь у діяльності Народного фронта Грузії, передає вітання. А звати його Георгій Гонгадзе...

Якою була реакція на з’яву жовто-синього прапора. Люди старшого віку, напевне, добре пам'ятали, що то за прапор, а у вашому середовищі?

Ми вже були готові. Перші синьо-жовті значки тоді вже ходили в обігу, склеєні зі шматків шкільних лінійок двох кольорів. Совєтська влада додумалася випускати лінійки цих кольорів.

Ці самопально зроблені значки ходили вже з 1987 року. Тому для Львова це не було чимось унікальним. Анекдоти про синьо-жовті прапори і такого ж кольору міліцейські “бобіки” завжди мали місце.

Отже, традиція не була перервана. І вже доти, якщо не помиляюсь, була спроба підняття прапора в Каневі під час шевченківських днів – це пробував зробити хтось з іноземців, з діаспорян.

Тобто це назрівало. Ще є історія про Володимира Чемериса, який приїхав з прапором, ніде не піднятим, до Львова восени 1987-го.

Я чув, що він обмотався тим прапором...

Ні, він був згорнутий у сувій. Носив під курткою, так і не розгорнув... Ну, може це й добре, бо це мало б для нього не дуже добрі наслідки. Ну ще б у приміщенні розгортати, а на вулиці – підняття так і не сталося.

Під час демонстрації 26 квітня до річниці Чорнобиля було висунуте гасло – може Волощаком, а може й Ігорем Калинцем, може ще кимось, ось буде демонстрація 1 травня – свято, блін, робітників, тож давайте вийдемо своєю колонною з нашими прапорами.

І тоді ж стався перформенс прориву колонни перед трибуною, було піднято велику кількість прапорів, були сутички, побиття. Перформенс вдався. Потім події пішли вже рікою. Потім прапори почали піднімати на мітингах в інших містах.

Якщо я правильно пригадую, то влітку 1988 року вже не дуже й шугалися тих прапорів. У Львові, принаймні. Міліція вже не звертала уваги...

Сашко, від загального настрою давай перейдемо до конкретики. Яким чином Товариство Лева прийшло до висновку, що все-таки треба мати свій бюлетень чи газету?

Це було пізньої осені 1988-го... Тобто ідея якийсь час брунькувалася. Очевидно, вплив був прибалтійської преси.

Ага, "Атмода"!

Було ще дуже популярне видання литовського "Саюдісу" "Согласие"?

Так, так.

А ще їхня ж "Возрождение"...

Угу-угу. Вони якось потрапляли до Львова.

Якими каналами? Не пригадаєш?

....О-о-х! Що у мене з пам'яттю?! Хтось їздив... Думаю, що одним із каналів був Євген Патракеєв. Здається, по лінії “Демсоюзу” [перша загальносоюзна опозиційна партія], чи по лінії своєї соціал-демократичної організації отримували.

Бо наше середовище почало їздити – зовсім неактивно – восени 1988 року. Чи не першим був Роман Турій, який, я вже не пригадаю за яких обставин, познайомився із Василем Капканом, активістом українського товариства в Вільнюсі.

...Слухай, а коли перший “Поступ” з'явився? У лютому чи в березні?

У березні 1989 року.

О, тоді все сходиться! І до річниці Шевченка...

Восени 1988 року в Історичній секції Товариства Лева, до якої я, власне, і входив, виникла ідея – не хочу її собі приписувати, але не виключаю, що я був разом з Ігорем Марковим та Тарасом Стецьківим, хто цю ідею народив – ідею так званого “історичного театру”. Почалося з написання сценарію до Шевченківського свята, я його і писав. Це не був типовий концерт, це було дійство, де були потсмодерно переплетені тексти 1861 року, 1912-1917, тридцятих років, з елементами театру.

[гордо, втаємниченим голосом] Прем”єра відбувалася на сцені Театру юного глядача у Львові. Потім цю постановку, дійство ми кілька разів показували - хор Товариства співав “Боже великий, єдиний...”.

“Ще не вмерла...” вперше на моїй пам”яті пролунала на “Червоній Руті” у Чернівцях (це вже вересень 1989-го).

[суперіронічно] Турій організував маленький бізнес – продавав, зокрема, квитки на ці вистави. Частина грошей з квитків пішла, між іншим, на “Поступ”. Була про це домовленість з керівництвом Товариства Лева.

Українська громада Литви нас запросила до Вільнюса з виставою – велика поїздка була на Шевченківські дні. Там я вже особисто познайомився з Капканом. І, мені здається, це вже був кінцевий етап домовляння про технологію друку газети.

[розглядаючи газету] Самвидаву українського не було. Очевидно, це ми самі придумали технологію. До Шевченківської аудиторії Львівського університету на 3-му поверсі, бо навпроти була кафедра, на якій я працював, забігав Стецьків пошушукатись, Марков, Турій і я.

Виникла ідея: варто щось робити, якийсь бойовий листок, бо Ленін вчив, що “газета – колективний організатор і пропагандист”. Те, чому нас вчили, не пройшло марно...

Турій зголосився, бо єдиний серед нас, хто вчився на журналістиці, це робити. Він звідкісь мав інформацію, як мав би виглядати макет, яких розмірів тощо, щоб його можна було надрукувати у Прибалтиці.

І це було зроблено одразу... Я вже зараз не пригадую... Перший макет робився або в Турія в гуртожитській кімнаті та в мене, я жив в іншому гуртожитку. Архіви їх зовсім не збереглися. Бо я спалював все...

А що ти називаєш архівом?

Гранки.

А макети?

Макети і не зберігалися, бо Турій їх складав у папку і йшов на літак до Вільнюса. Це тоді коштувало чи 18, чи 19 рублів, порівняно невеликі гроші. Там друкувалося, а відтак - спочатку вдвох, а потім коли тираж зростав – учотирьох, з наплечниками доводилося відправляти. На все це йшло приблизно дві доби. Рюкзаки з пресою везли залізницею.

Треба було дотримуватися певної ширини колонки, друкуючи їх на машинці, рахувати кількість рядків... (сміється). Всі матеріали потрапляли ще не набрані – писані від руки, або надруковані без дотримання нашого формату.

Все ж спробуємо уточнити, коли вийшло перше число самвидавного “Поступу”. Це було до чи після березневих Шевченківських свят 1989 року?

Після. Це було кумедно. Вже у лютому було проведено величезну роботу. Я не пригадую, звідки в нас з’явилася портативна друкарська машинка з українським шрифтом. Бо, скажімо, у мене вдома була російська машинка з переробленою буквою “і”, вона була через те вищою за інші літери. Слово “кегль” в ті часи я, звісно, ще не знав... (сміється). Цю машинку привезли з діаспори, і хтось її приніс.

Я думаю, що вже під кінець лютого був готовий перший номер. І точно пам'ятаю, що близько двох тижнів вже готовий тираж зберігався у Львові в одному з приміщень Товариства Лева – у Бернардинському дворику біля Галицького базару. Там якийсь “красный уголок” був, тенісні столи стояли, а вечорами три або чотири дні на тиждень збиралися секції товариства. Якийсь там дивний директор був, старий ветеран, і сам сидів на історичній секції. Я навіть не знаю, чи ми гроші платили за це.

Власне, чому воно лежало вже готове, розтиражоване - це через розгон мітингу 12 березня. Пригадую, я якраз із поїзда – вся наша група лишалася ще у Вільнюсі на добу, а я поспішав, бо хотілося на мітинг.

Потяг прийшов доволі пізно, десь по одинадяцятій, поки я сів на трамвай, доїхав до центру, а там туди-сюди бігають групи людей, міліція -- за ними. Це було дивно – ще вчора люди, які нас зустрічали, ходили по центру Вільнюса з синьо-жовтим прапором, не кажучи вже про саюдистську символіку, а тут на відстані 14 годин зовсім повернення на багато років назад.

Відтак на деякий час запала депресія. І Ігор Гринів, який тоді очолював товариство, був проти того, щоб викидати [у продаж] наш тираж – він, очевидно, думав, що це може чимось обернутися.

А, пригадую! Одразу після 12 березня відбулася зустріч керівництва і активістів Товариства Лева – було доволі багато – думаю до 30 душ - з мером. Паралельно до розгону мітингу в Чернівцях був затриманий Михайло Горинь. На зустрічі це питання також було порушене. На рівні жарту йшлося про якусь легалізацію, легітимізацію цього середовища. Щоб якось зберегти лице і показати, що ми вороги совєтскої власті, і що нас не треба всіх арештовувати, була зустріч з мером. Котик пішов на цю зустріч, що теж було вчинком з його боку.

Ми говорили про потребу збереження пам'яток культури тощо, було порушено питання про арешт Гориня – чому затримали його в Чернівцях, а сидить у Львові... Все це подавалося в наскільки було можна легкій формі.

Я вже не скажу, до чого ми з ним домовилися, скорше всього, це був просто неформальний контакт. І коли він пішов, під кінець цих зборів, я висунув на затвердження Ради Товариства пропозицію видавати власний бюлетень з пропозицією, щоб його назва була “Поступ”. Після певних дискусій левенята погодилися з цією ідеєю – хай буде вісник Товариства Лева “Поступ”.

Я переконаний, що назву нам “продав” Славко Грицак, тоді ще початкуючий історик. Це була ніби апеляція до Франкового досвіду – Грицак нас переконав, що у нього була ідея видавати газету з такою назвою. Він казав, що це виразно українська назва, “продовження традицій”, яка щось там відображає...

Зокрема, Грицак і запропонував гасло – “Більше поту менше крові”. І коли рада тривалий час дискутувала про назву, не знали за винятком мене, Маркова, Стецьківа та Гриніва, що тираж вже у Львові. Ми розуміли, щоб мінімізувати час між прийняттям рішення і виходом, щоб не встигли перехопити.

Що було в першому номері?

Там було тільки одне власне прізвище. Це Сергій Бадік – він не був автором, потім став моїм кумом, а тоді просто приятель. Він був великим симпатиком усього, що робилося, формально до Товариства не входив, брав участь в акціях. Якось його затримали під час "викопування могили застою" на Личаківському цвинтарі - тільки тому, що він підійшов до машини зі специфічними номерами й запитав – хлопці, а ви всіх фотографуєте?... Його за це затягнули в машину і відвезли в райвідділ [сміється]. Потім туди пішла делегація “визволяти”...

Отже, імен і псевдонімів у першому номері не було. Але ж потрібен зворотній зв’язок – люди ж захочуть писати... Я запропонував номер своєї поштової скриньки на пошті – мені кажуть, ну, чувак, тебе відразу вирахують! Навіщо тобі це треба. Я не пам’ятаю, чи був при розмові Бадік, чи пізніше десь з’явився і каже – слухай, а давай мою адресу. Написали в газеті “Для Сергія Бадіка” – щоб батьки не відбирали. Щоправда, з другого номера моя поштова скринька все ж з’явилася...

Перший наклад Турій сам привіз. Він був невеликий, думаю, тисячі чотири або три. І цей тираж лежав якийсь час – і останнім поштовхом для поширення стало те, що в Києві з’явився “Голос сумління” Сергія Набоки.

Сашко, то був “Голос відродження”!

Так, звичайно, це я переплутав із “Голосом сумління” львівського “Меморіалу”.

Знову, переплутав, той називався “Поклик сумління”...

Так, тобі видніше. Я все вже забув.

До речі, перший номер “Поклика сумління” клеївся за нашими технологіями. Ми передали “Меморіалу” це знання і робилося це в кабінеті Михайла Батога, тоді головного редактора “Ленінської молоді”. Сидів, пам'ятаю, Євген Гринів [голова “Меморіалу”], Михайло Батіг, хтось із його журналістів, і я приїхав, і бувально на столі головного редактора головної комсомольської газети області вона робилася.

Ти, якщо не помиляюсь, входив у раду “Меморіалу”?

Так. Нічого особливого не робив. Це була данина взаємної підтримки: від Товариства Лева ввійшли такі то люди, інші від Товариства української мови...

Поява газети Набоки стала останнім поштовхом – ну, хлопці, скільки можна, газета старіє! Кияни, бачте, уже зробили, а ми?...

Власне, а чого чекали?

Очевидно, боялися репресій після розгону мітингу 12 березня. Час показав, що “Поступ” справді виявився маленькою бомбою. Його розхоплювали. Перші номери розходилися на мітингах і між своїми. Потім через місяці три-чотири це вже було організовано, у Пороховій вежі у певний день – здається, по четвергах – відбувалися засідання проводу обласного Руху [відділення Народного Руху України в області було створено 7 травня 1989 року].

Люди з усієї області з’їжджалися за дві години до початку проводу, і Ярослав Рибак, секретар нашого товариства, виставляв у холі пару величезних рюкзаків із газетами, біля нього вишуковувалася черга представників рухівських осередків і він записував у зошит чи продавав по 15-20 копійок. Хтось інший наступного разу повертав гроші. Так справа прийняла цивілізовану дистрибутивну форму.

Яким був розподіл обов’язків у колі людей, які робили перші номери “Поступу”? Хто стояв “у витоків”, крім Романа Турія, який тягнув на собі всю технічну роботу?

Я був редактором і головним організатором. Була дівчинка – Оля, яка працювала в медінституті, прізвище точно не згадаю, яка друкувала тексти за тими вимогами – кількість знаків, рядків як було треба. На якомусь етапі, коли з’явились гроші, я перестав друкувати.

У кімнаті у мене чи Турія збирались зазвичай Турій, я, Марков, Стецьків, чомусь Левко Захарчишин, чи він вже був головою Товариства, чи ось-ось мав очолити. Потім через деякий час ця система зазнала толкового адміністрування. Машиністці ми платили. Єдиний, хто ще мав зарплату, – це я, - 40 рублів. Вона виявилась дуже доречна, бо вже за кілька місяців – на початку липня 89-го – я опинився без роботи, мене “попросили” з Львівського університету.

З’явився художник Сергій. Прізвище теж не згадаю, це друг Левка, який газету оформляв. Це він запропонував складніший логотип, бо на перших номерах логотип примітивніший.

А хто намалював перший заголовок?

Думаю, Турій. Але не буду брехати. А може хтось із Товариства. Може Славко Сусак?...

Ми збиралися в майстерні у Сергія у центрі, мав у підвалі, там був ватман, все було вже доволі цивілізовано.

Карикатури малювалися спеціально для “Поступу”?

Так, але часто це були передруки, але тоді ми робили посилання. Це могли бути якісь московські газети, а іноді й “Файненшнл таймс”, я не знаю як воно до нас доходило. Ось розгублений Горбачов і підпис – “Моя країна мене не розуміє” це, якраз здається, з британської газети.

Це все робилося вночі, а на ранок брав макет у течку – і поїздом чи літаком у Литву. Бо все-таки гроші були. Зараз я думаю, що це був успішний бізнес-проект [каже з викликом]. Не вистачило клепки поставити на широку ногу, бо грошей стало вистачати на зарплату не тільки мені й друкарці, але й кур’єрам – часом вони навіть літаком могли літати, навіть якісь добові були!

Якийсь відсоток ми готівкою віддавали Товариству Лева. Певний період у нас були два стипендіати – Тарас Стецьків і Михайло Осадчий.

Це було офіційне рішення Ради Товариства?

Так, воно навіть було надруковане в одному з чисел.

Бо Тарас теж опинився без роботи, а [письменник, колишній дисидент] Осадчий взагалі жив без роботи. Вони отримували по 40 чи 50 рублів щомісяця, але недовго. Потім чомусь фінансовий стан погіршився. Фінанси вели спочатку Турій, а потім Славко Рибак – і в Товаристві, і у “Поступі”.

Чи було твоє звільнення з роботи формою репресій за участь у “Поступі”?

Ні, про те в університеті ще не знали. Десь, думаю, до літа 1989 року це було секретом полішинеля. Тут треба повернутися назад у березень.

Була така ситуація. З одного боку, була ще совєтская власть, яка не дуже шанувала відзначення Шевченківських днів, але настрій у суспільстві вже був такий, що вони не могли заборонити вшанування класика. А попит був величезний.

Дійшло до того, що нас запрошували виступати не тільки в освітніх чи культурних закладах, а й на підприємствах. Звичайно, влада намагалась це контролювати, щоб хоча б доповідачами про Шевченка були не якісь погані дисиденти, а совєтські нормальні викладачі.

Кафедра літератури, на якій я працював, була напередодні березневих свят просто розірвана замовленнями – всі хотіли щось почути про Шевченка. Дійшло до того, що на якийсь завод – матір Божа, я вже забув на який – не було кому піти.

Завкафедрою каже: Саша, піди, трудящі просять, щось їм розкажи про Тараса. Це було на 13 чи 14 березня, через день після того шоку, який я зазнав у Вільнюсі та у Львові. Очевидно, мій виступ... [саркастично] Молодий був, дурний. Як і більшість із нас, ми не думали, що це може за собою щось тягнути. Не думали про це, не те, щоб не розуміли! Я виступив і... пішов.

Через три дні мене запросили в деканат, де сидів декан, секретар парторганізації факультету, моя шефова кафедри, може ще хтось. Ось, мовляв, у деканат прийшов лист за підписами 12 працівників заводу і бібліотекарів – “закликав”, “розпалював”... Одним слово, щось не те говорив. Я кажу – ну то й що. Поки що пиши пояснювальну, а потім ректор вирішить – але він за те, щоб звільнити тебе з роботи.

А хто тоді був ректором Львівського університету?

Чугайов. Поганої слави людина. Про нього говорили як про гебіста, очевидно, на тій підставі, що перед тим він працював у совєтському посольстві у Польщі, а потім безпосередньо перед університетом очолював інститут суспільних наук, де витримував правильну ідеологічну лінію.

Я написав пояснювальну записку. Чомусь мені уже все було пофіг. Можливо, навіть після цієї розмови, яка з боку факультетських була доволі коректною, але шеф кафедри сказала – Саша, ну ти розумієш, про дисертацію мова вже не може йти, хоча тема вже була затверджена. А лишатися на 125 рублів, а я вже мав дитину, займатися фігнею...

Я написав заяву “за власним бажанням” і мене звільнили - до речі, в порушення совєтського законодавства, бо я був молодий спеціаліст і мене не могли звільнити 3 роки.

Це певною мірою пішло на користь. Десь півроку я був “професійним революціонером”. До початку 1990 року, коли мене підібрав Анатолій Сєріков, редактор журналу “Пам”ятки України”, який шукав кореспондента по Західній Україні. Це мене Андрій Квятковський порадив.

Я йому підійшов за всіма параметрами. Так я і став офіційним журналістом.

Якою була періодичність і як зростав наклад газети?

Ми дуже швидко вийшли на графік – газета виходила щодватижні. Буквально на третьому-четвертому номері нам це вдалося. Тираж піковий був, я думаю, восени 89-го – кілька номерів ми друкували по 20 тисяч примірників. А так починали з 3 тисяч, середній 12-14 тисяч.

Скільки днів він продавався?

Зараз важко сказати, але, думаю, 3-4 дні.

Весь?

Не скажу, що списань зовсім не було. Щось там потрохи накопичувалося, але, як правило, через нашу неповороткість. Кожного разу ми тираж регулювали. Це була дуже гнучка система.

Так, осінь того року – це був час активного творення структур Руху на Львівщині – і ми багато через них, і Товариство української мови розповсюджували.

На інші області ви виходили так само через Рух?

Івано-Франківск брав невелику, але стабільну кількість, Тернопіль, надходили листи зі Сходу. Туди ми і безкоштовно давали.

У Миколаїв, де я тоді жив, потрапляло кілька десятків примірників. “Поступ” продавали тоді по неділях на головній пішохідній вулиці міста – Совєтській і біля пам’ятника Шевченкові. Пригадую, що якісь числа були навіть на фіолетовому, доволі цупкому папері...

Так, було таке. Папір же не від нас залежав. Який був у друкарні “Саюдіса” – на такому і робили. Я так жодного разу і не побував у типографії, я так і не дізнався, де їх робили.

Тобто ти знав тільки Василя Капкана, через якого це робилося. І все?

Так. Все знав і все робив Ромко Турій.

Я почав світитися як редактор влітку 1990-го: друкуватися під своїм прізвищем, брав інтерв'ю тощо.

Якісь репресії були? Чи принаймні спроби?

Ні, не було.

У товаристві Лева дуже багато людей, принаймні, до березня 1990 року були комсомольською елітою області та міста. Їм участь у вісникові якось ставили у вину?

Ні, процеси вже вийшли з-під контролю партії. Зима-весна 1989 року – це кампанія з виборів на З’їзд народних депутатів СРСР у Москву. А вже через рік – у Верховний Совєт УРСР. Я теж був із тих, хто тоді балотувався. Я думаю, що останній спалах комунізму – це події 12 березня. Більше спроб якось фізично повпливати на події вже не робилося. Єдині, хто на щось ще були здатні, - це спецслужби.

Зі свого контакту з ними восени 88-го, одне з небагатьох, що мені чітко запам’яталося, -- те, що під час вербовки, людина, яка назвалася майором КГБ, чудово розуміла до чого іде – до розвалу Союзу. Він казав, що ми бачимо своє завдання зробити так, щоби не постраждали безневинні люди, не потрапити в тюрму, особливо це стосується молоді – “таких як Ви...”.

Пропозиція була просто інформувати про те, що відбувається в товаристві. Мовляв, а ми могли б вам підказати як не наробити якихось дурниць. Моральні переконання цих офіцерів, звичайно, треба поділити, як то кажуть, на вісім, але, безумовно, служба не була налаштована на репресивні заходи. Бо вони могли все це діло розв’язати дуже просто.

Я пам’ятаю ніч путчу, коли на сходах обласної ради зустрів Михайла Гориня, коротко розговорились, і теж фраза запала в пам’ять – достатньо триста, ну нехай, п’ятсот людей заарештувати по всій Україні і все повернеться в береги.

Кількість активістів була, справді, дуже невисока, тим більше, якщо врахувати, що доволі значна частина з них були “агентами впливу” КГБ, у чому тепер я ніскільки не сумніваюся. Класика жанру – історія з Віктором Бурлаковим [один із керівників НРУ Львівщини, голова секретаріату Центрального Проводу НРУ, відтак - перейшов на роботу в СБУ], але ж значно більше було тих...

Хто так і не вийшов із підпілля.

Так, так. Звичайно, “погони” думали, що вони контролюють ситуацію.

Сашко, хронологічні рамки мого дослідження впираються в 24 серпня 1991 року, коли Україна проголосила незалежність. Чи можна було історію “Поступу” спробувати періодизувати до цього дня. Я також пригадую єдиний, якщо не помиляюся, російськомовний випуск “Поступу”...

О! Це Сєріков допоміг мені. Це було літо, липень, 1989 року. Якось я був у Києві, розговорився з ним, а Сєріков тоді видавав тут у Києві газету “Старожитності”. Він каже, підготуй дайджест. Йшлося і про російську мову, щоб сунути з нею на Схід.

Оці чотири сторінки мені нічого не коштували, він їх оформив як вкладку у “Старожитності”. Більшість тиражу, а надрукували тисяч десять, забрав він. Я для приколу щось тисячі із дві напхав у рюкзак, і дві доби з ним не міг виїхати з Києва – квитків у розпал літа не було нікуди. Це окрема моторошна історія особистих поневірянь і страждань... [сміється]

Я не знаю, що Анатолій із ними зробив. Ідея була розповсюдити їх разом із “Старожитностями”.

Улітку 1990 року я виїхав у Мюнхен на два місяці, а газета вже насправді видихалася. І влітку або, швидше, у вересні того року ми припинили робити самвидавний “Поступ”.

Що стало причиною “видихання”?

Вибори місцевої влади. Опозиція перемогла. Колишня “Ленінська молодь”, а тепер газета “Молода Галичина” демонстративно перейшла на сторону опозиції, згодом було створено орган пропаганди обласної ради – “За вільну Україну”. І насправді відпала потреба в самвидаві. Я думаю, що це й була епоха затухання самвидаву по всій Україні. Думаю, що вже восени 90-го воно й припинилося.

Ринок уже не потребував самвидаву. Два місяці мене не було і в цей час, здається, Марков газету редагував.

Припинили ми "Поступ". Але в силу тих змін, які сталися на Львівщині, Товариство Лева отримало ще одне приміщення на вулиці Руській. Там зараз магазин чи кав’ярня. Це такий довгий вузький тупиковий коридор. Його встигли дати для потреб “Поступу”. Там зберігалися друкарська машинка, і Володя Панкеєв загорівся робити нормальну газету. Він зареєстрував в обласному управлінні інформації тижневик з такою назвою, Андрія Квятковського спокусив.

Цей період знаю погано, поскільки я став депутатом обласного совєта, і більше нічим не займався. Щось мені ще Сєріков платив і я якось зводив кінці з кінцями. І цілий рік я активно депутатствував головою комісії з питань молоді...

Це на штатній основі?

Ні! Нічого не платили, це не було передбачено.

Був час, що викладав українську мову для викладачів поліграфічного інституту, “не владеющих” українською мовою. За це я отримував якихось 60-70 рублів, двічі на тиждень тим займався.

А що у Львові були люди, які не знали української?

Ну, звичайно! Як і всюди. І зараз є! [сміється]

Тобто до відновлення “Поступу” як офіційно зареєстрованого тижневика ти вже не мав відношення?

Так, дійшло навіть того, що коли навесні 1991-го року мені потрібен був запис у трудовій книжці, то Панкеєв написав мені туди, що я нібито працюю “оглядачем газети “Поступ”. І поставив печатку.

Він довго мучився. Зрештою знайшов папір. Засновником залишалося Товариство Лева. Видали неперіодично кілька випусків. Поштовхом до реформи став остаточний розрив фракції “Молода Україна” у Львівському обласному совєті, куди входили 12 чоловік, членів молодіжних організацій – від Товариства Лева до СНУМу і Студентського братства. Ми мали, здається, 7 депутатів, Марек Іващишин – від “Студентського братства”, Мирослав Солдат – від СНУМу...

І ми зрештою втратили надії на перемогу над соціалізмом в одній, окремо взятій області, яку очолювали Степан Давимука і В’ячеслав Чорновіл. Ми проголосили себе “демократичною опозицією” до “демократичної”, блін, влади.

Якими були перші кроки опозиції? [саркастично] Створити власний рупор! Ми вийшли з міфологемою, що панування демократії на Львівщині передбачає існування опозиційних газет до демократичної влади.

Друкуватися в “За вільну Україну” або  у “Молодій Галичині” ви не могли?

Батіг нас пускав, почасти. Але все-таки була ідея робити своє, “нести світло знань”. Почалося з дискусії. Назва фракції, хоча я точно не пригадую, чи ми вживали це слово, походила від назви фонду “Молода Україна”, який створила була низка молодіжних організацій.

Ми створили єдину юридичну особу в надії, що обласний совєт поставить на цю структуру як на таку, що має замінити комсомол. Оскільки працювати з “молодьожу нада”, а ось тут ми.

Ми захопили приміщення міськкому комсомолу, а потім через суди відбивали претензії ВЛКСМ. Писали концепцію молодіжної політики облради. А, до речі, я, користуючись тим, що був членом президії облради, протиснув рішення про створення відділу у справах молоді, бо не було в новій структурі облвиконкому такої структури. Протягнули на посаду людину, яку вважали своєю.

Тобто всіляко намагалися увійти у владу. Але під час формування бюджету області В’ячеслав Максимович з притаманною йому легкістю і широтою душі запитав скільки вам треба на молодіжну політику. Президент фонду Ігор Копестинський, набрав повітря в груди, й видав – хоча б мільйон. В’ячеслав Максимович розсміявся і дав... 40 тисяч.

На тому вся молодіжна політика і наша готовність іти у фарватері “лідерів нації” закінчилася. У фонді виділили одну кімнату і половину коридору для нової газети. Був комп’ютер – старий поступівський, а ще один позичив фонд. І були довгі дискусії про назву.

Я і Копестинський прийшли на засідання ради Товариства Лева з тим, щоб попросити – хочемо видавати загальномолодіжну газету, хочемо зберегти традиційну вже назву. Ну, і, зрештою, то вже була якась комерційна марка. Рада не пішла на компроміс – кажуть, тоді ми маємо бути серед засновників і мати відповідний вплив на видання. Це вже не була та тусовка, з якою ми починали. Я, наприклад, відійшов від товариства з виборами 90-го року.

І тоді, здається, Іващишин сказав – якщо ні, тоді нехай буде “Post-Поступ”.

Скільки номерів вийшло з квітня 1991 року, з часу відновлення Поступу в кольорі?

Сьомий номер вийшов як “Post-Поступ”. Він робився у дні путчу. І вийшов відразу після його провалу, тобто відразу після 24 серпня.

Отже, вийшли шість зареєстрованих номерів “Поступу”, його редактором був Панкеєв.

А як ти знову став редактором?

Це непорозуміння, що я став головним редактором, бо я відстоював думку, що є Володя і він фаховий журналіст і вже багато робить. Але не пам’ятаю, звідки з'явився Ігор Ткаленко. Тобто по жизні ми його знали як члена Української Гельсінкської Спілки, він теж професійний журналіст, він в якийсь момент прийшов і каже – я хочу бути редактором “Поступу”. Я сдєлаю!

І нам, керівництву фонду, не хотілося ні відмовляти Ткаленкові, ні втратити Панкеєва. А вони обоє сказали – в сепаратних розмовах – я “під ним” працювати не буду.

Тоді виникло ніби компромісне рішення – Кривенко, давай тебе зробимо редактором, вони обоє працюватимуть заступниками, а потім життя якось відрихтує ситуацію і хтось з них перебере газету. Це було тактично-політичне рішення, щоб зберегти обох хлопців.

Внесок Панкеєва, безумовно, значно перевищував внесок Ткаленка в “Post-Поступ”. Але і Ткала, особливо на перших порах був дуже помічний. Правда, далі дійшло до конфліктів, бо він зовсім по-іншому бачив, як робити газету. Десь через рік ми попрощалися.

І він, пам'ятаю, створив газету “Європеєць”.

Не без допомоги “Post-Поступу”: газета ця робилася на наших комп'ютерах, папером ми поділилися. Прощання було мирним.

Перший номер "Post-Поступу" символічно вийшов у день незалежності України...

Я приїхав до Львова 20 серпня. 19 серпня у моїх, вибач, “поросят”, день народження.

Вибач, у кого був день народження?

У моїх “поросят”.

???

Ну, трійні моїй виповнився рік [регочемо як дурні вдвох]. І ми були у тещі в селі під Івано-Франківськом. І я дочекався ранку 20 серпня і поїхав на Львів. Це теж окрема кумедна історія. Бо ж невідомо, куди людина їде. Подібну історію розповідає Микола Яковина. Він одружився у день путчу, а він уже тоді був головою Івано-Франківської обласної ради. І їде з села до Франківська, а теща з матюками – “Не встигла донька заміж вийти, стане вдовою!!!”

Я забіг додому, прийняв душ, купив газети – ніде нічого. По-моєму тільки “Молодь України” фрівольно написала про цей путч.

Забіг до офісу – хлопці кажуть, ми створили КОД – Комітет опору диктатурі - з представників усіх молодіжних організацій: від “Варти Руху” - майбутніх соціал-націоналістів [тепер - ВО “Свобода”], і до екс-комсомольців, Демократичної спілки молоді Львівщини, на чолі з Олександром Шлапаком.

Кілька днів ми провели в тому штабі. Здається, люди Юрія Криворучка [лідер воєнізованої “Варти Руху”, член СНПУ і майбутній депутат Верховної Ради від НРУ] притарабанили військову рацію. І ми вряди-годи слухали західні “голоси”.

Хтось, напевне, Тарас Максим’як регулярно видзвонював Москву. І те, що почули з ефіру та через трубку набирали ті кілька сторінок і друкували прес-релізи. Це робилося на другому поверсі на проспекті Шевченка, 23.

 

Вахтанг Кіпіані,

журналіст, історик, головний редактор сайту “Історична Правда”

 

ЖЕНИТЬБА МАРКА ЦУКЕРБЕРГА

 

 

 

Было это так.

Церемония бракосочетания состоялась в субботу, 19 мая.  Цукерберг сменил статус семейного положения на своей странице в Facebook на “женат”. Ранее на этой неделе 27-летняя Чан окончила медицинский факультет Университета Калифорния (Сан-Франциско). В пятницу акции соцсети начали торговаться под тикером “FB” на бирже NASDAQ.

Свадьба отмечалась в доме Цукерберга, на празднестве присутствовали около 100 гостей, причем приглашали их для того, чтобы отметить окончание учебы его подруги. Уже когда гости прибыли на торжество, им было заявлено, что повод совсем иной, а именно – свадьба.

Основатель Facebook и Чан познакомились еще в Гарвардском университете, где учился Цукерберг. Они встречались в течение девяти последних лет.

 

 

 

 

 



Создан 21 мая 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником