Тустань № 18

 
 

Тустань № 18




Читайте tustan.info - сайт газети “ТУСТАНЬ” 

 

N18 (599) 24 - 30 травня 2012 року Ціна 1 гривня 

www. tustan.info; е-mail:vlasjuk60@i.ua; тел. 067-3678019 

 

Провінційний щоденник

 

ПЕРШИЙ ЮВІЛЕЙ

 

У неділю моєму внуку виповнилося п’ять років.

Він живе у Празі, там і народився, так що поки Янукович думає, йти нам до Європи, чи ні, одного справжнього члена європейської родини ми вже маємо.

Донька свого часу виїхала на заробітки до Чехії, там і залишилася, вийшовши заміж за серба. Повертатися в Україну не хоче.

Коли наші “чехи” приїжджають до нас, у Борислав, то насамперед зіштовхуються з двома проблемами: відсутністю води та страшними дорогами.

Особливо потерпає зять. Він жив у Белграді, але навіть під час бомбардування його військами НАТО воду подавали за графіком. Він ніяк не може второпати, як це не прийняти душ зранку і ввечері. А коли я кажу йому, що у вівторок і четвер води взагалі нема, він сміється і каже, що я жартую, аж поки сам не переконався в цьому.

Спочатку мій зять приїжджав з сім’єю до нас на машині. Але коли довелося їздити нашими дорогами, зарікся це робити. Ніж мають ремонтувати машину, їм дешевше з Праги прилетіти літаком до Львова, а звідти добратися маршруткою до Борислава. Іван каже, що в Белграді навіть під час бомбардування таких доріг не було.

Декілька разів на тиждень спілкуємося з внуком по скайпу. Він уже краще за мене знає англійську мову, хоча я вчив її у школі та інституті. В комп’ютері, мабуть, теж розбирається набагато краще, бо я вмію лише набирати тексти й макетувати газету, а він смислить у програмах. Принаймні, коли був у нас, то навчив мене деяким комп’ютерним премудростям.

Донька якось запитала: “Як ви можете жити в таких умовах?”. У неї вже європейське мислення, бо Оксана не уявляє свого існування без благ цивілізації. У нас цього європейського мислення ще нема, бо ми звикаємо до того, в яких умовах живемо. Якби ми мали європейське мислення, то вже давно би змели з посади міського голову, який обіцяв цілодобове водопостачання, а дороги заасфальтував так, що вони зійшли зі снігом. Але сорокатисячне місто мовчить.

Сподіваюсь, що мій внук теж матиме європейське мислення й назавжди приїде до справді європейської України.

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

 

 

 

 

 

 

ТРІЙНЯ ДЛЯ ТРУСКАВЕЦЬКОГО МЕРА

 

11 липня 2011 року в трускавецького подружжя Володимира та Роксолани Гаєвич народилися Христинка, Діанка і Павлик. Хлопчик, як справжній джентельмен, пропустив сестричок уперед.

Народження трійні в Трускавці - не таке вже й часте явище. Кажуть, що востаннє це трапилося років сорок тому.

Здавалось би, це мало стати подією для Трускавця, а влада повинна була не лише привітати молоду сім’ю, а й надати їм квартиру, як це передбачено чинним законодавством.

Нині Гаєвичі винаймають однокімнатне помешкання в центрі міста. Дружина, звісно, сидить у декретній відпустці, чоловік працює. Щоправда, допомагають батьки, але грошей ледве вистачає, аби зводити кінці з кінцями.

Вже скоро малятам мине рік, а міський голова Трускавця Руслан Козир і досі не привітав сім’ю Гаєвичів з цією небуденною подією не лише в їхній родині, а й у місті-курорті.

Володимир був на прийомі в заступника мера, говорив про відповідний Указ Президента України щодо позачергового надання помешкання для сім’ї, в якої народилася трійня. Той лише розвів руками і сказав, що наразі мерія нічим не може допомогти. Правда, їх поставили на чергу, але, зважаючи на те, якими темпами зводиться житло в Трускавці, Гаєвичі можуть отримати квартиру тоді, коли Христинка, Діанка і Павлик ... закінчать школу.

Неподалік від того місця, де живе багатодітна родина, пустує приміщення колишньої молочної кухні. Володимир Гаєвич пропонує трускавецькій владі самотужки переобладнати це приміщення під квартиру, але не знаходить відгуку в трускавецькій мерії. Подейкують, що тут мешкатиме один трускавецький міліціонер.

Крім обов’язкової державної допомоги, сім’я Гаєвичів не отримала жодної копійки від трускавецької влади, хоча соціальні служби напередодні Різдва та Пасхи  зібрали всі необхідні документи.

Можливо, після цієї публікації міський голова Трускавця Руслан Козир переступить через власні амбіції, завітає до родини Гаєвичів (сподіваємось, не з порожніми руками) і бодай внесе ясність, коли молода сім’я отримає помешкання. Бо якось не пасує мерові вдавати, що в Трускавці нема сім’ї з трьома дітьми і що цієї проблеми взагалі не існує... 

Анатолій ВЛАСЮК

І ЗНОВУ ЗЕМЛЯ ДЕПУТАТАМ?

 

На найближчій сесії Дрогобицької міської ради, яка відбудеться наступного вівторка, 29 травня, мають роздати 125 земельних ділянок. Можна лише гадати, кому дістанеться земля, адже мало не всі депутати вже її отримали. Щоправда, більшість з них після нещадної критики в нашій газеті сховалися за родичів, але суть від цього не змінюється. Для багатьох дрогобичан, які дали свої заяви ще з десять років тому, земельної ділянки й досі не можуть знайти, а ось для народних обранців і їхніх родичів усе дивовижним чином знаходиться.

 

СУДЯТЬ НЕ ТИХ ЗЛОДІЇВ

 

Нещодавно Дрогобицький міськрайонний суд засудив дрогобичанина до трьох років позбавлення волі. Він украв 25 кілограмів картоплі та ліки, всього на суму, яка не перевищувала 500 гривень. У Дрогобичі є чимало інших злодіїв, у тім числі й тих, хто ходить коридорами влади. Вони незаконно збагатилися, стали мільйонерами, проте їхніх справ суд не розглядає, а міліція й прокуратура вдають, що ці люди мало не національні герої. І що ж це за закони у нас такі, щоби за пів-мішка картоплі садити за грати, а за розкурочений завод представляти до державної нагороди?

 

ЯКИМ МАЄ БУТИ НАРОДНИЙ ДЕПУТАТ УКРАЇНИ ВІД ДРОГОБИЧЧИНИ?

 

Сьогодні, 24 травня, відбудеться восьме засідання Дискусійного клубу. Учасники розглянуть критерії відбору кандидатів у народні депутати України по Дрогобицькому виборчому округу, а також поговорять про проблеми працевлаштування на Дрогобиччині. Очікуємо експертів зі Львова та із Києва, представників політичних партій, громадських організацій, журналістів. Як завжди, буде гаряче! Звіт про дискусію читайте в наступному числі “Тустані”. 

 

 

ГАМЕРИ

 

 

 

Переможцем Третього Трускавецького міжнародного кінофестивалю “Золота пектораль”, який тривав у місті-курорті з 16 до 20 травня, серед ігрових повнометражних фільмів стала стрічка “Гамер”.

У затишному кінозалі готелю “Женева”, який вміщає з сотню місць, зібралися запеклі кіномани. Нас чоловік тридцять. Може, якби знали, що цей фільм переможе, сюди б набилося більше людей. А так – молодий режисер, ще молодший виконавець головної ролі. Що вони можуть повідати світу й людям?

“Гамер” – фільм про хлопця, який захоплюється комп’ютерними іграми. Він прибрав собі прізвисько Кос. Здається, крім комп’ютера, його в цьому світі нічого не цікавить. Він має мрію: поїхати на чемпіонат світу і зайняти там перше місце. Мрія збувається, але не зовсім: вдалося посісти лише друге місце. Ні фанати, яким він роздає автографи, ні увага з боку дівчат, ні турбота матері про нього, - здається, ніщо не здатне пробити душу геймера (в “Жартівливому словнику комп’ютерника”, геймерів, які багато часу проводять за відеоіграми, називають гамерами, тобто людьми, які не мислять себе без іграшок, здатні грати зранку до ночі, ставлячи оточуючих у незручне становище; тут же жартівливо додається, що до тридцяти років гамер стає імпотентом).

Упродовж півтори години ми спостерігаємо ось це занурення в віртуальний світ. Сидимо з трускавецьким колегою й висуваємо версії: ось зараз головний герой покінчить з собою, або його наб’ють, або надмірне вживання алкоголю призведе до злочину, або якась гарна дівчина віднадить його від комп’ютера… Нічого подібного не стається – і в цьому, мабуть, трагедія! Весела музика вночі приводить головного героя до тями – і на цьому фільм закінчується.

Здавалося б, ні тобі закрученого сюжету, ні карколомної розв’язки, ні інтелектуальних розмов, але той, хто додивився фільм до кінця, все-таки збагатився. Бо якось раніше не дуже придивлявся до цих комп’ютерозалежних, а, виявляється, і в них є свій світ, у який вони нікого не пускають, і цей світ, який ти не сприймаєш, має право на існування.

За великим рахунком, ні режисерові Олегові Сєнцову, ні виконавцеві головної ролі Владиславові Жукову нічого не треба було особливо придумувати. Після перегляду стрічки Олег Сєнцов зізнався, що фільм фактично про нього. Вірніше, внутрішні відчуття головному героєві вдалося передати, а зовнішньо Владислав Жуков грав самого себе. Він також захоплювався комп’ютерними іграми, а відразу після кінофестивалю захищає дипломну роботу й після закінчення вишу працюватиме менеджером. На запитання, чи продовжить він зніматись у фільмах, юнак відповів, що навряд. Та й Олег Сєнцов заявив, що помучився з актором, бо він не дуже піддається настановам режисера. Але, може, це і є найвищою майстерністю: зіграти самого себе, а не видумувати казна що, коли зображаєш чужу тобі душу?

Бюджет фільму склав 20 тисяч доларів. Режисер зізнався, що сцени з Лос-Анджелесу, де проходив чемпіонат світу з комп’ютерних ігор, їм прислали, а вони вже “вмонтовували” героїв у кадри. У фільмі лише одна професійна акторка – Жанна Бірюк, яка зіграла роль мами Коса. І в наступних своїх фільмах Олег Сєнцов планує співпрацювати з непрофесійними акторами.

Третій Трускавецький міжнародний кінофестиваль “Золота пектораль” обрав цього року напрям ігрового та документального кіно, заснованого на реальних подіях. Журі очолив відомий документаліст Олександр Балагура, українець, який нині живе в Італії. До складу журі ввійшли відома російська кіноакторка Лідія Федосєєва-Шукшина та мистецтвознавець Василь Федоришин. А засновниками кінофестивалю виступили Костянтин Стогній, полковник міліції у відставці та відомий ведучий телеканалу ІСТV, а також чільний діяч “Нафтогазу України” Андрій Лопушанський, який став ще й головним меценатом.

“Золота Пектораль” присуджена за короткометражний фільм “Історія Леоніда” (режисер Райнер Людвігс). Це документальна анімація. Стрічка триває лише 19 хвилин. У ній розповідається про ліквідатора катастрофи, міліціонера із села Копачі, який живе в кількох кілометрах від реактора і раптово опиняється в епіцентрі трагедії. Разом з родиною він спершу виявляється безпомічною жертвою катастрофи, але його дружина знаходить у собі сили протистояти обставинам.

Найкращим документальним фільмом визнано стрічку “Чи є там театр?” режисера Нани Джанелідзе. Вона відома як автор сценарію знаменитого фільму “Покаяння”, який 1987 року отримав Гран-прі на Каннському кінофестивалі. У цій же документальній стрічці, яка триває майже годину, мова йде про одного з найвідоміших грузинських акторів Кахі Кавсадзе. Незважаючи на те, що його доля склалася трагічно, він став успішним актором, знаним не лише в Грузії, а й за її межами. Історія кохання Кахі також повна романтики і трагізму та відома у Грузії як легенда про кохання і терпимість

Гран-прі кінофестивалю отримала документальна стрічка Олесі Фокіної “Один”. Це розповідь про відомого режисера Юрія Норштейна. Його легендарний “Їжачок у тумані” майже сорок років тому підкорив увесь світ і був визнаний найкращим мультфільмом усіх часів. А тридцять років тому почалася болісна для великого режисера епопея, коли він почав роботу над фільмом за мотивами повісті Миколи Гоголя “Шинель”.

Прикметно, що за ініціативою журі грошовий еквівалент переможця (а це 5 тисяч доларів) було поділено між роботами “Один” та “Гамер”, з якого я й розпочав свою розповідь.

На Трускавецькому кінофестивалі “Золота пектораль” були продемонстровані й фільми, які пересічний глядач уже міг бачити на ІСTV. Це й не дивно, адже один із засновників фестивалю Костянтин Стогній веде на цьому телеканалі популярну передачу “Надзвичайні новини”. Насамперед мова йде про документальний фільм “Україна: точка відліку” режисерів Сергія Буковського та Світлани Залоги, присвячений двадцятій річниці Незалежності України. Епохальні події 1989-1991 років змінили світову геополітичну ситуацію. Глядач з перших вуст дізнається, що ж відбулося тоді в українських політичних ешелонах та як народилася наша незалежність.

Багато фурору свого часу наробив і фільм Костянтина Стогнія “Фальшива історія”.  Журналіст і його команда спробували розкрити таємницю смерті Адольфа Гітлера. Існує версія, що той після війни переховувався десь у Південній Африці, а 75-літнім помер в Аргентині.

Свого часу на ІСTV демонстрували й детектив “Картина крейдою”, одна з історій якого відбувається в Трускавці. Стрічка заснована на реальних подіях, а частина зйомок була проведена саме в трускавецькому готелі “Женева”, де проходив кінофестиваль.

Як на мене, саме така камерність, прив’язаність до одного готелю, попри міжнародну складову, не дозволила “Золотій пекторалі” стати кінофестивалем всеукраїнського значення. Навіть мешканці Трускавця та відпочивальники мали обмежений доступ до фільмів. Авторові цих рядків самому довелося скористатися давніми знайомствами.

В Трускавці щорічно проходить ще один кінофестиваль - “Корона Карпат”. Він теж має статус міжнародного. Покази фільмів відбуваються в одному з найкращих кінотеатрів Трускавця, де вхід, звісно, доступний усім охочим. Але, мабуть, кожний має право на такий кінофестиваль, який вважає потрібним.

… Я себе зловив на думці, що всі ми в тій чи іншій мірі гамери. Живемо в своєму, часто віртуальному, світі й не помічаємо, що діється навколо…

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

 

Голос народу

 

Кого ви бачите народним депутатом України від Дрогобиччини?

 

Минулого тижня ми запитували у вас, кого ви бачите майбутнім міським головою Дрогобича після Олексія Радзієвського.

Всього надійшло 137 відповідей у вигляді есемесок і листів на електронну пошту. Наші читачі назвали 17 прізвищ імовірних претендентів на булаву в ратуші. Прикметно, що серед них нема прізвища нинішнього міського голови Олексія Радзієвського.

У першу трійку претендентів, яких найчастіше згадували наші читачі, увійшли Володимир Ямельницький, Петро Суда і Микола Походжай.

Трохи менше голосів набрали Богдан Мозоль, Олександр Коростельов, Богдан Іванців, Олег Хрущ, Михайло Ваврин, Віра Байса, Генріх Муравський, Михайло Задорожний, Роман Шагала, Тарас Метик.

По одному голосу надійшло на користь Романа Муля, Ігоря Куруса, Василя Пецюха та Сергія Гориславського.

Сьогодні ми запитуємо у вас, кого ви бачите народним депутатом України від Дрогобиччини?

Напишіть прізвище цієї людини, а есемеску відправте на номер 067-367-80-19. Свої міркування з цього приводу надсилайте на електронну пошту vlasjuk60@i.ua

Відповіді надсилайте до 28 травня включно.

 

РОБОТА ДЛЯ ПЛЕМІННИЦІ МІНІСТРА

 

Міністр культури України Михайло Кулиняк призначив Оксану Гайдук головним редактором журналу “Українська культура”.

Їй 24 роки, це його племінниця, яка є донькою рідної сестри міністра Галини Гайдук, котра обіймає посаду заступника голови Дрогобицької районної державної адміністрації.

Випустивши тисячний номер “Української культури”, колектив журналу на чолі з головним редактором подав у відставку. Так що Оксані Гайдук доведеться фактично розпочинати з нуля. Цікаво, що останнім часом вона жила в Росії, але завдяки, мабуть, посаді вуйка повернулася в Україну.

Так званий непотизм, коли родичі обіймають посади, - явище для України не нове. Пам’ятаємо Ющенка, коли його куми та кумасі обліпили державні посади, мов бджоли вулик. Не відстає від свого попередника і Янукович. Уже сформувався вираз Сім’я президента, коли наближені люди фактично керують Україною.

Вирішив не відставати і Михайло Кулиняк. Спочатку сестричку прилаштував на хлібну посаду, ніби на Дрогобиччині нема більш кваліфікованих кадрів, а тепер черга дійшла і до племінниці, в професійних якостях якої сумніваються ті, хто все життя пропрацював у культурі. 

 

СТРАЙК НА АВТОКРАНОВОМУ ЗАВОДІ

 

Попри обіцянки міського голови Дрогобича Олексія Радзієвського та його першого заступника Олександра Коростельова погасити найближчим часом заборгованість із зарплати на автокрановому заводі працівники цього підприємства страйкують. За їхніми словами, виплачено лише 70 відсотків зарплати за січень цього року. Нове керівництво заводу обіцяє погасити майже тримільйонну заборгованість до першого липня, але люди страйкуватимуть доти, доки не отримають усіх своїх грошей.

 

ФУТБОЛЬНІ ПРИСТРАСТІ ІГОРЯ КУРУСА

 

У неділю, 20 травня, в Стебнику відкрили стадіон, реконструкція якого тривала останні два місяці. З міського бюджету не було вкладено жодної копійки. Кошти дав Ігор Курус, який, імовірно,  балотуватиметься в народні депутати України. Він також пообіцяв 50 тисяч гривень футбольній команді, яка виграє першість району. Ігоря Куруса нещодавно обрали почесним президентом футбольної асоціації Дрогобиччини.

   

ДРОГОБИЧАНИ НЕ ХОЧУТЬ ДОСТУПНОГО ЖИТЛА?

 

У Дрогобичі діє програма “Доступне житло”. Черги космічні, проте лише більше п’ятдесяти осіб виявили  бажання взяти участь у цій програмі. З одного боку, можна казати, що в людей нема коштів, аби придбати собі квартиру, бо хоч і йде мова про нібито доступне житло, але все одно за нього слід викласти чималі гроші. З іншого боку, все-таки дрогобичани недостатньо поінформовані про цю програму, бо міська влада, схоже, робить це формально. Знаючі люди кажуть, що буцімто для того, аби отримати це так зване доступне житло, треба викласти чималу суму чиновникам у ратуші.

 

УНІВЕРСИТЕТ ДЛЯ ПЕНСІОНЕРІВ

 

У Дрогобичі відбулось урочисте відкриття факультету “Основи медицини та здоровий спосіб життя” Університету третього віку на базі Дрогобицького територіального центру соціального обслуговування Дрогобицької міської ради при відділенні соціально-побутової адаптації за сприяння міської ради та методичній підтримці біологічного факультету Дрогобицького державного педагогічного університету імені І.Франка.

 

 “ВИШИВАНКА-ФЕСТ” У ДРОГОБИЧІ

 

Минулої неділі “Вишиванка-фест” у Дрогобичі зібрала понад тисячу людей. Здебільшого це була молодь. Біля пам’ятки архітектури - Шпихліра розпочалася етно-частина фестивалю - виставки та майстер-класи народних майстрів з вишивання, виготовлення ляльки-мотанки, ткацтва,  різьбярів, гончарів, бджолярів, козацькі забави та інше. На сцені співали  Квітка Садова із Борислава, колективи “Gratia” ,  “Ладканка” із Дрогобича і Самбора, “Тарасова Ніч”,  “Йорий Клоц” , “Залізний Хрест” зі Львова, “Ворст” та “Спалені вітрила” із Рівного, “100жари” із Чорткова. Завершував концерт гурт  “Тінь  Сонця” із Києва. Відтак над Дрогобичем спалахнув потужний феєрверк. “Ставимо собі за мету долучити саме молодь до громадського та культурного життя Дрогобича та України, відстоювати українську мову, вивчати глибше історію та культуру Батьківщини, - каже організатор заходу Олег Дукас. - На це був спрямований наш фестиваль”.

 

БОРИСЛАВ НА ГРАНІ БАНКРУТСТВА

 

За результатами роботи в першому кварталі цього року податкові та неподаткові надходження до бюджету Борислава склали трохи більше восьми мільйонів гривень, що становить лише 57 відсотків до запланованого показника. Як результат, не виконуються соціальні програми, в щораз більшому занепаді опиняється житлово-комунальне господарство, не вистачає коштів на виплату заробітної плати бюджетникам та оплату енергоносіїв. Влада вважає, що основна причина такого становища в тому, що найбільші підприємства та організації міста  перестають платити пода-ок на доходи фізичних осіб в Бориславі (за місцем їх фактичного знаходження), а перераховують його в інші міста, за місцем знаходження головної організації. Це дійсно так, але і влада не може вповні розкрити свої менеджерські здібності, чим “годувала” бориславців перед виборами. Обіцяли залучення інвестицій, але й тут повний провал.

 

ЧЕРЕЗ ПОЛІТИКУ СТРАЖДАЮТЬ ДІТИ?

 

У Бориславі розгорівся скандал навколо фірми власника торгової мережі “Гаманець”, депутата Львівської обласної ради  Володимира Голобутовського, якого  звинувачують у постачанні неякісної продукції в дитячі садочки міста. Він спростовує цю інформацію. Схоже, що в місті нафтовиків розпочалася передвиборча кампанія за мандат народного депутата України.

 

СЛОВО ПРО ПОЕТА

 

 

Ім’я поета із Борислава Євгена Титикайла сьогодні знають  не лише в Україні, а й далеко поза її межами і навіть за океаном.

Так, у 1969 році, коли залюблений у художнє слово юнак розправляв лише крила, у Філадельфії (США)  вийшла об’ємна антологія  під назвою “Літературна Бойківщина”, де було вміщено кілька творів молодого митця – єдиного представника з нашого бориславського регіону. У роки так званого застою його твори часто з’являються на сторінках найбільш авторитетної україномовної газети в Польщі “Наше слово” та в її літературному додатку – “Наша культура”. А найстаріша газета  української діаспори в Австралії “Вільна думка” і досі не лише друкує вірші поета, а й щиро відгукується на вихід у світ кожної його нової збірки.

Народився Євген Титикайло 30 липня 1937 року в Бориславі, а точніше – на околиці Мразниці, про яку він потім напише у сонеті “Жар-птиці” такі слова:

 

На тій горі, де вільхи

                            корчуваті,

Де брів туман, як вівці

                           по голиці,

Світився вогник

                у притихлій хаті,

І ніч снувала

                   дивні небилиці

Про ті скарби,

           незнайдено-багаті,

Що Довбушем зариті

                           у пивниці.

І шелестіли крилами

                          жар-птиці,

І сизі крила

              марились хлоп’яті.

 

Батько Євгена Юрко був робітником нафтових копалень, а мати Ірина (дівоче прізвище – Дрич) – селянкою з гірського бойківського села Ластівки, що належить нині до Турківського району. Здобувши сяку-таку освіту, але не отримавши від своїх батьків ані клаптика землі, ні хати, молода пара змушена була перебиватися випадковими заробітками, а жити під чужим дахом. Отож коли наприкінці 1941 року, після відходу червоних “визволителів” і приходу нових, коричневих, на Прикарпатті почався голод, він чи не найсильніше вдарив по безземельних, викосивши чимало люду. Зголодалі заробітчани, і свої, й приїжджі, никали по місту і вмирали просто на вулицях. Так, з великої батькової родини до кінця 1942 року мало хто лишився. Лише в його рідного брата Гриня, сім’я якого складалась із семи чоловік, залишилося лише двоє – він та його син Геннадій.

Чимало голодуючих галичан подалось у світи і, зокрема, на Волинь, шукаючи там рятунку. Волинь на той час була багатим і квітучим краєм: тут ще з позаминулого віку гарно прижилася хутірна система, не вистачало лише робочих рук, особливо навесні та влітку під час жнив. Отож мати з двома хлопцями – старшим Олексою та молодшим Євгеном – і подалася туди. Осіли у великому селі Завидові, де самотня жінка, яку звали Теклею, відпустила прибульцям свою хатину, що знаходилася геть на самому краєчку боліт, а сама пішла жити до такого ж удівця, як і вона.

Заробляли на хліб як могли: мати допомагала людям у польових роботах, а взимку шила та пряла, а старшого сина чеська родина із села Рачино (сусідній Горохівський район) найняла до худоби за харч і одежу. Навесні 1942 року в родині Титикайлів сталося лихо: полізши на горище, мати посковзнулася і, падаючи вниз, зламала руку. Травма виявилася дуже складною: перелом кістки вище ліктя, а сама рука була вибита з плечового суглобу. Про якусь лікарську допомогу годі було й думати. Щодня і щоночі навколо горіли села, гинули люди.

Сказано: війна.

З того часу всі хатні клопоти лягли на плечі п’ятилітнього Євгена. Він мусив варити їсти, рубати дрова і навіть прати. А тут ще як на лихо пізньої осені в дощову холодну днину в село наїхало повно червоної партизанки. Це була банда Сабурова, того самого, що після війни очолив Дрогобицький НКВД. Його головорізи зайняли два села – Завидів і Деречин, вирішивши тут, серед боліт, далеко від великих міст зазимувати. Жили в теплі та спокої по хатах місцевого населення, нишпорячи за бульбівцями та бандерівцями. І лише навесні після Великодніх свят німецьким каральникам вдалося їх викурити з теплих хат і, притиснувши до боліт та торфовищ, геть розпорошити.

Після того через тиждень, під вечір, лиш почало сутеніти, над’їхала німецька танкова колона і, ставши на центральній дорозі, почала розстрілювати з гармат та кулеметів хати завидівчан та деречинців.

 

Все пішло із полум’ям

                           та димом,

Все у попіл обернулось

                                  вмить.

Тільки ворон

            чорним пілігримом

Над селом закряче

                         й полетить.

Де ця хата? – та нема

                            вже хати.

Де гніздо це? –

                     і гнізда нема.

Котить ранок сонце

                             рудувате

З-поза лісу в хмарах

                               і димах.

Тут нас мали трупом

                           положити,

Спопеливши хату

                            і майно…

Нам війну судилось

                           пережити,

А не тільки бачити в кіно.

 

Так з часом напише поет про цю подію в одному зі своїх віршів, давши йому назву “Дума про спалене село”. Справді, на місці біленьких хат та розкішних вишневих садків тепер чорніли страшні згарища. Про це він розповість і в одному зі своїх оповідань, що увійшли до книжки “Трагічні пам’ятники”. А поетичну збірку, повністю присвячену подіям і людям того часу, назве “Дні і ночі Волині”. Не вигаданим, звичайно, не висмоктаним з пальця, а тим, що на все життя закарбувалися в його пам’яті.

На Волині сім’я Титикайлів жила до 1952 року. Можливо, жила б там і далі, та знайшлася лиха душа, яка зробила фальшивий донос, і матір під приводом простроченого паспорта викликали в районний відділ НКВД в Іваничах  і після вчиненого допиту сказали: або протягом тижня виїдеш “к сєбє на родіну”, або прийдеться відправити на “бєлиє мєдвєді”. Приводом послужила хата, яку в селі називали не інакше, як Івахова. Господиню її влада ще раніше запроторила на Сибір щось на десять чи п’ятнадцять років, а двоє діток – хлопчик і дівчинка – тулилися коло рідні. Незважаючи на тяжкі пе-реслідування і дикий терор, хтось ще з цієї родини блукав по лісах, аби не потрапити червоним катам у руки.

Саме про цю хатину поет згодом напише цікаву баладу – “Івахова хата”. Вслухайтеся лише:

 

В Іваховій хаті

                 жила таємниця,

І знали про неї лиш

                  ніч та криниця.

Вів хід потаємний

             з криниці під хату,

У ньому чекісти

                зірвали гранату,

Розбили присінок

             і двір розкопали, -

Були тут повстанці,

Були – і пропали.

……………………………….

Сидів комісар,

           посірілий від злості,

Стискав кулачища,

                аж лускали кості.

Він міг присягнути

              на чорта чи Бога:

Так близько, здавалось,

Була перемога.

Не знав той приблуда

                 і вся його зграя,

Що вдома людині

               й земля помагає.

 

А бідній жінці і надіятися не було на що. Проживши в тій хаті якісь два чи три роки, матері Євгена довелося поспішно спродувати свій скромний набуток і якомога швидше вертати назад до Борислава. Замешкали в Мразниці, де Євген успішно закінчив сім класів. Далі вчитися не дозволяли матеріальні нестатки, треба було шукати якоїсь роботи. Зрідка заходячи до редакції міської газети “Нафтовик Борислава”, юнак мав нагоду познайомитися з відомим поетом Платоном Вороньком. Той відпочивав саме в Трускавці, а в редакцію навідався зовсім випадково. Його не на жарт зацікавили перші поетичні спроби несміливого хлопчини. Він попросив редактора влаштувати юнака на роботу, вибив у Спілці письменників одноразову грошову допомогу, підготував для газети “Молодь України” добірочку творів Євгена зі своїм теплим вступним словом.

Це було у травні 1956 року.

Потяг до знань, до літературної творчості не полишали хлопця ніколи. Працюючи підчитчиком коректора міської газети (була така посада), він продовжує навчання у вечірній школі робітничої молоді. Разом з редактором цієї газети Іваном Стариковим, який став потім відомим українським прозаїком, створює й очолює літературне об’єднання ім. Стефана Коваліва. Саме з цього об’єднання пізніше починатимуть свій шлях у велику літературу поет, лауреат Шевченківської премії Іван Гнатюк, відомий нині поет і прозаїк, автор багатьох книг Ігор Нижник, дочка відкривача східницьких мінеральних джерел Ганна Стоцька, кореспондент Волинської обласної студії телебачення Ганна Даців, молодший брат редактора Микола Стариков, який часто підписував свої твори вигаданим прізвищем Стрєпетов.

Працюючи в редакції, Є.Титикайлу поталанило познайомитись і подружити з багатьма цікавими письменниками, такими, як Степан Чорнобривець, Микола Сом, Василь Діденко та Іван Хоменко. Останній з них за п’єсу про Богдана Хмельницького, яка чомусь не вписалася в програму помпезного святкування “300-лєтія воссоєдінєнія Украіни с Россієй”, заробив десять років тюремного ув’язнення. Там, за гратами, він тричі пробував покінчити життя самогубством, перерізавши собі вени, та пильні наглядачі не допустили цього. Потім поета було звільнено й реабілітовано, прийнято в члени Спілки, звичайно, радянських письменників і видано досить товстий томик поезій під багатозначною назвою “Дуби не хиляться”. Саме йому через багато років поет Титикайло присвятить свій сонячний диптих, названий “Косовиця”. Звичайно, посмертно, бо те, чого не доконала  більшовицька репресивна машина, доконала чарка: потрапивши в Києві під колеса трамваю, бунтівний поет помер у страшних муках. Не випадково згаданий диптих починається такими словами:

 

Така пройшла тут

                  дика косовиця,

Дуби кремезні –

               й ті лягли в покіс.

Усе здолала смертоносна

                                  криця

Чужих і добре вигострених

                                       кіс.

 

Нелегко склалося життя й самого Євгена. Після приходу в редакцію нового редактора Миколи Піменова над ним усе частіше почали згущуватися грозові хмари. Атмосферу підігрівали ще й свої вислужки. Вони аж із шкіри лізли, аби догодити отому неотесаному партійному чиновникові, що пихато посів крісло редактора. І таки домоглися свого: юнака було звільнено з роботи під виглядом скорочення штату, хоч на той час у редакції були вільні місця.

Та справа з “неугодним” Титикайлом на цьому не закінчилася. Знаючи, як важко знайти у місті роботу, коли не маєш ні відповідної кваліфікації, ні знайомств, тим більше людині, яка чимось там не догодила партійним зверхникам, вони взялися за інший спосіб. Саме тоді в країні розгорнули боротьбу з так званим “тунеядством”. Суть її полягала в тому: не облаштувався на роботу протягом визначеного міліцією терміну – сідай за грати. Такими “тунеядцями”, себто дармоїдами, ставали здебільшого не ті, хто справді уникав праці, а люди з іншим мисленням, іншими переконаннями.

Отож в одному з номерів міської газети за вигаданим прізвищем “Л.Суничка” з’являється репліка про такого собі гевала-неробу, який хотів би і жити файно, і рук не натрудити. Уже йому пропонували десятки робіт, а він уперся на своєму: ні та й ні! І стиль, і почерк цієї рептильки з головою видавали її автора. Ним виявився не хто інший, а найближчий приятель Євгена. І коли Євген сказав йому просто у вічі: “Що ж ти пишеш неправду? Хіба не бачиш, скільки людей щодня простоює під дверима чиновників, аби отримати працю?” – той відповів: “Писав не я, а моя дружина”. А тодішній завідувач ідеологічним відділом “таваріщ” Биков заявив чітко і недвозначно: “Для людей з такими переконаннями, як у вас, роботи нема і не буде!”.

Іншими словами: сідай, хлопче, за грати!

Ось за таких складних умов формувався як поет і патріот Євген Титикайло. А працювати довелося і землекопом газової контори, і робітником взуттєвої фабрики, і техніком комунального господарства, і навіть майстром бригади двірників та прибиральниць. За цей час закінчив десять класів вечірньої школи робітничої молоді, філологічний факультет Дрогобицького педагогічного інституту ім. Івана Франка. Значну частину своєї трудової біографії, бо аж шістнадцять років, присвятив журналістській праці. У різні часи був відповідальним секретарем багатотиражки інституту “Радянський педагог”, п’ять років займав таку ж посаду у міській газеті “Нафтовик Борислава”. За цей час спромігся видати десять оригінальних книжок. Одна з них, яка називається “Бориславські сонети”, повністю присвячена нашому місту. Власне – і місту, і визначній постаті, яка тісно пов’язала свою долю з Бориславом, письменникові Стефанові Коваліву з нагоди 150-річчя від дня його народження. Це своєрідний поетичний путівник, в якому знайшли своє відображення події давно минулого і сучасність. Не випадково в заключному сонеті поет уявно звертається до свого славного побратима:

 

Щодня до вас звертаюсь я,

                             Стефане,

В думках і слові,

                  в помислах і дії:

Як довго будем гоїти ще

                                   рани,

Що їх в душі лишили

                            лиходії?..

Чом слабне дух і мова

                         наша в’яне,

Мов ця трава, що сушать

                               суховії?

Невже і справді вже нема

                                   надії,

Що після ночі день таки

                         настане? –

 

а далі робить оптимістичний висновок, але й тут вчувається тривога за нашу прийдешність, на яку спроможний лише справжній патріот і свого краю, і свого родинного міста:

 

Могли б ми бути кращі

                    серед кращих

У власній хаті і на власнім

                                     полі.

Чи й нас запишуть в

             грамоту пропащих

Нащадки наші, що

                     зреклися волі,

Що проміняли мудрість

                              і відвагу

На дзвін монет і рабську

                          колимагу?

 

Збірка “Бориславські сонети” була п’ятою у творчому доробку поета. Перед тим вийшли його “Крайка” (1968), “Тривожні громи” (1986), “Пролог” (1991), “Три суті надії” (1998). Із них уже чітко вирисовується справжнє обличчя митця, для якого поезія – не розвага, не безцільна гра словом, а спосіб життя, зброя у боротьбі за втілення ідеалів правди і справедливості. Тому опісля бориславського циклу він з усією відповідальністю береться за тему Волині, де прожив більше десяти років, перебувши там і війну (а в тій війні було чимало інших війн), і другий голод, і оту більшовицьку хвалену колективізацію, і ще багато чого. Не даремне в заспівному вірші до книжки “Дні і ночі Волині” поет говорить:

 

Всі пройшлося школи

                              і науки, -

Хай посвідчать мертві

                                   і живі:

Об осколки обпікав я руки

І ставав травою у траві.

Знаю смак і хліба,

                           і безхліб’я,

Бачив смерті очі крижані.

Хоч добра нітрохи

                         не нагріб я,

Те, що мав, згоріло у вогні.

А тепер сиджу,

                    як на розпутті,

Що ж, спасибі, доленько,

                             й за це!..

 

Справді, варто подякувати долі, яка хоч і була часто мачухою для юнака, але й дала йому неоціненний дар слова і мужність у найтяжчі часи залишатися самим собою. Так, у вірші “Погорільці”, що увійшов до згаданої збірки, поет, маючи на увазі сучасних віршарів-блудословів, каже:

 

… Літа проминуть,

     і поети підуть, як сліпці,

Щоб  ридать над чужим

    і не бачити власні рубці.

Буде там і Хатинь,

    і печаль піскарівських

                                  могил,

Тільки власну біду

    відридати не вистачить

                                      сил.

Ні отой Лемешів,

   ні Загорів, що кров’ю

                               підплив

Після диких атак

    та небачених огненних

                                    злив,

 Ані мужню Скобелку,

    що  билась, як риба об

                                       лід,

Від якої чужинець

    не раз і вжахнувся, і

                                   зблід.

Я б назвати ще міг

    не одну українську

                                хатинь,

Що забулась давно,

    та її пам’ятає Волинь.

Пам’ятаймо і ми,

    і не треба чужих нам

                                 химер.

 

Ще замолоду поет Євген Титикайло поставив перед собою амбітну мету: створити гарну і правдиву книжку про своє рідне місто Борислав і віддячити тим же не менш рідній йому Волині та її працьовитим людям. І це йому, можна сказати, вдалося. Наступними вийшли у світ збірка “Одкровення” (2004), а вслід за нею – томик зібраних сонетів, чепурний, у твердій оправі. В 2009 році на полицях книгарень з’явилася ще одна збірка з дещо незвичайною назвою – “Часослов”. Ознайомившись з нею, читач упевниться, що назву цю вжито не випадково. Це гостра політична сатира, до якої поет досі вдавався дуже рідко. Тут ми побачимо героїв і антигероїв як сьогодення, так і далекого минулого.

Крім згаданих видань, твори поета друкувалися в різних збірниках і альманахах. Свого часу, захопившись класикою польської літератури, він переклав чимало сонетів Адама Асника. Деякі з них увійшли, наприклад, до двотомної “Антології польської поезії” (вид-во художньої літератури “Дніпро”, 1979 р.). Залюблений у природу рідного краю, в його добрий і працьовитий люд, Є.Титикайло з любов’ю пише про своїх славних краян – бойків. Пише також і про волиняків, з якими довелося йому пережити важкі воєнні та повоєнні роки.  Для нього однаково дорогі і та зелена кичера (пам’ятаєте: “Гей, кичеро наша, яка ж бо ти мила”?), що загубилася десь там серед дрімучих карпатських борів та крутих верховин, і той славний Завидівський ліс на Волині, який пережив не одне лихоліття і який досі береже “і помсти клич, і поклик волі” – відлуння боротьби і змагань нескореного українського народу.

Будучи більше двох десятків років членом Національної Спілки письменників України, поет і далі продовжує стояти на сторожі рідного слова, виношуючи нові плани і задуми. За значні досягнення в літературно-мистецькій творчості та громадсько-суспільній діяльності його поіменовано достойником “Золотого фонду Бойківщини”. Він удостоєний звання Почесного громадянина міста Борислава, нагороджений найвищою нагородою НСП – медаллю “Почесна відзнака”.

Таким він є, наш славний краянин, наш бориславський “волиняк”. Може, інколи і заскромний, може, трішки не такий, як інші, але завжди чесний – і в слові, і в помислах, бо пам’ятає, що він – син України. А це найголовніше в наш час.

 

(Із книги А.Власюка та Я.Мирки “Борислав: учора, сьогодні, завтра”).

Євген Титикайло помер 11 квітня 2012 року.

 

КАЛЕНДАР УКРАЇНЦЯ

 

24 травня

1742 - Помер у Ясах в Молдавії гетьман Пилип Орлик.

1918 - Представники українських партій утворили Український Національний Союз.

25 травня

1926 - Загинув у Парижі з руки агента Москви Шварцбардта Головний Отаман військ УНР і Голова держави С. Петлюра.

1940 - Утворення у США Українського Конгресового Комітету Америки (УККА).

26 травня

1648 - Погром поляків під Корсунем.

1944 - Загинув Михайло Палідович - головний редактор журналу “Ідея і чин”.

1722 - Указ про Малоросійську Колегію в Україні.

28 травня

1916 - Помер великий український поет, письменник і громадський діяч Іван Франко.

1934 - Помер гравер, поет і друкар Степан Беринда.

29 травня

1878 - Народився Петро Карманський, поет-модерніст, перекладач “Божественної комедії” Данте разом з Максимом Рильським.

1952 - Помер генерал-поручник армії УНР Михайло Омелянович-Павленко.

1988 - Відкриття і посвячення пам’ятника св. кн. Володимирові Великому в Лондоні.

 

 

НАРОДНИЙ КАЛЕНДАР

 

24 ТРАВНЯ - ДЕНЬ СЛОВ’ЯНСЬКОЇ ПИСЕМНОСТІ І КУЛЬТУРИ

Його встановлення пов’язане з діяльністю солунських братів Кирила і Мефодія, які жили в IX ст. Древньоболгарською (старослов’янською) мовою вони перекладали грецькі богослужебні книги, писали оригінальні твори, відкривали при церквах школи. Тим самим брати заклали основи слов’янської писемності і літератури.

ВОЗНЕСІННЯ

Відзначається в четвер шостого тижня, на сороковий день після Великодня. Одне з найбільших церковних свят, що відноситься до числа двунадесятих. Створена євангелістами земна біографія Ісуса закінчується описанням сцени вознесіння його на небо. Ось як про це пише євангеліст Марк: “Ісус зібрав своїх учнів і сказав: “Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангеліє. Хто увірує, той буде спасенний, а хто не увірує, то буде осуджений. Ім’ям моїм виганятимуть бісів, на хворих будуть руки класти і добре їм стане. Господь же Ісус, промовивши до них так, вознісся на небо і сів праворуч Бога”. Із святом Вознесіння пов’язано багато народних повір’їв, а вознесенська роса вважається дуже цілющою від різних хвороб. Та насамперед із днем Вознесіння люди пов’язують повний розквіт весни і перехід її до літа. Коли цього дня хороша погода - це до врожаю. Якщо ж на Вознесіння дощ - то на Іллю (2 серпня) буде гроза.

25 ТРАВНЯ - ЄПІФАНІЯ КІПРСЬКОГО

Вшановується пам’ять видатного письменника і церковного діяча IV ст. Йому приписується “Слово про поховання Ісуса Христа”. В ньому розповідається про розп’яття Ісуса, про саме поховання і воскресіння. “Слово” було поширене у слов’янській писемності.

26 ТРАВНЯ - ГЛИКЕРІЇ-КОМАРНИЦІ

Пов’язується з іменем мучениці Гликерії. Вона походила із знатного римського роду, померла за християнську віру в 172 р. Оскільки близько цього часу з’являються комарі, то цей день у народі зветься Гликерією-комарницею.

27 ТРАВНЯ - СИДОРА-ОПРОЧНИКА

Відзначається на честь мученика Ісидора. Він народився в Олександрії, служив у римському війську. В 251 р. був засуджений і страчений за відмову служити імператору. На Сидора здавна саджали огірки.

28 ТРАВНЯ ПАХОМА-БОКОГРІЯ

Від імені Пахомія Великого. Він вважається засновником першого монастиря. Пахомій розробив також монастирський статут, який швидко поширився у християнському світі. Прямим обов’язком ченців була праця і молитва. Було введено сповідь, яка згодом стала інститутом Церкви. Для своєї сестри Марії Пахомій заснував і перший дівочий монастир. Помер він у 348 р. З Єгипту чернецтво поширилось в інші країни. В народі святий Пахомій зветься бокогрієм, оскільки цієї пори стає все тепліше.

29 ТРАВНЯ - ФЕДОРА-ЖИТНЯКА

Від імені Феодора Освяченого, учня Пахомія Великого. Святий Феодор мав чудовий дар усного слова, заслужив слави за прямоту суджень і незалежність характеру.

30 ТРАВНЯ - ЄФРОСИНІЇ

На честь дружини Дмитра Донського. Шлюб із 16-річним Дмитром був викликаний політичними розрахунками. Невдовзі Нижньогородське князівство увійшло до складу територіальної системи, на чолі якої стояла Москва. Після смерті чоловіка Євдокія прийняла чернецтво з іменем Єфросинії. Вона заснувала в Москві жіночий Вознесенський монастир. Померла в 1407 р.

 

ДОПОМОЖІТЬ, БУДЬ ЛАСКА!

 

Батьки Анастасії Олегівни Дитко збирають кошти на лікування доньки.

На даний час Анастасія Дитко потребує консультації нейрохірурга для диференціації пухлини в головному мозку, а після цього - операційне втручання.

Оскільки ці консультацію та операцію відмовляються робити в Україні, батьки Анастасії змушені робити це в Італії.

Вартість операції 300000 (триста тисяч) гривень.

Реквізити для ПК гривні:

Відділення “Львівська регіональна дирекція” ПАТ “ВТБ Банк”

Адреса: 79000, м.Львів, вул.Стрийська, 33

Телефон:(03245) 4-06-95, 4-11-83,

відділення “Перше стрийське” ПАТ “ВТБ Банк”

МФО 321767

Код ЗКПО 14359319

Номер рахунку 29246000002064

Номер картки 4438740101008154

Призначення платежу: Поповнення картки N 4438740101008154 для ДИТКО ОЛЕГ ВОЛОДИМИ-РОВИЧ

ІД код: 2863904551, без ПДВ

Завчасно щиро вдячні всім, хто допоможе.

Телефон 098-41-85-119

 

ЧИ ПІДЕ ДРОГОБИЦЬКЕ РАДІО НА ПЕНСІЮ?

 

Виповнилося 60 років від дня заснування дрогобицького регіонального радіо “Франкова земля”. З 1975 року колектив очолює Йосип Фиштик. Він є автором десяти пісенних та поетичних збірок і понад 30 років активно працює на ниві пісенного мистецтва України. Урочистості з нагоди ювілею відбулись у приміщенні Львівського обласного академічного музично-драматичного театру iмені Юрія Дрогобича. Іменинників вітали колеги та знайомі, влада і митці. До цих привітань приєднується і “Тустань”. Сподіваємося, що “пенсійний” вік дрогобицького радіо не завадить його організаторам і далі втримувати свою нішу в інформаційному просторі Дрогобиччини.  

 

  

 



Создан 28 мая 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником