БОРИСЛАВСЬКА КОПА (“Бібліотечка газети “Тустань”, №7, 2012)

 

БОРИСЛАВСЬКА КОПА (“Бібліотечка газети “Тустань”, №7, 2012)




До сьомого випуску “Бібліотечки газети “Тустань” увійшли вибрані вірші Анатолія Власюка, написані 2011 року. Автор віршує з п’ятнадцяти років, але аж тепер зважився винести дещо зі свого здобутку на суд читачів. У “Бориславській копі” все так чи інакше пов’язане з  Бориславом.

 

 

 

БАБУСИНЕ ЛІТО

 

Це літо бабине було.

Чому ж мені так стало млосно?

Дитинство й юність замело -

І перед вічністю так тоскно.

 

Космічний шлях – шлях забуття.

Назад не вернешся ніколи.

“Нема, синочку, вороття”, -

З бабусею йдемо до школи.

 

Так дивно й смішно це мені.

До смерті ще далеко досить…

… Та вже мурашки по спині,

Коли осіннє листя носить.

 

Це душі мертвих нам дають

Відрадний знак з тамтого світу.

Вони заради нас живуть.

Усюди нашого є цвіту.

 

І павутинкою мене

Бабуся ніжно оповиє.

“Не бійся, сину, все мине”.

Лиш пес вночі тихо завиє.

 

О, літо бабине моє!

Старенька грамоти не знала.

“Життя на світі вічне є”, -

Мені бабуся в сні сказала.

 

МЕНЕ БАБУСЯ НАЗИВАЛА СИНОМ

 

Мене бабуся називала сином,

Бо був на батька схожий я.

… Стоїть, замріяна, за тином,

Вдивляється у даль, в поля.

 

“Чого сумуєте, бабусю?

Чи виглядаєте когось?” -

“Вже, сину, більш не повернуся.

Уже вмиратиму ось-ось…” -

 

“Та що ви кажете, рідненька?

Вам жити й жити ще роки!”…

…Та згасла свічка. Вже старенька

Пішла до Бога на віки…

 

КОВАЛІВ

 

Край столу згасла свічка.

На руки впала голова.

Заснув старий учитель. І слова

Згубила підла нічка.

 

Та мозок лиш дріма, не спить.

Іскриста думка слово креше.

І чисте серце, що не бреше,

Вогнем неправду спопелить.

 

Насниться щось таке чудне,

Що в Бориславі й не здибаєш.

І ніби ти уже конаєш...

Й життя брехливе і брудне...

 

Та Бог надішле ранок вмить,

І нова свічка запалає.

Таїни творчості не знає

Убогий чоловік, та все ж творить.

 

І як воно все спричинилось?

Ковалів ніби і не спав...

І взяв перо, і записав

Оте, що бачив. Чи наснилось?

 

Гуде у голові - мов дзвін

З далекого дитинства гука.

А на столі - листочків купа.

У цілім Всесвіті лиш він.

 

Затарабанив дощ в вікно,

І позіхає сонне небо.

Здається, вже тебе й не треба,

Але живеш ти все одно.

 

Франко! Аж стрепенувсь Стефан.

Згадав: професор нині завітають.

Свіжі думки у просторі витають -

І ти над ними вічний пан.

 

Та все ж давно пора до школи.

Розмріявся сьогодні щось.

Життя шалено пронеслось

І не повернеться ніколи.

 

А в школі ті ж учительки -

Жидівочки щебечуть по-своєму.

І таїна святого Вифлеєму

Вже людством втрачена навіки. На віки...

 

СОЛОВЧУКИ КЕРУЮТЬ БОРИСЛАВОМ

 

Соловчуки керують Бориславом.

Сволот ганебних підлий рій.

Минуле світової слави -

А про майбутнє і не мрій.

 

При владі ніби українці.

І ніби ходять в вишиванках.

Та окупанти це, чужинці.

Нема на вас ще партизанки!

 

Брехливі, підлії іуди!

Хруні, що вилізли на сонце!

Майбутнє не за вами буде.

Ще світа Божого в віконці.

 

Змирилися з соловчуками,

Простили те, що не прощають.

А він кров нашу п’є роками,

Лиш небеса про те  все знають.

 

Не вступиться, мурло паскудне,

Будь-яку владу вихваляє.

Того вб’є словом, того скубне.

Ми мовчимо - він заробляє.

 

Космічна пенсія у нього,

Й зарплату всю собі прибрав.

А Борислав живе убого.

Він Борислав уже приспав.

 

Його фальшиве підле слово

Десятиліттями звучить.

Яке знущання, рідна мово!

А Борислав усе мовчить!

 

В труні зневажені герої

Писань соловчукових сплять.

А він при владі, він на волі,

Його вуста на них сичать!

 

Соловчуки керують Бориславом.

Сволот ганебних підлий рій.

Минуле світової слави -

А про майбутнє і не мрій.

 

ІНФАРКТ

 

А.Грущаку

 

Рубець на серці. Ще не смерть.

Та вже з косою стука в двері.

Життя наповнене ущерть:

Вже неживі, та ще не мертві.

 

Пом’явся лікар: “Це інфаркт”.

Поет приречено сміявся.

Нема ще смерті. Ще не факт.

Та знову ти один зостався.

 

Біліють медсестер халати.

Лікарні запах вже всотав.

Заходять друзі до палати.

А ти лежиш. Іще не встав.

 

Забороняє лікар встати:

“Лиш хвильку посидіть - і все”.

Та ти не можеш не писати.

Народиться нове слівце.

 

Рядки лягають на папері -

І за строфою вірш зрина.

Мізерні шанси. Ой, мізерні...

І в цьому не твоя вина.

 

Поета серце все вмістило:

І людський біль, і каяття.

О, вічная небесна сило!

Лиш ти даєш мені життя.

 

Рядки лягають за рядками.

Пишу, немов в останній раз.

Розводить лікар вже руками.

Поет посунув в простір час.

 

Рубець на серці залишився,

Та не помер іще поет.

Він тихо-тихо помолився -

Й продовжився фантазій лет.

 

Лиш Слово Боже вік продовжить,

Діагнози всі скреслить вмить.

І доброту людську помножить.

Рубець на серці не болить...

 

НІМІЛО СОНЦЕ В ОБІЙМАХ МОРЯ

 

Німіло сонце в обіймах моря.

Палали зорі від бід людських.

Чи захлинеться Земля від горя?

Чи ще замало нам війн і лих?

 

Нікчемна твар - земна людина.

Перекроїть хоче буття.

Коли прийде твоя година?

Коли закінчиться життя?

 

Ми не повторимось ніколи.

В краплині Всесвіт відбива.

Допоки в вуликах є бджоли,

Моя планета ще жива.

 

Та суть природи не розкрита.

Наш куций розум - суєта...

Земна могила вже розрита,

І нездійсненна вже мета.

 

Пливуть віки в тумані сивім,

Німіє сонце в небесах.

Суцільний ад в краю красивім.

І кольоровий рай лиш в снах.

 

---

 

Мені наснились дивні строфи.

В повітрі літери літали

І ніби автора не знали –

Того, що знов йшов до Голгофи.

 

І ніби я молився Богу,

І в небуття обрав собі дорогу.

Молитва дивною була –

Не то любов, не то хула…

 

---

 

Нема пощади, і нема утоми.

Лиш вічні суєта і страх.

А в голові – суцільні ідіоми.

Здається, трохи ще – й поїде дах.

 

А ідіома з ідіотством –

Як море з свинкою морською.

Не мала б влада бути жлобством.

Життя не мало б бути грою…

 

---

 

Нема спокою на землі і в небі.

Спокійно спиться лиш амебі.

А думка, збуджена вночі,

Тиняється в космічному безладді:

То грається в дитяче “чу-ва-чі”,

То віддається на поталу владі.

Нема спокою в небі й на землі.

І хто сказав, що ми своєї долі ковалі?

 

---

 

О, випадкові зустрічі таємні!

О, любощі і пестощі взаємні!

Кипіла кров, життя буяло!

Та все минуло, ніби й не бувало…

Самовдоволене юнацтво

Подібне на щасливе птаство,

Що днем сьогоднішнім живе.

Думки про смерть, хвороби, муки,

Любов нещасну і розлуки

Йому незнані. Й оживе

Лиш згадка про життя минуле,

Коли за горло схопить смерть…

 

---

 

Не пишеться… Думки зів’яли,

Немов чужі їх руки м’яли,

І по душі хтось чобітьми пройшов

З болотом чорним підошов.

 

А квола думка – слово хиле,

Мені самому аж немиле.

Немов душа нерідна і чужа…

Колючий дріт із їжака й вужа.

 

Мені болить. Це не фізичний біль.

Це стан душі, коли і світ немилий.

Так бачиш вдалині єдину ціль,

Та знаєш: не дійдеш, не маєш сили.

 

І все ж, зціпивши зуби, ти повзеш:

Таке життя – процес невпинний.

Зупинишся на мить – і вмить помреш,

І сам у цьому будеш винний.

 

А коли ціль – на відстані руки,

Враз зрозумієш хибність думки.

Та вже минули всі твої роки,

Й радіють підло недоумки.

 

Ти знов програв, і знову зверху Зло,

Кричить, дурне, в гіркій нестямі.

Куди ж ти, Слово, запливло?

І Думко, ти в якій загрузла ямі?..

 

 

 

 

 

СПАСИБІ ЯНЕКУ ЗА ЦЕ!

 

Копа

 

1

 

Студент жбурнув сире яйце.

Спасибі Янеку за це!

 

2

 

У нас немає мух цеце.

Спасибі Янеку за це!

 

3

 

Табачнику ти плюнь в лице.

Спасибі Янеку за це!

 

4

 

Підсмажу зранку я яйце.

Спасибі Янеку за це!

 

5

 

Ти просто маєш буть борцем.

Спасибі Янеку за це!

 

6

 

З кумою дудлимо винце.

Спасибі Янеку за це!

 

7

 

І з кумом їли ми сальце.

Спасибі Янеку за це!

 

8

 

Купив на ринку я м’ясце.

Спасибі Янеку за це!

 

9

 

У Шустера – гниле слівце.

Спасибі Янеку за це!

 

10

 

“Чернігівське” – оце пивце.

Спасибі Янеку за це!

 

11

 

Реформи проведем мигцем.

Спасибі Янеку за це!

 

12

 

Три шкури друть із нас живцем.

Спасибі Янеку за це!

 

13

 

На пенсію ідуть мерцем.

Спасибі Янеку за це!

 

14

 

Яйцем уб’ємо мух цеце.

Спасибі Янеку за це!

 

15

 

Ми чорний хліб їмо з смальцем.

Спасибі Янеку за це!

 

16

 

Початок буде лиш кінцем.

Спасибі Янеку за це!

 

17

 

Й Азарову ти плюнь в лице.

Спасибі Янеку за це!

 

18

 

У нас є секс, і ЦЕ, і ЦЕ.

Спасибі Янеку за це!

 

19

 

Ти долар обміняй тихцем.

Спасибі Янеку за це!

 

20

 

Від старості – біг підтюпцем.

Спасибі Янеку за це!

 

21

 

Шекспір писав сонет про ЦЕ.

Спасибі Янеку за це!

 

22

 

За олігархів і винце!

Спасибі Янеку за це!

 

23

 

Убий Табачником цеце.

Спасибі Янеку за це!

 

24

 

Купив на пенсію яйце.

Спасибі Янеку за це!

 

25

 

Потрапив наш народ в сільце.

Спасибі Янеку за це!

 

26

 

М’ясце, сальце, винце, яйце.

Спасибі Янеку за це!

 

27

 

Тігіпко мріє лиш про ЦЕ.

Спасибі Янеку за це!

 

28

 

Бігцем, живцем і підтюпцем.

Спасибі Янеку за це!

 

29

 

І Савіку ти плюнь в лице.

Спасибі Янеку за це!

 

30

 

Убий Азаровим цеце.

Спасибі Янеку за це!

 

31

 

Пристойне “ананас” слівце.

Спасибі Янеку за це!

 

32

 

Донбас вступив у гіменце.

Спасибі Янеку за це!

 

33

 

Удар Табачника в яйце.

Спасибі Янеку за це!

 

34

 

Вже подорожчало сальце.

Спасибі Янеку за це!

 

35

 

І подорожчало м’ясце.

Спасибі Янеку за це!

 

36

 

Дорожчим стало і винце.

Спасибі Янеку за це!

 

37

 

Але нема в нас мух цеце.

Спасибі Янеку за це!

 

38

 

Завів Сусанін в болотце.

Спасибі Янеку за це!

 

39

 

Продасть земельку вже сільце.

Спасибі Янеку за це!

 

40

 

Тут треба бути лиш борцем.

Спасибі Янеку за це!

 

41

 

Пливуть роки бігцем, тихцем.

Спасибі Янеку за це!

 

42

 

Й Тігіпку, друже, плюнь в лице.

Спасибі Янеку за це!

 

43

 

В криницю впало цеберце.

Спасибі Янеку за це!

 

44

 

Азаров у Фейсбуці молодцем.

Спасибі Янеку за це!

 

45

 

Якщо їж сало і м’ясце,

Спасибі Янеку за це!

 

46

 

Якщо читаєш ти оце,

Спасибі Янеку за це!

 

47

 

Якщо з кумою п’єш винце,

Спасибі Янеку за це!

 

48

 

Впіймаєм муху ми цеце?

Спасибі Янеку за це!

 

49

 

Знайшов студентське ти яйце?

Спасибі Янеку за це!

 

50

 

Табачнику вінком в лице.

Спасибі Янеку за це!

 

51

 

Тігіпку сам скажи про ЦЕ.

Спасибі Янеку за це!

 

52

 

Чуже Азаров їсть м’ясце.

Спасибі Янеку за це!

 

53

 

Своє сальце має сільце.

Спасибі Янеку за це!

 

54

 

Нема за що купить винце?

Спасибі Янеку за це!

 

55

 

І “Оболонь” – оце пивце!

Спасибі Янеку за це!

 

56

 

Не буде в нас мухи цеце.

Спасибі Янеку за це!

 

57

 

Ставай, мій друже, ти борцем!

Спасибі Янеку за це!

 

58

 

Азаров став у гіменце.

Спасибі Янеку за це!

 

59

 

Убий муху цеце яйцем.

Спасибі Янеку за це!

 

 

60

 

Успішно дочитав оце?

Спасибі Янеку за це!

 

---

 

Пливе ріка в осінньому тумані.

Мигтить неспокій в серці й у душі.

Земля рахує дні останні.

Блаженно сплять святі мужі.

НАЙБІЛЬШИЙ ГРІХ – ЦЕ БЕЗ КОХАННЯ ЖИТИ

 

Це не тобі так гірко я молився.

Це не про тебе думав я щодня.

Наш храм любові дощиком умився.

І вже сьогодні не вчорашній я.

 

Того, що був колись, уже немає.

Кохання душу й серце спопелило.

Чужа любов до себе пригортає,

Та це мені уже немило.

 

Найбільший гріх – це без кохання жити,

Це за життя продати свою душу.

І можна, мов той пес, на Місяць вити –

Та від безсилля існувати мушу.

 

І вже не зміниш щось в житті своєму.

Кохання штучно не заплідниш в серце.

Пишу життя гірку поему,

Плісняву воду п’ю з цеберця.

 

А молодість – як це було недавно,

Як розривалось серце від кохання.

Роки пробігли марнославно –

І вже нема навіть бажання.

 

І лиш колись іскра юнацька

Ледь зажевріє й запалить багаття.

І це стається так зненацька!

Як мало треба нам для щастя…

 

ДРОГОБИЦЬКЕ

 

1

 

Це не твоя вина у тім,

Що не тебе я вже кохаю.

 

2

 

Не зійде Сонце зранку вже,

І Місяця вночі не буде.

 

3

 

Як би минуле й майбуття

Нам раптом помінять місцями?

 

4

 

У місті щезли горобці.

Зате мобільних станцій – тьма!

 

5

 

Сміливий погляд небайдужий.

Чарівна юність. Біс в ребро.

 

6

 

Дороги знищені ущент.

Чому не їде президент?

 

7

 

Церков вже більше, ніж людей.

Клепсидри сплять в нічнім тумані.

 

8

 

Хто в ратушу прийде – від ратуші й загине.

Усього не прихопиш у світ чужих смертей.

 

9

 

Ти не за все в одвіті на цім світі.

Лише безсмертну душу бережи.

 

10

 

Багато пафосу, хвальби і пієтету.

Що в місті древньому робити тут поету?

 

11

 

Живеш, мов скутий панциром якимось,

Лише зворотній відлік часу чуєш.

 

12

 

Рахує справно гроші неписьменна

Чарівная циганочка Марія.

 

13

 

Дорвавсь до влади – іншим став.

Де Рим, де Крим, де труби, де литаври…

 

14

 

Забув перехреститись олігарх.

Все рахував, що й скільки Богу винен.

 

15

 

Минуло сонячне затемнення.

Не висвітлив і Місяць щастя.

 

16

 

Нещасний Бруно, що здавав жидів,

Тепер герой убогої Європи.

 

17

 

Ми хрестимось на церкви і хрести,

А повз Франка й Шевченка йдем, німі душею.

 

18

 

Облич красивих мало у житті,

А внутрішню красу зі свічкою не знайдеш.

 

19

 

Сумний наш Юрко Котермак.

Він будував Європу. А Дрогобич…

 

20

 

Вся Турка до Дрогобича прийшла.

Міліцію узбеки прикупили.

 

21

 

У “Рандеву” убили чоловіка.

В “Заліссі” не побільшало клієнтів.

 

22

 

Дівчисько без батьків відчуло волю.

В гуртожитку любов б’є через край.

 

23

 

Дрогобич продають наліво і направо.

В “Заліссі” заливають ганьбу й сором.

 

24

 

Чи міг Франко подумати колись,

Що рідним краєм керуватимуть хруні?

 

25

 

Все неспроста на цьому світі.

Відповідаєм за чужі гріхи.

 

26

 

Ось так і все життя мине.

Згадай мене в своїх молитвах.

 

27

 

Клекочуть журавлі у небі.

Синиць у жменях теж нема.

 

28

 

Спочатку Ющенку молився,

А нині Януковича вже раб.

 

29

 

Від партії до партії пройшовся.

Як пес приблудний в реп’яхах.

 

30

 

Сконає ніч в молочному тумані,

Та сонце хмари з’їли молоді.

 

31

 

Колись і сніг біліший був,

І дощ мокріший, й усмішка щиріша.

 

32

 

Святі давно пішли на небо,

А грішні на землі снують.

 

33

 

Вбивають мужніх, бо мовчать іуди,

Бо боягузів більше, ніж людей.

 

34

 

Пробач, мій правнуче далекий,

За гріх нерукотворний мій.

 

35

 

Стріляли в “Рандеву” – поцілили в Гонгадзе.

В табличці – часточка його душі.

 

36

 

Метелик крильми бурю здійме,

А думка вб’є мільйони душ.

 

37

 

Франко ходив Дрогобичем вечірнім.

Лишились вулиці, та щез Каменяра вже дух.

 

38

 

Живемо поруч, та не чуєм болю.

В очах не бачимо споріднених ми душ.

 

39

 

Не помічаємо, як в сни чужі заходим.

Дивуємось: і що таке наснилось?

 

40

 

Нема нічого гіршого за ненависть.

Вона вбиває поглядом і словом.

 

41

 

Усе продати хочуть можновладці.

Могли б – із ратуші бордель зробили.

 

42

 

Вже турки нам дороги ремонтують,

А нам лиш в смітниках попорпатись дають.

 

43

 

Стоїть й мовчить нахмурений Шевченко.

В Дрогобичі не бачить він сокир і вил.

 

44

 

Осінній дощ січе Котермаку в обличчя.

Філософ древній плаче уві сні.

 

45

 

Жидів поменшало у древнім місті.

Побільшало лиш тих, хто служкою у них.

 

46

 

Фест-Шульц! А фест-Франка не чути.

І фест-Бандери, бо Дрогобич спить.

 

47

 

Бринить сльоза невинної дитини:

В матусі на цукерки ’ма грошей.

 

48

 

Вони гадають, що в могилу

З собою заберуть Дрогобич ввесь.

 

49

 

Франко зустрівся з Шульцем у кав’ярні –

І Бруно стало соромно за нас.

 

50

 

Вони так лаяли УПА і бандерівців!

А нині за Вкраїну незалежну.

 

51

 

За будь-якої влади Байса в шані,

Та вже народ прозрів давно.

 

52

 

Насправді Саша – Міхельсон.

У ратуші – з великої дороги злодій.

 

53

 

Все так не буде – буде гірше.

Але не з нами. Ти повір.

 

54

 

Вже Ющенко до нас не їде.

Спочатку банк просрав, а потім Україну.

 

55

 

Бандеру прихопить хоче “Свобода”,

На манівці нас скерувати.

 

56

 

Героєм можеш ти не бути,

Та збережи Дрогобич від хапуг.

 

57

 

Вони громаду мають десь.

Повикида їх з ратуші громада.

 

58

 

Вже щезли горобці у місті.

І для людей вже цвинтарі тісні.

 

59

 

Влади нема. Померла влада.

Вінок під ратушу. Амінь!

 

60

 

А корінні дрогобичани ще мовчать,

Хоч зайди витворяють Бог зна що.

 

СОНЯЧНИЙ ЗАЙЧИК

 

Горіла свічка.

Життя згасало.

Зболіле тіло

Смерті жадало.

 

Думок не було.

Байдужість всюди.

Які нестерпні

Ці милі люди!

 

І раптом зайчик,

Що з Сонцем знався,

На стінку скочив.

Він не зазнався!

 

Дитя світила,

Він був щасливий.

Такий жаданий!

Такий вже милий!

 

Скакав той зайчик –

І легше стало.

Та чорна хмара

Його застлала.

 

І дощ вже плакав

Слізьми розлуки.

Летіло тіло

На вічні муки.

 

Конали люди

В фальшивім жалі.

А зайчик зникнув.

Нема печалі…

 

Нема вже болю.

Згоріла свічка.

Спить милий зайчик.

Надворі нічка.

 

ПО КОХАННЮ ТВОЄМУ ВОЗДАСТЬСЯ…

 

Ти не скажеш мені, що кохаєш.

Не дозволить це гордість зробити.

Крізь століття мене не впізнаєш.

Будеш поруч у всесвітах жити.

 

А мільярди сердець у коханні!

Крізь віки пролітають флюїди.

Ми у вічному страсі й бажанні,

Свого серця живі людоїди.

 

Нам подай заборонене Богом!

Єви яблуко – не перешкода.

Смерть чекає уже нас за рогом,

Та життя свого нам вже не шкода.

 

Індульгенція – наше кохання.

Перед Господом і віками.

Це одвічне й солодке чекання.

Почуття не опишеш словами.

 

Від Кохання інсульти й інфаркти.

Вбите серце у космос полине.

Археолог шука артефакти.

А кохання ніколи не згине.

 

Вже бульдозер зрівняє з землею,

Що ховали віки від людини.

Побудують Героїв алею,

І затопчуть минуле машини.

 

Лиш Кохання літа межи нами!

Символ вічний життя і безсмертя.

Десь школярка заучує гами,

А флюїди летять їй до серця.

 

Поклик крові – і гени працюють!

І хлопчиська той погляд жаданий.

Наші душі нічого не чують.

Лиш би слово почути: “Коханий…”.

 

І у відповідь: “Мила… Єдина…”.

Ще не вірять вони в своє щастя.

Для них вічність – кожна хвилина.

А вже далі – як там удасться.

 

В унісон їхні серденька б’ються.

Шлях до Вічності вказаний точно.

Феєрверки розлук не зітруться.

Не буває кохання заочно.

 

Все записано в Божих скрижалях.

Й по Коханню твоєму воздасться.

Живемо у космічних цих далях.

Наша думка – про впіймане щастя.

 

---

 

Тебе нема, та голос твій я чую.

Чатую на скрижалях небуття.

У снах твоїх незвіданих ночую –

І проживаю вже чуже життя.

 

Твої думки стають моїми.

Мої ж у Всесвіт линуть теж.

І оживають вже боїми,

Й життя вже вічне, і без меж.

 

І аж тоді єдиним цілим

Відчують люди всі себе,

Коли на всьому світі білім

Туга за майбуттям мине.

 

Ми всі з минулого, одначе

В майбутнє нам проляже шлях.

І мати не одна заплаче,

Як в труну сина ввійде цвях…

 

---

 

Співають на асфальті півні.

Мені наснилося село.

І спогади приходять пізні,

Коли вже пам’ять замело.

 

О, запах молока корови…

Бабусин хліб пливе з печі…

Матусині смішні обнови…

Смачні рум’яні калачі…

 

Дитинство й юність вже далеко.

Нема й не буде вороття.

Де полетів ти, мій лелеко?

Згасає в присмерку життя.

 

І ти у пам’яті зринаєш,

Кохання перше й чарівне.

О душе, й досі ти ридаєш

І знаєш, що воно мине.

 

А я не вірю, що зі смертю

Кохання згине назавжди.

Не розуму я довіряю – серцю!

І будем разом я і ти…

 

ГАЛИНКА

 

Тебе я зустрів й закохався.

Кохання – це щастя душі.

В коханні тобі я зізнався,

Присвячував ніжні вірші.

 

Галинко, Галинко, Галинко,

Навік полонила мене.

Галинко, Галинко, Галинко,

Кохатиму вічно тебе.

 

Разом не судилося бути.

У тебе і в мене сім’я.

Не міг я кохану забути.

В думках ми разом – ти і я.

 

Галинко, Галинко, Галинко,

Навік полонила мене.

Галинко, Галинко, Галинко,

Кохатиму вічно тебе.

 

Роки промайнули так швидко,

Та в серці моєму живе

Кохання до тебе, Галинко,

Воно лиш зі мною помре.

 

Галинко, Галинко, Галинко,

Навік полонила мене.

Галинко, Галинко, Галинко,

Кохатиму вічно тебе.

 

 

---

 

Читайте на ніч вірші, не газети.

Добрішими ставайте хоч у сні.

Майбутнє пророкують нам поети,

Що гинуть у щоденній цій війні.

 

Поезія народжується в небі.

На небесах твориться дар життя.

Як мало в світі цім дано амебі.

Усе приречене на забуття.

 

Життя і смерть – не акт, а лиш процес,

Як сходження угору і стрімке падіння.

Та не прославився Дантес,

Що зупинив Поетове прозріння.

 

Матеріальне Слово, що вбива,

І що народжує Кохання в серці.

Учіться помічать дива,

Що, невпізнанні, гинуть в герці.

 

---

 

Осіннє листя падає під ноги.

Разом йдемо, взявшись за руки.

З тобою вмить зникають всі тривоги

І віддаляється у часі мить розлуки.

 

Здається, все на світі зупинилось.

Лиш листя шурхотить попід ногами.

Ми поруч, разом. Це нам не наснилось –

Намріялось оце ночами.

 

Кохання не зника в космічній павутині.

Немов той лист осінній, все кружляє.

І скільки б ти не жив у самотині,

Та все одно до тебе повертає.

 

Йдемо ми мовчки, слів земних не треба.

Бо неземне це почуття. Космічне.

Ми взором летимо до неба,

А там Кохання дивне, вічне.

 

Моя рука руку твою стискає.

У такт серденька наші б’ються.

Нічого в світі кращого немає.

Закохані серця не розійдуться.

 

Осіннє листя падає під ноги.

Разом йдемо, взявшись за руки.

З тобою вмить зникають всі тривоги

І віддаляється у часі мить розлуки…

 

---

 

Осінній дощ навскіс січе в обличчя.

Холодний вітер аж проймає до кісток.

Земля і небо. Пограниччя.

Реалії сумні. Тобі не до казок.

 

У Космосі бліді зірки палають.

Проблеми наші їм далекі та чужі.

В агонії вони вмирають,

Звиваються, немов вужі.

 

І нас це не пече, що з ними.

Під ноги дивимось собі.

Омиють нас космічні зливи,

Та не приймаєм цей двобій.

 

Вже сутінки життя планеті нашій.

А тайни зір – за сімома замками.

І до кінця не зваримо ми каші.

І свідками всі станемо ми драми.

 

Планета гине. Зірки миготять.

Дають нам знати: щось робіть.

Та душі наші вже болять.

Ми відганяєм їх: ідіть…

 

БОРИСЛАВСЬКА КОПА

 

1

 

Лідерчуки, залиште Україну!

Хто вас возніс на п’єдестал?

По собі залишаєте руїну,

Де сатана лиш править бал.

 

2

 

Я в Тебе, Боже, не прошу нічого,

Бо те, що хочу, Ти мені не даш.

Бо думаєм ми всі убого,

Хоча й шепочем: “Отче наш…”.

 

3

 

З-під брів твій погляд зіб’є з ніг.

Тобі моє кохання – звук порожній.

Тебе причарувати я не зміг.

Блукаю світом, дивний подорожний.

 

4

 

Свою любов я вичерпав до дна.

Залишились лиш спогади юначі.

Самотня ти й на світі цім одна.

Усміхнена, бажаєш всім удачі…

 

5

 

Мій Борислав на кістках ріпників стоїть,

Які у шурфах й копанках конали.

Під ним – історія століть –

Її забули ми й не знали…

 

6

 

Я буду вперто перти свого плуга,

Аж поки не сконаю на межі.

Боятись треба зради друга,

Бо вороги сичать відверто, мов вужі.

 

7

 

Поет встромив поетові ножа у спину.

Переписав його вірша, не пропустив ні коми.

Вже краще працювать самому до загину

Й умерти на строфі від перевтоми.

 

8

 

Тебе не можу з пам’яті зітерти.

Душу твою у снах своїх тривожу.

Мабуть, зі мною будеш ти до смерти.

Кохаю я тебе, мою довічну кару Божу.

 

9

 

Одні роки повзуть, як черепаха,

Інші – прискорюють свій гін.

І будеш вічний ти невдаха,

Якщо не станеш прагнуть змін.

 

10

 

Нехай тебе твій ангел береже

І захистить од лиха і біди.

Нехай твою він совість стереже,

А ти лише до Бога йди.

 

11

 

День потонув в обіймах ночі.

Не вмер, лише заснув на мить.

У снах я бачив твої очі –

Й мені хотілося так жить!

 

12

 

Людина – Бог на грішній цій землі.

Так мало б буть, одначе так не є.

Свойого щастя ми не ковалі,

І хтось лихий нам доленьку кує.

 

13

 

Стоїть село, туманами повите, -

Дитинства спогад, нездійсненна мрія…

Голодне, й сите, і дощем умите,

Земля героя й гречкосія.

 

14

 

Чому караєш мене, Боже?

Хоч натякни, щоб я все зрозумів.

Що я зробив таке, тобі не гоже?

Уникнути чого я не зумів?

 

15

 

Я бачив тебе у сутінках сну.

Неприступна і горда ти летіла в блакить.

Ніколи мені не здолать далину,

Що в людськім житті триває лиш мить.

 

16

 

О, мій згвалтований народе!

Тебе опустять ще не раз

Усі ці зайди і заброди.

І сумно дивиться Тарас…

 

17

 

В вертепі Жид був, не єврей.

І насміхавсь народ з жидоти.

Тепер усім керує гей –

Веде русинів до Європи.

 

18

 

Вовком хай завиють москалі!

Хай жиди заверещать, як свині!

Свято нині на моїй землі –

Старий Новий рік ув Україні!

 

19

 

Сміялась Смерть – зі смутком ув очах.

Колись вона так матір’ю хотіла стати…

Для неї світ давно почах –

Й майбутнього їй більше не згадати…

 

20

 

Сніг почорнів од горя і образ.

Пече сльоза невинної дитини.

Якийсь нікчемний богомаз

Натурниць гвалтував і малював картини.

 

21

 

Ти не кажи мені нічого –

Брехні і правди. Слово – суєта.

Ми мислим примітивно і убого,

Зіславшись звично на Христа.

 

22

 

У засвіти відходять друзі та колеги.

За ними незабаром я піду.

Пізнати світ від альфи до омеги

Так хочуть люди – Богу на біду.

 

23

 

Мої молитви йдуть у порожнечу

Й не повертаються назад.

Життя подібне на рішучу втечу –

Насамперед від себе. Без пощад…

 

24

 

Знов випав сніг. І знову ти далеко.

В моїй квартирі поселився сум.

Десь заблукав нікчемний наш лелека.

Життя бере людей на глум.

 

25

 

О, Бориславе, ти вартуєш

Буть європейським на віки!

Натомість в сутінках марнуєш

Свої найкращії роки…

 

26

 

Ти знов прийшла до мене уві сні –

Красива, молода, зваблива.

Тебе зустрів я навесні –

І не отямився від дива.

 

27

 

Ніколи смерті не чекай.

Вона сама прийде, небога.

Допоки сили є – дерзай

Й молися, друже мій, до Бога.

 

28

 

Як близько смерть навколо мене ходить.

Знайомий цвинтар аж по швах тріщить.

Життя мені зовсім не шкодить.

Я хочу жить! Ти чуєш, Смерте? Хочу жить!!!

 

29

 

Ми молимось хрестам, а не Тарасу,

Без Бога в серці молимось хрестам…

І Україну нашу вже завчасу

Віддали на поталу ворогам.

 

30

 

Сльоза - як порвана струна,

Лиш дзенькнула й сповзла додолу.

Життя – немов гнила труна:

Хоч в рай, хоч в ад – та все по колу.

 

31

 

В вікні маршрутки, мов день згаслий,

Відбився погляд твій сумний.

Він був божественно-прекрасний.

Він був космічно-неземний.

 

32

 

В обіймах Хама Борислав засне.

Йому насняться жахи до нестями.

Прокинеться – і знову те ж саме

Всевладдя Хама: “Вйо до ями!”.

 

33

 

Ти вгору йшла, а я все падав вниз.

Тобі з вершини вже мене не видно.

Живеш тепер в оточенні лакиз.

Вже не люблю тебе. Уже мені огидно.

 

34

 

Мені не сниться Бог. Та це не значить,

Що Він відсутній в просторі буття.

Твоя присутність в сні і Бога озадачить.

Щоб осягнуть тебе – не вистачить й життя.

 

35

 

Любов і ненависть у погляді змішались.

Гримучу суміш ти мені до ніг плеснула.

Я думав, що ми друзями зостались,

А ти моє-своє кохання не забула.

 

36

 

Ще день один пройшов, та не мина тривога.

Зіщулилась душа в передчутті біди.

Ми все одно прийдем до Господа, до Бога.

Лиш на дорозі тій – затоптані сліди…

 

37

 

На перехресті думок, на переломі століть

Ми ніколи з тобою не будем єдині,

Бо ж Росія на карку в України стоїть,

Та ми скинем це іго юдине.

 

38

 

Весна, а холодно надворі.

І, кажуть, сніг іще впаде.

Часи настали, брате мій, суворі.

Ти лихоліття вже гряде.

 

39

 

Старієм, брате, від образ.

А час стоїть, не ворухнеться…

Якийсь нікчемний богомаз

Все зіпсує й не усміхнеться.

 

40

 

Застигла кров, вже не доходить

Вона до рук і ніг. Гаплик?

Приречено лиш думка бродить.

Летить у спину ніж-ярлик.

 

41

 

Лелеки, Ліно, прилетіли

До сиротини-України.

Біля хатини в селі сіли.

Чорнобильські лелеки, Ліно.

 

42

 

Летять думки в космічнім шалі,

Аж до Божественних висот!

Там – порожнеча, і нема печалі.

Там дивна музика без нот.

 

43

 

Лиш можновладцям рай в моєму Бориславі.

Стоїть сумний Франко і на Шевченка камінь позира.

Купалось місто нафтове у незбагненній славі,

Тепер кому не лінь – його всяк обдира.

 

44

 

Сніги розтануть, крига скресне –

І розцвіте моя земля.

І український дух воскресне!

Не станемо підніжками Кремля!

 

45

 

Як танцювала ти крилато!

Мов птах, летіла в вишині.

Та не вдалося наше свято.

І досі гірко так мені…

 

46

 

Стоїм за крок до катастрофи –

Й під себе все гребем, гребем.

Поети пишуть свої строфи –

Та не потрапить їм в Едем.

 

47

 

Боліло серце за Вкраїну

І не пускала в рай душа.

Перетворили на руїну –

Й не дали грішного гроша.

 

48

 

І знову вибір без виборУ,

І знов обіцянки порожні.

Брехун бере сьогодні гору.

Ми не господарі, лиш подорожні.

 

49

 

Чекали довго ми весну.

Та враз прийшла, коли не ждали.

Так незалежності красу,

Проспали, брате, ми, проспали…

 

50

 

Лежить Ковалів в Бориславі

На цвинтарі, забутім Богом і людьми.

Він за життя теж не купався в славі.

По смерті – пасинок Пітьми.

 

51

 

Я тата не вберіг і маму.

Померли надто молоді.

Прокинусь сумно спозарану –

Немає їх, лише у сні…

 

52

 

Безтурботно життя промайнуло.

Вже не вернеш дитинство і юність.

І Кохання незримо минуло.

І розвіялись гроші і дурість.

 

53

 

Далекий нині я від Бога.

Утомлена душа болить.

Вдаль стелиться моя дорога,

Яка закінчиться за мить.

 

54

 

Воскреснуть першими Поети –

І так захоче цього Бог.

Воскреснуть вірші та сонети,

Ці знаки відчаю й тривог.

 

55

 

Безсонна ніч – це ніч поезій.

Гуляй, душе поетова, до ранку!

Життя – за радіоактивний цезій,

Що в слові віщому знаходиш наостанку.

 

56

 

Ми летимо у вирій, мов птахи,

Кружляєм на прощання над порогом.

А повернутись вже не маєм сил.

Останній іспит – перед Богом.

 

57

 

Чистий четвер. Дощ змиє всі сліди.

Іуда зраджує Ісуса на світанку.

І все ж до Бога твердо йди.

І помолися наостанку.

 

58

 

Фантомний біль: нема кохання –

Душа ж болить за втраченим навік.

Молитви мало і бажання.

І не знайдеш потрібний лік.

 

59

 

Ранковий поїзд в сутінках гуркоче.

І по землі простирадлом – туман.

Душа утіх людських уже не хоче.

Все – суєта, і все – обман.

 

60

 

Запахло молодістю щастя.

Вуста до поцілунку потягнулись.

Нас ворогам зламать не вдасться!!!

Та ми самі в поклоні вже зігнулись…

 

---

Створивши душу, Бог заснув.

Забув: леліять треба душу.

А чоловік її стряхнув,

Неначе обважнілу грушу.

 

І залишився без душі.

І втратив тінь, і розум, й серце.

Не підбереш тепер ключі.

В криниці втрачене відерце.

 

Не набереш тепер води –

Бодай в долоні, щоб напитись.

Єдиний крок лиш до біди.

І два – щоб знову оживитись,

 

Щоб відновити розум, тінь

І повернути власне серце,

Переступить душевну лінь,

Підняти з дна води відерце.

 

Душа повернеться тоді,

Коли ти Бог у власнім серці.

Не спи, Людино, на землі

І з лінню бийся в грізнім герці.

 

Безсмертний ти. Твоя душа

Летить в космічній високості.

І смерть хай з місця не руша,

Бо поламає собі кості.

 

Тобі під силу все зробить

І зупинити війн пожари.

Ти – Бог. Лиш не прогав ту мить,

Коли душа летить крізь хмари.

 

---

 

Душа польоту прагне, висоти.

Та боязко від тіла відірватись.

Лети, душе моя, та прилети

Назад до мене, до своєї хати.

 

Ти поєднай непоєднанну суть.

На крилах полети у невідомість.

То тіло у минуле понесуть,

В майбутньому ж – душа і совість.

 

Без совісті не житиме душа.

Вони єдині у своїм союзі.

Одна без одної в майбутнє не руша,

Вони одвічно вічні друзі.

 

Та совість – в тілі і в душі.

Вона тримає душу в тілі.

І наймудрішії мужі

Задачу цю рішить не в силі.

 

Що воскресіння? Це душа

Віддала тілу совість тлінну.

І поки совість не руша,

Я ще живий, хоч бачу прірву…

 

---

 

Приходить слава після смерті.

І місяць, хворий на жовтуху,

В останню путь тебе не проведе.

 

---

 

Яким п’янким було кохання!

А спогади – пожовклі фотографії,

З альбому випали, й не позбирає їх ніхто.

 

---

 

Я вмер давно, а тіло ще живе.

Хвороби обступають грішне тіло.

І думка в панцир скута.

 

---

 

Не нарікай на долю, брате.

Усе що міг, уже ти взяв!

Змирись – і відійди за край…

 

---

 

Коли прощався з світом і людьми,

То згадував усіх (усіх хіба згадаєш?),

Та повернули лікарі життя мені,

Бо я забув твоє ім’я згадати.

 

---

 

Колгоспне поле у дитинстві.

Пшениця, й мак на ній розцвів.

Красиво було так!

А мак висотував життя у хліба…

 

---

 

Якби в Європі жив Ковалів,

Нащадок славних ковалів,

То був би славою увитий

І після смерті не забутий.

 

---

 

Стоїть цей камінь в центрі міста,

Забавка для циганів і бомжів.

Гірка усмішка для вкраїнців,

Насмішка для жидів і москалів.

 

---

 

У сутінках ніч заблукала.

Мов зірка, згас ліхтар осінній.

Мені казали: ти мене шукала,

Та не знайшла. Який я безталанний…

 

---

 

Твій заклик, Поете, встати з колін

Не сприйму ніколи й нізащо.

До ворога я не ходив на уклін,

Хоч було життя і пропащим.

 

Не жив на колінах, а гордо стояв.

Дивився я недругу в вічі.

Можливо, занадто багато мовчав

І не викрикав в порожнечу на вічах.

 

Тепер не збираюсь вставати з колін,

На них не стояв я ніколи.

Лиш Богу молився, до нього я йшов на уклін,

Крізь гори, ліси й суходоли.

 

---

 

Козацькі гетьмани поезію творили

Й шаблюкою рубали ворогів.

Нащадки їхні голодом морили

Сестер, синів, братів і матерів.

 

А нинішні, пробачте, президенти

Не стулять до пуття і низки строф.

Немов чужих держав жорстокі резиденти

Ведуть всіх нас до нових катастроф.

 

---

 

Слова не клеяться в рядок,

Уперто у строфу не хочуть стати.

Поет для них уже не Бог,

Не батько навіть і не мати.

 

На волю хочеться словам,

Вони пізнали рай блаженства.

Поет шепоче: “Не віддам

Я вас лихому для шаленства”.

 

Лихий сміється і копитом б’є:

Поет сам заарканив слово.

Отруєну поезію ми п’єм,

Коли незграба йде на лови.

 

Пручайтеся, слова, поетам, що загнать

Вас силоміць хочуть у строфи.

Вас тьма, сила-силенна, рать!

А він один веде до катастрофи?

 

У рабстві слово мертве і мовчить,

Як би поет не розпинався всує.

І хто його готовий воскресить?

Хто звук його божественний почує?

 

Де ти, Шевченку, Батько наш, Кобзар?

За словом праведним волає Україна!

Набридли покручі – слова нездар.

Один залишився Поет – Костенко Ліна…

 

ПОХОВАЙТЕ МЕНЕ В ВИШИВАНЦІ

 

Поховали його в вишиванці –

Він заліз в неземнії борги.

На могилі його дикі танці

Влаштували старі вороги.

 

І нові воріженьки не спали –

Обплювали старого в момент.

Нашу честь, нашу совість приспали.

Зруйнували сплюндроване вщент.

 

Він лежав у могилі й всміхався –

Поза простором й часом тепер.

Судний день невблаганно зближався –

Для живих і для тих, хто вже вмер.

 

Вишиванка не тліла на ньому,

І черв’як її нить не точив, -

Материнська, із рідного дому,

Оберіг, за яким він спочив.

 

Поховайте мене в вишиванці –

Я заліз в неземнії борги.

На могилі моїй дикі танці

Хай влаштують усі вороги.

 

Та душа оберіг буде мати.

В Судний день усі змию гріхи.

Вишиванку цю виткала мати.

Оберіг. І хай сплять вороги…

 

---

 

Ув обіймах землі,

В найсолодшому сні

Покоління земне

Мирно спить.

Що там війни і смерть?

Переповнена вщерть,

Наша доля

Ненавистю снить.

 

ТИ БЕЗБОРЖНА, БЕЗБОЖНА…

 

… на океановім пальці горить обручка –

дар від сонця: без боргу…

(Василь Барка)

 

Ти нічого мені не винна.

Ця обручка навіки твоя.

Все минуло. Цнотлива. Невинна.

Ти ніколи не будеш моя.

 

Не забуду уста ці гарячі,

Погляд цей неземний – у Вічність.

Ти безборжна. Безбожна. Без здачі.

Ця обручка твоя – як невинність…

 

---

 

Я в електричці.

Мороз за шибкою

Скреготить од люті.

Скрижалі на вікні.

Ти не знаєш,

Що таке Кохання.

Просто зігрілась.

Спиш на моєму плечі.

 

---

 

Я не суддя. Лиш свідок часу.

Не прокурор. Не адвокат.

Покину землю цю завчасу,

Але сконає і мій кат.

 

---

 

Софії КРИМОВСЬКІЙ

 

Між нами півроку.

Нівроку…

І ще парканадцять літ.

А до Кохання – півкроку.

І карколомний політ!

Лиш два сантиметри по карті…

Кохана, ми цього варті?

 

---

 

Промайнули роки,

Як розгнуздані дикії коні…

Вже не спиться вночі.

Нитку пам’яті сни не снують.

Ти далеко.

Не можу згадати тебе я уповні.

Ковалі комусь іншому

Їхнє щастя земнеє кують.

 

---

 

Не пам’ятай мене, не треба.

В минулі сни не заглядай.

Палає сонечко край неба,

І на землі буяє рай.

 

Нас манять зорі й світ довкола,

А треба в себе заглянуть.

Бо істина, як правда, - гола.

Пізнай себе – у цьому суть.

 

І лиш тоді химери згинуть,

Й зрадієш кожному ти дню.

З небес живії звуки линуть.

Життя! Люблю тебе! Люблю!

 

---

 

Когось згадаю,

Когось забуду –

В своїх молитвах,

У розмовах з Богом.

Мене не стане.

Мене не буде…

Усе зітреться.

Поросте мохом.

Я заповім тобі лиш думку –

Шляхетну,

Гідну

І геніальну…

 

Анні БАГРЯНІЙ

 

Я п’ю вино багряне нині.

До македонської богині

Мої слова лунають.

Здоров’я, радості, Кохання

Й творіння звечора до рання

Мої вуста бажають.

 

І ЗНОВУ НОВИЙ РІК НАДВОРІ

 

І знову новий рік надворі,

І аж тепер правдивий випав сніг.

Десь моє щастя затаїлось на оборі,

Та не пуска його до мене зайшлий гріх.

 

Усе у світі цім переплелося,

Не розрізниш минуле й майбуття.

Куйовдиш ти моє волосся.

Віддам за це своє життя.

 

А сніг лапатий з ночі взяв розгону.

Зігнулися дерева від віків.

Захоплені, не чуємо земного стону,

І рід людський немовби онімів.

 

Найбільше з випробовувань – красою,

Коли не розрізниш суєтності буття.

Мені так гарно йти з тобою,

Й за це б віддав своє життя.

 

Ворони здобич вже свою відчули –

Так, ніби світу вже кінець, кружляють.

Вселенських попереджень не почули

Сліпії люди, що від себе все втікають.

 

Людина – Бог. Занадто богів в світі.

Божественне змаліло на землі.

Зоря Ісусова на небі вже не світить,

Розтануло усе в диявольській імлі.

 

А сніг кружляє і не тане

На радість безпроблемній дітворі.

Нам щастя у житті з тобою стане,

Помолимось Ісусовій зорі…

 

ПОЕТ І ГОЛУБИ

 

                                         Пам’яті Євгена Титикайла

 

Помер поет – зацькований, забутий.

Залишив по собі книжки.

Зостався світ – невільний, скутий,

Намотані на вісь земну кишки.

 

Людина – тельбухів мішок,

З одвічним криком про життя.

Народження і смерть – це шок,

Це крок у прірву, в небуття.

 

А поза тим – жива душа,

І вільна думка, й слово до небес,

На мить до Бога ближче вже руша.

Поет воскрес. В віршах своїх воскрес.

 

Відразу він потрапив в голубиний рай,

Бо за життя наситився вже пеклом.

Там тиша, Поетичний гай,

Усе Божественне до тебе розпростерто…

 

Занудилось поетові, вже він

Втекти на землю хоче знову.

Та ось луна церковний дзвін,

Зніма з людей земну утому.

 

Залишились в сирітстві голуби.

Редактор руки потирає.

Поете, душу не губи,

Бо що кого чека – не знає…

 

Ти повернись – у строфах запальних

Залюблених в життя поетів юних.

Дар воскресіння запали у них –

В своїх нащадках милих, любих.

 

І після смерті ти твори –

В природі пустки не буває.

І поетичне диво сотвори,

Якого світ іще не знає.

 

І вітер, й дощик, і ріка

Поезію нам навівають.

Та від людей вона втіка,

Бо й люди від поезії втікають.

 

Почуй у вітрі не виття –

Трагедію людську столітню.

В дощі ти прочитай життя,

Що пролетіло раптом, миттю.

 

Ріка – жага тисячоліть,

Німа й велична водночас…

Всіх посадили в велетенську кліть –

Й висмикують потвори нас.

 

І лиш поет, мов голуб – Божий птах,

Крізь грати до небес зліта.

Забув, що десь існує страх,

Що тягнуть до землі літа,

 

Що яструб може в кожну мить

Тебе хапнути на льоту…

А серце дужче все болить

І кості ниють на сльоту.

 

З долоні голуб поклює

Зманіжено своє пшоно.

Редактор вслід тобі плює,

Зневажливо шипить: “Воно…”.

 

А ти смієшся вдалечінь,

Народжуєш вірші собі.

І бачиш з неба власну тінь –

Її ти відрізниш в юрбі.

 

Поезія в воді не тоне.

І не горить вона в огні.

Людина в болях й муках стогне –

Й слова голубить чарівні.

 

Ти сам-один в пустій квартирі.

Воркує хворий голуб на вікні.

Як важко буть з собою в мирі…

Не бачить просвітку в пітьмі…

 

Родина й друзі відвернулись.

Усю любов – на голубів.

Якби ж то роки повернулись!

Якби ж помолодіть зумів…

 

У голубинім царстві Божім

Минає день за днем собі.

Та щастя й вдачі не стриножиш,

Тверезим вмить не станеш у гульбі.

 

Пече у серці. Кров пульсує.

Квартира ходить ходуном.

Помреш – ніхто і не почує.

Жив чесно. Був не брехуном.

 

В фантазіях купався часто.

Був мрійником – чого таїть?

Де ти, поетів України касто?

Доволі слово Боже вже гноїть!

 

О, скільки ще брехні у цьому світі!

І покидьки вершать долі людські.

Їх брав за шкірку і на Божім світлі

Рентгеном пропікав ці вчинки немужські.

 

А їм хоч плюй – все дощ ув очі.

Заціплять зуби й знов гребуть.

О, ви мої безсонні ночі…

В очах безсилля каламуть.

 

Забився голуб в кут, бідака.

Не бійсь, я сам смерті боюсь.

Завив в дворі рудий собака.

Вже об вікно крильми я б’юсь.

 

Холонуть руки. Кров застигла.

Злетілись голуби мої.

Остання думка ледве встигла

Ще полетіти у раї…

 

А грішне тіло віддалилось,

Немов вже не моє, чуже…

Душа, дурненька, веселилась,

Звивалася собі вужем.

 

Так задля чого жив на світі?

Нема онуків і дітей.

А люди ситі, взуті, вдіті –

Подібні на вгодованих гостей.

 

Ти жив у світі паралельнім,

Де смерті піддавалось зло.

А в справжньому житті, пекельнім,

Поета серце все пекло.

 

Вже змучився. Доволі. Досить.

Немає сил. Не клеяться слова.

І тіло в бік уже заносить,

І посивіла голова.

 

Нехай молодші вже воюють.

Він одспівав, відвоювавсь.

Та в небесах його не чують,

Немовби вперше закохавсь!

 

Гай-гай, любове перша і єдина!

Твоїх голублю голубів.

І час летить собі неспинно,

Володар кольорових снів.

 

Здається, всіх згадав і зі всіма простився.

Нікого не забув в молитві я своїй.

Небесний звід вже наді мною опустився.

Я – цар небес у Всесвіті надій…

 

 



Создан 25 авг 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником