КІБОРГИ Й ОРКИ: МІФИ ТА РЕАЛІЇ

 

КІБОРГИ Й ОРКИ: МІФИ ТА РЕАЛІЇ




Сергій Лойко. Аеропорт.

 

Книга ще не встигла дійти до читачів, а навколо неї народилося декілька міфів. Ось лише найголовніші.

Міф перший. “Аеропорт” прочитав Петро Порошенко. Я не думаю, що український президент таки прочитав цю книгу – хіба що заключну частину “Епілогу”, в якій зображено відвідання президентом фотовиставки. Але якщо це художній твір, то чому Петро Порошенко подумав, що це саме про нього? Та й опис фігури президента не співпадає з його, а деякі слова можна оцінити іронічно.

Сергій Лойко пішов найменшим шляхом спротиву, який у сучасній українській літературі вже випробувала Соня Кошкіна у своїй книжці “Майдан” (я писав про це у рецензії “Зручна позиція журналістки: між владою й олігархами”). Там теж Порошенко – позитивний герой, як й інші нинішні чільні діячі влади, а також ті, хто належить до так званої опозиції з Опозиційного блоку й олігархи, включно з Ахметовим. Все це забезпечило просування “Майдану” Соні Кошкіної на книжковому ринку. Те саме можна сказати і про “Аеропорт” Сергія Лойка. Але штучний імідж “Майдану” Соні Кошкіної швидко луснув, і про цю книгу зараз мало хто згадує. Схоже, штучний імідж “Аеропорту” Сергія Лойка лусне так само швидко.

Міф другий. Буцімто це головна книга про війну. Вслід за видавництвом цю тезу повторили засоби масової інформації. Якщо з видавництвом все зрозуміло, бо мова йде про звичайну піар-акцію, то журналісти мали би бути об’єктивними. Головну книгу про війну не можна написати в принципі, хоча би з огляду на те, що ця війна ще триває, й тому, що існує багато інших причин. Крім того, вийшли, як на мене, не головні, але суттєві книги про війну – “Маріупольський процес” Галини Вдовиченко та “Іловайськ” Євгена Положія” (про це я написав відповідні рецензії – “Донбаська містика Гааги” і “Справжні люди”). У кожному з цих творів війна показана з інакшої точки зору, і тому чогось головного в показі війни бути не може.

Міф третій. Нібито ця книга про захисників Донецького аеропорту. Я зараз не про те, що реальними прототипами літературних героїв були кіборги, які протистояли оркам – російським фашистам. Про власне аеропорт, його захисників і героїчну оборону в книзі написано набагато менше, ніж про інші події, пов’язані з першою російсько-українською війною. Це все одно, що твердити, нібито “Марія” Уласа Самчука – про Голодомор, хоча цій страшній події присвячено лише останні двадцять сторінок книги, чи те, що “Земля” Ольги Кобилянської – про братовбивство, хоча розкриття злочину як такого не відбулося.

“Аеропорт” Сергія Лойка важко назвати художнім твором у звичному розумінні цього слова. Радше це журналістське розслідування плюс документальний роман з вкрапленнями художніх описів тих чи інших подій. Такий синтез виявився виграшним, ніж якби це були просто журналістські замальовки чи власне художній твір, створений за класичними канонами.

В центрі оповіді – життя і смерть Олексія Молчанова, американського фоторепортера російського походження. Це своєрідний автопортрет Сергія Лойка. За основу взяте п’ятиденне перебування автора книги в Донецькому аеропорту, а все решта можна віднести до плодів фантазії оповідача, де реальне переплітається з вимислом.

Сергій Лойко уміло накладає в своїй розповіді пласт за пластом, не даючи читачеві нудьгувати. Воєнні дії переплітаються з інтимними сценами, описом стосунків головного героя з дружиною Ксюшею та коханкою Нікою. Якщо сильно виписані епізоди героїзму кіборгів і натуралістично – смертей, то явно слабко виглядає на цьому тлі лінія стосунків Олексія Молчанова з сином і внуками. У романі є ще декілька другорядних ліній, які створюють тло, але реально не впливають на хід подій, не допомагають, а радше заважають зрозуміти авторську концепцію.

Сергієві Лойку в кращих традиціях соціалістичного реалізму, який часто переходить у натуралізм, вдалося створити непересічні образи кіборгів. Інколи здається, що йому не доводилось абсолютно нічого дофантазовувати. Ці люди – живі й мертві – виписані так, якими були під час захисту Донецького аеропорту. Вся проблема полягає лише в тому, що сучасна українська література так і не виросла з коротких штанців радянського соціалістичного реалізму, а модернізм їй цілком не загрожує. Сучасні автори в основі своїй – це журналісти, вчителі, викладачі вишів, виховані в основному на радянській літературі, причому здебільшого на тій, що ми називаємо російською класикою. Читання у зрілому віці зарубіжної класики, модерної літератури мало вплинуло на формування їхнього світогляду, не дозволило вийти за рамки радянського соціалістичного реалізму. І не вина Сергія Лойка, що, описуючи українські реалії, він послуговується здебільшого посиланнями на російську класику. Так він був влаштований, і на російській класиці його, власне, виховували. Біда в тому, що він у своїй розповіді не знайшов українського відповідника для опису тих подій. Епізодичні прояви пошуку не змінюють картини в цілому. Так, у заключному епізоді, коли залишилася жменька героїв, яким нема від кого чекати допомоги, з телефону одного з кіборгів звучить пісня “Ой, чий то кінь стоїть”, і всі її підхоплюють, в тім числі й головний герой, який єдину цю українську пісню знав напам’ять.

Від Сергія Лойка, як це роблять деякі літературні критики, не треба вимагати більшого, ніж він на це був здатний. Це погляд росіянина, щирого прихильника України, на події Майдану, Революції гідності, героїчної оборони Донецького аеропорту. Саме і з цієї причини також ця книга не може бути головною про першу російсько-українську війну.

Авторові, наскільки він зумів, вдалося зсередини розкрити психологію кіборгів. Здається, особливих зусиль йому для цього і не треба було. “Вони займалися своєю улюбленою справою, тобто намагалися лишитися в живих і при цьому відправити на той світ якомога більше орків”. В екстремальних ситуаціях люди показують своє справжнє обличчя. Захисники Донецького аеропорту (Красно-Каменського в книжці) – звичайні люди, на яких ми би, може, й не звернули уваги в звичайному житті. Героїзм для них – внутрішнє єство, яке би вони, можливо, не виявили самі в собі, якби не війна. Вони розуміють, що за мить їх можуть убити, але живуть так, ніби попереду все життя. Якихось особливих описів їхнього героїзму нема, все подається так, ніби має бути зрозумілим саме по собі. І в цьому, як кажуть, і полягає вищий пілотаж Сергія Лойка. Мов справжній фотомайстер (але чому “мов”?), він робить чимало кадрів, то наближаючи, то віддаляючи героя, вибираючи кращий ракурс, аж поки на світ Божий не з’являється шедевр. І я не про фотографії, а про окремі кусники тексту, які справді є шедеврами, і кожний читач знайде їх, якщо зануриться в розповідь, запропоновану автором.

Кіборги – це єдиний колектив, де нема старшого й молодшого, а накази віддає той, хто підходить до справи професійно. Але бувають ситуації, коли й наказ не смієш віддати:

- Хлопчики, рідненькі мої, - неголосно продовжував Бандер, опустивши очі, дивлячись на кухоль кави, що стояв перед ним на столі. – Я наказу такого дати не можу. Він узагалі не з нашої бригади. Я не можу посилати своїх людей під кулі, аби відправити додому шматок тіла танкіста, з яким ви навіть не були знайомі. Які думки будуть?

Професор, високий, худий і сутулий, встав, прокашлявся, зняв окуляри, навіщось протер їх брудною ганчіркою зі столу і сказав:

- Танкіст ішов нам на підмогу, знали ми його чи ні. І взагалі, я б, хоч і мертвий, не хотів би так по шматках лежати на злітці, годувати собак. Я завтра за ним піду”.

Потім ми дізнаємося, що Професор, якого звали просто Мишком, помер, рятуючи ногу танкіста.

Що кіборги, що орки ненавидять війну – і це, мабуть, єдине, що їх об’єднує. Але захисники Аеропорту воюють за свою Батьківщину, у ворогів же нема жодної мотивації віддавати своє життя за чужу територію. Тому коли орків на квадратному метрі землі набагато більше, ніж кіборгів, це ще не означає, що перемога за російськими найманцями.

Перебування кіборгів у полоні було трагічним. Ніхто з них не здався за власною волею. Орки підібрали поранених, хоча й лише тих, хто міг самостійно пересуватись. Інших безжально розстрілювали. Автор нагадує нам сумні події так званого параду військовополонених у Донецьку, але розкриває сутність цієї події. Це була звичайна театральна постановка режисерів із Москви за участю російських журналістів. Картинку побачив цілий світ, а підставні особи, які викрикували ганебні гасла на адресу кіборгів, братимуть участь у подібних театральних постановках з приводу інших подій, і їхні обличчя ще побачать, і люди розвінчають цих підлих “акторів”.

Автор з великою любов’ю пише про кіборгів. Відчувається, що це рідні йому люди. І ця спорідненість уже не залежить від кількості днів, проведених разом в Аеропорту, який став символом звитяги. Юрчик-Паровоз чи Андрій-Боксер, Медвідь-комбат чи Мишко-Професор, Панас і Свєтік, багато інших кіборгів мають індивідуальні риси, і вже важко сказати, хто з них реальний герой, а хто – лише плід фантазії автора.

Чеченське і афганське минуле головного героя дозволяють йому не лише вижити в складних ситуаціях, вийти з яких нормальна людина просто не змогла би. Кіборги бачать в ньому бойового побратима, який не лише фотографує, а й бере активну участь в обороні аеропорту, ризикує своїм життям не менше, а часто й більше, ніж вони. Це бойове побратимство не можна зімітувати, воно не залежить від віку, військового стажу чи якихось інших параметрів. Тут все дуже просто: тебе або сприймають, або… Втім, іншого або не дано, бо це війна, і ти мусиш бути саме таким, а не інакшим. Проте Молчанов виконує і свою особливу місію: “В Аеропорті життя на терезах долі не переважувала смерть, скоріше навпаки. Олексій просто зрозумів, що хоче, щоби на його кадрах люди побачили очі кіборгів такими, якими бачив їх він”.

Молчанов знає подробиці війни, які не можуть бути відомими пересічній людині: “Снайпер стріляв на третю затяжку”. Автор устами свого героя веде своєрідний діалог з читачами: “Можливо, читач дорікне й тим, що, мовляв, герой не справжній журналіст, що він порушив моральний кодекс журналістики, узяв до рук зброю й т.д., про що товкмачать їм на першому курсі цієї неіснуючої в природі науки. Так, не справжній журналіст. Так, він політично не коректний. А чи не пішли б ці читачі лісом із усією цією лабудою?”.

Він, росіянин, здається, починає розуміти Україну вже на сакральному рівні:

Олексій пережив дивовижне, до тремтіння в тілі, відчуття, коли на Майдані почали співати. Співав не лише весь Майдан, співав увесь Хрещатик, усі прилеглі провулки й вулиці. Не якусь мутну сталінсько-путінську тухлятину, а справжній гімн, який не вчать навмисно до нагородження, а знають назубок, як “Отче наш”.

Одразу відчуваєш серцем, кров’ю країну, батьківщину, зв’язок, народ, історію, а не порожній загальник. Гімн вільних людей, а не рабів безголосих. До мурашок, до клубка в горлі…

Здавалося, у ці хвилини весь Київ співав, усе це ненависне кремлівському прокуратору місто.

От ви в Росії хоч раз бачили сто тисяч чи хоч п’ятдесят тисяч чоловік, які хором співають національний гімн? Чи спостерігали там хоч одну, байдуже, якого розміру, групу людей за цим сакральним, без усякого сарказму, заняттям?...

… “Авжеж, - подумав Олексій, - наші швидше х…й на паркані сусіда намалюють, аніж триколор на своїй щоці”.

Олексій Молчанов – професійний журналіст, на відміну від своїх західних колег, які не були на війні, але писали про неї. Одна з них, наприклад, Кетлін на прізвисько “Гарі”, яка писала про події в Україні, користуючись інформаційними повідомленнями засобів масової інформації. Її кореспонденції мали успіх, але лише тому, що до них додавали непересічні фотографії Олексія Молчанова. “На думку Олексія, Кетлін “Гарі” являла собою типовий збірний образ усього найгіршого в західній журналістиці. Самі журналісти визначали його коротким містким професійним терміном hack, що дослівно перекладається як “поденщик”. Таких журналістів в Америці хоч греблю гати. А за доби політкоректності ця якість у професії стала просто незамінною”.

Письменник доповнює свого головного літературного героя й повідомляє нам таке, про що ми можемо здогадуватись, але все одно достеменно не знаємо – а саме про снайперів, які розстрілювали Майдан:

Одного з перших днів лютого 2014 року у військовий аеропорт “Гостомель”, неподалік Києва, прилетів борт без знаків розрізнення. Ніхто уявлення не мав, звідки він. У графіку його не було. Ніхто не знав, хто вів його до Києва. Усі диспетчери та весь нечисленний персонал аеропорту цього дня були розпущені по домах через годину після початку роботи на несподіваний “технічний вихідний”.

Цей АН-72 зустрічала група військових у формі без розрізнення. З літака пружинистою ходою в майже однакових темних курточках, в’язаних шапочках і окулярах виходили один за одним схожі, як брати, молоді люди років тридцяти. У руках кожен мав довгий футляр – саквояж, подібний до тих, у яких носять духові інструменти або вудочки та спінінги для риболовлі. Або зброю для полювання.

Музиканти”, “рибалки” й “мисливці” могли також бути командою біатлоністів. Тільки без лиж і палок. Було їх двадцятеро або трохи більше. Жодну митницю вони не проходили. Документів у них ніхто не перевіряв.

З аеропорту роз’їхалися на машинах без номерів по непримітних квартирах на робітничих околицях, по двоє в кожній. Дорогою жоден автоінспектор у місті їх не зупинив.

Ніч вони провели “вдома”. Жоден не мав із собою мобільного телефону. Лише рації. Одна на двох. Вони від самого початку розбилися на пари. Потім вони зустрінуться знову 21 лютого рано вранці в тому самому літаку й відлетять у невідомому напрямку”.

Іронічно й саркастично автор описує орків і тих, хто їх послав воювати на Донбас. Це ніби документальна ілюстрація до того, про що ми вже й так знаємо. Скажімо, в наступному епізоді ми впізнаємо відомого російського актора, який стріляв у кіборгів не холостими, а бойовими патронами: “У цей час за чотириста метрів від них товстожопа червономорда зірка російського кіно на ім’я Алєксандр Порєбріков у бронику й касці з великими примітними написами “ПРЕССА” на них тулився своєю брезклою щокою до холодної сталі кулемета “Утьос”. На камери російського телебачення й під схвальне гоготання сепарів… Порєбріков натиснув на курок… Він не думав нікого вбивати. Він просто стріляв, як йому здавалося, в нікуди. Або не здавалося. Коротше, просто мудак на війні. Наче там бракує своїх з обох боків”.

Глава із книги під назвою “МВЧ” (Малий Великий Чоловік) присвячена, як може здогадатися читач, Путіну. Як і в інших випадках автор, звісно, не називає його прізвища, але за характерними ознаками ми явно вгадуємо цю людину, яка розв’язала першу російсько-українську війну. Автор не просто насміхається з керівника Росії, що вже саме по собі говорить про нікчемність Путіна, а ніби знищує його в деталях оповіді, даючи простір широкій читацькій уяві. Цю главу треба прочитати, щоб зрозуміти майстерність Сергія Лойка.

А ось іронічно-саркастичне зображення Солегорська (Слов’янська) і його міського голови Щепкіної (Штепи). Тут випливає і сумнозвісний Диркін (Гіркін) на прізвисько “Розстріл”. Персонажі впізнавані, але Сергій Лойко знімає з них пафос, присутній на телевізійних картинках.

Зовсім іншою постає ще одна жінка зі, здавалось би, ворожого табору. Наталія Сергіївна розшукує свого сина, вбитого в Україні. Тут зовсім інші нотки. Нещасній жінці допомагають українці, які потерпіли від російських вояків, але вони розуміють горе матері. Ця глава книги – “Наталія Сергіївна” – виступає окремою новелою в розповіді про Аеропорт.

Як на мене, авторові вдалося розкрити буденну сутність героїзму по-українськи. Аеропорт не просто став приміщенням, який захищали кіборги, а символом незнищенності нації. Нехай це точка зору росіянина, чужого нам ментально, але він чи не найближче підійшов до розуміння суті першої російсько-української війни. Тепер слово за українськими авторами.

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

4 березня 2016 року

 

 



Создан 04 мар 2016



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником