ДЕСЯТЬ МАЛОВІДОМИХ ФАКТІВ ІЗ ЖИТТЯ ВАСИЛЯ СТАНОВИЧА

 

ДЕСЯТЬ МАЛОВІДОМИХ ФАКТІВ ІЗ ЖИТТЯ ВАСИЛЯ СТАНОВИЧА




1. На очах у п’ятирічного Василька Становича вбили його батька та вуйка.

4 грудня 1945 року в селі Довге (Василь Станович народився на хуторі Ровінь, що поблизу цього села) було храмове свято – Введення в храм Пресвятої Богородиці, а наступного дня – день сталінської Конституції. Вуйко Іван, який служив в УПА і був членом ОУН, вирішив відсвяткувати Введення в колі родини. Вранці хату обступили енкаведисти. Побачивши облаву, вуйко Іван розбив вікно й почав утікати до лісу, але куля поранила його. Аби не здатися ворогові, він підірвався гранатою. Енкаведисти підвели батька Василя Становича до пошматованого тіла Івана й запитали, хто це. Той не зізнався. Тоді його тут же розстріляли.

Нелюди викинули дітей на сніг, почали люто бити матір. Відтак підпалили хату, яка згоріла дотла. Матір дуже обпекла ноги. Добрі люди поховали без труни в одну яму батька та його брата Івана.

До сімейної трагедії спричинився такий собі Юрко Кундрик із сусіднього села Урича. Він ходив по селах і скуповував яйця, а потім перепродував у Бориславі чи Дрогобичі. Однієї ночі він прийшов красти садовину з обійстя Становичів. Злодія впіймали і дали три чи чотири місяці в’язниці. Через декілька років саме він надіслав енкаведистів.

Василя Становича ніколи не полишала думка подивитись у вічі отому Юркові Кундрику, через якого його родину спіткало таке лихо.

- Я приїхав із Кривого Рогу, де тоді працював, в Урич і розшукав його, - розповідав мені Василь Васильович. – Розмову почав із того, нібито цікавлюся побутом бойків, а сам дивлюся в його очі й гадаю, що міститься в його грудях, де би мали бути людське серце і душа. Я хотів зробити його фото. Але він відмовлявся, відчувши щось недобре, або впізнав у мені риси мого батька. Я силоміць витягнув його з темної комірчини на двір і сфотографував.

Поки я дійшов до сусіднього села, за доносом Юрка Кундрика міліція та КГБ дали розпорядження впіймати “шпигуна”. Оскільки міліціонера в селі не розшукали, то впіймати мене взялися голова колгоспу, голова сільради та інструктор райкому партії. Я нічого не підозрював і легко здався владі. З району поступило розпорядження, щоб “шпигуна” доставили в райцентр. Посадили мене у вантажну машину, яка перед тим розвозила гній, і в супроводі п’ятьох охоронців повезли за сорок кілометрів до того райцентру. Три дні тривали допити. Мушу зізнатися, що то була не вельми приємна процедура.

Але в цій трагікомедії була й весела нотка. Сержант, який охороняв мене, якось уночі сказав таке: “Ти – справжній шпіон. Вмієш по-нашому розмовляти, ніби справжній бойко. Маєш добре підроблені документи, радянський фотоапарат “Смена”, а допустився такої необачної помилки. Вона тебе й погубить. Коли переходив кордон, то чому не купив радянську фотоплівку?” І справді, в апараті була заряджена плівка ORWO, виробництва Німецької Демократичної Республіки. Вона продавалася в наших магазинах повсюдно. Тому міліціонерові те німецьке слово було найдосконалішим доказом мого шпигунства” - завершив свою розповідь Василь Васильович.

2. У листопаді 1989 року Василь Станович мав у Римі аудієнцію в Святішого Отця Вселенської Церкви Папи Івана-Павла Другого.

Це сталося, як розповідав авторові цих рядків сам Василь Станович, можна сказати, випадково. Він отримав запрошення від есперантистів із італійського міста Болонья. Вони запропонували йому написати статтю про нашого славного земляка Юрія Дрогобича, який навчався в Болонському університеті на декількох факультетах, а 1581 року був ректором цього навчального закладу та, ймовірно, навчав Міколая Коперніка.

Василь Станович поїхав до Риму, де отримав дозвіл працювати у Ватиканській бібліотеці й архіві. Один письменник із Москви розповів йому, що у Ватикані зберігається портрет Юрія Дрогобича. Але довгі пошуки не увінчались успіхом. Можливо, такий портрет і справді є, але довжина тих сховищ - понад сорок кілометрів. Людського життя не вистачило би, щоб дослідити те все.

Один кардинал, розповідав далі Василь Станович, зацікавився його пошуками. Коли він довідався, що дослідник - із Львівщини, то дуже зрадів і розповів, що був другом кардинала Йосипа Сліпого. Завдяки цьому кардиналові Василь Станович мав першу аудієнцію у Папи, а згодом – ще одну. Розмовляли українською. Взагалі Іван-Павло ІІ, за твердженням Василя Становича, досконало знав 16 мов і есперанто.

Через декілька років усі відео- та фотоматеріали цієї зустрічі викрали з офісу Василя Становича. Він дуже бідкався, що зникли безцінні реліквії.

3. Найбільш важливою справою свого життя Василь Станович вважав есперанто.

Творцем есперанто був польський лікар-поліглот Людвик Лазар Заменгоф. 1897 року у Варшаві вийшов друком підручник цієї мови. Її автор прибрав псевдонім “Доктор Есперанто”, що в перекладі означає “той, що сподівається”. Псевдонім Заменгофа став назвою мови.

Під час однієї розмови з автором цих рядків Василь Станович нагадав слова великого французького просвітителя Вольтера, який стверджував, що різномовність є одним із нещасть людства. І справді, на Землі існує кілька тисяч мов. Такі мови, як англійська, французька, німецька, іспанська, китайська, нині визнані світовими. Їх вивчення є непростою справою для більшості людей. Мову есперанто можна вивчити набагато швидше, аніж будь-яку іноземну. І саме знання есперанто значно полегшує вивчення іноземних мов.

Василь Станович був есперантистом з 1961 року. Він признавався мені, що найкращі хвилини в його житті були завдяки есперанто. Він мав друзів на всіх континентах, об’їздив майже всю Європу.

Одного разу Василь Васильович розповів мені кумедну історію, пов’язану з есперанто.

- 1961 року я почав викладати есперанто на курсах у Кривому Розі на гірничо-збагачувальному комбінаті “Південний”. Скажу, що тоді саме слово “есперанто” цензурою було вилучено. Я звернувся до парторга й профорга цього комбінату, показав їм книжки, журнали, видані мовою есперанто. То були все чисто прокомуністичні видання – китайське “Хай живе ленінізм!”, в’єтнамське “В’єтнам іде вперед” тощо. Їм сподобалося, що есперанто пропагує ленінізм.

Серед тих матеріалів була машинописна копія привітання тодішнього лідера Угорщини Яноша Кадара першому номерові журналу “Угорське життя”, що теж видавався мовою есперанто. В цьому його привітанні були слова, що есперанто – це добра річ, яка допомагає зміцнити дружбу, порозуміння між народами і т.д. Так сталося, що переклад цього привітання на російській мові я десь загубив.

Через декілька днів розшукує мене той профорг і каже, що надійшла телеграма від Яноша Кадара, в якій той вітає відкриття курсів есперанто. Звичайно, Янош Кадар не міг привітати якісь там курси, але компартійне начальство нічого в мові есперанто не розуміло, думаючи, що це привітання не журналу, а курсам. Я ж удав, що сприймаю все за чисту монету. Так Янош Кадар допоміг розвиткові есперанто.

Василь Станович був засновником журналу “Українська зоря”, який виходив накладом у п’ять тисяч примірників і розсилався у 120 країн світу. Це був журнал есперанто. Він виходив з початком Першої світової війни, а заснував його Орест Кузьма з Коломиї. Потім цей журнал припинив своє існування. В 90-х роках минулого століття вийшло ще декілька номерів, виданих активістами есперанто-Руху з Тернополя, Києва, Луцька. В зв’язку з економічною кризою журнал знову припинив своє існування. Василь Станович фактично відродив його втретє.

Розповідаючи свого часу авторові цих рядків про “Українську зорю”, Василь Станович казав:

- Я ставлю за мету показати світові, що таке Україна. Із багатьох моїх поїздок я зрозумів, що люди нічого не знають про Україну. Навіть не знають, де вона знаходиться, яке має населення. У світі знають такі дрібненькі країни як Ліхтенштейн, Сан-Маріно, населення яких налічує лише декілька тисяч чоловік. А про 50-мільйонну Україну не знають. Ми вміщуємо карту Європи, де зображена Україна, пишемо про нашу культуру, розповідаємо про українських геніїв – Тараса Шевченка, Івана Франка, Юрія Дрогобича.

Разом з Володимиром Пацюрком Василь Станович став автором першого за часів незалежності українсько-есперантського словника-мінімуму.

4. Василь Станович був чи не найпершим в Україні, хто заснував приватну газету “Добре серце”.

- Мабуть, то є вродженим, що я люблю волю, - казав Василь Васильович. – Одна справа, коли людина працює за вказівкою, і зовсім інша, коли творить свою газету і знає для кого творить. Коли я щось пишу, редагую, друкую, то завжди відчуваю, знаю кому я адресую ту чи іншу статтю.

У своїй газеті “Добре серце” він звернувся до тематики релігії та милосердя. Не випадково гаслом “Доброго серця” були слова: “Возлюби ближнього, як самого себе”.

- Доля в мене була така, - казав Василь Васильович. - Я переніс страшне дитинство, бачив біду, завжди стояв на боці знедолених людей, писав про їхні проблеми. Власне, з цієї теми милосердя я розпочав. Але потім побачив, що без релігії, християнства зрозуміти проблему милосердя дуже важко. Тому, власне, газета “Добре серце” й була релігійно-доброчинною.

Газета “Добре серце” мала успіх. Вона поширювалась по Україні й за кордоном. Найбільший наклад газети сягав 60 тисяч примірників. Потім Василь Васильович перетворив її на дитячий релігійно-доброчинний журнал.

5. Основою життя Василя Становича стала фотосправа.

Багато людей знають у Дрогобичі його видавництво “Добре серце” на вулиці Пилипа Орлика, де чи не за найнижчими цінами можна зробити фотографії.

Сам Василь Васильович давно кохався у фотографії, але лише напередодні свого шістдесятиліття зважився на персональну фотовиставку.

“Карпатська легенда” (так вона називалась) експонувалась у картинній галереї музею “Дрогобиччина” і вразила багатьох своєю вишуканістю, неперевершеною майстерністю, чимось невловимим і незбагненним.

6. Свого часу Василь Станович працював журналістом.

Найбільш тепло він згадував свою роботу в газеті “Ленінська молодь”, а потім і в “Молодій Галичині”.

- Мені подобалися творчі взаємини між працівниками, власне, те молоде завзяття, - згадував Василь Васильович. - Подібної творчої атмосфери не було в газетах “Вільна Україна” та “Львовская правда”. “Молода Галичина” стала нашою сімейною газетою, ми передплачували її мало не тридцять років. Працюючи в ній, я відчував себе молодим.

7. Одного разу Василь Станович задумав видавати газету “Хто рано встає…”.

- Цю газету я замислив як необхідний інструмент – довідничок, порадник, - розповідав авторові цих рядків Василь Васильович. - Важлива роль буде відводитися інформації бізнесменові-початківцю. Головне завдання я ставлю таке: переконати наших людей, що вже досить бути наймитами, треба ставати господарями. Наймит завжди дбає про те, щоб господар його не сварив, щоби був ласкавий до нього, а він би ні за що не переживав і не відповідав. Бо він є завжди наймитом. І ми були наймитами багато років. Тепер ми повинні поставити собі за мету стати господарями. Тому ми будемо намагатися подавати матеріали, які б те розтлумачили, показали як стати справжніми господарями, як завести господарку, як вести бізнес. Крім того, в газеті будуть релігійна та дитяча сторінки, багато порад господарям та господиням. Будемо також друкувати уроки есперанто. Я хочу зробити газету такою, щоб вона подобалася людям, щоб вони самі визначали, якої інформації потребують. І буде мінімум політики, ми не будемо втручатись у жодні політичні справи.

На жаль, жоден номер газети “Хто рано встає…” так і не вийшов, бо Василя Становича захопили інші справи. Але цією ідеєю скористались. Зараз в Україні виходить чимало подібних видань, в основі яких бачення проблеми так, як її відчував Василь Васильович.

Цікавою була й історія як виникла назва газети “Хто рано встає…”.

- Я оголосив жартівливий конкурс серед знайомих і друзів на кращу назву газети, - розповідав мені Василь Станович. – Переможець мав отримати десять американських доларів і пляшку голландського спирту “Ройяль”. Оскільки жодна пропозиція мені не сподобалася, то я придумав власну назву газети і мусив у себе заробити десять доларів і пляшку “Ройялю”. Хто рано встає, тому й Бог дає!

8. Найбільше Василь Станович любив працювати. Умів він також і відпочивати.

- Я люблю роботу, - казав він, - і починаю працювати, як правило, з шостої ранку. Тоді гарно думається і до вечора переробиш дуже багато справ.

Василь Станович любив порибалити. Головне, щоб ніхто не заважав. Тоді він заглиблювався у свої думи. Любив природу – особливо ходити по лісу.

У якій би важкій ситуації не перебував Василь Васильович, завжди жартував, розповідав анекдоти, кумедні життєві історії, підбадьорював інших, навіть якщо самому було погано.

9. Улюбленою стравою Василя Становича були вареники.

- Але найбільше я люблю спрактикувати незрозумілий харч, - казав він. - Часто й гостям своїм пропонував якісь там, скажімо, азу по-татарськи, чеську юшку чи іспанську зупку. Сам придумую, використовую різні рецепти, намішаю всілякої всячини – виходить непогано.

10. Якось я запропонував Василеві Становичу написати книгу про власне життя.

Він примружився, посміхнувся, закурив і сказав, що в нього попереду ціле життя, а зараз немає часу писати мемуари.

Десь місяців через три-чотири ми зустрілися.

- Старий, а твоя ідея класна, - сказав Станович.

- Яка ідея? – не зрозумів я.

- Та щоб я написав про своє життя. Цікава й повчальна історія вийшла би. З елементами детективу, любовними пригодами, цікавими життєвими історіями. Але то треба письменника, щоби написав роман.

Не знаю, чи брався Василь Васильович писати книгу спогадів, чи, швидше за все, знову був захоплений поточними справами у фотодіяльності, есперанто чи у видавництві “Добре серце”, яке стало його домівкою. Більше ми у розмовах до цієї теми не поверталися.

У Василя Становича можна було навчитися багатьом речам – і життєвим, і суто професійним. Хто ж знав, що невблаганна смерть так рано вирве його з лав життєлюбів…

 

Із книги Анатолія Власюка “Дрогобич і дрогобичани. За межею Вічності”

 

 



Создан 09 апр 2016



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником