ПУСТОБРЬОХ

 

ПУСТОБРЬОХ




Олі НЕЧИПОРЕНКО

 

Ото вцілив Бог у “десятку”, коли дав цьому чоловічкові таке прізвище: Пустобрьох.

Буває, знайомишся з кимось, а він каже тобі: Шевченко. Думаєш: поет, пророк, небожитель. Або якщо не має моральних чинників, то хоча би непоганий футболіст. А коли придивишся до того Шевченка, то стає соромно: душа - дрібна, амбіції - президентські, моралі – нуль. Заборонив би давати прізвище Шевченка тим, хто своїм життям паплюжить його світле ім’я.

А з Пустобрьохом усе зрозуміло. Ось воно крутиться біля мене. Старший від мене десь на чверть століття. Ровесник моєї покійної мами. Виспівує: як вона (тобто мама моя) дітей любила, як дбала про них. А які уроки проводила! Приходили педагоги із сусідніх шкіл.

У мене нема сьогодні настрою послати Пустобрьоха під три чорти. А треба було би! Пам’ятаю, як покійна мама розповідала про нього. І дітей бив на уроках, аж міський відділ освіти мусив втрутитись. І п’яним на уроки приходив. І з дружини вдома знущався. І власні діти зреклися його, лише потай з мамою зустрічалися. Але ж нічого! Терпіли Пустобрьоха, прощали йому, а він далі капостив усім потроху.

Я ходжу по базару, щось купую. Ентузіазму нема жодного, але мушу сповняти накази дружини. Вона прихворіла.

Думав, що вдалося сховатися від Пустобрьоха в якомусь із рядів, але він побачив мене здалеку, махає рукою: мовляв, друже, я тут, нікуди ти від мене не дінешся.

Він виринає несподівано, вверне пару фраз, побачить мою кислу міну на обличчі й одразу так само несподівано зникає, аби не переборщити. Відсидить у сховку трохи і знову дзьобає мене, вивертаючи душу своєю нещирістю.

Це ж треба так вміти говорити й говорити, не заїкаючись і не зупиняючись, славословити і підсміхатися, ніби тобі наступили на пальця, але ти лише радієш з того, хоча й болить. Мабуть, він дуже подобався начальству, бо не зачіпало його. Начальство ж любить, коли його лижуть і гладять за шерстю, навіть якщо знає, що це робить нікчема.

Нарешті позакривав усі позиції й іду із базару. А Пустобрьох – мені назустріч, ніби вичікував у заздалегідь визначеному сховку. Усміхається мені, а я хочу плюватись. Ледве стримую себе. Він теж добре бачить, що коїться в моїй душі. Мовчить, хоча слова готові зірватися з його вуст. Але маю чистий спокій – не бачитиму Пустобрьоха тривалий час.

Я й справді давно не бачив його, але не думав про це. Аж ось дізнаюся, що Пустобрьох помер. Рак. За якихось півтора місяці зжер його.

Мені не сумно, але й не радію. Все-таки людина, хоча й Пустобрьох.

Кажуть, що якщо помирає поганий чоловік, то тут же народжується добрий. Можливо, в іншому куточкові планети. Так би мовити, баланс сил Добра і Зла. І коли вмирає добра людина, десь народжується новий Путін.

Хай йому грець з тією природою! І коли вже житимуть на планеті Земля лише добрі люди?

Я йду нашим містом і підсвідомо виглядаю Пустобрьоха. Розумію, що вже ніколи його не побачу, але ж ввижається мені цей чоловічок. То он стоїть спиною до мене. То здалеку махає рукою. Я погано бачу, не поспішаю відповісти, бо знаю, що то не він і не мені ці знаки уваги.

Потім марево зникає, як і Пустобрьох із моєї пам’яті. І все ж я думаю, що багато у нас цих пустобрьохів. Просто я їх не знаю. Та й прізвища в них інші. Можливо, хтось з них є Шевченком.

 

Анатолій ВЛАСЮК

(Із неопублікованої книги новел і оповідань “Секс у будинку біля колії”)

 



Создан 10 апр 2016



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником