Тустань № 35

 

Тустань № 35




Читайте tustan.io.ua - сайт газети “Тустань”

N35 (616) 12 жовтня 2012 року Ціна 1 гривня

www. tustan.io.ua; е-mail:vlasjuk60@i.ua; тел. 067-3678019

 

 

Провінційний щоденник

 

КОЛЯ

 

Позашлюбному синові білоруського диктатора виповнилося вісім років.

Миколка хоче керувати Білоруссю. Батько стримує його пориви, але каже, що в тридцять років той зможе стати хорошим президентом. Отже, собі Олександр Лукашенко відводить ще принаймні 22 роки на чолі держави, яка за всіма параметрами мала би бути європейською, але за формою правління є типово азійською.

Складається враження, що Янукович в Україні не проти того, аби влада перейшла до котрогось із його синів. Вони неймовірно збагатились за останні два роки. Сам президент зміцнює так звану Сім’ю. Вже сьогодні наближені до нього люди контролюють так звані правоохоронні структури та фіскальні органи. Йде безпрецедентне захоплення інформаційного ринку, скуповуються за безцінь підприємства. Загребущі руки Сім’ї вже добралися до землі.

Приклад грузинського президента Михайла Саакашвілі, який мирно передає владу політичним опонентам, навряд чи цікавить Лукашенка та Януковича. Не для того вони йшли до влади, аби так беззубо її віддати. Та й в Грузії бачимо реформи, які в Україні та Білорусі лише імітують. Саакашвілі може спокійно йти в опозицію чи навіть на політичну пенсію, бо йому є що залишити співвітчизникам. Подібних досягнень у Януковича та Лукашенка нема.

Нема досягнень як таких і в їх старшого брата Путіна, який днями відсвяткував своє шістдесятиліття. Принаймні ще на 12 років він законсервував собі політичне майбутнє в Росії. Прагнення створити Євразійський союз, підім’яти під себе Україну, стати таким собі імператором знову ж таки на кшталт азійських керівників - ось його найближчі плани. Як подарунок на ювілей - запустили “Північний потік”. Газ іде в Європу, оминаючи Україну. Транзитні поставки через нашу державу зменшилися на 20 відсотків. Зроблено ще один крок, аби Україна була більш зговірливою й погодилася вступити до Митного союзу.

В Білорусі підростає маленький диктатор. Від білорусів залежить, чи справді він керуватиме ними. Як і від українців - чи довго над нами знущатиметься режим Януковича.

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

 

МИКОЛА КНЯЖИЦЬКИЙ: “ГРОМАДСЬКЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯ МОЖНА СТВОРИТИ ЛИШЕ В ДЕМОКРАТИЧНІЙ КРАЇНІ”

 

Зліва направо: Микола Княжицький, Петро Іванишин, Роман Ілик

 

Довірені особи Романа Ілика, його прихильники та журналісти в очікуванні приїзду Миколи Княжицького

 

Сьомого жовтня у Дрогобичі побував генеральний директор ТВі, кандидат у народні депутати України від об’єднаної опозиції Микола Княжицький.

Того дня в Дрогобицькому педагогічному ліцеї відбувся круглий стіл, присвячений проблемам інформаційної стратегії опозиції. Це вже було шосте засідання, яке проходить під патронатом науково-ідеологічного Центру імені Дмитра Донцова та редакції газети “Галицька зоря”. В ньому взяли участь Микола Княжицький і кандидат у народні депутати України від об’єднаної опозиції по Дрогобицькому виборчому округу N121 Роман Ілик. Експертами виступили доктор філологічних наук Петро Іванишин, доцент Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Олег Баган, керівник Товариства “Юрій Дрогобич” Володимир Кондзьолка та автор цих рядків.

Тон у розмові задав Петро Іванишин. На його думку, інформаційний простір є складовою національної безпеки. Нині маємо ситуацію, коли інформаційна політика влади привела до того, що інформаційний простір формується неукраїнськими олігархічними кланами. При цьому журналісти стали заручниками. Звертаючись до Миколи Княжицького, він запитав, що ж планує зробити опозиція, аби вийти з цієї непростої ситуації?

Насамперед Микола Княжицький подякував дрогобицькій громаді, яка ввійшла до числа найбільших жертводавців, що дозволило ТВі продовжити свою роботу, незважаючи на наїзди податкової.

Відповідаючи на запитання, він нагадав присутнім нещодавню карикатуру одного американського художника, коли преса затиснута між чоловіком, схожим на Януковича, і олігархом. Ось такою є ситуація в Україні. Чи не найбільшою проблемою є те, що нема прозорості у медіа-власності. Понад 50 відсотків інформаційного простору в Україні належить олігархам - Хорошковському, Пінчуку, Коломойському, Ахметову, Порошенку.

Крім того, нема програм про українську культуру. “Невже українці не хочуть дивитись українського?” - задав риторичне запитання Микола Княжицький. Він розповів про створення Конгресу оборони української мови, на якому побував. Саму мову він порівняв з кров’ю. Якщо обрізати судини, людина вмирає, - так само, коли замість крові пустити якусь іншу речовину.

Другою не менш важливою проблемою є монополія на цифрове телебачення. Монополістом виступає така собі фірма “Зеленбуд”. Останнім часом телевізійні ліцензії роздали так званій Сім’ї. Радником президента з цих питань є громадянин Росії пан Шувалов, тому й зрозуміло, якою може бути телевізійна політика України.

Володимир Кондзьолка згадав ще одного кандидата по Дрогобицькому виборчому округу - Ігоря Куруса, який свого часу мав дотичність до створення цифрового телебачення, а з 2005 року, за його ж словами, висловленими на Дискусійному клубі, взагалі не дивиться телебачення.

Микола Княжицький зауважив, що схильний говорити позитивні речі, а не діяти на негативі, однак, оскільки було згадане прізвище Ігоря Куруса, то сказав про нього декілька слів. Вони разом працювали у Національній раді з питань телебачення і радіомовлення. Той не голосував за надання ліцензії ТВі, а переговори вів від імені Хорошковського, якого вважають медіа-магнатом, який володіє декількома десятками відсотків акцій телеканалу “Інтер”. Зупинився він і на впровадженні в школах комп’ютеризації на основі так званої 4G. На його думку, це великий обман. “Якби я жив на Дрогобиччині, то не голосував би за Ігоря Куруса”, - сказав Микола Княжицький.

Олег Баган поцікавився. чи була в опозиції і чи є зараз стратегія в інформаційному просторі, коли пів-України живе в неукраїнських цінностях?

Микола Княжицький погодився, що в державі нема концепції культурної політики. Скажімо, чому держава не може профінансувати центри, в яких би всі, хто забажає, могли вивчати українську мову. Велика потреба в цьому є на Сході та Півдні України.

Зачепив він і питання політичних ток-шоу. Ведучі, громадяни інших країн, принижують українців. Микола Княжицький рекомендуватиме своїм колегам не ходити до Савіка Шустера і Євгенія Кисельова. Ставши депутатом, він працюватиме у комітеті, що відає телебаченням і радіомовленням і виступатиме за українську мову в ефірі. Є характерний приклад Албанії, коли створювалися паралельні установи, в яких говорили державною мовою в той час, коли політика була фактично окупаційною і скерованою проти власного народу. Нині у нас фактично панує тюремна лексика, про що свого часу говорив відомий дисидент Володимир Буковський, з яким Микола Княжиц-кий мав розмову (пам’ятаєте: “Поменяли хулигана/ на Луиса Корвалана/. Где ж найти такую мать/, чтоб на Брежнева сменять?”).

Мене цікавили проблеми громадського телебачення. Не секрет, що створити його найбільше шансів було за президентства Віктора Ющенка. Проте тоді не вистачило політичної волі. Чи варто сьогодні створювати громадське телебачення “під Януковича”, знаючи наперед, що буде вихолощена сама його суть?

На думку Миколи Княжицького, за Радянської влади ми всюди, в тім числі й на телебаченні, спостерігали ерзац, замінник. На жаль, у багатьох випадках подібне залишилося. Він переконаний, що громадське телебачення можна створити лише в демократичній країні. Саме так поступило багато країн у Європі, які від тоталітарних режимів перейшли до демократії. В цьому контексті важливо, щоби політики зрозуміли, що вони живуть серед людей. Він навів приклад свого колеги Мирослава Чеха, який нині представляє інтереси каналу ТВі у Польщі. Він був депутатом сейму, зараз має свій невеличкий бізнес, але ніколи не відрізнявся від простих людей способом життя, жив їхніми інтересами.

Петро Іванишин підняв тему критичних публікацій у засобах масової інформації й відповідальності чиновників за переслідування журналістів. Микола Княжицький вважає, що нічого нового придумувати не треба. У нас ще переважає так званий азійський культ, від якого треба відмовлятися. Чиновники встановлюють собі бігборди за державні гроші.

Володимир Кондзьолка говорив про можливість розширення кола цікавих людей, які читають лекції на телеканалі ТВі. Микола Княжицький зауважив, що в Україні не бракує цікавих людей і їх, по мірі можливостей, запрошують в студію. Розповів він і про власника ТВі п. Кагаловського, який свого часу взяв участь у так званій Ахенській конференції, після чого фактично розпочався розпад СРСР. Нині він є громадянином Великобританії, не втручається в редакційну політику каналу. За словами Миколи Княжицького, на ТВі відсутня цензура, кожний журналіст має право висвітлювати різні точки зору.

Мене цікавили питання висвітлення національних, націоналістичних ідей на ТВі. Як на мене, цей телеканал ще недостатньо це робить. Микола Княжицький лише частково з цим погодився, бо цим проблемам надається багато уваги. Проте політика телеканалу спрямована насамперед на глядачів Сходу і Півдня України, які потребують правдивого слова.

Я запропонував Миколі Княжицькому запросити Петра Іванишина та Олега Багана на ТВі для висвітлення націоналістичних проблем. Генеральний директор телеканалу пообіцяв це зробити.

Олег Баган поцікавився, скільки коштуватиме створення справді національного каналу на Західній Україні, адже недаремно напівжартома-напівсерйозно кажуть: щоб ти до кінця життя дивився 12 канал. Микола Княжицький відповів, що мова йде про десятки мільйонів доларів. Але якщо канал не сподобається владі, то його прикриють. Західні експерти мають надії на українських олігархів, ніби вони здатні запровадити демократію.

“Нема великих сподівань, але маю великі надії, - зазначив Микола Княжицький щодо наступних виборів. - Навіть якщо ми будемо в меншості, все одно матимемо якісно нових людей”.

Упродовж всієї зустрічі Микола Княжицький тепло відгукувався про Романа Ілика, зазначивши, що це людина їхньої команди, яка ділом довела, що здатна робити реформи в державі, здолати режим Януковича.

Своєю чергою, Роман Ілик щиро подякував Миколі Княжицькому за приїзд до Дрогобича, сказавши, що йому приємно за присутність таких людей в команді об’єднаної опозиції. Він висловив переконання, що все-таки буде створена демократична більшість у парламенті. “Влада поводить себе як окупант, - підкреслив Роман Ілик. - Але саме ми, українці, є господарями на своїй землі й нам треба наводити лад у власній хаті”.

На сайті tustan.io.ua читайте повний текст виступу Миколи Княжицького, запитання і відповіді на них.

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

КООРДИНАЦІЙНА РАДА - ЗА РОМАНА ІЛИКА

 

Координаційна рада Блоку національно-демократичних сил Дрогобиччини закликала виборців голосувати за єдиного кандидата від об’єднаної опозиції Романа Ілика по Дрогобицькому виборчому округу N121.

 

БАНДЕРІВСЬКІ ПІСНІ ВІД ПАРТІЇ РЕГІОНІВ

 

Сьомого жовтня, на День Вчителя, Партія регіонів влаштувала двогодинний концерт у Бориславі на площі Івана Франка. Хвилин сорок лунали бандерівські пісні! Чого не зробиш заради здобуття голосів електорату на майбутніх парламентських виборах. Знали би Янукович і Азаров, у яких умовах доводиться працювати бориславським регіоналам. Цікаво, що би сказали донецькі регіонали, якби дізналися, що в Бориславі з подачі їхніх партійних колег звучать бандерівські пісні?

 

ДРОГОБИЧ БЕЗ ГРОШЕЙ

 

Дрогобицька скарбниця, як ніколи, нині порожня. Такого, здається, не було за всі роки Незалежності України. Найбільше потерпають працівники бюджетної сфери. Без грошей залишаються працівники освіти, медицини, культури. На тлі зупинки дрогобицьких підприємств ситуація виглядає катастрофічною. Люди мають намір конституційними методами захищати свої права.

 

КНИГИ ВІД СВЯЩЕНИКА У ПОДАРУНОК СЕМІНАРІЇ

 

Протоієрей Михайло Мельник, священик-емерит Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ, який довший час був парохом церкви в Тустановичах у Бориславі, подарував Дрогобицькій духовній семінарії частину своєї власної домашньої бібліотеки. Передана колекція налічує більше 700 найменувань, серед яких здебільшого духовна література, зокрема рідкісні видання кінця ХІХ - початку ХХ ст.

 

 

ОДИН ЗА ВСІХ - І ВСІ ПРОТИ ОДНОГО,

 

або Деякі особливості виборчої кампанії на Дрогобиччині

 

Дрогобицький виборчий округ N121 охрестили “округом смерті”. Маємо округи по Україні, де понад 30, а то й понад 40 кандидатів у народні депутати. І це на тлі донецьких округів, де зазвичай балотується по 4-5 претендентів на мандат.

Дрогобиччина завжди привертала увагу до себе. П’ємонт у П’ємонті, як ще інколи називають наш край, цікавив не сам по собі, а людьми, які в ньому живуть, і насамперед їхніми ідеями. Тому влада завжди намагалася використати Франкову землю у власних інтересах, затуманивши мізки нашим краянам.

Не стала винятком і нинішня виборча кампанія. Здавалося б, мали навчитися, зробити певні висновки з попередніх перегонів, але виходить на те, що вкотре наступаємо на одні й ті ж граблі.

Фактично нині маємо ситуацію, коли проти єдиного кандидата від об’єднаної опозиції Романа Ілика виступають  всі інші кандидати. Одні роблять це свідомо, бо є представниками влади (хто відкритими, хто замаскованими). Інші - через власні амбіції, бо хтось десь їм там нашептав, що вони можуть стати народними депутатами України. Є й такі, що висунулись у нардепи через власну глупоту, яка, власне, й не дозволяє їм тепер знятися з перегонів. Як би там не було, але всі вони відбирають голоси у Романа Ілика, намагаються зворохобити електорат, посіяти паніку й невпевненість і, що гірше, - викликають сумнів у виборців, йти чи не йти голосувати.

З іншого боку, рейтинг Романа Ілика упродовж всієї виборчої кампанії був і залишається найвищим. Це визнають навіть його опоненти, які проводять свої внутрішні соціологічні дослідження. Звичайно, все можна списати на бренд об’єднаної опозиції, але без особистих зусиль Романа Ілика щодо нарощування рейтингу нічого би не вийшло. Тут можна зробити деякі закиди його команді, але їхні дії не настільки критичні, щоби суттєво зашкодити кандидатові в депутати.

Фактично боротьба йде між Романом Іликом і п’ятьма-шістьма кандидатами, які суттєво відстали від нього. Якщо зважити на те, що деякі претенденти на мандат на початку кампанії публічно оголосили про те, що знімуть свою кандидатури, то боротьба за голоси виборців лише загостриться. Якщо нині спостерігаємо істерію з боку окремих кандидатів у депутати, то що буде наприкінці виборчої кампанії? Невже на Дрогобиччину очікує скандал, який провокують провладні кандидати?

Нині на кожному стовпі й паркані, дереві чи будинку бачимо агітаційні матеріали за того чи іншого кандидата. Зазвичай відчуваємо несмак, нерозуміння тонкощів пропаганди, невміння висвітлити родзинку претендента, його відмінність від інших кандидатів, чому саме за нього, а не за іншого треба голосувати. Складається враження, що просто вбухали скажені гроші, на цьому заробили як цинічні й недалекі політтехнологи, так і ті, хто друкував агітки і розміщував їх.

Але навіть не це вражає. Вражає, з якою безсоромністю окремі кандидати в депутати вклали гроші в свою виборчу кампанію. Цих коштів вистачило б на сотню їхніх офіційних декларацій про доходи. Проте, здається, заради власної перемоги вони готові на ще більші витрати, аби втрафити своєму господареві в Києві.

Якщо на початках виборчої кампанії ці витрати були виправданими, бо працювали на так званий ефект впізнаваності того чи іншого кандидата, то нині розпочався зворотній процес - від нейтрального до негативного. Бачимо й спроби окремих кандидатів зірвати агітки конкурентів або наклеїти свої зверху інших. Іде в хід відвертий підкуп виборців, коли їм обіцяють манну небесну і зараз, і потім. І це на тлі показної віри в Бога окремих кандидатів.

Звичайно, люди мають чимало претензій до об’єднаної опозиції, але принаймні вона буде кращою, ніж нинішня влада. Нам завжди не вистачало вміння й розуміння того, що, голосуючи за ту чи іншу політичну силу, за того чи іншого кандидата, ми теж беремо відповідальність за них. Найпростіше сказати: Ющенко нас зрадив. А що ти зробив особисто, в своєму місті чи селі, на своєму робочому місці, щоби цього не сталося? Та нічого! Потурав хабарником, тихесенько критикуючи їх на кухні, “пробачав” так званим правоохоронцям, які порушували твої конституційні права, просто мовчав, коли бачив несправедливість. Якби Ющенко й інші можновладці відчували народний контроль знизу, вони б так не поводились з тими, кому багато обіцяли. Саме такий народний контроль слід зараз налагодити, аби потім не посипати голову попелом, не волати, що вкотре не за тих проголосували.

Влада дуже сподівається, що люди не прийдуть на вибори, що можна буде зробити масштабні фальсифікації. Не можна цього допустити. Слід проголосувати за об’єднану опозицію, яка має можливість змести остогидлий режим Януковича. Якщо сидітимемо по хатах, то втратимо чергову нагоду жити в цивілізованій державі.

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

ЮЛІЯ ТИМОШЕНКО: “Янукович сьогодні перевершив Сталіна: він будує диктатуру однієї родини в одній країні”

 

 

Нещодавно в газеті “Дзеркало тижня” було опубліковане звернення Юлії Тимошенко до парламентів та лідерів демократичних країн, міжнародних організацій, які працюють для зміцнення свободи, та до всіх українців світу. На жаль, у більшості своїй засоби масової інформації проігнорували цей відчайдушний крик із-за грат. А в ньому, на моє глибоке переконання, даний блискучий аналіз того, що може відбутися в Україні та світі, якщо ми не захистимо демократію.

Нагадаємо, що Комітет з міжнародних справ Сенату США одноголосно ухвалив проект резолюції із закликом звільнити з ув’язнення колишнього прем’єр-міністра України Юлію Тимошенко. У тексті документа кримінальне переслідування одного з лідерів опозиції названо політично мотивованим. Автори резолюції закликали адміністрацію Януковича негайно звільнити Тимошенко та інших політичних в’язнів і звернулися до Держдепартаменту США та ОБСЄ з проханням “чинити об’єднаний багатобічний дипломатичний тиск на президента Януковича”. Крім того, в резолюції міститься заклик до Держдепу обмежити видачу віз тим, “хто відповідальний за ув’язнення Тимошенко і погане поводження з нею”.

У своєму зверненні Юлія Тимошенко пише, що Віктор Янукович “посадив мене до в’язниці за надуманими звинуваче-нями у кращому тоталітарному стилі, щоб позбавити опозицію лідера, поховати демократію та увічнити свою владу”.

 “Я не можу спрогнозувати, в який момент Януковичу виявиться замало позбавити мене лише свободи, і тому поспішаю зараз зробити все можливе, щоб змінити трагічний розвиток подій у моїй країні, - пише Юлія Тимошенко. - Саме трагічний, я не помиляюся й не нагнітаю ситуацію! Повернення України до темного світу диктатури, коли ще зовсім недавно вона була дуже близькою до того, щоб стати повністю визнаною частиною Європи, — це історична трагедія, як для українців, так і для Європи і всього вільного світу, тому що втрата будь-якої окремої демократії виявляє, наскільки вразливою та небезпечною є доля всіх демократій загалом”.

 Як аргумент вона наводить головний висновок останнього звіту міжнародної неурядової організації Freedom House: “Автори звіту, як і більшість українців, прагнуть, щоб Україна досягла успіху як незалежна, суверенна держава, із сильними демократичними інститутами та вільним ринком, інтегрована в Європу, партнер США та Росії. Але вони в той самий час голосно повідомляють світу, що відносно ВСІХ цих основоположних демократичних принципів Україна рухається в “протилежному напрямку”. Зрозумійте! Вона вже рухається в протилежному напрямі від свободи і демократичного світу! Це не якась примарна можливість, це вже відбувається. І ця втрата свободи стає все більшою”.

На думку Юлії Тимошенко,  “відповідальні світові лідери, політики, громадські діячі, журналісти — як в Україні, так і за її межами — оцінюють ситуацію в Україні так само, як Freedom House, та вважають необхідним НЕГАЙНО! зупинити зміцнення цієї нової диктатури в Україні”.

Юлія Тимошенко пише, що “Янукович сьогодні перевершив Сталіна: він будує диктатуру однієї родини в одній країні”. І далі: “Федеральний канцлер Німеччини пані Ангела Меркель 10 травня 2012 року в бундестазі прямо та мужньо заявила, що в Україні встановлено диктатуру, і наш народ потерпає від несвободи та репресій. Вона встановила вчасний та адекватний політичний діагноз, не підбираючи зручних та двозначних слів”.

На думку Юлії Тимошенко, “владна “Сім’я” Януковича за два останніх роки ліквідувала всі баланси та противаги, які притаманні демократичним суспільствам. У нас більше не існує розподілу влад на законодавчу, судову та виконавчу. Все це тепер у руках однієї людини. Всі силові структури та спецслужби очолили представники “Сім’ї”, і вся їх потужність спрямована не на захист національних інтересів держави, а на обслуговування їхнього режиму заради загарбання ще більшого багатства, привілеїв та влади. Силові структури здійснюють травлю громадянського суспільства, знищення вільних засобів масової інформації, незалежних журналістів, опозиції та просто волелюбних і сміливих громадян. Страх за себе та свої родини стає все більш відчутним для багатьох українців. Усе більше тих, хто хоче виїхати за кордон або бодай відправити туди своїх дітей. І вони їдуть, використовуючи будь-яку можливість”.

І далі:

“Уявіть, якщо б черговий президент Сполучених Штатів забрав би у свою приватну власність Білий Дім і почав би там розводити собі на втіху кенгуру та земляних зайців? Як би на це відреагували американці? Звичайно, подібна картинка виглядає абсурдом, але це не смішно. Це — просто відображення сумних реалій сьогоднішньої України, адже саме це сьогодні і відбувається в нашій країні: саме так украдена державна резиденція “Межигір’я”, і там справді розводять цих тварин.

 Януковичу вдається красти без сну і відпочинку, тому що всі впливові телеканали в Україні належать наближеним до “Сім’ї” кланам, та, як у радянські часи, до нудоти повторюють однакову Велику Брехню, яку їм доводять за рознарядкою “Сім’ї” згори. Єдиний незалежний від влади центральний канал ТВі зараз знищується, він примусово позбавлений права транслюватися у 80 кабельних мережах та у 12 великих містах на сході, півдні та центрі країни. Його просто вбивають на ринку з допомогою незаконних розпоряджень, юридичних інтриг та, за необхідності, бандитських погроз. Використовуючи свої ЗМІ та грубу пропаганду, режим намагається привчити українців до думки, що весь цей авторитарний шабаш, який відбувається в нашій країні, в нашому житті — це і є свобода та справедливість, потрібні народу. Навіть у орвеллівського Великого Брата не вийшло б краще”.

Юлія Тимошенко порівнює реформи Януковича з протипіхотними мінами, які “замасковані під дитячі іграшки. Вони з першого погляду симпатичні та привабливі, але насправді нашпиговані атрибутами, які зміцнюють його диктатуру. Це не реформи — це добре продуманий процес узурпації влади та збереження її всіма, у тому числі насильницькими засобами”.

Політв’язень N1 в Україні Юлія Тимошенко просить  “світових лідерів, особливо з МВФ, наслідувати приклад канцлера Меркель і називати речі своїми іменами. Янукович не “проводить” реформи; він займається грабунком, корупцією та рекетом. Ви, світові лідери, не повинні підбадьорювати диктатора в той час, коли всі розуміють, що він робить все, щоб зміцнити свою диктатуру. Слова мають значення, але надмірно щедрі і нечіткі слова, якщо вони застосовуються у відношенні до Януковича, — це небезпечна та недалекоглядна політика, яка приведе Україну в глухий кут”.

Юлія Тимошенко зазначає,  що “далі продовжувати йому (Януковичу – А.В.) щось розумне радити, надсилати сигнали занепокоєння — безперспективно! Чи зможе канібал стати вегетаріанцем, якщо його всі гуртом про це попросять? Відповідь — ні!”. Далі вона пише, що “зараз позиція демократичного світу дуже чітко сформована — наступні парламентські вибори, які відбуватимуться в Україні в жовтні, мусять стати ключовим випробуванням для української влади на відданість демократичним європейським цінностям, ніби українська влада заслуговує на додатковий час, додаткове випробування, щоб довести, що вона здатна змінитися. Але сьогодні вже очевидно, що вона навіть не робить вигляд, що збирається проводити демократичні та чесні вибори, вона використовує цей процес з іншою метою: для завершення розбудови диктатури “Сім’ї”.

 “Я не хочу займатися самообманом, - підкреслює Юлія Тимошенко, - або вводити в оману інших: правда в тому, що парламентські вибори вже сфальшовані, і якщо зараз не вживати негайних заходів, які зупинять диктатуру, то після таких виборів диктатура в Україні закріпиться надійно! Свободам і незалежності України настане кінець. Я прошу демократичний світ підтримати позицію тих політиків, які закликають світ не обманювати себе, не чекати від української влади чесного проведення парламентських виборів. Ці вибори сфальсифіковані ще до свого початку! Треба негайно, до виборів ламати хребет диктатурі в Україні, поки сфальшовані вибори не дали їй безмежний контроль! Завтра, після парламентських виборів, буде запізно! Ще раз повторюю: буде запізно!”.

Юлія Тимошенко пише:

“Дозвольте мені запропонувати програму “Захист демократії”. По-перше, без коливань та марнування часу світові демократії повинні створити механізм проведення міжнародних антикорупційних розслідувань проти правлячих диктаторів та їх оточення. Подібні розслідування мають стати нормою для кожної країни, захопленої диктатором. Усі диктатори без винятків привласнюють державні ресурси та використовують для проведення своїх незаконних операцій із фінансами та власністю території демократичних країн. Можливо, такий стан речей тимчасово вигідний окремим країнам, де зберігаються брудні гроші, але в стратегії це смертельно небезпечно для збереження цінностей глобального світу.

По-друге, базуючись на міжнародному та національному законодавстві демократичних країн, треба розпочати арештовувати та конфісковувати власність і здобуті злочинним шляхом фінансові ресурси диктаторів та їх оточення. Це може бути складно, може зайняти багато часу, але верховенство права не повинно більше використовуватися для захисту диктаторського грабунку. Давайте замість цього захищати народи, чиї ресурси було розграбовано на користь купки людей.

По-третє, треба зробити можливим притягнення диктаторів та їх оточення до відповідальності в тих країнах, де мали місце їх корупційні трансакції, не чекаючи, поки їх судитиме Гаазький трибунал за масові вбивства людей, які повстануть на вимушені революції. Таким чином, коли диктатора буде скинуто, світовим демократіям необхідно запропонувати підтримку новим режимам, проведення ефективного, прозорого і чесного судового процесу у своїй країні.

По-четверте, зробити диктаторів та їх оточення персонами нон-грата у кожній демократичній країні”.

 “У декого це моє звернення може викликати підозру у втраті надій на перемогу, - зазначає вона. -  Але це не так. Наша надія - це українське громадянське суспільство, яке підніметься на повний зріст, це журналісти, які скинуть кайдани й організують рух опору цензурі, це патріархи національно-визвольного руху, які стануть моральним стрижнем боротьби, це опозиція, яка знайде в собі мудрість об'єднатися. Я також вірю, що наш середній клас, який хоче вільно і успішно розвиватись, і наша молодь, яка народжена в незалежній державі та хоче жити у вільній країні, стануть на захист своєї свободи та свободи своїх родин і друзів.

 Ми, українці, будемо міцно стояти за свою незалежну, європейську, демократичну, справедливу країну, за свою гідність та свободу аж до перемоги. Ні в кого немає сумнівів, що якщо вибори в Україні могли би бути чесними, то мафія негайно була б політично ліквідована. На жаль, надії на чесні вибори, ще раз підкреслюю, вже не існує! Але ми не кинемося в тил або в табір диктатури, де непогано годують за зради і послужливість. Ми не маємо на це морального права, бо наша поразка та їхня перемога найгіршим чином змінять Україну та вплинуть на всю Європу”.

Насамкінець Юлія Тимошенко звертається до всіх нас:

“А ще я хочу звернутися до моїх рідних українців - як на Батьківщині, так і в усьому світі: прокиньтеся! Повстаньте! Незалежній Україні ніколи не було так тяжко, як зараз! В якому б куточку світу ви не були - гуртуйтеся, знаходьте можливості для спільних дій та протестів. Звертайтеся по допомогу та підтримку для України до урядів своїх країн. Захистіть Україну, захистіть свою землю, віддайте їй зараз частинку свого життя. Зараз вона потребує допомоги своїх синів та доньок по всьому світу.

 Я не можу зараз із вами спілкуватися особисто, але я знаю, що ви мене чуєте і що вам усе це не байдуже - так, як і мені. І тут, за гратами, я відчуваю пульс нашого великого єднання, солідарності, взаєморозуміння України та світу.

 Вірю, що це єднання все змінить на краще, це і є наша надія, наш український шанс, шанс на сильну та розширену Європу”.

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

 

ХТО ВБИВ СТЕПАНА БАНДЕРУ?

 

 

15 жовтня 1959 року в Німеччині був убитий Голова Організації українських націоналістів (ОУН) Степан Бандера. За іронією долі, його вбивцею став уродженець Львівщини, рідні якого брали участь у боротьбі з комуністичним режимом. За цей терористичний акт Богдана Сташинського нагородили орденом Бойового Червоного Прапора.

 

ПОЛЮВАННЯ НА ПРОВІДНИКА

 

У 1941-1944 роках Степан Бандера сидів у фашистських концентраційних таборах. Після війни він залишився в Німеччині на нелегальному становищі, під вигаданим прізвищем. Проте всі розуміли, і радянські спецслужби в тім числі, що Бандера з-за кордону керує рухом опору на західних теренах України. Час від часу він давав інтерв’ю західним журналістам, регулярно друкувався в українській націоналістичній пресі. Усе це викликало люту ненависть Москви. Недаремно тодішній керівник СРСР Микита Хрущов особисто віддав наказ Голові КДБ Шелепіну фізично знищити лідера ОУН.

Полювання на Степана Бандеру тривало протягом 15 років. Центри НКВС у Києві, Варшаві та Празі висилали вишколених агентів для виконання замаху на провідника ОУН. Хронологія спроб убити лідера націоналістів може поміститись у цілий том.

1947 року атентат на Степана Бандеру мав виконати Яро-слав Мороз. Підозра мала впасти на противників ОУН із українського середовища. Це повинно було створити враження, ніби вбивство – внутрішньо-українські порахунки. Мороз виїхав із Києва до Німеччини, але його викрили члени ОУН.

1948 року з Польщі до Німеччини прибув Володимир Стельмащук, агент МДБ, капітан польської Армії Крайової. За допомогою резидента МДБ у Франції він вийшов на помешкання Бандери (лісова хата у 28 кілометрах від Мюнхена). Але й Стельмащука демаскували оунівці, тож він поспішно зник із Німеччини.

Двічі зазнавши невдачі, НКВС пішов іншим шляхом. Протягом тривалого часу готувався відповідний психологічний грунт: радянська та зарубіжна преса у хибному світлі змальовувала діяльність Степана Бандери.

Восени 1952 року з бази МДБ у Калгорсті (Східний Берлін) до Мюнхена надіслали двох агентів радянських спецслужб - Легуду і Лемана. Однак західна розвідка вислідила їх і заарештувала. За шпигунську діяльність, яку ці агенти вели перед тим, їх засудили на тривалі терміни тюремного ув’язнення.

У 1953 році з Москви до Німеччини приїхав Степан Лібгольц, німець із Волині. Видаючи себе за прихильника ОУН, він збирав відомості про спосіб життя Степана Бандери, але служба безпеки націоналістів і тут добре спрацювала.

Своєрідну допомогу радянським спецслужбам дали так звані “двійкарі” - українські емігранти-націоналісти, які ненавиділи Провідника ОУН. У своїх друкованих засобах масової інформації вони опублікували фото Степана Бандери, адресу його помешкання та номер автомобіля, на якому він їздив.

1959 року Степана Бандеру мав убити радянський агент - молодий поляк, який народився на західноукраїнських землях. Причиною вбивства повинна була стати помста за нібито знищену бандерівцями його родину. Але й цей задум не вдалося втілити.

15 жовтня 1959 року Степана Бандеру вбив Богдан Сташинський, уродженець села Борщовичі, що під Львовом. Радянська та західна преса написала, що це вбивство - справа рук самих оунівців. які буцімто не поділили між собою влади.

 

ЗІЗНАННЯ БОГДАНА СТАШИНСЬКОГО

 

8-13 жовтня 1962 року в Карлсруе (Німеччина) тривав суд над Богданом Сташинським, якого звинуватили у двох політичних убивствах - професора Лева Ребета та Степана Бандери, а також у шпигунстві проти ФРН на користь СРСР.

Під час судових засідань стали зрозумілими мотиви таких вчинків Богдана Сташинського, а також те, чому він добровільно зізнався у вбивствах і втік із СРСР. Розповідаючи на суді про своє життя, Сташинський зазначив, що він народив-ся 4 листопада 1931 року в Борщовичах Новояворівського (за адмінподілом 40-х років) району, що на Львівщині, в сім’ї бідного, національно свідомого українського селянина, власника півтора морга землі.

Семирічку Богдан закінчив у Борщовичах, десятирічку - у Львові, відтак навчався у Львівському педагогічному інституті на факультеті математики. Під час своїх студій Сташинський часто їздив “зайцем” додому по харчі, аж поки навесні 1950 року його не впіймала міліція. Згодом із ним зустрілися представники спецслужб, які повідомили йому про те, що молодша сестра Богдана є активною учасницею підпілля, та й узагалі вся родина симпатизує бандерівцям (до речі, вже під час самого суду в Карлсруе Сташинський уперше дізнався, що у тридцять дев’ятому більшовики заарештували його дядька Петра, а у сорок першому замордували).

Сташинського поставили перед вибором: або його і сестру засуджують на 25 років ув’язнення, а всю родину виселяють до Сибіру, або він стає агентом КДБ. Зваживши всі “за” і “проти”, Сташинський обрав друге і під прізвиськом Олег почав постачати спецслужбам інформацію. Спочатку це були “невинні” дані про підпільників Борщович, але згодом, за допомогою сестри, яка нічого не знала про кадебістські зв’язки брата, Сташинському вдається вийти на слід Стахура, що свого часу вбив письменника Ярослава Галана. Саме за доносом Сташинського Стахура заарештовують.

Сташинський піднімається у власних очах (на суді він заявив, що як таємний працівник КДБ не мав жодних моральних застережень щодо своєї діяльності, бо був переконаним комуністом, хоча не став членом партії) і в очах своїх господарів. Йому призначили місячну платню в 900 карбованців. До літа 1952 року він був членом спеціальної таємної групи, завданням якої було ліквідувати повстанські відділи у західних областях України. У 1952-1954 роках Сташинський під псевдонімом Мороз пройшов спеціальний вишкіл у Києві, де, крім шпигунського ремесла, посилено вивчав німецьку мову. Вже тоді керівництво спецслужб поклало на нього око, вбачаючи в ньому перспективного співробітника.

Голова суду доктор Генріх Ягуш зауважив ще в перший день процесу: “Є різні люди, які йдуть на співпрацю з КДБ, дехто з них робить це навіть радо. Ви, пане Сташинський, належите до цієї категорії”. І справді, якщо на початку, коли його завербували, Сташинського ще можна було вважати жертвою КДБ, бо він боявся за долю сестри та всієї родини, то згодом усе робив свідомо, з переконання.

Сташинський докладно розповів на суді про свою підпільну діяльність у Польщі, НДР і ФРН, де він виконував ряд важливих доручень КДБ. 1957 року йому доручають  вбити одного з лідерів української еміграції Лева Ребета. За короткий термін стеження за ним він виконав атентат, здійснивши те, чого не змогли інші агенти. Через два роки Сташинський убив Степана Бандеру, за що напередодні 42-х роковин Жовтневої революції його нагородили орденом Бойового Червоного Прапора.

Що ж змусило Богдана Сташинського зрадити своїх московських господарів, утекти на Захід і зізнатись у вбивстві Степана Бандери? Адже в нього було все. Відповідь до банального проста: страх за власне життя. Той страх, що з часу вербування супроводжував його все життя.

Ще перебуваючи на нелегальній роботі в НДР, Сташинський в одному танцювальному клубі познайомився з молодою німкенею Інге Поль. Вони покохали одне одного. Щоб одружитися з нею, він отримав особистий дозвіл від Голови КДБ Шелепіна з умовою, що Інге теж стане агентом КДБ. Взявши цивільний та церковний шлюби за католицьким обрядом, молоде подружжя незабаром виїхало до Москви.

Коли Сташинський зізнався Інге, ким насправді є, яку роботу виконує і що КДБ запланувало для неї, вона переконала його втекти на Захід. Саме тоді під ліжком у своїй спальні він знайшов мікрофон і зрозумів, що керівництво йому не довіряє, а тому від хазяїв можна сподіватися будь-чого, в тім числі й убивства.

Коли Інге завагітніла, Сташинському запропонували, щоб вона зробила аборт. Але дружина вже поїхала до Німеччини, де 30 березня 1961 року народила сина Петра. Проте через декілька місяців малюк несподівано помер. 10 серпня цього ж року Сташинському дозволили поїхати на похорон сина, але під пильним наглядом кадебістів. Однак подружжю вдалось-таки втекти з будинку через вікно, не дочекавшись похорону. Вони добралися до дядька Інге, який відвіз Сташинського до поліції Західного Берліна, де вбивця Степана Бандери розповів про свої злочини.

Прокурор запропонував засудити Сташинського на довічне ув’язнення, але суддя виніс інший вирок: вісім років тюрми. Хоча на процесі багато про це говорили, але у вироку не зазначено однієї важливої обставини: Сташинський став лише виконавцем терористичного акту. Замовника вбивства Степана Бандери не засудили й не покарали.

 

ЗАМОВНИК УБИВСТВА - РАДЯНСЬКИЙ РЕЖИМ

 

Орден Бойового Червоного Прапора Сташинському особисто вручив Голова КДБ Шелепін. Слід зазначити, що СРСР тоді ні з ким офіційно не воював, а тому здобути цю нагороду в мирний час можна було лише за виняткові заслуги. До таких належало вбивство Степана Бандери. Завуальовуючи свої злочини, керівництво Радянської держави дало вказівку не публікувати в газеті “Правда” повідомлення про це нагородження, хоча всі такі подібні укази публікувалися.

Справа про фізичне знищення Степана Бандери розглядалася на найвищому державному рівні - на Політбюро ЦК КПРС. Після прийняття рішення Микита Хрущов особисто віддав наказ шефу КДБ у найкоротший термін виконати замах.

Саме тоді керівництво спецслужб згадало про свого вірного агента - Богдана Сташинського, який два роки перед тим використав проти професора Лева Ребета нову секретну зброю КДБ. Мова йде про спеціальний шприц-пістолет, який заряджався ампулою з отрутою. Смерть наступала миттєво. Підозра про вбивство не виникала, бо складалося враження, що людина померла від серцевого нападу. На тілі вбитого залишалися невеличкі цяточки, але навіть досвідчені лікарі не могли виявити їх природи. Від отруйних випарів був застрахований і сам убійник, який ковтав спеціальну проти-отруйну пігулку. Саме таким чином і було вбито Голову ОУН. І хто зна, якби Сташинський не зізнався, чи не стала б смерть Степана Бандери ще однією із нерозгаданих таємниць ХХ століття.

Московські керівники, здійснюючи терористичні акти проти Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Степана Бандери, щоразу жорстоко прораховувалися, вважаючи, що зі знищенням носіїв ідей націоналізму можна знищити самі ідеї. Як доводить історія, терор породжує лише терор та героїв, за смерть яких рано чи пізно відплачують.

 

Анатолій ВЛАСЮК



Создан 28 окт 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником