ЯРЕМА МАРИНЮК: “ОБРАЗЛИВО, ЩО МАЙЖЕ НЕМОЖЛИВО БЛАГОДІЙНІ, ГУМАНІТАРНІ АКЦІЇ РОБИТИ В УКРАЇНІ”

 

ЯРЕМА МАРИНЮК: “ОБРАЗЛИВО, ЩО МАЙЖЕ НЕМОЖЛИВО БЛАГОДІЙНІ, ГУМАНІТАРНІ АКЦІЇ РОБИТИ В УКРАЇНІ”




Нещодавно в Дрогобичі перебували американці, які привезли візки для дітей-інвалідів. Розмовляємо з керівником делегації Яремою (Ярком) Маринюком.

 

- Пане Ярко, чому Ви і Ваші друзі приїхали зі Сполучених Штатів Америки до Дрогобича?

- Ми приїхали із Каліфорнії. Наша організація називається “Товариство допомоги українців Каліфорнії”. Ми маємо спільний проект зі Спілкою для дітей, хворих на церебральний параліч. Називаємо її “Колеса для людства”. Вона збирає візки для дітей-інвалідів – деякі нові, деякі демонтовані. Вони їх ремонтують, а потім надсилають для різних дітей по цілому світу. Ми співпрацюємо з ними понад двадцять років. За цей час ми перевезли таких вантажів десь 12-14. Ми робимо це що два - що три роки, як нам вийде. І як нам вийде знайти кошти, аби фінансувати такий вантаж.

- Це гуманітарна допомога?

- Так. Вони збирають візки,  дають половину коштів для їх ремонту, а наша організація теж дає половину коштів для перевезення.

- Знаю, що в таких випадках є завжди проблеми з українською митницею. Як Ви це долаєте?

- Вирішуємо. Десь чотири-п’ять років тому не було цих проблем, а коли прийшла нова влада, то ці проблеми з’явилися. Два роки тому ми перевезли один з наших вантажів для дітей у Львові. Ми мали страшні проблеми, бо з порту Одеси не випускали наші машини. Десь днів п’ять нас тримали, аж поки ми не розпочали роздавати візки. Мусили людям підплачувати в Одесі, щоби доставити ці візки, контактували з усіма можливими начальниками, з представниками Верховної Ради України, телефонували до Каліфорнії. Не знаю, що в кінці допомогло, але нас випустили, бо вже думали, що маємо вертатися назад, до Каліфорнії. Водій, який їхав з Одеси до Стрия, де відбувалося розмитнення, телефонує о другій годині ночі й каже, що не має грошей на солярку. Він попросив передати гроші, бо не може далі їхати. Ми якось це полагодили. Але це є лише маленький приклад усіх тих проблем. Це приклад того, як перебороти цю систему, чи платити людям цієї системи. І це ж не те що ми привозимо візки і хочемо на цьому заробити. Це благодійна, гуманітарна допомога. Це страшно, що такі речі діються.

- Виходить, що держава не зацікавлена в цьому. Сама не може забезпечити хворих дітей інвалідними візками, і тут же створює такі перепони. Це, мабуть, дуже незвично для Вас?

- Так, незвично. Кожна країна має свої проблеми, свої правила, які діють на її території. Але образливо, що майже неможливо благодійні, гуманітарні акції робити в Україні. Наведу вам приклад. Пані Ірина Дзюрах, яка керує Дрогобицьким добровільним товариством захисту дітей-інвалідів “Надія” і співпрацює з “Карітасом”, що є нашим асоціаційним партнером, власне, доклала багато зусиль, аби полагодити всі папери, всі дозволи. Принаймні 6 чи 7 дозволів вона мусила дістати, деякі у Львові, а деякі навіть у Києві. І це замість декількох днів тривало майже два місяці, щоби все це узгодити.

- Ви розвозите такі інвалідні візки по всій Україні?

- Ми були в Рівному, Чернівцях, Івано-Франківську, Тернополі та ще у деяких містах України.

- А в Дрогобичі вперше?

- Так, тут ми вперше.

- Ви непогано розмовляєте українською мовою, у Вас українські ім’я та прізвище. Мабуть, маєте родинні стосунки з Україною?

- Мої батьки із України. Мама із Закарпаття, а тато із Жовкви біля Львова. Після війни вони переїхали до Німеччини, а потім перелетіли до Америки. Я народився і виріс у місті Детройт, штат Мічіган. Там, власне, є досить велике середовище українців, велика українська громада. Є українські церкви – і католицькі, і православні. Там є “Рідна школа”, до якої я ходив від першого до одинадцятого класу. Ми вивчали культуру, мову, літературу, географію. Там є також організація “Пласт”, членом якої я був. Недавно вона відсвяткувала своє сторіччя у Львові. В Детройті навіть була українська школа від першого до дванадцятого класу, бо в Америці лише після дванадцятого класу можна поступити до університету. В цій школі навчання велося українською та англійською мовами. Повсякденно я вживаю англійську. Але й моя українська – це та, яка була колись, а не сучасна літературна.

- А чим Ви займаєтеся в основний час? Як я розумію, благодійництву Ви віддаєте свій вільний час.

- Я лікар за спеціальністю, працюю в реанімації в містечку, що в ста кілометрах на північ від Лос-Анджелесу. Там теж є досить велика українська громада. Моя громадська робота не має нічого спільного з благодійною роботою. Я працюю як волонтер від Товариства допомоги українців Каліфорнії.  Я провідник цього проекту. Також я є віце-президентом нашої організації.

- А про сім’ю можете розповісти?

- Маю дружину Дайяну, Діану по-нашому, вона американка, зі штату Міннесота, ми зустрілися, одружились і живемо в Каліфорнії. Дітей не маємо.

- З дружиною спілкуєтесь англійською мовою?

- Так. Я намагався вчити її української мови, але важко вчити мову, яку рідко вживаєш. Ми ж не живемо лише в українській громаді. Та й українською мовою здебільшого розмовляють ті, кому нині 70-80-90 років. Уже таке покоління, як я, ми розмовляємо англійською мовою. З мамою я, звичайно, розмовляю українською. Живої української мови в Америці нема, її не вживають, а тому важко навчитися.

- Ваші батьки ще живі?

- Батько помер, мав 91 рік. Мамі зараз 88 років.

- Чи була Ваша мама після війни в Україні?

- Так, приїжджала десь у 1996 році. Власне, ми приїхали як родина – батько, мати. Тоді ще була жива наша родина в Україні. Більшість з нашої родини загинула під час війни. У Жовкві ще є родина батька, але далекі родичі, була ще живою його сестра. Він мав нагоду її побачити, але невдовзі після того вона померла.

- Як довго триває Ваше відрядження в Україну?

- Щоб роздати ці візки, треба практично один тиждень. Я приїхав за чотири дні до цього, щоби залагодити всі організаційні справи. Після Дрогобича ми їдемо ще до Києва і Чернівців, хочемо побачити, чи є з ким працювати, які там організації.

- Але ж це не просто роздати візки, кожній дитині треба підібрати його індивідуально.

- Це, власне, і є головним у нашій роботі. Діти мали інсульт чи атеросклероз, їм треба видати візок на ширину сідла, все треба правильно налаштувати. Лише ми це можемо робити. В Україні практично нема спеціалістів, з нами працює лише один українець, який вміє це робити. Особливо важко налаштувати візки для дітей, які перенесли церебральний параліч. Треба дитині правильно підібрати візок, щоби не було ще гірше. Наші спеціалісти працюють разом з дитиною. Якщо все добре, то можна все зробити за двадцять хвилин, а деколи доводиться налагоджувати все за дві години.

- Скільки Ви візків привезли і скільки вже роздали в Дрогобичі?

- Ми привезли 180 візків. Роздали вже 140 візків. Ще залишимо тут візки, щоби був запас, а також щоби використовували у лікарнях. Приїхали сюди люди і з деяких інших міст Львівської області, ми їм дали наперед знати.

- Чи не боїтеся Ви, що можуть зловживати Вашою добротою в Дрогобичі і в інших містах України? Чи не було фактів торгівлі цими візками? Чи маєте механізми перевірки, аби цього не сталося?

- Кожна особа, яка отримує візок, пише про це заявку. Також американський уряд перевіряє, чи організація, з якою ми співпрацюємо, зробила все, аби кожний візок потрапив до того, кому він дійсно потрібен. Важливо, аби до цієї особи, а не іншої. Але нема способу, щоби перевірити, чи має ця особа візок місяць чи два. Сподіваємося, що люди цього не роблять, але все може статися.

-  Що важливе Ви би ще хотіли сказати?

- Хочу сказати, що люди розуміють цю важливу ідею гуманітарної допомоги. Всі, хто бере участь в нашому проекті, роблять це безплатно. Вони платять собі за дорогу, за нічліг, за їжу. Нас дуже гарно прийняли в Дрогобичі, в “Карітасі”, в “Надії”. Ми живемо тут, нас годують. Але ми беремо відпустку з роботи, нам за це не платять. Тут в Україні часто не розуміють, що ми приїжджаємо безплатно. Ми хочемо допомагати людям. Багато такого ще нема в Україні, але ми це робимо і хочемо, щоби люди це бачили і розуміли, і допомагали нам. Є дуже добрі люди тут. Я вже називав пані Ірину Дзюрах. Хочу назвати отця Ігоря Козанкевича, який керує “Карітасом”. Люди з “Карітасу” і “Надії” також працюють безплатно. Ми хочемо, щоби якомога більше українців зрозуміли цю ідею, щоби допомагали своїм людям.

 



Создан 05 ноя 2012



  Комментарии       
Всего 1, последний 4 года назад
leonid19682902 09 ноя 2012 ответить
Дайте пожалуйста координаты организации.
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником