БАРАБСЬКИЙ МІСТ № 4

 

БАРАБСЬКИЙ МІСТ № 4




 

БАРАБСЬКИЙ МІСТ

 

БОРИСЛАВСЬКА ГАЗЕТА

N4

1 - 15 березня 2013 року

Ціна 1 гривня

 

 

Слово редактора

 

ТУАЛЕТНА ІСТОРІЯ

 

Нещодавно мені розповіли історію, яка лише на перший погляд видається смішною. Але якби це сталося з вами, певен, вам би було не до сміху.

Якось до Борислава приїхав відомий поляк, людина академічної науки. Відвідав пам’ятні місця. Побував, зокрема, біля пам’ятника Адамові Міцкевичу в парку. До речі, це місце особливої аури, де людина омолоджується.

Даруйте, але захотілося вченому в туалет. Супроводжуючі його бориславці відразу второпали, в яку халепу втрапили, але виходу не було: повели його до виходку, що біля нинішнього “Барвінку”.

Можна лише уявити реакцію бідного поляка. Хоча він культурний чоловік і татаро-монгольських матюків не знає, але, здається, “псякрев” з його вуст таки злетіло.

За роки незалежності України бориславська влада вдає, ніби туалетної проблеми в нашому місті не існує. Чомусь можновладці завжди мислять глобально, а про насущні потреби мешканців міста і наших гостей не дбають.

Здається, великого розуму не треба, аби відродити бодай те, що є. Ось, скажімо, якщо йти від Барабського мосту в напрямку до пошти і Палацу культури, на початку вулиці Данила Галицького зліва стоїть “мавзолей”. У радянські часи в цьому туалеті було чисто й прибрано, завжди можна було скористатися необхідними послугами.

Що з нами сталося за ці двадцять з лишком років, що ми занехаяли діючі в місті виходки (про парк я вже говорив)? Брак загальної культури? Лінь? Постійна нестача коштів? Байдужість?

Або візьміть “шедевр архітектури” на автобусній станції. Не раджу туди ходити, бо можете втопитись.

Боюсь, що ні нинішній, ні наступним владам вже не вдасться відродити промисловість і тим самим наповнити міський бюджет. Тому реальним виходом із кризи є розвиток туристичного бізнесу в Бориславі. Це тема великої окремої розмови, але тут зазначу, що розвиток туризму неможливий без розгалуженої сітки туалетів у місті.

На місці депутатів я би розглянув туалетну проблему на одній із сесій міської ради. Відсутність виходків, даруйте на слові, відлякає будь-якого інвестора від нашого міста. Треба дати зелене світло місцевим підприємцям, які би облаштували туалети бодай у центральній частині Борислава.

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

 

КОЛИ БОРИСЛАВ СТАНЕ ЄВРОПЕЙСЬКИМ МІСТОМ?

 

 

У Бориславі започаткували проведення Дискусійного клубу.

 

МАЄМО РАЗОМ РОЗВ’ЯЗУВАТИ НАБОЛІЛІ ПРОБЛЕМИ

 

Перше його засідання відбулося 13 лютого в приміщенні Бориславської друкарні. Його учасники розглянули питання “Сильна громада - сильна влада - сильна опозиція”.

На жаль, довелося констатувати, що нині в Бориславі маємо слабку громаду, слабку владу і слабку опозицію. Ця ситуація на руку владі, яка за таких обставин може кулуарно приймати рішення, не радячись з громадою, а тим більше з опозицією. За великим рахунком влада хоча й обрана демократичним шляхом, але фактично представляє меншість бориславської громади, адже тих, хто не прийшов на вибори в 2010 році, і тих, хто голосував за інших кандидатів у міські голови і кандидатів у депутати, є значно більше, ніж тих, хто підтримав нинішніх можновладців.

Участь у Дискусійному клубі взяли представники різних політичних сил і громадські активісти. На відміну від сесійних засідань у міській раді, розмова велася толерантно, хоча й були протилежні думки, скажімо, у депутата Бориславської міської ради Михайла Лазара і колишнього завідувача відділу культури Бориславського міськвиконкому, а нині безробітного Андрія Спаса, з одного боку, та депутатів Бориславської міської ради Олександра Зварича та Ігоря Михаця - з іншого.  Однак всі зійшлися на тому, що в своєму місті маємо разом розв’язувати наболілі проблеми.

Активну участь у дискусії взяли колишній міський голова Борислава Микола Тустановський, колишній секретар міської ради, а нині доцент Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Мирон Цайтлер, керівник Бориславської міської організації Партії регіонів Валерій Настенко, Почесна громадянка Борислава Ольга Швед, тимчасово безробітний Василь Ципайло, активістка екологічного руху Ольга Максимович, директор Бориславської друкарні Мар’ян Наминанік та інші.

 У результаті дискусії виокремилося декілька питань, які розглядатимуться на наступних засіданнях. Зокрема, мова йде про проблеми водопостачання, екологічні проблеми, проблеми доріг, безробіття, а також свободи слова. Це те, що, як кажуть, лежить на поверхні, а загалом проблем існує дуже багато, так що говорити буде про що. А ще більше треба зробити, щоби розв’язати ці та інші проблеми. Загалом маємо зрозуміти, що Борислав повинен стати європейським містом. Усі, хто в цьому зацікавлений, повинні задля цієї мети прикласти максимум зусиль.

 

“ЦЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО МИ БАНКРУТИ”

 

На думку колишнього міського голови Миколи Тустановського, слід об’єднувати владу й опозицію нагорі, на обласному рівні і на місцях. Раніше партійна належність не мала значення. Головним для депутата було те, що його обрала громада. Він намагався виконати те, що обіцяв людям. А зараз головним стало те, до якої партії ти належиш. Без партійної прив’язки багато людей не потрапило би до Верховної Ради і місцевих рад. Кожна влада є від Бога, і кожний народ має ту владу, яку заслужив у Бога. Він зазначив, що ніколи би не ризикнув давати такі обіцянки, як собі дозволили ті, хто нині прийшов до влади.

Окремо Микола Тустановський зупинився щодо останнього конфлікту, пов’язаного з передачею земельних функцій від секретаря міської ради до першого заступника міського голови. Все прописано в законі з цього приводу, не треба винаходити велосипед. Говорив він і про Романа Соловчука, і про те, що жалкує, що свого часу не викинув його із газети. Вже давно треба дати хід кримінальній справі проти редактора “Нафтовика Борислава”.

Микола Тустановський нагадав, що коли він був міським головою, Борислав займав у рейтингу останні місця. До кінця каденції він довів місто до 3-4 місця. Нині Борислав знову внизу за приблизно двадцятьма різноманітними показниками. Він нагадав, що готується новий закон про місцеве самоврядування, де буде чітко видно, скільки податків залишиться на місцях. Проблематично, як тоді виживатиме Борислав. Тим більше, що зараз у місті аж 12 тисяч пенсіонерів - і це найвищий показник по області у відсотковому порівнянні з загальною кількістю людей. Є загроза, що й НГВУ “Бориславнафтогаз” можуть відібрати у міста. Тоді Борислав втратить останню перспективу. Опозиція має контролювати владу.

Депутат Бориславської міської ради Михайло Лазар зауважив, що на сьогоднішній день податок із зарплати бюджетних установ перевищує податок із зарплати НГВУ “Бориславнафтогаз” і УБР. “Це означає, що ми банкрути”, - підкреслив він.

 

“БОРИСЛАВ ПОВИНЕН УЧИТИСЬ У СХІДНИЦІ, ЯК ТРЕБА ГОСПОДАРЮВАТИ”

 

Ольга Максимович, представник громадської організації “Еко-культура”, розповіла про те, як перед владою піднімали питання про чистоту міста, про обладнання майданчиків для сміття й таке інше. Триває листування, але відповіді зовсім не задовольняють, а проблему не розв’язують. Засмічений Попелівський цвинтар, на якому ховають бориславців. Саме мешканці Попелів вивозять під цвинтар сміття.

Вона переконана, що треба вести просвітницьку роботу, розвішувати плакати на екологічну тему. Триває своєрідне протистояння між владою і “Еко-містом”, які сперечаються між собою, хто має відповідати за порядок у цих питаннях, а віз і нині там. На майбутнє можна працювати, якщо залучимо до екологічної пропаганди дітей. Якщо змалку вчити їх не кидати папірці куди попало, в дорослому віці вони будуть вимагати чистоти від інших.

Лідер Бориславської міської організації Партії регіонів Валерій Настенко розповів про те, як на вулиці Коваліва люди кидають сміття де попало, хоча поруч є смітники. Ми хочемо йти в Європу, а маємо таку низьку культуру. В його під’їзді хтось приніс унітаз і в нього нагадив. Валерій Настенко написав плакат про ідіотів, які дозволяють собі гадити в під’їздах. На другий день унітаз зник. “Чисто не там, де метуть, а там, де не смітять”, - наголосив він. Хто засмітив річки, якщо не ми?

На думку Валерія Настенка, Східниця являє собою приклад успішного господарювання. Два роки тому на це селище страшно було дивитись, а нині його не впізнаєш. Східниця має великий бюджет, стільки ж дає держава, плюс інвестиції з Євро-союзу. “Вони не знають, куди дівати гроші”, - напівжартома-напівсерйозно сказав він. Борислав повинен учитись у Східниці, як треба господарювати. Він переконаний, що хоч і належить до Партії регіонів, але не може бути в жодній опозиції до бориславської влади, хоча там більшість належить Фронту змін. “Я за те, щоби в Бориславі жили краще”, - підкреслив Валерій Настенко.

Михайло Лазар вважає, що лише гола екологічна пропаганда нічого суттєвого не дасть, а призведе до звичайної демагогії. На його думку, має буде державна підтримка екологічних заходів. Приятель Михайла Лазара із Італії розповідав про графік вивезення сміття. Запізнився - машина поїхала. У нас, на жаль, не те що графіка нема, а сміття довго не вивозять.

 

“МОРАЛЬНА ЛЮДИНА НІКОЛИ БИ НЕ ДОЗВОЛИЛА СОБІ ДАВАТИ ТАКІ ОБІЦЯНКИ, ЯКІ НЕ МОЖНА ВИКОНАТИ”

 

Доцент Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Мирон Цайтлер говорив про зародження паростків громадського руху. На його думку, проблема не в тому, хто голова міста і хто в опозиції до нього. Центр проблеми - у громаді. Важко дати однозначну відповідь, яким чином підняти громаду. Це дуже важка і рутинна робота, але її треба робити. Він мешкає на Нафтовій, і щодня бачить, як люди кидають сміття будь-де. Мирон Цайтлер написав плакат: “Не кидайте сміття. Вчіться культури!”. Цей напис простояв рівно тиждень. Ми маємо проблему в мисленні, у свідомості.

На його думку, на Дискусійному клубі зібралися люди з риторикою під майбутні вибори. Він вважає, що можуть бути претензії до команди міського голови, але загалом він на своєму місці. Є питання до опозиції, бо знаємо її з різних боків. Однозначно звинувачувати місцеву владу, що вона винна у проблемах, не можна. Треба зрозуміти, в яких умовах вона перебуває.

Мирон Цайтлер вважає, що ми повинні навчитися дискусії, тобто толерантно ставитись один до одного.

На думку колишнього завідувача відділу культури, а нині безробітного Андрія Спаса, вся проблема, як у тому анекдоті, - тут треба всю систему міняти. Якщо за радянської влади все будувалося на брехні, то цей шлейф тягнеться і до сьогоднішнього дня. “Ми всі опортуністи, - підкреслив Андрій Спас, - тобто пристосуванці”. Ми знаходимо свою нішу, аби це нас влаштовувало. Громаді бракує ідей. Ці ідеї могли би об’єднати громаду. Бориславська громада не є унікальною сама по собі, але в наше місто з’їхалися люди зі всього світу. Здебільшого це люди з іншою субкультурою. Вони в своєму селі не дозволяють собі так поводитись, як роблять це в Бориславі. Але є інший бік медалі. Він не погодився з тезою Мирона Цайтлера про те, який хороший у нас міський голова. Політична сила на чолі з Володимиром Фірманом прийшла до влади на брехні. Тепер втілюють у життя свою програму в межах брехні, яку декларували. Моральна людина ніколи би не дозволила собі давати такі обіцянки, які не можна виконати. Наприклад, мова йде про відкриття скансену - музею під відкритим небом. Майже нічого не зроблено. Натомість Східниця вже хоч щось оформила власними силами.

Не видно у Бориславі розвитку туризму, хоча можновладці обіцяли, що він буде кращим, ніж у Львові та Києві, разом узятих. У нас системно нищать те, на чому той регіон може вижити. Звичайно, треба жити за ресурсами. І громада свідома цього. Але чому Партія регіонів у Бориславі не критикує місцеву владу? А місцева влада, своєю чергою, мала би критикувати їх, бо як можна вижити за такої системи фінансування, ще й коли казначейство не пропускає гроші. Нас дусить подвійна мораль, бо нерідко зарплати виплачуються в конвертах.

На жаль, дуже живучим виявився редактор “Нафтовика Борислава” Роман Соловчук, якого інакше як Сволочук у громаді й не називають. Він потрібен для кожної влади. Правдивий журналіст має висвітлювати те, що відбувається. Не кращою є позиція і місцевого радіо. В нас не працює наша медіа.

Великий вплив у нашому місті, на думку Андрія Спаса, мала би мати релігія. Але Борислав є унікальним, бо тут розташовані всі можливі ортодоксальні та протестантські течії, за винятком хіба що “Білого братства”. Навіть індуси приїжджають. І на цьому ґрунті нас об’єднати теж неможливо. Тому нам потрібна велика ідея, велика думка, яка би могла нас об’єднати. Раніше цінували кадри, які щось вміли і щось робили. На жаль, нині так не відбувається. Цінують тих, хто більше прогинається під владою. Якщо ми будемо мудрі, знайдемо спільне рішення, тоді виграємо.

 

“ДЛЯ ЄДНОСТІ НЕОБХІДНО, ЩОБИ ГРОМАДА БУЛА ОБІЗНАНА З ДІЯМИ ВЛАДИ”

 

Директор Бориславської друкарні Мар’ян Наминанік вважає, що для сильної громади, сильної влади і сильної опозиції потрібні ідеальні умови. Якби таке було, мали би прекрасну ситуацію в місті. Таке може бути, якщо громаду задовольняє стан у місті, владу - фінансова ситуація, опозицію - влада, яка не робить нічого поганого. Але чому ми цього не маємо? На початку нова влада мала ніби непогані наміри. Була ніби єдність щодо проблеми сміттєзвалища. Але що маємо зараз? Таке враження, ніби там усе в порядку. Але й далі возять сміття - вже не через Дрогобич, а через Трускавець. І громаду вже не цікавить, який там стан справ. Наскільки ще того сміттєзвалища вистачить - ніхто не знає. Ось і припинилась співпраця влади і громади. Якби була така співпраця, не було би розмов про закриття бібліотек, шкіл і такого іншого. Якби влада була прозорою, можливо, громада б зрозуміла, що нема коштів усе утримувати. А потім влада каже: ніхто нічого не хотів закривати, це люди видумали. Так само хотіли закрити дитсадок у Губичах, але завдяки позиції депутата Ігоря Михаця цього не зробили. А на сесії кажуть, що й не збиралися закривати цей дитсадок. Для єдності необхідно, щоби громада була обізнана з діями влади. Не на часі зараз і будівництво пам’ятників. Мар’ян Наминанік виступив категорично проти будівництва статуї Святій Варварі. “Ми робимо з християнського міста ідолопоклонство?”, - задав він риторичне запитання. Без згоди громади поміняли герб Борислава. Газета “Нафтовик Борислава” показує лише все позитивне в місті. Але не все так добре у нас. Влада боїться критики, а Роман Соловчук є необ'єктивним журналістом.

На думку Миколи Тустановського, бориславці не мають інформації, а тому не можуть приймати правильне рішення. Він неодноразово звертався до Романа Соловчука не співати йому дифірамби, а писати лише правду. Якщо ми не навчимося говорити правду, то знищимо Борислав. Наше місто має перспективи, але треба належно використати все, щоби ці перспективи стали реальністю. Ніхто не дав права владі керувати на свій розсуд. Влада має діяти згідно чинного законодавства і працювати на громаду. Всі приходять до влади тимчасово. На жаль, зараз у нас вже не буде сильної грома-ди, влади і опозиції, треба відкласти це питання до наступної каденції.

Михайло Лазар вважає, що виборчий закон був поставлений так згори, що громада не пропонувала своїх депутатів. Це робили партії. Громаду просто усунули. Підняття активності громади має йти з мікрорайонів Борислава. Потрібно повернути територіальні комітети. Все-таки люди збиралися, розв’язували проблеми свого мікрорайону. Представники територіальних громад мали би бути у виконавчому комітеті. Влада повинна роз’яснювати громаді кожний рядок бюджету, а не просто публікувати його для загального ознайомлення. Окремо треба зробити засідання Дискусійного клубу щодо засобів масової інформації, оскільки вони є провладними і на громаду не працюють.

 

“ТОЙ, ХТО ЙДЕ ДО ВЛА-ДИ, ПОВИНЕН МАТИ ВСЮ ПОВНОТУ ІНФОР-МАЦІЇ Й ЗНАТИ, ЯК РО-ЗВ’ЯЗУВАТИ ПРОБЛЕМИ”

 

Тимчасово безробітний Василь Ципайло вважає, що сила громади, влади й опозиції повинна проявлятись у загальному стані в місті. Сильна опозиція не повинна вставляти палиці в колеса міській владі. Опозиція повинна пропонувати і шукати шляхи розв’язання тих чи інших проблем. А завдання влади - приймати рішення і брати на себе відповідальність. Завдання ж сильної громади полягає в тому, щоби в Бориславі був кращий загальний стан. Сильна громада діє безпосередньо з опозицією, а опозиція підштовхує владу, показує їй шляхи розв’язання тих чи інших питань. Нема зв’язки між громадою, владою й опозицією, вона розірвана.

Спочатку міський голова зустрічався з партійними і громадськими організаціями. Була надія на зміни в Бориславі. У спадок міському голові дісталися проблеми, які не розв’язувались упродовж багатьох років. Незалежно від того, до якої політичної сили належав би міський голова, йому було би надзвичайно важко виконувати свої обов’язки. Весь міський бюджет здебільшого складається із субвенцій. Нема шляхів наповнення бюджету. З чого ми будемо жити? Знову чекаємо на те, що нам дасть Київ і Львів. Мабуть, дуже важко або навіть неможливо відродити ті промислові підприємства, які працювали в Бориславі. Громадські організації повинні мати надзвичайно великі повноваження для контролю влади. Це не значить, що вони повинні підміняти владу. Посадові особи повинні виконувати свої обов’язки.

Керівник Дрогобицької міської організації Фронту змін, депутат Бориславської міської ради Олександр Зварич розповів одну повчальну історію. Якось на підприємство, де працює п.Олександр, заїхав бус, з нього вискочило двадцять пенсіонерів у шортах. Він колись шукав, хто будував “бітумку”. З’ясувалося, приїхала внучка того архітектора, потім власника, який побудував ту “бітумку”. А дідо її був власником двох будинків біля педагогічного ліцею в Дрогобичі. Вона сказала, що приїде ще і поставить пам’ятну дошку, що це дідо побудував. Вона розмовляла польською мовою, її брат багато що пам’ятає, але не міг знайти в сучасному Бориславі свій будинок, який тоді стояв на вулиці гетьмана - а ось його прізвище забув. Чоловік її розмовляв російською, працював у фірмі “Шелл”. Він запитав, чи то ще працюють польські двигуни. Соромно говорити, але проти істини не підеш. Він гуляв по парку і бачив нафтові качалки. “За це нашу фірму вже би закрили”, - зауважив цей чоловік.

Який висновок, на думку Олександра Зварича, можна з цього зробити? Він знав, що є проблеми з водою, дорогами, екологією. Борислав, за великим рахунком, - місто-банкрут. Як бізнесмен, він може взяти кредит і віддати його. Борислав цього зробити не може, бо вже все було заставлено, як прийшла нова влада. Яку землю можна було продати і кому? На відміну від Трускавця, Борислав продавав землі за безцінь. Така сама проблема з Бориславським водоканалом. Не було кваліфікованих кадрів. Прийшов чоловік з Дрогобича, але вимагав стовідсоткового звільнення працівників. Колишні працівники не знати що робили на підприємстві. Труби просто лежали в землі, не були підключені до води. Всі все знали, але нічого не робили. Така сама проблема зі сміттєзвалищем і вивезенням сміття. Не знати, як і хто займався розв’язанням цієї проблеми. Були судові засідання, але суди місто програло.

Відповідаючи на моє питання, чи знав місцевий Фронт змін, коли йшов до влади, що у Бориславі така критична ситуація, Олександр Зварич чесно відповів, що не знав. А як же тоді з відповідальністю у цієї політичної сили та її конкретних представників?

Зараз молодіжна організація Фронту змін пікетуватиме сміттєзвалище, аби не пускати туди машини. Мала би і громада підключитись до цього. Це все мали би висвітлювати засоби масової інформації.

Олександр Зварич підкреслив, що прийшов на Дискусійний клуб, аби знайти спільну мову. І справді, він не протиставляв себе іншим, вважав несолідним відповідати на критичні зауваження опонентів. Він не вважає себе політиком, а підприємцем, хоча і є керівником політичної сили в Бориславі. “З Михайлом Лазарем ми можемо дискутувати в сесійній залі, а тут повинні знаходити спільну мову”, - підкреслив Олександр Зварич. Вже нема часу на критику, треба працювати.

Михайло Лазар зауважив, що проблема Борислава в тому, що приходять люди, які є дилетантами. Як можна було йти до влади і не знати проблем, а тим більше не мати плану їх розв’язання? Треба було цікавитися життям Борислава, про ці проблеми писали газети. Біда в тому, що приходить нова влада і тоді починає вчитись. Може, вже навчились за два роки. А, може, і не навчились. А вже скоро й каденція закінчується. Така ж ситуація по сміттєзвалищу. Михайло Лазар був противником фірми, яка буцімто мала його облаштовувати. Більшість голосувала “за”. Немає й по сьогодні рішення виконавчого комітету про дозвіл завозити трускавецьке сміття на бориславське сміттєзвалище. А треба просто наряд міліції поставити на в’їзді в Борислав і не пустити жодної машини “Еко-міста”. Чому цього не було зроблено? Мабуть, зіграла свою роль “фінансова ситуація”. І нинішня влада ніяк не хоче з цим навести порядок. Треба прийняти рішення виконавчого комітету. Нинішня влада має повне право це робити. А якщо влада програє суди, це, звичайно, погано, але, мабуть, потрібні юристи відповідної кваліфікації, аби протистояти опонентам. Приватна фірма, яка судиться з Бориславом, дбає про свій юридичний захист. Головний висновок: той, хто йде до влади, повинен мати всю повноту інформації й знати, як розв’язувати проблеми.

Депутат Бориславської міської ради Ігор Михаць говорив про проблеми мікрорайону Губич, а також про земельні питання. Він зазначив, що до очолюваної ним земельної комісії нема великих претензій з боку бориславців. Розповів він і про конфлікт, коли міський голова своїм розпорядженням передав земельні питання у відання першого заступника, хоча раніше цими питаннями займався секретар міської ради. При цьому Ігор Михаць зазначив, що  нема протистояння між міським головою і депутатами від Фронту змін, хоча учасники Дискусійного клубу сприйняли цю заяву з сумнівом.

На жаль, газетна площа не дозволяє уповні викласти хід дискусії. Але було видно, що всі присутні щиро вболівають за стан справ у рідному місті, хоча й мають різне бачення виходу із кризи.

На сайті tustan.io.ua читайте звіт про перше засідання Дискусійного клубу і переглядайте світлини. Відео-звіт шукайте в Ютубі за посиланням “Інтерв’ю Анатолія Власюка 1 Дискоклуб Борислав” (17 епізодів).

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

РАБСЬКА ПСИХОЛОГІЯ ВОЛОДИМИРА ФІРМАНА

 

Нещодавно бориславський міський голова Володимир Фірман через газету “Нафтовик Борислава” висловив подяку Вікторові Януковичу та Миколі Азарову.

Кому тільки він не дякував за час своєї каденції! Але ця подяка особлива. Ось тільки шкода, що навряд чи про неї дізнаються високо-посадовці. Хіба би потрібні люди донесли їм інформацію прямо до вух.

За що ж дякує Володимир Фірман президентові та прем’єр-міністрові? За те, що в Державному бюджеті України закладено десять мільйонів гривень на соціально-економічний розвиток Борислава.

Мабуть, міський голова перемішав грішне з праведним. Адже справді мова йде про Державний бюджет України, а не про власні кишені Януковича та Азарова.  Ось якби вони та їхні сини виклали бодай дещицю з украденого в українців, то я, мабуть, і сам би їм подякував за таку благодійність.

Чи, може, міський голова не знає, що Державний бюджет затверджують народні депутати України, а не Азаров з Януковичем? А ось на їхню адресу жодної подяки у вірнопідданській газеті Соловчука я не прочитав.

Звідки ця рабська психологія у міського голови? За що він дякує людям, які в силу своїх службових обов’язків повинні піклуватися про народ, але не роблять цього? Чи, може, надумав присвоїти їм звання Почесних громадян Борислава, аби урвали собі декілька земельних ділянок на халяву? Вже маємо пана Лавриновича у “почесних”, який вірою і правдою служить януковичам і азаровим.

Я ще можу зрозуміти Романа Соловчука, який готовий дякувати не лише Януковичу й Азарову, а навіть дідькові лисому, аби стати Заслуженим журналістом України. Але як зрозуміти подібну поведінку Володимира Фірмана, який прийшов до влади під прапором Фронту змін - політичної сили, яка нині в жорсткій опозиції до режиму Януковича? І не лише в політичному сенсі, а й в господарському, бо хоча б на прикладі доріг бачимо, до чого призводить так звана економічна політика нинішніх можновладців.

Хочу, аби народні гроші платників податків таки дійшли у повному обсязі до Борислава, на що мало надії, бо одна справа написати, а інша - виплатити, що було вже не один раз. Але на місці Володимира Фірмана я би низько вклонився людям за їхню звитяжну працю, за те, що вони наповнюють бюджет реальними коштами. Натомість раб за своєю суттю дякує панам, які знищують усе українське.

Ганьба, пане голово!

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

ДЕПУТАТИ-СТАХАНОВЦІ

 

Чи не вперше за всю історію незалежності України бориславські депутати змогли одного дня провести аж дві сесії. Сталося це 18 лютого. Спочатку відбулася позачергова, а потім і чергова сесія. Цікаво, що їх наслідували й дрогобицькі депутати, які 20 лютого спромоглися провести теж дві сесії. Можуть, якщо хочуть!

 

ПРОСТИНІ ВІД РОМАНА ДУРБАКА

 

На останній сесії Бориславської міської ради зав’язалася дискусія між депутатом Бориславської міської ради Михайлом Лазаром і головним лікарем Бориславської міської лікарні Володимиром Головчаком. Перший стверджував, що вже тривалий час немає можливості випрати простині, а тому він радить хворим і їхнім родичам приносити власну постіль, а другий заперечив, заявивши, що це тимчасові труднощі, пов’язані з відсутністю води. Несподіваний вихід із ситуації запропонував перший заступник міського голови Роман Дурбак. Він пообіцяв завезти сто п’ятдесят простиней, які “позичить” у трускавецьких санаторіях. Ідея гарна, але невже бори-славська влада не може самотужки розв’язати цю проблему, виділивши кошти (трошки більше двох тисяч гривень), аби випрати простині, аби хворі навіть у цьому не відчували незручностей?

 

ПОДВІЙНА ЗАРПЛАТА МІСЬКОГО ГОЛОВИ

 

Депутати затвердили щомісячну стовідсоткову надбавку до окладу міському голові та його заступникам, а ще п’ятдесятвідсоткову надбавку до Дня державного службовця. Ще купа грошей їм набігає за вислугу років, ранг державного службовця та інше (наприклад, за доступ до секретних документів). І це на тлі того, що бюджет Борислава хронічно не виконується, що існує купа нерозв’язаних проблем. Даремно депутат Бориславської міської ради Михайло Лазар закликав до совісті можновладців, наводив приклад державних структур, де подібні надбавки до окладів не передбачені. Йому спокійно заперечив Володимир Фірман: мовляв, подібні надбавки просто необхідні, адже тоді не буде як і за що приймати гостей нашого міста. Просто, як борщ.

 

ПОЗАЧЕРГОВА СЕСІЯ ПРОЙШЛА З ПОРУШЕННЯМ

 

26 лютого відбулася позачергова сесія Бориславської міської ради. Вона розглянула питання про виділення земельної ділянки під будівництво електростанції на сонячній енергії. Цим займатиметься зареєстрована в Бориславі фірма “Дінаміс”. Італійці обіцяють працевлаштувати 150 наших земляків. І хоча депутат Бориславської міської ради Михайло Лазар зауважив, що сесія проводиться з порушенням, адже про неї не повідомили за двадцять днів на офіційному сайті Бориславської міської ради, як це передбачено, все ж міський голова і депутати свідомо пішли на цей крок, відповідно проголосувавши і надавши дозвіл приступити до будівництва.

 

ТРЕТЯ ДОКТОРСЬКА ДИСЕРТАЦІЯ ПАВЛА ВАСИЛІВА

 

Як повідомила газета “Нафтовик Борислава”, наш земляк Павло Василів незадовго до свого тридцятиліття захистив у Римі свою третю докторську дисертацію латинською та італійською мовами. Тема дисертації стосувалася Кодексу канонів Східних церков. Попередні докторські дисертації були захище-ні із філософії та богослов’я, а ця стосувалася церковного права.

 

СПІВАЮТЬ “БОРИСЛАВСЬКІ БАТЯРИ”

 

8 березня в міському Палаці культури м. Борислава відбудеться святковий концерт “Для Вас, жінки” гурту “Бориславські батяри”. В концерті також візьмуть участь Заслужені артисти України Василь Гамар та Ігор Мельник, музикант-віртуоз Роман Касперський, лауреат Всеукраїнських конкурсів Руслан Шаленко.

 

КАЛЕНДАР УКРАЇНЦЯ

2 березня

1861 - В Україні (під російською займанщиною) скасовано кріпацтво.

3 березня

1669 - У Глухові обрано Дем’яна Многогрішного гетьманом Лівобережної України.

1827 - Народився байкар Леонід Глібов.

1947 - Помер український учений, композитор і етнограф Філарет Колесса.

4 березня

1750 - Кирила Розумовського обрано гетьманом України.

1874 - Проголошення Буковини коронним краєм Габсбурзької імперії.

5 березня

1947 - Померла в Перемишлі Уляна Кравченко - українська поетеса, громадська діячка, піонерка жіночого руху в Гали-чині.

1950 - Загинув у Білогорщі Головний Командир УПА генерал-хорунжий Роман Шухевич.

6 березня

1934 - Відкрито пам’ятник Т. Шевченкові в Києві.

1951 - Помер у Франції Володимир Винниченко.

1967 - Помер маляр Борис Крюков.

8 березня

1169 - Московський князь Андрій Боголюбський зруйнував Київ.

1946 - Початок ліквідації Української Католицької Церкви. З’їзд у Львові.

9 березня

1130 - Народився Кирило Туровський - культурний діяч Київської Руси-України.

1814 - Народився Тарас Шевченко.

1922 - Помер оперний співак Олександр Мишуга.

1930 - Процес 43 членів СВУ в Харкові.

10 березня

1861 - Помер у Петербурзі Тарас Шевченко.

1878 - Заходами “Громади” в Женеві було видано кишенькове видання Шевченкового “Кобзаря”.

12 березня

1596 - Перемога Наливайка й Лободи над поляками.

13 березня

1874 - Козацька рада в Переяславі проголосила гетьманом всієї України Івана Самойловича.

1902 - Помер український історик Олександр Лазаревський.

1927 - Померла Людмила Василевська - Дніпрова Чайка - українська письменниця.

1951 - Помер історик професор Дмитро Дорошенко.

14 березня

1822 - У Київському театрі була поставлена перша постановка українською мовою.

1840 - Виєднано дозвіл на видання альманаху “Ластівка” Є. П. Гребінки.

1923 - Рада амбасадорів у Парижі визнала Західну Україну за Польщею.

1939 - Проголошення самостійності Карпатської Української Держави.

 

 

На сайті tustan.io.ua читайте статті з газет “Тустань” і “Барабський міст”. Тут же можна знайти цікаві матеріали з Інтернету.

На сайті kryjivka.io.ua читайте статті з часопису українського націоналіста “Криївка”, а також твори класиків українського націоналізму Дмитра Донцова, Степана Бандери, Василя Іванишина та інших.

 

ПАМ’ЯТІ ГРИГОРІЯ ПІЦЮРИ

 

Настрій був хороший. Перші два уроки пролетіли майже непомітно. Десь на десятій хвилині третього уроку  мобілка просигналила, що прийшло SMS-повідомлення. Продовжуючи урок, підходжу до мобілки і бачу, що то мій брат прислав повідомлення. “Дочекаюсь перерви і прочитаю”, – подумав я про себе, бо було якось незручно робити паузу під час уроку заради читання SMS-ки. Але я відчув у душі якесь незвичне зворушення, і бажання прочитати оту SMS-ку з кожною хвилиною ставало все більш непереборним. Нарешті, терпець урвався і, скориставшись першою ж можливістю, читаю текст: POMER PITSURA. Учні, помітивши, як я скам’янів, переварюючи новину, замовкли, і у класі задзвеніла тиша. Пауза почала затягуватися. Я прийшов до тями.

- Прошу мене вибачити, – звернувся я до класу якимось чужим голосом. – Мені щойно прийшло повідомлення про смерть мого вчителя...

Решта уроків у цей день для мене закінчилися якось невиразно, і коли кабінет залишив останній учень, один за одним з далекого минулого прилетіли спогади...

 

* * *

 

На календарі  квітень 1975 року.

Точний рух диригента - і оркестр дружно... замовкає на середині такту.

– Йой, Влодку, Влодку,– звертається диригент до валторніста, гарного високого юнака Володі Щипка,– як ти ми заграєш так завтра на конкурсі, то  я на тобі оту валторну  вирівняю в пряму руру. – Дружній регіт вибухає з такою силою, що здається, якби вікна не були розчинені ще до репетиції, – весна ж надворі! – то вони б відчинилися від оцього нестримного сміху. Влодко червоніє, зніяковіло посміхається, але нічого не поробиш – винен, бо замість гарного короткого соло вийшло щось недоречно кумедне.

Симфонічний оркестр Бориславської дитячої музичної школи проводив генеральну репетицію перед завтрашнім виступом на обласному конкурсі. Вже потім, коли музиканти складали ноти та інструменти, керівник оркестру Григорій Іванович Піцюра сказав одну зі своїх крилах фраз: “Якщо на генеральній репетиції усе йде, як по маслу, значить, в концерті чекай неприємності”. З цього слід було зробити висновок такий: раз сьогодні не все вдалося бездоганно, значить, завтра на конкурсі можна чекати на успіх. Я – недавній випускник цієї школи, студент другого курсу Дрогобицького музичного училища, другий рік з дозволу і на запрошення Григорія Івановича, намагаюся бути присутнім на репетиціях симфонічного оркестру кожен раз, як тільки дозволяє розклад моїх занять.

Ще навчаючися у випускному класі музичної школи, я захопився симфонічною інструментовкою і, на моє велике щастя, найавторитетніший у цій справі музикант Борислава дав згоду займатися зі мною, тратячи для цього свій вільний час. Тяжко словами описати наші практичні заняття. Та й дрібні подробиці стерлися під нашаруванням десятиліть, що минули з того часу. Однак в пам’яті спливає небагатослівна манера Григорія Івановича, його віртуозне вміння знайти влучне слово, привести і продемонструвати на фортепіано потрібний приклад. Його фрази було короткими, але несли куди більше змісту через свою конкретність та яскраву образність. Бездоганно володіючи музичною термінологією, Григорій Іванович частенько користувався і простими словами, час від часу доправляючи їх дотепними “перчинками” з не завжди літературного лексикону.

– Якщо ти залишиш кларнетові оті штрихи, то він тобі прозвучить, як когут з гикавкою, - сказав одного разу мені Григорій Іванович. Я потім йшов додому і ледве стримував сміх, уявляючи когута, що злетів на паркан, приготувався заспівати, аж тут на нього напала гикавка. Вже пізніше я попросив одного файного кларнетиста виконати  мелодію штрихами, забракованими Піцюрою. Хай мені не повірять, але то дійсно був голос гикавого когута у повній його красі.

Іншим разом я приніс Піцюрі оркестровку свого вальсу. Дивно було те, що ті місця, в точності яких я сумнівався, були оцінені вчителем на “добре”, а одне місце, яким я був найбільше задоволений, бо вважав його своєю вдалою знахідкою, було розбите вщент такою фразою:

– Так тромбонам не пиши, бо прозвучать, ніби в калюжу перднуть. – Ну що тут поробиш? На другий день в Дрогобицькому музучилищі йду в підвал, де знаходився духовий відділ, лапаю трьох тромбоністів, даю їм свої ноти і прошу виконати спочатку так, як хотів я, а потім так, як порадив Григорій Іванович. Чи варто казати, що мій вчитель був абсолютно правий. Однак, коли тобі тільки 16 років і ти хочеш чогось навчитися, сприймати на віру файні поради просто неможливо. Хочеться ж переконатися, чи й насправді воно усе так! І тепер мені здається, що Григорій Іванович своїми “гостроперченими” фразами навмисно підштовхував мене до практичної перевірки отих теоретичних знань інструментовки, що він мені давав. І на репетиції свого оркестру запросив, знаючи, що це мені принесе більше користі, ніж занадто мудрий підручник.

Учні музичної школи, що відвідували репетиції симфонічного оркестру, свого керівника і поважали, і побоювалися. Причиною поваги й остраху були влучні фрази і точні зауваження, частіше за все перемішані з дотепним гумором. Але час від часу на репетиціях оркестру “грізно гримів грім” – це коли хтось не виконав домашнього завдання і не міг справитися зі своєю партією так, як було написано. В цьому випадку високоемоційна душа Григорія Івановича не витримувала халтури, і вся музична школа, а також значна частина міського парку, на краю якого тоді знаходилася школа, здригалася від фраз, подібних до таких:

– Йой, ти, банєку-банєку! Чи в тебе в голові розум, чи січка?! Як ти граєш?! Тобі ж намальовано фа-дієз, а ти ріжеш фа...

– Левку, а ну глянь, може в тебе ноти стоять горісраков? Нє? То грай, як має бути!

– Петре, ти так будеш вдома своїм батькам пискувати. Ще раз так зробиш – дам ті шпіца в сраку, залетиш під отой фортеп’ян і будеш там кукурікати!

 Маестро Піцюра диригентською паличкою, а точніше древком від учнівського пензлика, користувався в основному на концертах. А от на репетиціях роль диригентської палички часто виконував довгий, приблизно 25-сантиметровий мундштук з неодмінно запаленою цигаркою “Верховина”.

Злітали роки. Я вже закінчив Дрогобицьке музучилище, сам почав вчителювати спочатку в школі №5 міста Борислава, потім перейшов до старої школи №4, яка розміщалась у чотирьох корпусах. Наші зустрічі з Григорієм Івановичем відбувалися вже рідко. Моє тижневе навантаження вчителя музики було невеликим, і директор школи Є.М.Луцик довантажив мене уроками праці. Цілий рік я панував над столярною та слюсарною майстернями. А, пануючи, вирішив, користуючись можливістю, освоїти різноманітні станки, що були встановлені у майстернях. Одного разу після уроків, виконуючи завдання директора, я стругав на фугувальному станку дошки. Робота йшла хутко, станок своїм гудінням заповнив усю майстерню. Раптом я відчув на собі погляд. Повертаюся. На порозі столярної майстерні стоїть Піцюра.. Я вимкнув станок, наступила тиша.

– Я вже хвилин п’ять за тобою спостерігаю. – Замість привітання сказав Григорій Іванович. - Легко в тебе справа йде. Не боїшся пальці пошкодити?

Я попробував пояснити вчителю, що користуюся спеціальними пристосуваннями, що ніколи не забуваю, що насамперед я – музикант, а вчителем праці став лише на один рік і то з необхідності, бо ж скоро мають добудувати нову школу. На що Григорій Іванович надзвичайно серйозно і навіть з деяким сумом сказав:

– Не твоє це. Не твоє...

Більш-менш регулярними наші зустрічі з Піцюрою стали після 1986 року, коли відчинила свої двері новозбудована четверта школа. На той час Бориславська музична школа знаходилася вже не на краю міського парку, а там, де є й зараз. Шлях Григорія Івановича з музичної школи додому проходив якраз через подвір’я четвертої школи, і він частенько заходив “на вогник” до мого кабінету музики на першому поверсі. Заходив на п’ять хвилин, але наші розмови, як правило, тривали і по годині, і більше. Частим нашим співрозмовником ставав бориславський поет Богдан Драгуш. Ми багато говорили про музику та про її різноманітні форми, про поезію, слухали різні, як казав Піцюра, “кавалки” з платівок та магнітофонних записів, сідали за фортепіано, підкреслюючи свої думки “живим” виконанням. Що цікаво: у нас з Піцюрою майже завжди було повне порозуміння, а якщо ми й сперечалися, то з якогось незначного приводу. Мені приємно усвідомлювати, що наша з ним взаємна повага з роками тільки росла. Я ріс, як музикант, неквапливо, але впевнено йдучи до нових професійних висот. Григорій Іванович це бачив і старався допомогти, як завжди влучно і конкретно, словом та порадою.

Одного разу ми з моїм другом дитинства Ярославом Гарматієм, який частенько бував свідком наших з Піцюрою зустрічей і теж колись грав у симфонічному оркестрі, вирішили привітати Григорія Івановича з черговим днем народження і запросили його до четвертої школи. Григорій Іванович подякував за вітання і ствердно відповів на наше запрошення. В зазначений день, точніше, вечір, ми з Славком приготувалися як слід, щоб і розмова йшла гарно, і щоб, як то кажуть, не тільки душі, а й шлунку було приємно.

Григорій Іванович прийшов, кинув погляд на накритий стіл, який мало не прогинався від гарних закусок і того, що до тих закусок належиться.

– Ах, то ви, значить так мене зустрічаєте? – напівсерйозно вигукнув Піцюра. – А на маєте! – і гримнув на стіл дві плящини файного самогону. Де він його брав, я не знаю, але зроблений отой самогон був якісно, на совість.

За неквапливою розмовою Григорій Іванович розповідав і про своє дитинство, і про те, як пас корови, і про те, як мріяв стати весільним музикою, як поступив до Дрогобицького музичного училища, як прийшов працювати до Бориславської музичної школи, як пішов “до войска” і там організував ансамбль пісні і танцю. Про усі перипетії свого життєвого шляху Григорій Іванович розповідав з гумором, яскраво та дотепно. Ми раз у раз реготали від історій, що розповідав нам Піцюра. Але враз настрій змінився, коли Григорій Іванович згадав, як весною 1968 року його терміново серед ночі викликали до воєнкомату, і вже через декілька днів він з такими ж солдатами був у Празі. Дорогою до столиці тодішньої Чехословаччини міг загинути – снаряд вибухнув перед бампером “УАЗика”, з шістьох чоловік, що в ньому їхали, четверо загинули на місці, а Григорія Івановича навіть не зачепило – Бог врятував.

Нам зі Славком було цікаво знати, що Григорій Іванович думає про того чи іншого відомого в Бориславі музиканта. Ми про них мали свої думки, але нам кортіло знати, що скаже сам Піцюра. Вже пізніше ми дивувалися Піцюриній делікатності. Про декого Григорій Іванович висловлювався в схвальних тонах, про інших просто мовчав, але ні про жодного музиканта не було сказано чогось зверхнього чи поганого. А це так невластиво людям мистецтва, які в основному себе, коханих, намагаються звеличити, а інших втоптати в бруд. Цей факт лише підкреслює мудрість Піцюри, його велику душу справжнього музиканта.

У 1988 році я виїхав із Борислава і по цей час живу у Ярославській області в Росії. З Піцюрою ми не бачилися 20 років. Останній раз ми зустрічалися 8 листопада 2008 року в нього вдома. В той рік я приїхав на весілля свого сина і, користуючись можливістю, завітав до Григорія Івановича. Наша зустріч тривала лише годину. Але то було година приємних спогадів про давно минулі події, сумних роздумів про невеселе сьогодення і надія на краще в майбутньому.

Я не міг не відзначити про себе деякі зміни в манерах Григорія Івановича. Переді мною сидів мудрий філософ. Він не скаржився на події останніх років: ні на те, як в нього забрали його дітище – симфонічний оркестр і віддали випадковій людині, ні на те, як тяжко живеться Бориславській школі мистецтв і культурі взагалі. Проте очі Піцюри засвітилися знайомим блиском, коли він розповідав про створений ним оркестр баяністів-акордеоністів та про плани створити оркестр народних інструментів. Григорій Іванович розповів, що його не забувають колишні учні – мої ровесники – валторніст Володимир Щипко, гобоїст Іван Кулиняк (він називав ще з десяток прізвищ, але я їх не запам’ятав, бо це вже були випускники, значно молодші за нас).

На закінчення нашої зустрічі Григорій Іванович дістав касету, вставив до музичного центру і у кімнаті залунало його “Скерцо”.

– Пам’ятаєш?– запитав Григорій Іванович. Ще б на пам’ятати! Я ж сам по пам’яті зробив оркестровку цього твору Піцюри років 15 тому назад, коли лише починав освоювати комп’ютерні музичні технології. Зробивши цю комп’ютерну оркестровку, я вислав касету Григорію Івановичу.

– Непогана робота.– сказав Піцюра. - Так, напевно, можна оркеструвати будь-який твір?

– Мабуть, все ж не будь-який, – відповів я. – Є багато технічних нюансів...

– Коли нема під рукою справжнього оркестру, то добре, коли є хоч такий, як ти кажеш, віртуальний, - якось задумливо сказав Григорій Іванович. – Та, на жаль, я в комп’ютерах ніц не розумію.

Ми попрощались, - як з’ясувалося, назавжди... Може, воно й занадто пафосно буде сказано, але Григорія Івановича я ніколи не забував і не забуду, доки живу, бо деякими його влучними мудрими фразами я користуюсь і донині. Летять роки, пливуть десятиліття, але Піцюрина мудрість не старіє і не втрачає своєї актуальності, бо це – мудрість справжнього Музиканта з великої літери.

 

Володимир БОРКОВ

 

ПРОДАМ КВАРТИРУ

 

Продається двокімнатна квартира в центрі Дрогобича.

Площа - 40 квадратних метрів.

Висота стелі - 3,5 метра.

Можна придбати під житло або для бізнесу.

Ціна за домовленістю.

Телефон 097-4421240. Олена

 

 



Создан 05 мар 2013



  Комментарии       
Всего 1, последний 4 года назад
Ніна 13 мар 2013 ответить
ПАне Власюк! про проведення сесії в ЗМІ повідомляється за 10 днів, а оприлюднення на сайті проекту рішення має пройти 20 робочих днів. Не путайте праведне з грішним!!!!
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником