ТУСТАНЬ № 9

 

ТУСТАНЬ № 9




 

Читайте tustan.io.ua - сайт газети “Тустань”

N9 (636) 21 - 27 березня 2013 року Ціна 1 гривня

www. tustan.io.ua; е-mail:vlasjuk60@i.ua; тел. 067-3678019

 

 

Провінційний щоденник

 

“ПРИВАТИЗАЦІЯ” ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ПО-РАДЯНСЬКИ

 

Коли в систему пошуку заносиш слово “Шевченко”, то найбільше посилань виходить на ім’я “Андрій Шевченко”. Що ж, такі реалії нашого часу, коли пересічний українець хоче менше знати про Поета, ніж про футболіста.

Сталося це не сьогодні і навіть не вчора. Тарас Шевченко завжди був неугодний владі. Якщо за царя його забороняли, то за совєтів знівелювали до невпізнання. Найбільш характерний приклад: “І мене в сім’ї великій, в сім’ї вольній, новій…” – неодмінно трактували як Радянський Союз.

Якби радянська влада могла, вона б, за прикладом царизму, заборонила Тараса Шевченка. Але “Кобзар” і портрет Поета були у кожній свідомій українській родині, тому пішли шляхом вихолощення творчості Тараса Шевченка. Це принесло нищівні результати для української душі. Поклоняючись Поету, ми не знаємо його творчості. Хоча, здавалося б, що простіше: відкрий “Кобзар” – і читай…

Радянська влада пішла шляхом “приватизації” Тараса Григоровича Шевченка, використовуючи його, немов ікону. Велелюдні зібрання з нагоди його дня народження, вручення Шевченківської премії й таке інше – все мало працювати на Систему.

Незалежність не принесла Україні звільнення від радянизації Шевченка. Найперше його використовують політики, які жодного вірша Поета до кінця прочитати не можуть. Не залежить, до якого політичного табору хто належить. За радянським звичаєм Шевченко для них ікона на всі випадки життя.

Найбільш цинічними, як на мене, є комуністи. Цитати з Шевченка вони використовують як їм заманеться.

Скажімо, 1998-го року, під час виборчої кампанії, комуністи в своїх агітках “приватизували” Шевченка. Вони силкувалися довести, що Тарас Григорович нині був би на їхньому боці. Як приклад наводили слова з його твору “Прогулка с удовольствием и не без морали”: “Выходит, что идея о коммунизме не одна только пустая идея, не глас вопиющего в пустыне, а что она удобоприменима к настоящей прозаической жизни. Честь и слава поборникам новой цивилизации”. Ці слова, вирвані з контексту, не можуть нічого довести ні “за”, ні “проти”. Тим більше, очевидним є й те, що поняття “комунізму” півтора століття тому було зовсім іншим, ніж сьогодні. Але, піднімаючи на щит Кобзаря, комуністи таким чином намагалися вкласти в голови неосвіченому люмпен-пролетаріатові, що й Шевченко, виявляється, на їхньому боці, що б там “кляті” демократи й націоналісти не казали.

Рік, що залишився до 200-ліття від дня народження Тараса Шевченка, комуністи проводять під гаслом “Не отдадим бандеровцам Тараса!”. Принаймні так пише їхня газета “Вільна Україна”, яка позиціонує себе як Всеукраїнська щотижнева газета соціального захисту. В кожному номері нам обіцяють “вміщувати коротку цитату з творів Кобзаря, вибрану і прокоментовану до часу”. Ось і на першій шпальті газети від 15 березня 2013 року читаємо уривок зі “Щоденника” Тараса Шевченка про Стєньку Разіна - … комуніста: “…Выше Камышина в 60 верстах на правом берегу Волги лоцман парохода показал мне бугор Стеньки Разина… Волжские ловцы и вообще простой народ верит, что Стенька Разин живёт до сих пор в одном из приволжских ущелий близ своего бугра и что (по словам лоцмана) прошедшим летом какие-то матросы, плывшие из Казани, останавливались у его бугра, ходили в его ущелье, видели и разговаривали с самим Семёном Степановичем Разиным… По словам того же рассказчика, Разин не был разбойником, а он только на Волге брандвахту держал, и собирал пошлину с кораблей, и раздавал её неимущим людям. Коммунист, выходит”.

Я не знаю, що вкладав Тарас Шевченко у слово “комуніст”, але підозрюю, що зовсім не те, що розуміють сучасні комуністи. Та й щось не видно, аби нинішні послідовники Леніна-Сталіна роздавали своє майно бідним людям. Розбійники, значить, за тим же Шевченком.

Усе було би весело, якби не стало так сумно. Комуністи комуністами, але нинішній режим Януковича по повній програмі втілює в життя радянизацію України. Цей негативний процес стосується не лише економіки чи, скажімо, соціальної політики. Не оминув він і Тараса Шевченка. Чи помітили ви як уже три роки по всій Україні на свято Кобзаря не читають віршів Поета? Ще лунають пісні на його слова, але такі, зі змісту яких не можна провести аналогії з сучасною владою.

Режим Януковича боїться Тараса Шевченка і робитиме все, аби знівелювати його постать, особливо на тлі радикалізації суспільства, готовності людей до революційної зміни Системи. Регіоналам, їхнім сателітам і лизоблюдам потрібна стабільність, а Шевченко для цього зовсім не підходить. Тому й робитимуть усе можливе й неможливе з Шевченком у радянському стилі. Ми побачимо помпезні заходи з нагоди його 200-ліття, масові концерти і людське велелюддя, але це не буде вшанування пам’яті Поета, а тим більше – розуміння суті його творчості.

Нині нам нав’язують святкувати Шевченків ювілей разом із Росією. Про істинне ставлення росіян до нашого Поета ми нещодавно довідалися з однієї передачі по Оренбурзському телебаченню, де Шевченка порівняли з Гітлером і говорили про його негативне ставлення до росіян. Вибачення не змінюють ситуації загалом, бо так думає пересічний росіянин. Спільне святкування ювілею вписується в теорію “русского міра”, за якою ми маємо буцімто спільну історію.

За роки незалежності України нам так і не вдалося позбутися радянщини з лику Тараса Григоровича Шевченка. І це одне з найважливіших завдань насамперед для тих, хто звично відносить себе до націоналістів і демократів.

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

P.S. На день народження Поета в його родинному селі Моринці на Черкащині сільський голова заборонив читати вірш “Розрита могила”.

 

РОЗРИТА МОГИЛА

 

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно,

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Чи ти рано до схід сонця

Богу не молилась,

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

“Молилася, турбувалась,

День і ніч не спала,

Малих діток доглядала,

Звичаю навчала.

Виростали мої квіти,

Мої добрі діти,

Панувала і я колись

На широкім світі,

Панувала... Ой Богдане!

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

На свою Вкраїну,

Що, колишучи, співала

Про свою недолю,

Що, співаючи, ридала,

Виглядала волю.

Ой Богдане, Богданочку,

Якби була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала.

Степи мої запродані

Жидові, німоті,

Сини мої на чужині,

На чужій роботі.

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

І могили мої милі

Москаль розриває...

Нехай риє, розкопує,

Не своє шукає,

А тим часом перевертні

Нехай підростають

Та поможуть москалеві

Господарювати,

Та з матері полатану

Сорочку знімати.

Помагайте, недолюдки,

Матір катувати”.

 

Начетверо розкопана,

Розрита могила.

Чого вони там шукали?

Що там схоронили

Старі батьки? Ех, якби-то,

Якби-то найшли те, що там схоронили,

Не плакали б діти, мати не журилась.

 

 

 

 

 

 

ПАМ’ЯТНИК ТАРАСОВІ ШЕВЧЕНКУ В БОРИСЛАВІ: ДРУГА СПРОБА

 

 

15 березня 2013 року в сесійній залі Бориславської міської ради відбулися так звані громадські слухання щодо встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку.

Кажу так звані громадські слухання, бо на них прийшло з півтора десятка бориславців. Сесійна зала все-таки передбачала більшу кількість людей. Можна все списати на непогоду, бо того дня снігом замело бориславські вулиці, у школах відмінили навчання, а транспорт на багатьох напрямках був паралізований. Але Борислав усе-таки є містом, а не глухим селом, тому наслідки стихії не такі вже й катастрофічні, щоби всі зацікавлені бориславці не могли добратися до “білого дому”. Радше спрацьовує ефект непоінформованості, накладений на байдужість громади. Так було вже наприкінці минулого року, коли місцеві засоби масової інформації (газета, телебачення і радіо) повідомили про звіт міського голови, а до Палацу культури прийшло всього два бориславці, один з яких, за його ж власним зізнанням, забрів випадково. Попри великі суми, які надаються з міського бюджету цим засобам масової інформації, вони все-таки неналежним чином виконують функцію інформування. Заангажованість на владу, не цікавість й інші фактори сприяють тому, що їх мало читають, слухають і дивляться.

З іншого боку, слід констатувати, що бориславська громада збайдужіла до краю. Це ж треба так опустити бориславців, аби вони навіть не намагалися впливати на хід подій у місті!

Для чого бориславській владі знадобилися громадські слухання? Вона хоче до 200-ліття від дня народження Тараса Григоровича Шевченка встановити йому пам’ятник. Ідея хороша, якби не багато але…

Насамперед у мене склалося враження, що думка громади владі не потрібна, бо “вірне” рішення вже прийняте: пам’ятник стоятиме між центральною бібліотекою і приміщенням міської ради. Можливо, навіть площу там розіб’ють і назвуть іменем Шевченка. Їдеш вулицею Шевченка, завертаєш на площу Шевченка і потрапляєш до пам’ятника Шевченку. Три в одному, просто, як борщ!

Відчувалося, що під час презентації місць для пам’ятника представники влади надавали перевагу саме цьому розташуванню. Принаймні про це відкритим текстом говорили керівник відділу гуманітарної політики Бориславської міської ради Роман Тарнавський, головний архітектор міста Тарас Баумкетнер, секретар міської ради Ігор Мельник, заступник міського голови Сергій Оленич. Останній зауважив, що на проектно-кошторисні роботи та сам пам’ятник з міського бюджету можуть виділити 300 тисяч гривень, а ось впорядкування площі Тараса Шевченка – за городянами. Мовляв, слід розпочати збір коштів на святу справу.

Побіжно згадали й про інші ймовірні місця розташування пам’ятника Тарасові Шевченку. Насамперед, звичайно, на площі Івана Франка. Тут ще 22 травня 1991 року освятили камінь й на меморіальній дошці написали, що на цьому місці стоятиме пам’ятник Кобзареві. Не судилося! Зібрані громадські гроші дивним чином розтанули, мов бориславський туман, розвіялися бориславським вітром. Щоправда, в Бориславі діє громадська організація, якою керують Любов Папка і Володимир Веприк. Громадським активістам вдалося закумулювати на рахунку в банку 26 тисяч гривень, які вони готові передати на будівництво пам’ятника.

Щодо цього місця, то виникають певні сумніви. Багато хто вважає, що буде зле, якщо пам’ятник Шевченкові стоятиме навпроти пам’ятника Франку. Крім того, так званий фонтан позаду освяченого каменя аж ніяк не сприятиме осягненню композиції загалом. Резон в цих зауваженнях є, хоча мене турбує інше. Своє слово повинні сказати священики. Адже камінь освячено, і просто так цим фактом знехтувати не можна. Будь-яке порівняння кульгає на обидві ноги, але тут, мабуть, маємо те ж саме, що і з церковним шлюбом. Одним словом, просто так знехтувати освяченим каменем владі, мабуть, не вдасться.

Говорили і про ймовірність спорудження пам’ятника Шевченку на місці, де колись перед міською радою стояв пам’ятник Леніну, але, очевидно, не можна Пророка ставити на місце ідола.  До речі, монумент Леніна вкрали десь на межі 2000-го року. Важив він декілька тонн, крадії спокусилися на бронзу. Теперішній пам’ятник Шевченку буде обронзований лише зверху, бо так дешевше.

Нарешті дійшли до місця, де пам’ятник Шевченку мав би стояти, бо так постановили досвідчені люди – архітектори, один з яких уже покійний, - біля парку, навпроти податкової. Зрештою, це їхнє авторське право,  яким бориславська влада так легко хоче знехтувати.

Колишній головний архітектор Борислава Володимир Гнатюк зауважив, що зараз взагалі не час для пам’ятників. Слід чекати, на його думку, кращих часів, коли матимемо більше грошей, щоб облагородити територію біля парку й сам парк, а пам’ятник має стояти саме там, де його задумали встановити архітектори, які найкраще розбираються в цих справах.

Колишній завідувач відділу культури Андрій Спас і його брат Юрій говорили не стільки про пам’ятник Шевченку, скільки про пам’ять про нього, а це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Мені ж згадалася публіцистична праця “Жерці імпрези” покійного Провідника Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери Василя Іванишина, в якій він висміяв тих, хто готовий сидіти в президіях, встановлювати пам’ятники, виступати на мітингах. А за цим – порожнеча душі, невігластво, топтання по національній ідеї. Схоже, імпрезіоністи беруть гору в Бориславі.

Можливо, влада не наважиться ось так відразу прийняти потрібне для себе рішення і проведе ще одне громадське слухання – цього разу повноцінне. А, можливо, створить організаційний комітет, до якого увійдуть “потрібні” люди, які приймуть “правильне” рішення.

Пам’ятник Шевченкові в Бориславі потрібен. Але це має бути рішення громади, а не можновладців і тих, хто до них присмоктався в надії, що їхні імена озвучать при відкритті монумента як таких, що найбільше долучилися до цього. Чи має це стосунок до вшанування пам’яті Шевченка? Звісно, що ні. Сумно, браття, сумно…

Детальніше про громадські слухання читайте на сайті tustan.io.ua і переглядайте світлини. Відео-звіт про подію шукайте в Ютубі за посиланням “Анатолій Власюк Борислав Пам’ятник Шевченку” (15 епізодів).

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

ПАРТІЯ ЗАХИСНИКІВ ВІТЧИЗНИ У ДРОГОБИЧІ ЧИСТИТЬ СВОЇ РЯДИ

 

Ми вже повідомляли, що лідер Львівської обласної організації Партії захисників Вітчизни, недавній кандидат у народні депутати України по Дрогобицькому виборчому округу Павло Барнацький, побувавши на одній із сесій Дрогобицької міської ради, аж за голову схопився, побачивши, як голосують члени його партії, місцеві депутати. Тоді ж він пообіцяв виключити з лав партії Івана Лепкого, який переміг за партійними списками. І ось маємо повідомлення, що Львівська обласна конференція Партії захисників Вітчизни виключила Івана Лепкого з лав партії. Розпочата процедура про відкликання його з депутатів, оскільки він зрадив програмні засади партії та інтереси виборців. Також буде проведена процедура відкликання з депутатів Галини Дівчур та Івана Ільницького, обраних від цієї політичної сили на мажоритарних округах. Нагадаємо, що Дрогобицький осередок Партії захисників Вітчизни підтримував на виборах міського голови Богдана Мозоля. Після перемоги Олексія Радзієвського три депутати від цієї політичної сили здалися, що називається, на милість переможця. Іван Лепкий очолив департамент міського господарства, Галина Дівчур з подачі міського голови стала керівником впливової депутатської комісії, а Івана Ільницького влаштували на посаду заступника директора Дрогобицького ринку. Мабуть, нема сенсу казати, що всі вони на сесіях голосують так, аби не протирічити волі Олексія Радзієвського.  

 

ДРОГОБИЦЬКИЙ СУД У КАЗКИ НЕ ВІРИТЬ

 

Дрогобицький міськрайонний суд відмовив у  задоволенні позову Чернецю Миронові Васильовичу до газети “Гомін Галичини” про захист честі, гідності та ділової репутації і відшкодування моральної шкоди. Нагадаємо, що видання передрукувало зі сайту ДрогІнфо статтю “Казка про азійсько-Дрогобицьку університетську династію, або Чому до влади рвуться невдахи і банкрути”.

 

БОРИСЛАВЦІ ЗНІМАЮТЬСЯ У ФІЛЬМІ

 

Актори Бориславського народного театру ім. Петра Телюка беруть участь у зйомках психологічної драми “Брати”, над якою Україна працює спільно зі Швецією і Данією. Зйомки проводилися в церкві святого Юра у Дрогобичі.  Кінокартина “Брати” – це психологічна драма про двох братів. Немічні, старі брати змагаються за подовження свого життя всупереч хворобам, що знесилюють їх тіло. І усе це заради того, щоб пережити один одного. Але якось до них на хутір приїздить жінка… Режисером і сценаристом фільму стала українка Вікторія Трофименко. “Брати” – її дебютна повнометражна картина, оскільки до цього вона знімала тільки документальне кіно. Над картиною також працює один з найкращих операторів Європи – українець Сергій Михальчук. В основу сценарію картини покладено відомий твір шведського письменника Торгню Ліндгрена “Джмелиний мед”. Вікторія Трофименко прийняла фабулу роману і перенесла його в Верховинський район Карпат, де живе одна з найцікавіших українських народностей – гуцули. Так скандинавська історія отримала гуцульський колорит. Цікаво, що головні герої картини розмовляють автентичним гуцульським діалектом. Для адаптації до перегляду в Україні фільм, швидше за все, доведеться субтитрувати літературною українською мовою. Планується, що робота над картиною про життя гуцульських братів буде завершена ще цього року.

 

ДИСКУСІЙНИЙ КЛУБ

 

21 березня відбудеться чергове, тридцять четверте, засідання Дискусійного клубу. Цього разу говоритимемо про проблеми і перспективи розвитку ринку в Дрогобичі. До розмови запрошено Миколу Лагодича, який пішов “війною” проти Олексія Радзієвського і разом зі своїми людьми нещодавно зламав огорожу на молочному ринку, чим викликав різко негативну оцінку з боку міського голови. Як завжди, в дискусії беруть участь політичні, громадські діячі, журналісти.       

 

ПРОБЛЕМИ ГУМАНІТАРНОЇ ПОЛІТИКИ В БОРИСЛАВІ

 

 

Третє засідання Дискусійного клубу в Бориславі відбулося 13 березня 2013 року. Воно було присвячене проблемам гуманітарної політики в місті нафтовиків.

Експертом виступив колишній завідувач відділу культури Бориславської міської ради, а нині тимчасово безробітний Андрій Спас. Йому опонував заступник міського голови Сергій Оленич.

За великим рахунком, дискусія зійшла на манівці й здебільшого зосередилася на дрібних проблемах сьогодення й шляхах їх розв’язання. З одного боку, це викликано масштабністю питання, коли за дві години можна здебільшого лише пройтися про вершках, не зачіпаючи корінці. З іншого боку, з’ясувалося, що ні влада, ні опозиція, ні, за великим рахунком, громада не мають чіткого уявлення перспектив гуманітарної політики в Бориславі.

Як на мене, вона би мала звестися до декількох простих речей. Насамперед усім слід усвідомити, що Борислав уже ніколи не стане промисловим містом. Принаймні треба докласти чимало зусиль й залучити десятки, якщо не сотні мільйонів гривень, аби відродити колишні гіганти, які свого часу приносили левову частку коштів до міського бюджету. Можливо, це й на краще, бо дає можливість думати про інші джерела виживання. Проте, схоже, бориславська влада не дооцінює, власне, гуманітарний бік медалі, якщо так можна висловитись. Саме далекоглядна гуманітарна політика, на моє глибоке переконання, могла би дозволити Бориславу заробити кошти, виконати соціальні програми, а на тлі імовірних змін до закону про місцеве самоврядування, коли основний тягар видатків у бюджетній сфері ляже саме на міську владу, допомогла би без болючих втрат (звільнень, закриття шкіл, лікарень, закладів культури) розв’язати й цю проблему.

Ба більше! Саме гуманітарний блок бориславської влади мав би бути найпотужнішим, а не другорядним, як це зазвичай маємо, - і не лише в Бориславі. Скажімо, в Дрогобичі взагалі відмовилися від посади заступника міського голови з гуманітарних питань, хоча стоять усі крупні підприємства, і саме гуманітарна політика могла би в значній мірі подолати кризу, якби не короткозорість Олексія Радзієвського.

Подібні симптоми властиві й Володимирові Фірману. Він не надає належної уваги, скажімо, розвиткові туризму в Бориславі, вшануванню видатних діячів, які мешкали в місті нафтовиків, творили його славу. Інакше вже давно були би розроблені туристичні маршрути, випущена належна сувенірна продукція. Це не потребує великих вкладень. Крім того, гроші, що називається, лежать під ногами. Міжнародні інституції дають на подібні речі чималі кошти, але в міській раді потрібні люди, які вміють писати відповідні програми, щоби виграти гранти. Чимало міст і містечок України вже цим скористалось. І знову-таки все залежить від націленості на конкретний результат. Зрештою, слід підтягнути інфраструктуру, бо якщо приїдуть туристи, то їм потрібно оселитись у готелях. А про відсутність громадських убиралень у центрі міста я вже мовчу.

Однак все за старими мірками скеровано на розв’язання економічних проблем, але не враховується зміна обставин. Відтак подібний стиль характерний і представникам гуманітарного блоку. І завідувач відділу освіти, й головний лікар, і керівник гуманітарного відділу, і заступник міського голови змушені копирсатись у болоті, розв’язуючи проблеми сьогодення, без розуміння перспективи. Звичайно, все гальмує відсутність грошей, але доволі часто не кошти є вирішальним фактором. Бачення перспективи в гуманітарній політиці - ось основний бич нинішньої бориславської влади, як, зрештою, дрогобицької, трускавецької, стебницької та влади Дрогобицького району. Зрештою, це загальна проблема, яка потребує окремої публікації.

Детальніше про хід дискусії в Бориславі читайте в шостому номері газети “Барабський міст”, який побачить світ першого квітня цього року. Виклад розмови шукайте на сайті tustan.io.ua і тут же переглядайте світлини. Відео-звіт про дискусію шукайте на Ютубі за посиланням “Анатолій Власюк 3 Дискусійний клуб Борислав” (13 епізодів).

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

Громадські ради: проблеми та перспективи

 

Саме цій темі було присвячене чергове, тридцять третє, засідання Дискусійного клубу, яке відбулося 14 березня 2013 року.

Учасники дискусії зійшлися на думці, що свого часу опозиція втратила хороший шанс доправити своїх активістів до так званих громадських рад, створених відповідною постановою Кабінету Міністрів України. Як показує час, головним задумом можновладців було показати буцімто роль громадськості у спільному керівництві процесами, які відбуваються в країні. Насправді громадські ради стали ще однією підпорою режиму Януковича, оскільки виявилися цілком контрольованими і керованими. Крім того, введенням громадських рад влада показала Європі: бачите, ми щось робимо в напрямку демократизації суспільства. Насправді ж це ширма, яка не має нічого спільного з народовладдям.

Нині, коли набираються кадри до нових громадських рад, оскільки дворічний термін діяльності попередніх вичерпано, вже нема сенсу вступати до них. Влада потурбувалася, щоби опозиційно налаштовані до неї люди або не потрапляли до цих громадських рад, або залишалися в меншості. Крім того, може повторитися ситуація минулих років, коли громадські ради практично не засідали і не продукували нормальних рішень. Собі дорожче йти в такі громадські ради, знаючи про їхній кишеньковий статус.

На думку громадського діяча Хосе Турчика, слід створювати свої громадські ради, але не при міському голові чи якомусь іншому можновладцеві. Саме громада повинна делегувати до цих громадських рад своїх найкращих представників, аби ті могли вимагати від влади дієвості у тих чи інших питаннях, пропонувати шляхи виходу з кризи.

На думку Юрія Мацюрака, влада використала громадські ради задля власних інтересів. Туди здебільшого потрапили конформісти - люди, які пристосовуються до будь-яких обставин, активно співпрацюють з владою задля отримання власної користі.

Дуже подивований був існуванням громадських рад трускавецький журналіст Володимир Ключак. Принаймні він жодного разу не чув про існування громадської ради при трускавецькому міському голові. Аналогічно те ж саме я можу сказати про Борислав.

Наталія Микитяк, яка є заступником голови громадської ради при Дрогобицькій районній державній адміністрації й входить в аналогічну раду при дрогобицькому міському голові, вважає, що ці формування можуть виконувати певну роль і їх не можна, що називається, відмітати з порога. З присутнім їй філософським поглядом на життя вона не вв’язувалась у дискусію, оскільки всі присутні, крім неї, були рішуче налаштовані проти громадських рад.

Голова асоціації фермерів Дрогобиччини Ярослав Янишин свого часу був заступником голови громадської ради при Дрогобицькій районній державній адміністрації, а цього року хотів спробувати стати керівником цієї структури. Задум виявився не вдалим, тому що провладні сили зробили все можливе й неможливе, аби вдруге очолив громадську раду Степан Макар. На знак протесту Ярослав Янишин узагалі покинув її.

Володимир Кондзьолка, помічник народного депутата Романа Ілика, також скептично ставиться до громадських рад, тому взагалі не може бути бесіди на цю тему.

Колишній освітянин Василь Лялюк з великою долею іронії зауважив, що громадські ради потрібні, але потрібні насамперед владі.

Про безперспективність громадських рад і їхню бездіяльність говорили заступник голови цієї структури при дрогобицькому міському голові Святослав Сурма і член ради Богдан Юзефів.

Депутат Дрогобицької міської ради Михайло Ваврин говорив про маніпуляцію громадською радою, яку здійснює міський голова Олексій Радзієвський. Про що можна говорити, якщо він фактично призначив собі керівника цієї структури, сказавши, що з іншим не вестиме розмови.

Громадська активістка Лідія Надкернична марно намагалася довідатись у присутніх, які є громадські організації в Дрогобичі, які б долучилися до єднання громади. Очевидно, якщо в місті слабка громада, то недоцільно говорити про сильні громадські організації, які просто не можуть бути такими. Звідси й простий висновок: не можуть бути сильними і громадські ради, тим більше створені під владу.

Як завжди, завершив дискусію народний трибун Ярослав Бігуняк. На його переконання, маємо в Дрогобичі таку громадську раду, як і сам Олексій Радзієвський. Він закликав тих, хто привів його до влади, “розгрібати цю гнійну яму”.

На сайті tustan.io.ua читайте детальніше про хід дискусії та переглядайте світлини. Відео-звіт про це засідання Дискусійного клубу шукайте на Ютубі за посиланням “Анатолій Власюк 33 Дискусійний клуб” (12 епізодів).

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

ВІТАЄМО!

 

             Друзі вітають з днем народження

ЮРІЯ БАСЮКА

і бажають йому міцного здоров’я!

 

 

 

Нехай життя

квітує

буйним цвітом

І день народження

приходить знов і знов,

А доля хай дарує

з кожним роком

Здоров’я, злагоду,

любов!

 

Друзі вітають з ювілеєм

ВОЛОДИМИРА КОНДЗЬОЛКУ

і бажають йому міцного здоров’я!

 

 

 

Хай Матір Божа

Вас охороняє,

Сіяє втіхи

зірка золота,

Ісус Христос

з небес благословляє

На щедрі,

довгі, многії літа!

 

 

 

 ПЕРШЕ КВІТНЯ

 

Замість “Берізки” - клуб “Нічка”

 

Першого квітня вступає в дію Закон України “Про нічні клуби”.

Як відомо, цей документ викликав зливу обурень у прогресивної української громадськості. Насамперед вразило те, що ініціатором його прийняття став одіозний народний депутат України Вадим Колесніченко. Під нічними клубами в законі розуміють звичайнісінькі борделі, будинки розпусти й таке інше.

Проте, схоже, ідея легалізації проституції вже давно витає в повітрі. Не встигли ще висохнути чорнила під підписаним президентом законом, як у Дрогобичі вже оголосили про створення на базі колишнього ресторану “Берізка” клубу “Нічка” (читається як “клубнічка” - знайоме слівце для любителів розваг).

Подейкують, що приміщення належить першому заступникові дрогобицького міського голови Олександрові Коростельову, щоправда зареєстроване на підставну особу - бомжа із Брониці. Як пам’ятають читачі, “Берізку” банкрутували упродовж двох років, аж поки не продали всього за сто тисяч гривень, хоча балансова вартість її складає понад 26 мільйонів гривень.

У місцевій пресі вже з’явились оголошення про прийом на роботу в клуб “Нічка”. Офіційно мова йде про танцівниць-стриптезерок, масажисток, офіціанток і прибиральниць кімнат, однак всі розуміють, що набирають повій. Подейкують, що конкурс уже становить 56 осіб на одне місце. Кваліфіковане журі оцінює принади конкурсанток.

Патріотичні громадські організації Дрогобича мають намір провести першого квітня пікет перед приміщенням колишнього ресторану “Берізка” якраз у день його відкриття. Одна з відомих дрогобичанок, яка побажала залишитися невідомою, сказала: “Ми не допустимо, щоби наші діти задовольняли хтиві потреби тих, хто нажився на дрогобицькій громаді, вкрав у неї гроші й приміщення, зруйнував заводи, хоче закрити школи”.

За попередніми оцінками, на мітинг протесту має вий-и до 500 осіб. Вони вимагатимуть закриття клубу “Нічка”, а натомість пропонують у колишньому ресторані “Берізка” відкрити їдальню для мало-імущих верств населення.

Першого квітня з цього приводу має відбутися позачергова сесія Дрогобицької міської ради. Наразі більшість депутатів налаштовані на те, аби клуб “Нічка” діяв у Дрогобичі. Однак усе може змінитися під час поіменного голосування. Не кожному народному обранцеві хочеться, аби його виборці довідалися, що він виступає за розпусту в місті.

 

Леся ВАРЕНИК

 

“Дрогобицька ратуша” - нова газета від Тараса Метика і Максима Федиса 

 

Першого квітня розпочинає своє життя нова газета “Дрогобицька ратуша”. Її засновником виступив секретар Дрогобицької міської ради Тарас Метик, а головним редактором призначено відомого в Дрогобичі й далеко за його межами Максима Федиса.

Газета виходитиме щодня, крім неділі, на 24 сторінках у кольоровому форматі. Зараз триває підбір журналістів до нового видання. Ставка робитиметься на стару гвардію і талановиту молодь. Свою згоду на роботу в газеті “Дрогобицька ратуша” дали Іван Тихий, Анізія Онищак, Наталія Микитяк, Іван Швед, Богдан Британ, Вікторія Лишик, Наталія Зелена, Леонід Гольберг, Тимофій Хащівський та інші. Очевидно, з “Галицької зорі” перебіжать до “Дрогобицької ратуші” Ярослав Грицик і Володимир Турмис, спокусившись на велику зарплату. Головним фотокореспондентом видання вже затверджено Ігоря Фецяка.

Як нам стало відомо, в першому номері друкується розлоге інтерв’ю з дрогобицьким міським головою Олексієм Радзієвським, у якому він розповідає про невідомі сторінки свого життя на Луганщині і навчання у Львові. Також вміщена карта підземних ходів Дрогобича. Читач ознайомиться з цікавою розповіддю про життя ромської громади, прочитає репортаж про запасники музею “Дрогобиччина”, отримає насолоду від нової п’єси Тараса Метика “Прірва”. В газеті також вміщено багато офіційної інформації: розпорядження міського голови, проекти рішень і самі рішення міськвиконкому та сесій міської ради, регуляторні акти й таке інше.

Головний редактор “Дрогобицької ратуші” Максим Федис з нагоди виходу першого номера газети провів прес-конференцію, але уникнув відповіді на пряме запитання, чому він фактично пішов служити міській владі, хоча до цього був помічений в опозиційних настроях до неї.

Схоже, що з виходом “Дрогобицької ратуші” припинить своє існування газета “Галицька зоря”. Її відтепер не фінансуватимуть з міського бюджету, скеровуючи всі кошти на нове видання. Міська рада не платитиме за офіційну інформацію, як раніше, оскільки всі необхідні документи друкуватимуться в “Дрогобицькій ратуші”. Крім того, редакція “Дрогобицької ратуші” вже нахабно вселилася в приміщення, де досі перебувала “Галицька зоря”. Петрові Мацану і його небагатьом однодумцям залишили лише одну кімнату - в бухгалтерії, так що газету доводиться робити в прямому значенні цього слова на коліні. На пропозицію Тараса Метика перейти до редакції “Дрогобицької ратуші” акула дрогобицької журналістики Петро Мацан відповів відмовою, заявивши, що переходить в опозицію до діючої влади. Найближчим часом “Галицька зоря” пройде процес роздержавлення, стане приватною газетою й орендуватиме кімнатку в  готелі “Тустань”.

Національна Спілка журналістів України оприлюднила заяву, в якій назвала фактичне знищення “Галицької зорі” рейдерською атакою. Дрогобицька прокуратура зробила вигляд, що нічого не сталося.

 

Петро БАРАБА

 

ОГОЛОШЕННЯ

 

Першого квітня о 15 годині на дрогобицькому стадіоні відбудеться футбольний матч між командами “Динамо” (Київ) - “Шахтар” (Донецьк). Під час перерви триватиме розіграш лотереї. Щасливі володарі квитків можуть виграти десять мерседесів, 50 грошових призів по 10 тисяч гривень, 5 путівок на Канари та інше.

 

Міністр оборони США - рідний брат Ярослава Гайгеля

 

Першого квітня відомий дрогобицький фотограф Ярослав Гайгель їде на постійне місце проживання до Сполучених Штатів Америки. З’ясувалося, що його рідний брат Пітер Гайгел (без м’якого знаку) нещодавно призначений Бараком Обамою міністром оборони цієї країни. Насправді це ніякий не Пітер, а Петро. Міжнародна іміграційна служба дослідила, що у важкі післявоєнні роки роми із Млинок викрали маленького Петруся, який є братом-близнюком нашого пана Ярослава, і за великі гроші доправили його через океан. Там його усиновила поважна американська сім’я, а сам Петро, який, звісно ж, став Пітером, зробив карколомну військову кар’єру. Помираючи, прийомні батьки розповіли йому всю правду, і пан Гайгел (без м’якого знаку) захотів знайти своїх українських родичів. Так вийшли на Ярослава Гайгеля у Дрогобичі.

 

Роман Ощипок - офіційний мільйонер

 

Як нам стало відомо з джерела у податковій інспекції, відомий дрогобицький журналіст, редактор Інтернет-сайту “Майдан” Роман Ощипок офіційно задекларував за 2012 рік понад мільйон гривень. Їх він заробив чесною працею, пишучи статті на свій сайт і розміщуючи рекламу. Також у податковій декларації Романа Ощипка значаться 40 тисяч гривень, які він виграв у нинішньої дрогобицької влади після незаконного звільнення з відповідальної посади у ратуші, на яку він був прийнятий ще за попереднього міського голови. На жаль, Роман Ощипок не зміг відповісти на наше запитання, звідки в нього взялися два джипи, гелікоптер, катер і дитячий велосипед, які він теж задекларував, а також п’ятикімнатна дворівнева квартира у Києві площею 235 квадратних метрів, земельна ділянка у Броварах Київської області площею в 980 квадратних метрів і дача на Сейшельських островах. У результаті журналістського розслідування нам вдалося з’ясувати, що Роман Ощипок має подвійне громадянство - крім українського, ще й японське. За це його покарали штрафом у 170 гривень, бо більшого наше законодавство не передбачає.

 

ДО УВАГИ ЧИТАЧІВ!

 

Застерігаємо читачів і тих, хто став жертвою, що все, надруковане на цій сторінці, яку ми так і назвали “Перше квітня”, - суцільна вигадка.

Розумний посміється. А з дурня що візьмеш?

Так що смійтеся на здоров’я!

До речі, у вас вся спина біла. І де це ви так встигли заляпатись?

 

 

 



Создан 24 мар 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником