13 РОКІВ БЕЗ ГЕОРГІЯ ГОНГАДЗЕ

 

13 РОКІВ БЕЗ ГЕОРГІЯ ГОНГАДЗЕ




Саме цій темі було присвячене чергове, сорок третє, засідання Дискусійного клубу, яке відбулося 19 вересня цього року. Поступово мова зайшла і про свободу слова.

Юрій Мацюрак зауважив, що особисто знав Георгія Гонгадзе, як і деякі інші наші краяни, - зокрема Святослав Сурма, Микола Походжай, Мирон Бучацький. Під час парламентських виборів 1998 року Георгій Гонгадзе був у Дрогобичі керівником виборчого штабу Віктора Мусіяки.

За словами Юрія Мацюрака, він два місяці пропрацював з Георгієм Гонгадзе. Характерно, що його можна було би сприймати українцем, якби не його ледве-ледве помітний грузинський акцент. Його й сприймали як  кунівця, радикального націоналіста, тому що він проблеми України розв’язував лише з точки зору патріотичних і націоналістичних позицій. Його якості робили з нього особистість, яка притягувала до себе людей.

А потім сталося те, що сталося, коли він трагічно загинув. Тоді у Юрія Мацюрака виникла думка в тому місці, де був виборчий штаб, у філії Вінницького інституту, зробити пам’ятну таблицю в знак пам’яті Георгія Гонгадзе. Разом зі Святославом Сурмою і Миколою Летнянчиним був розроблений дизайн. Юрій Мацюрак каже, що долучився до збору коштів. Надпис зроблено золотою фарбою, щоби вона не поблякла. Дуже приємно, що в той час відгукнулися на цю пропозицію підприємці - Роман Гамаль, Ярослав Павець, Остап Чайківський, уже покійний.

Потім настільки ідеї Гонгадзе були знівельовані в Дро-гобичі, що коли питали навіть у дрогобичан, то вони  поняття не мали, що тут, де встановлена меморіальна дошка, працював Гонгадзе. Мабуть, не всі учні в школах про це знають, бо це непопулярна сьогодні тема.

На думку Юрія Мацюрака, на вшануванні пам’яті Георгія Гонгадзе, яке відбулося 16 вересня цього року, мали би бути учні шкіл, студенти, яких би, може, і варто було спонукати прийти, так як спонукають їх прийти на всілякі заходи, які проводять наші керівники міста, у них вщерть заповнені зали. Знаєте чому? Та тому, що там все під жорстким контролем, спробуй не прийти, то ж у нас примусово-добровільно, то ж тебе знищать, буквально знищать, як ти не прийдеш. Нами керують  жорсткі безкомпромісні люди, це не місцеві, це є нащадки окупантів, креоли, і вони мають практику фізичного і морального нищення наших місцевих людей. І в нас генетично закладений страх, і вони знають про цей страх, і цим користуються, і воно дає результати. Ось за що боровся Георгій Гонгадзе, щоби видусити той страх, щоби не боятися казати правду. Дай Бог, щоб це відродилося. Юрій Мацюрак каже: “Але я бачу, що ми на це вже не маємо надію”.

Юрій Мацюрак зазначив, що пам’ятний знак Георгієві Гонгадзе - перший, встановлений в Україні. Потім пам’ятні знаки з’явились у Києві, в інших містах. 

Як виникла ідея заходів, пов’язаних з вшануванням пам’яті Георгія Гонгадзе? Про це розповів Олег Дукас, голова Українського молодіжного “Прориву”, представник громадянського руху “Відсіч” у Дрогобичі. Ці акції традиційно проводять у Києві щороку. Два роки тому вирішили цю акцію більше перенести на загальнонаціональний рівень, тому що якраз тоді упіймали Пукача. Олег Дукас каже, що до них звернулися з пропозицією провести подібну акцію в Дрогобичі біля меморіальної дошки. Минулого року також була організована акція на площі Ринок. Своєю акцією молоді активісти хотіли звернути увагу людей на свободу слова, на ті проблеми, які й далі продовжують існувати в нашому суспільстві. Деяке прояснення було після Помаранчевої революції, але зараз фактично все повернулося назад, як було і за часів Кучми. Учасники акції хотіли вшанувати пам’ять Георгія Гонгадзе й усіх загиблих журналістів за час незалежності, а таких в Україні вже близько 50 чоловік.

Олег Дукас зауважив, що насамперед їхні організації працюють з молоддю, тому повідомили всі школи, всі факультети університету, по місті висіли плакати. Якщо міська влада проводить якісь акції, то на них молодь ходить добровільно-примусово, її зганяють, а коли така акція, як вшанування пам’яті Георгія Гонгадзе, - то хто хотів, той і прийшов.  Адміністрації шкіл та університету теж не звернули на це увагу.  

Директор ринку “Чагарі” Ігор Кушнір зауважив, що про Гонгадзе згадують лише в день його зникнення. У нас про Шевченка згадують на день його народження, аби покласти корзину квітів. Так само згадують про Франка, коли проводять Франко-фест. Є люди, відповідальні за дану сферу, і вони повинні би працювати.   

Ігор Кушнір каже, що у школах є заступники директорів із виховної роботи. Це також їхня безпосередня робота. У нас тисячі дітей. Але вони не знають, що у нас є така меморіальна дошка. Йому здається, що ще довгий і тривалий час люди про це не знатимуть, а так потихеньку цілком забудуть про це, якби не громадські організації, молоді хлопці, які ще щось пам’ятають, які ще щось хочуть зробити. Якби ми жили за європейськими законами, то пам’ятали б і наших письменників, Георгія Гонгадзе. На належному б рівні проводилися такі й подібні заходи у місті, а не лише від випадку до випадку, від річниці до річниці.

Я сказав, що в житті кожної людини є певні дати, яким вона надає перевагу. І те, що багато дрогобичан не прийшли на цю акцію, говорить про стан свободи слова в Дрогобичі, як і в Україні загалом.

Відтак я надав слово Михайлові Ваврину, який мало не кожного дня стикається в ратуші з відсутністю свободи слова. Депутат Дрогобицької міської ради погодився з тезою Юрія Мацюрака, що містом правлять нащадки “визволителів”, тому про свободу слова зараз говорити завчасно. Ми пам’ятаємо, що в ратуші нема людини, яка би займалася гуманітарним напрямком політики. В Дрогобичі досі нема програми духовного розвитку. Звідси й наслідки. На день Незалежності ансамбль “Верховина” дав прекрасний концерт, але не прозвучало жодної патріотичної пісні, крім Гімну України.  Ми обурюємося тим, що в Одесі встановили пам’ятник Катерині Другій, а в інших містах України - вождям пролетаріату. А ми так спокійно ставимося до того, що у нас відбувається.

Михайло Ваврин сказав, що ми всі маємо робити рішучі кроки й, використовуючи досвід Гії, добитися того, щоби ця влада довго не проіснувала, щоби люди  пам’ятали за Україну, боролися за неї, бо сьогодні теж треба за неї боротися.

Я нагадав про відсутність свободи слова в Дрогобичі, коли людей не пускають на сесію, коли “Беркут” перекриває хід, що навіть депутати і журналісти не можуть потрапити до сесійної зали. Говорив я і про депутатські запити від опозиціонерів, на які або не дають відповіді, або роблять вигляд, що дали відповідь.

Михайло Ваврин сказав, що зараз створена комісія з числа депутатів Львівської обласної ради, яка вивчає всі ці огидні явища в Дрогобичі. За їхньою ініціативою фінансова інспекція провела перевірку, є факти порушень. На його думку, треба змусити дрогобицьку владу повернутись обличчям до громади. Хочеться, щоби таких людей, як Гонгадзе, було більше.

Я закликав до розмови присутніх на Дискусійному клубі журналістів, адже треба висловитись, а не лише написати про те, що відбулося.

Першим слово взяв Василь Кирилич, засновник Трускавецького Інтернет-телебачення, журналіст газети “Франкова криниця Підгір’я”. На його думку, свободу слова асоціюють, поєднують з журналістикою. Насамперед дзеркалом свободи слова є діяльність журналістів. На превеликий жаль, самі журналісти почасти винні в нинішньому стані свободи слова. Журналісти часто просто перетворюються в інструмент олігарха чи партійної сили. Сумно спостерігати і дивитись, як працюють деякі засоби масової інформації. Тому недоречно звинувачувати лише владу й олігархічні клани у відсутності свободи слова. Він на собі відчув, як свого часу хотіли його використати як журналіста, беручи за дурний приклад інших власників засобів масової інформації. Якщо свободу слова час від часу утискають, то винні у цьому й самі журналісти.

Володимир Ключак, редактор інтернет-видання “Трускавецький вісник” і газети “Карпаты”, журналіст видання “Франкова криниця Підгір’я”, заперечив Василеві Кириличу, хоча вони працюють в одній газеті. На його думку, мрії Гонгадзе фактично здійснилися, і це є світлий промінець у тій темряві, яка є нині в Україні. Гонгадзе започаткував “Українську правду”, Інтернет-ресурс, який є найпотужнішим в Україні. Те, що зараз маємо плюралізм в Інтернеті, те, що в дискусії беруть участь представники п’ятьох засобів масової інформації, які мають різну думку, різні погляди на ті події, які відбуваються в Україні, в Дрогобичі, Трускавці, - це вже є результат роботи і Георгія Гонгадзе, і Сашка Кривенка, який заснував “Пост-Поступ”, і десятків інших, які жили й працювали і які або самі померли, або яких відправили на той світ. Але їхня смерть не була марною. Можна говорити, що журналісти частково винні. Але заслуга журналістів у тому, що справа Георгія Гонгадзе триває. Цю справу підтримують журналісти на місцях, які виконують роботу не лише за гроші, а й так, як має це робити журналіст.

На думку Володимира Ключака, від самого початку засідання Дискусійного клубу пішло в дещо похмурому руслі. Мовляв, все погано. Ось Георгій Гонгадзе жив, працював і помер, вічна йому пам’ять. Але зараз знову опускаємо руки. Ні, ми працюємо. На його думку, кожний день нашої роботи є нашою боротьбою проти режиму, проти того свавілля, яке є в Україні. Дасть Бог, що буде Україна такою, якою її хотів бачити грузин Георгій Гонгадзе.

Марія Кульчицька, редактор газети “Вільне слово”, головний редактор інтернетпорталу “Дрог-Медіа”, теж не погодилася з думкою, що журналісти винні. Вона не виправдовує журналістів, але вважає, що вони насамперед люди. Журналісти періодично ходять по лезу ножа. Те, що зібралися на Дискусійному клубі, де можна висловити свою думку, - також велике досягнення.

Марія Кульчицька звернула увагу на скарги вчителів, яким не виплатили зарплату, а медики скаржаться, що в них немає коштів. Але скаржаться на кухні, бо бояться. Вони бояться вийти на вулицю, скликати прес-конференцію, вголос сказати про свою проблему.
“Оце біда! - наголосила Марія Кульчицька. - За щастя, що ми не боїмося сказати, що є порушення свободи слова, що свободу слова ущемляють. Біда, що ми стали заручниками цієї ситуації, але щастя, що ми це розуміємо і знаходимо можливості якось обходити ці кути й подавати зерна правди”.

На її думку, не все так печально, бо є плюралізм думок. Якщо журналісти не бояться мислити й аналізувати, не бояться шукати виходу з ситуацій, в які потрапляють, - це вже добре, і в цьому велика заслуга Георгія Гонгадзе. Марія Кульчицька особисто його не знала, але захоплюється його прикладом. “Чи могла би я поступати так, як він? - запитала вона в себе. - Не знаю. Але бажаю всім нам, ходячи по краю леза, завжди виходити сухими, чистими, світлими і завжди нести людям правду”. Ця правда має бути якомога оптимальною, об’єктивною.

Не всі присутні погодилися з моєю думкою про те, що журналіст повинен насамперед бути опозиційним до влади.

Свою точку зору висловили Уляна Кец, Святослав Грабовський, Володимир Садовий, Хосе Турчик та інші.

Всі виступи на Дискусійному клубі, світлини і відео-репортаж шукайте на сайті tustan.io.ua, а також на сторінці ДРОГОБИЧ І ДРОГОБИЧАНИ у Фейсбуці.

 

Анатолій ВЛАСЮК



Обновлен 28 сен 2013. Создан 27 сен 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником