ОЛЕКСІЙ РАДЗІЄВСЬКИЙ ВТРАТИВ СВІЙ ШАНС

 

ОЛЕКСІЙ РАДЗІЄВСЬКИЙ ВТРАТИВ СВІЙ ШАНС




Олексій Радзієвський міг увійти в історію Дрогобича як один із найуспішніших міських голів. Щось на кшталт Григорія Бульби новітнього часу. Або як Мирослав Глубіш (адже за першої каденції Радзієвського збудували пам’ятник Степанові Бандері та Борцям за волю Україну). На жаль, в історії нема умовного часу: міг би, але… Все було в його руках, коли балотувався на другий термін. Проте не зміг використати дарованого Богом шансу. А, може, це Бог випробовував Радзієвського, аби ми нарешті побачили його справжнє обличчя.

Для мене Радзієвський – це насамперед людина колишнього окупаційного уряду Януковича. Лише окупант, будучи народним депутатом України, не проголосував за те, аби визнати Голодомор геноцидом. Навіть одіозна Ганна Герман проголосувала за це, а Радзієвський був проти. І це при тім, що вже було достатньо фактів про те, що голодомором радянський режим знищував насамперед українців, їхнє прагнення бути саме українцями. Лише ворог України цього не бачив.

Це Радзієвський використав “Беркут” проти дрогобичан, не пускаючи їх до ратуші під час сесій Дрогобицької міської ради, грубо попираючи конституційні права людей. Пізніше його “досвід” у більших і жорстокіших масштабах перейняв Янукович на Майдані під час Революції гідності.

Йдучи другий раз на міського голову, Радзієвський нахабно обдурив не лише мене, а й тисячі дрогобичан. Багато хто сподівався, що він не лише повторить здобутки своєї першої каденції, а й примножить їх, а, головне, залишить по собі добре ім.’я. Не так сталось, як гадалось. І справа не лише в тім, що змінилась ситуація в Україні й багатьох своїх передвиборчих обіцянок Радзієвський уже не міг виконати. Змінився сам Радзієвський – або, може, показав себе таким, яким був насправді. Не слід демонізувати у цьому процесі й Олександра Коростельова. Колишній перший заступник міського голови виявився лише лакмусовим папірцем влади імені Радзієвського.

Революція гідності змела не лише режим Януковича, а й тих, хто, маскуючись, фактично підтримував його. Дрогобицька громада чітко усвідомила, що Радзієвський для неї – ворог, тому його вихід з ратуші був очікуваним і прогнозованим.

Проте кожна революція лише тоді вартує чогось, коли вміє захищатись. Цієї простої істини дрогобичани не засвоїли. Повернення Радзієвського теж було очікуваним і прогнозованим. Не забуваймо, що судова система в нас не змінилася. Чого вартують цирки з відмовою деяких суддів розглядати цю справу! Зрештою, маємо приклади колишніх дрогобицького і стебницького міських голів Гука і Калапача, які, власне, через продажну судову систему повернулися на попереднє місце роботи. З’ясовується, що якийсь лугандонський суддя в східницькому санаторії може вирішити за громаду, хто нею має керувати!

У Дрогобичі до керівництва прийшла нібито нова влада. Але фактично містом керували вихованці Радзієвського. Це ті ж депутати міської ради, працівники ратуші, керівники служб і управлінь. Революція гідності оминула їх, хоча чимало ходило у вишиванках, кричало: “Ганьба!” і “Хто не скаче – той москаль!” під час мітингів на майдані. І це ще один серйозний закид громаді, яка, помінявши першого керівника, не замінила тих, хто його оточував.

Головне, що стара-нова влада не запропонувала механізму унеможливлення повернення до влади діячів типу Радзієвського. Комусь здалося, що достатньо винести міського голову з ратуші – і можна будувати нове життя. Символічно, що Радзієвський пішов, коли змітали режим Януковича, а повернувся, коли Росія, не криючись, ввела свої війська в Україну.

Повернення Радзієвського – це знак для всіх, хто любить Україну, що старі сили й не думають здавати свої позиції. Вони здатні перефарбуватися, влитися в нові партії зі старими гаслами, аби лише бути при владі. Саме оця гнилизна на місцях і дозволяла Януковичу керувати. Саме оця гнилизна на місцях підриває нинішню українську владу і діє на руку російським фашистським загарбникам. За овечим блеянням цієї гнилизни слід бачити вовчу натуру окупантів, для яких люди – бидло і лише засіб для наживи.

Можна багато сперечатися про законність чи незаконність судових рішень, завдяки яким Радзієвський сидить у ратуші. Можна говорити про моральну перевагу тих, хто нині навіть на слух не сприймає імовірність подальшого керівництва Радзієвського Дрогобичем. Але й мораль має бути з кулаками, а справедливість – ще на цьому світі. Дрогобицька громада виявилася не готовою сказати рішуче “Ні!” діячам типу Радзієвського. Як, зрештою, і громади сусідніх міст – Борислава, Трускавця, Стебника, де при владі залишилися старі кадри, які, здається, не зробили належних висновків з Революції гідності.

Але в Біблії сказано: не сотвори собі кумира. Не зачаровуйся, щоби не розчаровуватись. Керівники наших міст є дзеркальним відображенням громад. Люди обрали собі подібних. Нині вони можуть критикувати міських голів, змішувати їх з болотом. Але погляньте в дзеркало, дорогенькі! Це ви самі. Це завдяки вашій байдужості і вашому лінивству нами сьогодні керують радзієвські.

І все ж у відчай не слід впадати. Багато хто з членів наших громад кардинально змінився. Вони вже не хочуть жити так, як раніше. Вони відчувають себе господарями на власній землі. Не все відразу, але нам вдасться навести лад. Європа ще пишатиметься Україною, як нині від неї відхрещується на догоду Росії. Європа ще житиме за українськими правилами. Тоді й не зможуть приходити до влади діячі типу Радзієвського.

Мені по-людськи шкода Олексія Васильовича – насамперед тому, що він уже нічого не зрозуміє. Але, на жаль, я теж уже нічим не зможу йому допомогти…

 

Анатолій ВЛАСЮК 



Создан 13 сен 2014



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником