Ців’юк

 
 

Ців’юк




ДМИТРО ЦІВ’ЮК: “Я ПІШОВ СПОВІДАТИСЯ ДО СИМЕОНА ЛУКАЧА, АЛЕ ВІН МЕНІ НЕ ДАВ ПРОЩЕННЯ”

Минає сорок днів від дня смерті трускавчанина Дмитра Васильовича Ців’юка. Він прожив важке життя, але завжди залишався патріотом України. Довелося йому відсидіти в сталінських концтаборах, в роки незалежності зіткнутися з байдужістю владоможців. Але ніколи Дмитро Васильович не втрачав оптимізму, завжди з відкритою душею йшов до людей.
Незадового до його хвороби і невблаганної смерті я взяв інтерв’ю у цієї Людини з великої літери.

“Я ЦЕЙ УРОК ЗАПАМ’ЯТАВ НА ВСЕ ЖИТТЯ”

- Пане Дмитре, розкажіть, будь ласка, про свого батька.
- Мій батько був простим селянином. Щороку він ходив на жнива і привозив зароблене зерно. Тато добре знав дяківську справу і все, що має робити священик. Сам вивчив усе те. В селі у нас були багаті дяки, а мій батько дякував, що називається, поза конкурсом. Ходив безоплатно читати до бідних Псалтир, який знав напам’ять. Годинами тато міг декламувати вірші Степана Руданського, Івана Франка, Тараса Шевченка, Лесі Українки. Був великим гумористом. Коли збиралася толока, тобто родичі, сусіди, знайомі працювали в когось, то йому казали: “Василю, ви не косіть (чи, там, картоплю не копайте), а тільки сядьте й говоріть, нам веселіше буде й легше працюватимемо”. Коли батько служив в австрійській армії, то добре вивчив румунську й угорську мови. Пам’ятаю, як у 1944 році в нашому селі був фронт, то батько вільно спілкувався з мадярами. Вони спеціально приходили до нього, щоб поговорити. А ще батько був у Січових Стрільцях - разом зі своїм батьком, моїм дідом. Його часто посилали в розвідку. Розповідав багато про це - і смішного, і серйозного. Коли почався колгосп, десь у році 1950-му, а я вже тоді був засудженим, батько працював черговим на фермі, застудився і помер. Я повернувся з Сибіру в травні 1956 року, ще застав його, батька не стало через два місяці.
- Батько був суворим, коли виховував Вас?
- Одного разу зі своїм другом ми вирвали дві-три смеречки, щоб біля хати посадити. До батька прийшов скаржитися на мене наш сусід. Тато почав при ньому бити мене, що сусід аж злякався. Каже, що не прийшов задля того, щоб батько мене скалічив. Тато ж повиривав на подвір’ї всі деревця, які сам посадив. Я цей урок запам’ятав на все життя. Я не кажу, щоби батьки били своїх дітей за крадіжки, але треба, щоб діти зрозуміли: красти не можна. Я після цього й зернини вже не міг у когось взяти. Це була жорстока наука, але наука.
- Батьки не стримували Вас, щоб Ви не займалися, так би мовити, революційними справами?
- Ні, про це й мови не було. Насправді вони не знали, чим я займався. Я ж не попався на тому, що, скажімо, повстанцям зброю носив, а посадили за так звану заборонену літературу. Так що, думаю, батьки навіть не здогадувалися, чим я займався. Бувало, що я під скринею гранати тримав, а тато й мама не знали про це.
- Чи пам’ятаєте Ви свій приїзд додому після заслання?
- Добре пам’ятаю. То була якраз Великодня субота. Йду я по селі. Сусіди, що жили десь за метрів двісті від нашої хати, закликали мене до себе на подвір’я, а самі послали когось попередити маму, що я вже є. Це ж можна було і від радості померти... Мама прибігла. А тато вже хворий був. Сумно те все згадувати...
- А ким була Ваша мама?
- Звичайною сільською жінкою. Моя баба, її мама, мала трьох чоловіків. Вона була донькою останнього. Хоча її батьки були багаті, але мама весь час провела у наймах. Тоді ж і заміж вийшла. Вчитися тоді не було жодної змоги, тож мама залишилася неграмотною. Все життя займалася господаркою. Вона прожила довге життя і померла 1983 року.
- Ви не говорили батькам про свої справи, бо не хотіли, щоб вони хвилювалися?
- Був такий випадок. До нашої хати прийшло четверо повстанців і хотіли забрати мене з собою. Батьки не відпускали. Я дуже злився, та й мені соромно було: як так? Але батьки настояли на своєму. Я залишився вдома. А ті хлопці пішли геть. Розділились на дві групи, по двоє чоловік. І ось одну групу оточили енкаведисти. Один із повстанців мав гранату і підірвав себе. А іншого схопили й нещадно катували, він незабаром помер. Ось така була історія. В нашій сім’ї про це завжди пам’ятали. Я не смів травмувати батьків.

“ВИРАХОВУВАЛИ ЗА ВСЕ, НАВІТЬ ЗА КОЛЮЧИЙ ДРІТ”

- Як для Вас почалося заслання?
- Я сидів у пересильній в’язниці у Львові. Пам’ятаю, були зі мною священики - двоє з Львівщини (отці Ковальчук і Постригач), а також отець Соколовський із Коломиї. Згодом ми потрапили до табору, і вони казали, що я до завтра не доживу. Такий страшний вигляд був у мене. З Далекого Сходу приїхали розбирати в’язнів, то із 700 чоловік мене одного не взяли. Не знаю, я був енергійний, грав у шахи (фігурки ми ліпили з хліба), а вигляд у мене був жахливий. Я сам сидів у камері десь півтора місяці. Їв усе, що міг їсти - звичайно, те, що давали. І пив риб’ячий жир - скільки міг випити. Чесне слово, вживав, як компот. Якби мені його зараз давали, то, мабуть, не міг би і глянути на нього. А тоді риб’ячий жир врятував мені життя. Я додав у вазі 13 кілограмів. Вже звідти мене відправили на етап.
- У 1953 році не стало Сталіна. Як у таборі сприйняли його смерть?
- Так, як усюди. Ми ж не відразу взнали про це. То вже радянська традиція така. Пам’ятаєте, коли помер Брежнєв, то весь світ говорив про це, тільки не в нас. А коли помер Сталін, то ми, в’язні, догори кидали шапки, кричали: “Ура!”.
- І не боялися цього робити?
- А чого було боятися? Якби я був один чи нас було двоє, то інша справа. А тут тисячі людей. Конвой стріляв понад головами, але нашій радості не було меж. Начальство смерть тирана сприйняло по-іншому. Воно думало, що зі смертю Сталіна наступить кінець світу.
- Чи сподівалися Ви, що після смерті Сталіна Вас швидше випустять на волю?
- Ні, думки такої не було. Але ми побачили зміни у ставленні до нас. Навіть відкрили спеціальні їдальні, де за зароблені гроші можна було купити собі поїсти. Майже як на волі.
- Ви і гроші там заробляли?
- Так, гроші давали. Щоправда, потім вираховували за все, навіть за колючий дріт. Змушували робити, але якщо перевиконував норму бодай на один відсоток, то тобі вже записували два дні. Не виконав норми - взагалі нічого не записували.
- Де Ви сиділи і що робили в таборі?
- Запроторили мене аж до Пермської області. Ми будували величезний паперовий завод, який на той час був найбільшим у Радянському Союзі. Площу займав, мабуть, як нинішній Трускавець. А саме селище називалося Створ, належало воно Кізиллагу. Коли я прийшов, там уже ГЕС збудували на річці Косьма. Був я там шість років. Робили все: копали канави, будували, цеглу клали, бетонували. Через усе довелося пройти.
- Чи не було у Вас і у Ваших товаришів думки втекти звідти?
- Ні, не було. Але люди втікали. Для багатьох, та й для мене, це була несподіванка. Пам’ятаю один випадок. Група в’язнів десь із півроку копала траншею, глину було де виносити. Їхній об’єкт знаходився в стороні від основної будови. Одним словом, їм удалося втекти. Вони навіть роздобули одяг пожежників й імітували їхню роботу, щоб відвернути увагу. Я думаю, що їх не впіймали. Принаймні, в таборі ми їх більше не бачили.
- А чи були такі, яких після втечі привозили назад до табору?
- Так. У будь-якому випадкові, але мертвих чи живих, якщо впіймали, привозили назад. Мертвими страшили: дивіться, що на вас чекає, якщо втечете. А живим додавали ще декілька років таборів. В основному привозили мертвих, ставили трупи біля брами, щоб усі бачили. Тих таборів було десятки по всьому Союзу. Так ось нам повідомляли, що з такого-то табору хтось утік, його впіймали чи вбили.

“ВЧИТЕЛЯ БОЯЛИСЯ Й МЕРТВОГО”

- Чому Ви змалку хотіли стати вчителем?
- Не знаю, але ще в четвертому класі написав твір про те, що буду вчителем.
- Мабуть, у Вас були хороші вчителі?
- Запам'яталася вчительська сім’я Ребетів - Василя та Емілії. Вони були патріотами. А для нас, дітей, ще й батьками. Як зараз пам’ятаю, мене, вже більшенького, десь у сьомому класі, вчителька по голівці гладить. Потім вони опинилися в Англії. А ще були дві вчительки зі Східної України - Замай Ганна і Замай Олена. Для нас вони були навіть кращими, ніж місцеві вчителі. Пам’ятаю своїх учителів із Солотвина - Феданка, Назаревича, Звиняцького, Мариневича. Це були справжні патріоти! Коли в червні 1941 року відбувся акт відновлення України, то подібне вони організували й у нашому районі. До речі, 1998 року ми святкували сторіччя від дня народження Олександра Феданка, його донька Ковалишин Ірина жила в Трускавці. Згадую, що коли він помер, то наші яничари, які люто його ненавиділи, навіть не дозволили, щоб тіло до похорону перебувало в одному з класів школи. Боялися його й мертвого.
- Свого часу Вам довелося попрацювати референтом у Богородчанському районі на Івано-Франківщині.
- Це було 1993 року. За мірками влади робота референта була така: о дев’ятій приходиш на роботу і можеш хоч цілий день у кабінеті проспати. Підготуєш там на якісь свята виступ чи лекцію прочитаєш - і все. А я працював зовсім не так. Зранку вставав о шостій годині, їхав автобусом в якесь село і спілкувався з людьми, читав лекції в школах, на фермах, тракторних бригадах. Владі це не подобалося.
- Чому?
- Бачите, я палко виступав проти колгоспної системи. Одного разу в неділю після служби Божої в селі Маркова я виступив перед людьми. Кажу, дивіться, які ви чесні. Ось ішов я вулицею, дивлюся, десятки сімей будуються. Всюди лежить цегла, дошки, шифер - і ніхто їх не краде. Запитую: а якби це була якась колгоспна споруда, що б ви робили? Один не витримав й каже, що сам би пішов уночі красти. Ось бачите, кажу, які ви чесні. Цю чесність ви зберегли й до сьогоднішнього дня. Радянська влада не змогла зробити з вас злодіїв. Заговорили ми й про землю. Людям її виділяли, а голови колгоспів на свій розсуд цю землю розподіляли. Я розпалив людей, вони прийшли на сесію й давай вимагати в керівництва віддати ту землю. А в селі Старуні після моїх виступів люди самовільно захопили землю, яка їм фактично належала. Влада змушена була навіть викликати міліцію, щоб повернути ту землю до колгоспу. Звичайно, така моя революційність керівництву району не могла подобатись. А ще організовували у нас місцеву організацію Конгресу українських націоналістів. Я там теж виступив і сказав, що колгоспів нам не треба. Ті, хто виступає за колгосп, є злодії. Після цих слів усі стоячи аплодували мені. От і викликав мене голова райвиконкому Бойчук Микола і каже: “Нам таких референтів не треба”. Одним словом, змусили мене написати заяву на звільнення.

“ХОЧУ ПОСТАВИТИ ПАМ’ЯТНИК У ЗВ’ЯЗКУ З ЛІКВІДАЦІЄЮ КОЛГОСПНОГО ЛАДУ”

- Ви багато в своєму житті зробили. Що би ще хотіли зробити?
- Знову продовжу свою улюблену колгоспну тему. В своєму рідному селі Старуня хочу поставити пам’ятник у зв’язку з ліквідацією колгоспного ладу. Ніколи не думав, що буде такий спротив цій ідеї з боку депутатів, керівників. Спочатку землю не хотіли виділяти. Потім виділили в такому місці, що ніхто б того пам’ятника не побачив. Я їм казав про пам’ятник єпископові Симеонові Лукачу, який стоїть на церковному подвір’ї. Якби його перенесли в інше місце, ніхто б того пам’ятника і не побачив. Як кажуть у народі, вода камінь точить. Нарешті ми домоглися, що цей пам’ятник стоятиме в центрі села.
- Чим вам запам’ятався єпископ Симеон Лукач?
- Одного разу я з другом пішов у сусіднє село. По дорозі зрубали дубок. Там тих дерев були тисячі. Я пішов сповідатися до Симеона Лукача, але він мені не дав прощення. Сказав, що я маю того дубка віддати. А кому віддати? Я навіть того місця не запам’ятав, де зрубав деревце. Я постановив собі відтоді: як даю бідному пожертву, то шепчу, що то за цього дубка віддаю. За ці десятки літ, що даю пожертви, вже не одного дубка міг придбати чи посадити. Але цей гріх завжди зі мною. Чи пробачать мені його колись?
- Повернімося до пам’ятника. Навіть ті, кого ми вважаємо патріотами, спочатку голосували проти.
- Найбільше мене здивував директор місцевої школи. Я знаю його родину, всі були патріотами. А він зараз оглядається на районне начальство: мовляв, що воно скаже?
- А що то за фонд Ви хочете організувати?
- О, це також ціла історія. Хочу покласти в банк тисячу гривень під відповідні відсотки. Скільки там зараз - 17 річних, здається? За рік назбирається гривень 170. Ці гроші давати кращим учням, які будуть писати твори на теми “Моя вулиця”, “Моя сім’я”, “Моє село”, “Мій дід”, “Мої батьки” тощо. Скільки є сільських легенд, переказів, спогадів, які ніхто не записав. Вони можуть взагалі зникнути з нашої пам’яті, коли помруть ті, хто про це знає. Я думаю, що то не дуже важка робота, і вчителі могли б її організувати. Так директор школи, розумієте, відмовився від того!

Анатолій ВЛАСЮК


Создан 10 дек 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником