Василь Іванишин. Книга про Провідника “Тризубу”

 
 

Василь Іванишин. Книга про Провідника “Тризубу”




СЛОВО ПРО ВАСИЛЯ ІВАНИШИНА

У першому номері “Тустані” далекого вже червня 1992 року я опублікував уривок з книги Василя Іванишина. Одне з останніх його інтерв’ю теж було надруковане у моїй газеті. Коло замкнулося. Нічого випадкового в цьому житті не буває. Лише слід осмислити, чому так сталося.
Мабуть, серед журналістської братії мені найбільше вдалося взяти інтерв’ю у Василя Іванишина. Не пам’ятаю жодного разу, аби він відмовив. З одного боку, брати в нього інтерв’ю було легко, бо на всі питання він давав письмові відповіді. Але ж це які питання треба було задати, аби він відповів!
Перечитуючи нині інтерв’ю Василя Іванишина, його праці, ловиш себе на думці: це ж як треба знати предмет, щоби так точно окреслити сутність явища або до мізку кісток зрозуміти людину. Причому точність оцінок – чи це стосується помаранчевої революції, чи нашого ймовірного вступу до Євросоюзу, чи діяльності Ющенка, Януковича, Мороза або політиканів місцевого розливу – не втрачає своєї актуальності з плином часу.
Василь Іванишин – український політик, який розумівся на реаліях і, найголовніше, умів передбачити майбутнє. Його прогнози, рецепти виходу з тупикових і кризових ситуацій ніби волають до нинішніх політиків: візьміть це на озброєння! Не беруть...
Кажуть, що політика і мораль – речі не сумісні. Василя Іванишина це не стосувалося. Для нього все, що було моральним, ставало предметом великої політики, - і навпаки.
Ця книжечка присвячена першій річниці з дня смерті світлої пам’яті Василя Іванишина – Людини, Націоналіста, Ученого. Вельми актуальним є видання повного зібрання творів Провідника Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери. Сподіваюся, що мені вдалося закласти першу цеглину в цю благородну справу.

Анатолій ВЛАСЮК
21 квітня 2008 року


ВАСИЛЬ ІВАНИШИН: “СЛОВОМ МОЖНА ОБДУРИТИ, ДІЛОМ – ЗАШКОДИТИ”
Китайський філософ Конфуцій казав: “Коли в країні є справедливість, соромно бути бідним і нікчемним, коли справедливості немає, гріх бути багатим і знатним”.
Україна готується до виборів. Хоча офіційно вони мають розпочатися в січні 2002 року, ні для кого не є секретом, що фактично передвиборча кампанія вже стартувала. У нашій державі давно немає справедливості (а чи була вона колись?), тому багаті й знатні, не боячись більшого гріха, прагнуть стати ще багатшими й знатнішими, зробивши нас біднішими й нікчемнішими.
Партії й окремі кандидати в депутати полюють за голосами виборців, обіцяючи їм золоті гори, хоча, як правило, забувають про свої слова вже наступного дня після виборів. Їхній цинізм не знає меж, а для досягнення мети вони здатні піти на будь-який злочин.
Як простій людині розібратися в цій політичній вакханалії? Як зробити правильний вибір, щоб вкотре не дати себе ошукати? За якими критеріями оцінювати передвиборчі гасла й програми політичних блоків і окремих кандидатів у депутати?
На ці та інші запитання я попросив відповісти викладача Дрогобицького педуніверситету Василя ІВАНИШИНА.

- Як Провідник Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери, - каже Василь Петрович, - одразу хотів би заявити, що ми до влади не йдемо, але нам далеко не байдуже, хто і як буде керувати Україною.
- Якщо глянути в наше недалеке майбутнє, то в основному галичани будуть робити вибір між п’ятьма блоками: пропрезидентським “За єдину Україну!” (і тут спрацює адміністративний ресурс), ющенківським “Наша Україна”, блоком Юлії Тимошенко, а також блоками соцпартії Мороза та об’єднаних соціал-демократів Медведчука-Кравчука-Суркіса. За великим рахунком, жодний із цих блоків уповні не відповідає умовам розбудови незалежної Української держави. Мабуть, такого блоку, який би повністю відповідав нинішнім потребам, вже до виборів і не буде створено. Проте не гріх поміркувати й на перспективу, бо наступні вибори одразу розпочнуться після того, як закінчаться нинішні. На яких засадах, на Вашу думку, має творитися державницький виборчий блок?
- Виборчий блок має формуватися для утвердження в практиці державотворення якісно нових народозахисних ідей, а не лише для утвердження при владі окремих (діючих і нових) людей - як досі. Основним формотворчим фактором блоку має бути не особа чи партія, а українська національна ідея - ідея державності нації. Бо тільки “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля” (Т.Шевченко). Блок твориться для негайного випрацювання й законодавчого утвердження національно зорієнтованої ідеології державного будівництва (мета, концепція, програма українського національного відродження і державотворення). Народ має знати, яку державу, як і для кого будуємо. Її відсутність - це свідчення або політичного шахрайства, або політичної недорозвинутості наших державотворців.
- Але якщо цей блок, створений на державницьких засадах, не започаткує реальну політичну структуризацію і консолідацію влади, політикуму і суспільства під прапором української національної ідеї, на основі національно зорієнтованої мети, концепції та програми українського національного державотворення, - то він теж буде приречений на поразку і не досягне своєї політичної мети.
- Такий блок виступає за перетворення нинішньої неукраїнської, антинародної, чисто неоколоніальної у своїй практиці Верховної Ради у сутнісно український парламент - найвищий орган національного народовладдя. Блок бореться за перехід від нинішньої космополітичної демократії та клановості до українського народоправства у практиці формування всіх гілок влади і за суттєве і постійне розширення виборності. У незалежній національній державі творити закони, керувати і судити можуть тільки обранці народу. Це тільки підневільним народом і його добром розпоряджається меншість, призначена узурпатором чи окупантом. Блок діє для постійного зближення політики влади з українською національною ідеєю та національними інтересами в усіх сферах суспільного життя і державотворення.
- Коли нині спостерігаєш за діяльністю багатьох партій, то складається враження, що всі вони дбають за народ.
- Ось цей блок, про який я кажу, орієнтує громаду на боротьбу не тільки за ЩОСЬ (пенсії, зарплати, стипендії, соціальні блага, мандати, посади тощо), не за чужі політичні доктрини (комунізм, соціалізм, соціал-демократія, демолібералізм, нищівні реформи тощо), а за ВСЕ - за власну національну народоправну державу. Блок пропонує виборцям реальні механізми взаємодії депутата і громади і відкликання депутата, який втратив довір’я виборців. Блок уже під час виборчої кампанії витворює структури, які допоможуть громаді ефективно відстоювати свої інтереси щодня, а не тільки раз на чотири роки.
- Схоже, що ми знову втратили свій шанс збудувати справжню незалежну Українську державу. Дай Боже, аби такий блок, про який Ви говорили, утворився до наступних виборів і щоб абсолютна більшість виборців дозріла до того, щоб голосувати за нього. Але повернімося на грішну землю. Люди будуть обирати не лише блоки, а й конкретних людей. То ж за якими критеріями голосуватимемо за депутатів?
- Депутат - це обранець народу, виконавець волі виборців, а не пан, який краще від народу знає, чого народові треба і чого народ хоче. Кандидат у депутати має бути носієм української національної ідеї. Якщо замість ідеї створення української національної держави він пропонує підтримати якусь політичну доктрину (комунізм, соціалізм, соціал-демократизм, ринкові реформи, соціальний захист, матеріальні блага тощо), то насправді пропонує законсервувати нинішній стан народу або й погіршити його. Бо допоки український народ не матиме власної національної держави, доти жодна інша (соціальна, економічна, культурна, освітня, релігійна тощо) проблема не буде вирішена на користь народу.
- За що повинен виступати такий кандидат?
- Кандидат повинен виступати за прийняття на державному рівні національно зорієнтованої ідеології державотворення: його мети, концепції, програми. Без цього народ і надалі не знатиме, що саме будуємо і який реальний внесок у державне будівництво окремих гілок, структур і людей влади, зокрема депутатів. А виборців і надалі будуть перед кожними виборами задурювати звітами про свої мнимі здобутки і благодіяння, обіцянками і подачками. Кандидат повинен уже під час виборчої кампанії створити у своєму окрузі із людей, яким довіряє громада, сітку власного представництва і взаємодії з виборцями, щоб громада мала довкола кого об’єднуватися для щоденного захисту своїх прав і свобод, реальної участі в процесі державотворення та усування керівників, чия діяльність шкодить інтересам громади, нації, держави. Майбутній депутат зобов’язується забезпечити у своєму окрузі діяльність вільних, незалежних засобів масової інформації - на противагу підпорядкованим владі чи різним кланам.
- Але ж виборець повинен знати прогнозовані дії свого обранця вже після того, як той став депутатом.
- Кандидат повинен уже під час реєстрації написати заяву в окружну виборчу комісію про добровільне складання своїх депутатських повноважень, якщо в окрузі буде зібрано понад 50 відсотків підписів виборців, чиє довір’я він втратив. Якщо його народозахисна законотворча діяльність виявиться неможливою, він повинен бути готовий покинути сесійний зал і розпочати разом зі своїми виборцями боротьбу за інтереси нації іншими, непарламентськими методами. Що стосується депутата Верховної Ради, то він зобов’язується згуртувати й очолити в своєму окрузі депутатську вертикаль - для забезпечення ефективної діяльності депутатів місцевих рад у вирішенні регіональних завдань та активної їх участі у вирішенні проблем загальнодержавних.
- Насамкінець, що б Ви могли порекомендувати виборцям, коли вони будуть голосувати за того чи іншого кандидата в депутати?
- Оцінювати кандидатів треба не за їх словами чи навіть ділами, а “по плодах їхніх”, як сказано у Святому Письмі. Бо словом можна обдурити, ділом - зашкодити. Тільки “плід”-результат показує, на користь чи на шкоду громаді, нації, державі діяв він. Підтримувати варто тільки того кандидата, який передусім дбає про реалізацію своїх ідей а не вдається до безпринципних компромісів, блокувань, підкупу, аби лише здобути мандат.



ТАК ПОЧИНАЄТЬСЯ СВОБОДА!

З-під пера доцента кафедри української літератури Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка та Провідника Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери Василя Іванишина вийшла праця “Непрочитаний Шевченко”, видана дрогобицькою фірмою “Відродження”. Саме цей сплав науковця та політика дав можливість автору по-новому глянути на Кобзаря, зокрема прочитати його картину “Катерина”, відому кожному з нас ще зі шкільних років. Власне, прочитати, бо, стверджує Василь Іванишин, “художник пише свою картину, закодовуючи в її образах якийсь смисл, прагнучи через них передати щось важливе своїм майбутнім глядачам”. А тому “марно розглядати живописне полотно, не намагаючись його прочитати”.
Автор послуговується власними науковими відкриттями й робить спробу структурно-функціонального прочитання картини “Катерина” у контексті всієї творчої спадщини Кобзаря з позицій національно-екзистенціальної методології. Рамки газетної статті не дозволяють розкрити суть цього методу. Зауважу лише, що, продираючись крізь хащі літературознавчих термінів, читач усе-таки вловить те раціональне зерно, заради якого, власне, й була написана ця праця.
Василь Іванишин не просто по-новому глянув на полотно Тараса Шевченка, віднайшов у ньому те, що ми звично бачили, а й майстерно увів нас у світ Кобзаря, розповів те, чого не видно неозброєним оком.
Сюжет картини, на перший погляд, простий. Москаль (“вояка” російської армії), вирушаючи в далекий похід, кидає зваблену ним вагітну Катерину. Селянин осудливо дивиться вслід покритці, і лише собачка гавкає навздогін москалеві. Людська драма, показана скупо, але виразно.
На думку Василя Іванишина, головним персонажем живописної “Катерини” виступає селянин, образу якого немає в однойменній поемі (поема написана 1838, а картина - 1842 року). Так, нині він осудливо дивиться вслід Катерині, бо, як і громада в цілому, вважає, що зло можна зупинити суворою карою “відступниць”, але вже в його позі, генетично успадкованій від безстрашних воїв князя Святослава, воїнів-степовиків, козака Мамая, відчувається виклик, готовність до майбутніх дій. Селянин, вважає автор літературознавчої розвідки, відкине геть недостругану ложку, схопить сокиру і зведеться на повен зріст: “І перетвориться кожен затурканий Ярема в безстрашного і страшного для ворогів уже національно свідомого Галайду. І до цурки знищить прозрілий люд, об’єднаний великою ідеєю-мрією, усі сліди імперського панування в Україні - знаки свого рабства і ганьби народу: так починається Свобода!”. І далі: “... сама ідея національно-визвольної революції як неодмінної передумови звільнення, державності і вільного розвитку нації та концепція реалізації цієї ідеї силами організованого селянства вперше виражені Т.Шевченком через образ-концепт селянина та мікрообраз сокири ще в 1842 році у картині “Катерина”. Так почався перший і необхідний - духовно-світоглядний - етап української національно-визвольної революції, не довершеної й досі”.
Василь Іванишин зробив справжнє наукове відкриття у шевченкознавстві. Він пише: “а) що картина “Катерина” за темою близька до однойменної поеми, за ідеєю - до “Заповіту”, а за концептуальністю, сенсом - до “Я не нездужаю, нівроку...”; б) що кристалізація політичних і теоретико-літературних поглядів Шевченка відбувалася не тільки в поетичній, але й живописній творчості митця; в) що вона була більш динамічною, ніж вважалося досі, і відбулася значно скоріше: ще до періоду “трьох літ” - до його поїздки в Україну”.
“Непрочитаного Шевченка”, як на мене, треба читати з олівцем у руках - і не лише вчителям української літератури чи студентам філологічного факультету. Бо ніби всі ми знаємо Шевченка, вряди-годи навіть можемо якийсь вірш його прочитати напам’ять. Але за кожним поетичним рядком, за кожним штрихом на полотні стоїть незвіданий Кобзар, непрочитаний Шевченко. Праця Василя Іванишина - лише перший крок у розумінні сутності титана української національної думки, провідника української національної ідеї.


“НЕПРОЧИТАНИЙ ШЕВЧЕНКО” ВАСИЛЯ ІВАНИШИНА

Нарешті Василь Іванишин написав те, що давно мав написати як доцент кафедри української літератури Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, викладач теорії літератури та сучасної української літератури. Мова йде про його працю “Непрочитаний Шевченко”, виданій 2001 року дрогобицькою видавничою фірмою “Відродження” й надрукованій у тернопільському рекламно-поліграфічному центрі “Галс” за сприяння голови Тернопільської обласної ради п. В.Олійника.

1

Комуністи і взагалі всі антинаціоналісти, які знають Василя Іванишина за його книгами “Українська Церква і процес національного відродження”, “Нація. Державність. Націоналізм”, “Мова і нація” (у співавторстві з Я.Радевичем-Винницьким), “Українська ідея і перспективи націоналістичного руху”, а також як Провідника Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери, даремно втішилися тим фактом, що їхній давній політичний опонент і навіть ворог зайнявся “чистим” літературознавством. Звичайно, це не так. Будучи в політиці з добрий десяток років, Василь Іванишин, навіть якби й хотів цього, “чистим” літературознавством уже не займеться ніколи, бо політичний відбиток буде на всьому, що виходить з-під його пера. А коли мова йде про Тараса Шевченка, то тут можна не сумніватися, що політичний аспект переважатиме над власне літературознавчим чи принаймні домінуватиме. Тому й “проривається” у “чисто” літературознавчому тексті, наприклад, щось на кшталт такого:
“А щоб перевидавати масовим, загальнодоступним тиражем справді наукові шевченкознавчі праці, нема грошей. А фінансувати нові дослідження нікому. Олігархам різного калібру і проби наш Шевченко – “без надобності”. А бізнесу в нас - тільки дві різновидності: або грошовитий, або український. А керівним злодіям - не до цього. А керівні не-злодії - або не українці, або зманкуртизовані, або не мають грошей. А наша клептократична держава вже десять років будується без будь-якої - хоч би про людське око! - національно зорієнтованої ідеології державотворення. А через це майбутнє та фінанси України плануються, здається, де завгодно і ким завгодно - навіть паханами на “сходняках”, але - не українською національною владою в українській національній державі. А тому на національні справи українців, на “якесь” українське літературознавство чи мистецтвознавство у “нічийно”-безнаціональної влади ніколи нема ні часу, ні коштів. І не буде - доки не послухаємо Шевченка і не створимо власної, української національної держави”.
Доводиться лише шкодувати, що, зайнятий політичними баталіями, Василь Іванишин своїм “Непрочитаним Шевченком” дав своєрідну відповідь тим же комуністам лише через три роки.
Напередодні парламентських виборів 1998 року комуністи розповсюджували агітки, в яких цитували Кобзаря мовою оригіналу (російською; як відомо, деякі свої твори Шевченко написав - змушений був писати - мовою північного сусіда-ворога): “Выходит, что идея о коммунизме не одна только пустая идея, не глас вопиющего в пустыне, а что она удобоприменима к настоящей прозаической жизни. Честь и слава поборникам новой цивилизации” (“Прогулка с удовольствием и не без морали”, 1958).
У точності шевченкової цитати можете не сумніватись, а ось що саме за цими словами хочуть побачити сучасні комуністи, зрозуміло. Вони вважають, що як раніше Кобзар “агітував” за “союз нєрушимий” ( “І мене в сім’ї великій, / В сім’ї вольній, новій, / Не забудьте пом’янути / Незлим, тихим словом”), так і нині повинен працювати на комуністичну ідею, “вихваляючи” “поборников новой цивилизации”.
Звичайно, жодним комуністом Тарас Шевченко не був, як Іван Франко - соціалістом чи соціал-демократом, як це намагаються стверджувати Олександр Мороз і Леонід Кравчук, - принаймні в сучасних ідеологічних вимірах. Вони були провідниками національної ідеї - націоналістами, як би ми їх назвали сьогодні.

2

Василеві Іванишину вдалося змусити “чисте” літературознавство “працювати” на політику, на національну ідею. Ті, хто взагалі не цікавився літературознавством або мав про нього доволі туманне уявлення, схоже, зрозуміють, що принаймні є така цікава наука. І хоча “Непрочитаний Шевченко”, не дивлячись на спробу автора доступно пояснити пересічному читачеві складні літературознавчі терміни, все ж вимагає певної наукової підготовки хоча б на рівні інституту чи університету, не це основне. Продираючись крізь хащі літературознавчих термінів, читач, як не дивно, не грузне в них, а схоплює врешті-решт те раціональне зерно, що є в цьому творі й заради чого він, власне, був написаний.
Маститі літературознавці, пік досягнень яких припав на комуністичний режим, очевидно, не сприймуть того, щоб “чисте” літературознавство “працювало” на політику - і матимуть рацію, тому що, в принципі, такого не повинно бути. Взагалі й література, за великим рахунком, має бути “чистою” і не повинна працювати на якусь ідеологію чи конкретну партію. З іншого боку, творчий доробок маститих літературознавців свого часу плідно “працював” на радянську владу, на зміцнення комуністичної ідеології. Тоді це вважалося нормою, чимось таким, що само собою розумілося. Навпаки, могли не так витлумачити, якби було по-іншому. Вчені (і не тільки гуманітарії), скажімо, ламали собі голову, куди вставити в свої наукові праці той чи інший абзац з чергового з’їзду компартії чи з виступу правлячого генсека. Тож не виключено, що сьогодні Василеві Іванишину можуть зробити закид щодо несумісності політики та власне літературознавства і, повторюю, будуть мати рацію. Але у випадкові з Шевченком (і з Іванишиним) така несумісність є, як на мене, виправданою і навіть бажаною, бо “як не я, то хто? як не тепер, то коли? як потрібно, то можливо!”. Гасла Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери, Провідником якої є Василь Іванишин, спрацювали й тут. У мене навіть виникла думка, що автор “Непрочитаного Шевченка” хотів би залишитись у тіні як політичний діяч та й просто як націоналіст, бо мова йде, власне, про літературознавчу працю. Але хто має очі, той бачить, і як би Василь Іванишин не “маскувався”, все одно зрозуміло, з чиїх позицій він пише. Але справа в іншому. Він пише з позицій націоналізму, які в даному контексті виступають об’єктивним фактором, - і це головне, хоча, звичайно, автор не зміг би так написати, якби не задіяв і суб’єктивний ресурс, біль свого серця.
Як не парадоксально це звучить, але Василь Іванишин сказав за Шевченка (точніше, за його картину “Катерина”) більше, ніж той сам за себе міг сказати. “Звичайно ж, ми не знаємо, що саме хотів сказати нам Тарас Шевченко з того чи іншого приводу, - пише доктор філологічних наук Сергій Квіт у передмові до “Непрочитаного Шевченка”. - Проте спілкуючись з його творами, кожний з яких живе власним життям і у свою чергу створює свою ідейно-естетичну ауру, володіючи сталим методологічним інструментарієм, критик, а подеколи й вдумливий читач, може продовжити розмову, розпочату людиною, якої давно вже немає серед нас. Для цього необхідною є ще одна обов’язкова передумова: гідна твору особистість читача. Комусь твір відкриється, а хтось, через власну нікчемність, витлумачить лишень себе – “великого”, як зрадливий мистець на схилі років у гоголівському “Портреті”. Це буде потвора, відбита у кривому дзеркалі зарозумілості - якщо нема особистості, немає й справжньої критики”. Василь Іванишин, на відміну від багатьох інших авторів, які писали про Шевченка взагалі і про його “Катерину” (поему та картину) зокрема, висловив те, що Тарас Шевченко інтуїтивно відчував і натяками, в силу обставин, міг дещо прояснити, зокрема в своїх листах.
Той же Сергій Квіт наводить слова видатного скульптора Леоніда Молодожанина: “Шевченка неможливо зрозуміти поза поемою “Гайдамаки”. Це метафора і ключ до всієї його творчості”. Шевченка, а тим більше еволюцію його поглядів, неможливо, мабуть, зрозуміти і без поеми та картини “Катерина”, і Василь Іванишин яскраво доводить це.

3

Власне, у праці “Непрочитаний Шевченко” мова йде про картину Кобзаря “Катерина”, відому кожному з нас ще зі шкільних років. Інша справа, що ми можемо сказати про неї. Василь Іванишин прочитав її так, як ніхто до нього не спромігся цього зробити.
У листі до Григорія Тарновського 25 січня 1843 року Тарас Шевченко писав: “Ще ось що: намалював я се літо дві картини і сховав, - думав, що Ви приїдете; бо картини, бачте, наші, то я їх кацапам і не показував, але Скобелєв таки пронишпорив і одну вимантачив, а друга ще в мене, а щоб і ця не помандрувала за яким-небудь москалем (бо це, бачте, моя “Катерина”), то я думаю послать її до Вас. А що вона буде коштувати, то це вже Ваше діло, - хоч кусок сала, то й це добре на чужині. Я намалював Катерину в той час, як вона попрощалася з своїм москаликом і вертається в село; у царині під куренем дідусь сидить, ложечки собі струже і сумно дивиться на Катерину, а вона, сердешна, тіль не плаче та підіймає передню червону запащину, бо вже, знаєте, трошки теє... а москаль дере собі за своїми, тілько курява ляга; собачка ще поганенька доганя його та нібито гавкає. По однім боці могила, на могилі вітряк, а там уже степ тільки мріє. Отака моя картина”.
На думку Василя Іванишина, “цей камуфлюючий опис вчені мужі сприйняли всерйоз і розцінили як авторський синтез”.
Але:
“По-перше, треба бути обережним із Шевченковою самооцінкою та оцінкою власних творів: вона майже завжди занижена, часто просто самознищувальна (“скомпонував”, “намалював”, “уклав”, “надрюкував”, “на біса я пишу”, “марно трачу папір і чорнило”, “я ніколи не був справжнім малярем” тощо).
По-друге, слід враховувати, кому пише Шевченко. Так, поміщик Г.Тарновський цікавився живописом, мав власну картинну галерею. Але водночас це той самий Тарновський, якого в повісті “Музикант” Шевченко на засланні так нещадно змалював в образі поміщика Арновського. Це, а також згадка в листі про “кусок сала” не залишають сумніву, що Шевченко усвідомлював, до якого “цінителя” звертається і що саме про картину йому варто написати.
По-третє, якби Шевченко у цьому листі розкрив істинний задум і зміст своєї картини, то не виключено, що в казематі він опинився б на п’ять літ скоріше. Тому його опис більше скриває, ніж розкриває. Звідси й “дідусь”...
Але є й четверте - головне: авторські висловлювання про власний твір не можуть замінити потреби в його науковому дослідженні”.
Василь Іванишин наводить два приклади, як була “прочитана живописна “Катерина”, що саме побачили в ній шевченкознавці самі і що розповіли про неї своїм читачам “в Украйні і не в Украйні”.
Перший приклад - із двотомника “Шевченківський словник”, який був підготовлений Інститутом літератури ім. Т.Г.Шевченка Академії наук Української РСР та Головною редакцією Української радянської енциклопедії і виданий у Києві в 1978 році тиражем у 50 000 екземплярів. Автор статті К.Дорошенко ось що “побачив” у картині Тараса Шевченка “Катерина”:
“Використавши сюжет поеми, Шевченко намалював видатний твір побутового жанру, вперше в українському образотворчому мистецтві наповнивши його соціально-викривальним змістом. Спираючись на досягнення в живопису брюлловської школи, зокрема перебуваючи ще під впливом романтичних захоплень свого вчителя, він і темою соціальної несправедливості, і утвердженням моральної краси й чистоти простої української дівчини-селянки, й елементами правдивої, предметно переконливої зображальної мови (особливо у трактуванні колоритної фігури діда-ложкаря біля куреня) закладав основи критичного реалізму в українському мистецтві. Картина сповнена глибокого ліризму, палких почуттів і любові до простої людини, співчуття до її страждань. З великою майстерністю в ній відтворено характерний український пейзаж, холоднувате тло якого в контрасті зі світлими і яскравими акцентами в одягу дівчини (білосніжна сорочка, барвиста плахта й червоні фартух і стрічки) посилюють емоційний лад твору. Картина стала одним з найпопулярніших творів українського живопису”.
Мабуть, на той час більшого сказати не можна було, та й не могли побачити того “більшого” тодішні шевченкознавці. Але це “більше” просто зобов’язані були побачити автори фундаментальної праці “Тарас Шевченко. Твори. У 14-ти томах. Повне видання творів Тараса Шевченка. - Чікаго, 1961-1963”, адже над ними не тяжів совєтський менталітет, не загрожувало безпощадне перо цензора. Не побачили... Тут уміщена велика праця Дм.Антоновича “Шевченко-маляр”. На думку автора, “найбільшим і, так би мовити, найцентральнішим образом, на підставі якого мусимо формулювати погляд на Шевченка, як на жанриста, автора олійних жанрових образів, зостається великий образ “Катерина”. Дм.Антонович зауважує, що цей образ “не є ілюстрацією тексту, а швидше доповненням до нього”, бо “сцени розлуки в поемі зовсім немає”. “Отже, - продовжує далі автор, - доводиться констатувати, що після написання й після видрукування своєї поеми “Катерина” Шевченко все не міг з цим образом розлучитися, далі носив його у душі. Це - явище, що його в мистецькій творчості поетів зустрічаємо нерідко: поет так зживається з образом, що його створив, що, опрацювавши й опублікувавши свій твір, все до нього вертається, накреслює додатки, які, власне кажучи, до викінчення твору непотрібні, а артистично-літературна вартість їх здебільшого невелика або ніяка, і значення їх обмежується хіба до ролі матеріялу для зрозуміння творчости самого поета”. Звичайно, важко погодитися з такою думкою “маститого профессора”, і Василь Іванишин ущент розбиває його “аргументи”.
Дм.Антонович пише: “Але, хоч ми повинні трактувати поему й картину Шевченка, як два самостійні твори, мусимо проте признати, що аналогія між ними повна, засоби творчости, вияв індивідуальности й відношення автора до твору - ті самі. Як у поемі Катерина - центральна постать, її доля, її горе творять цілий зміст поеми, а все інше - тільки епізодичні, потрібні для опрацювання сюжету додатки, так і на картині центральна постать Катерини домінує над цілим полотном образу, а всі інші персонажи - лише другорядне оточення. Коли головний чар поеми полягає, помимо всіх літературних і мистецьких прикмет поеми, мабуть у гарячій любові, у світлості почуття автора до головної постаті своєї поеми, і це почуття зогріває і опромінює цілу поему, то те саме почуття свіжо й безпосередньо овіває центральну постать також і на картині.” Далі автор описує, “з якою ж справді любов’ю вирисована на полотні постать Катерини”.
На думку Дм. Антоновича, “додатковими постатями й аксесуарами композицію безперечно переобтяжено. Надто близько до центральної постаті збоку сидить на землі царинний дід, що стругає дерев’яні ложки; з погляду композиційного не зрівноважує цієї постаті непропорційно малий собачка, хоч його силюета мальовничо робить дуже гарну пляму; в глибині скаче москаль у позі підкреслено-романтичного “злочинця”. Стиснутий пейзаж збільшує вражіння переобтяжености композиції: з одного боку - могила з вітряком на ній, з другого - солом’яний курінь царинного діда, мальований стовп, і тяжкою темною кулісою звисають дерева. Але ця переобтяженість не випадкова, не обдумана, а навпаки, вона потрібна, щоб, стиснувши з усіх боків центральну постать Катерини, зробити її при всій її елегантності, монументальною, - такою, щоб вона справді домінувала над цілою композицією”.
Насамкінець автор поблажливо і навіть зверхньо докоряє Шевченкові: “Задумано світляні ефекти надзвичайно вдало, але тільки задумано: на перешкоді виконанню знову стали Шевченкові олійні фарби з їх олеографічним пригаслим кольоритом, і вражіння справжнього сонця на картині не почувається”.
Не дивлячись на відмінність у підходах “Шевченківського словника” і чиказького видання, все ж є щось спільне у трактуванні картини “Катерина”, і Василь Іванишин пише про це:
“1. Обидві праці (особливо друга) - це результат опису вигляду полотна, але не аналізу картини: наче перед ними не сповнений драматизму художній твір, а якийсь декоративний орнамент.
2. В обох випадках висновки щодо художньої суті і вартості твору чисто суб’єктивні, не аргументовані, не випливають із самої фактури твору.
3. Обидва автори повністю ігнорують системність твору і функціональність (особливо змістову, когерентну) його елементів.
4. Обидва вони описують явно не те, що бачать: зокрема, селянина на картині одностайно називають “дідом” (“дід-ложкар”, “царинний дід”)”.

4

А як прочитав Шевченкову “Катерину” сам Василь Іванишин?
Мабуть, почнемо з того самого “дідуся”, якого, вважає автор, Шевченко виділяє “в ролі головного персонажа нової, живописної “Катерини”. “Важко повірити, - пише Василь Іванишин, - що два вчених мужі (К.Дорошенко та Дм.Антонович - А.В.) не можуть відрізнити чоловіка середніх літ від старого діда. Ну хай уже Д.Антонович: той взагалі зміст поеми забув, мотиву і сцен розлуки в ній не помітив, сплутав різець у правій руці селянина з ложкою, і вийшло, що чоловік на картині чи то так приготувався до інтенсивного харчування, чи збирається щось зіграти ложками. Але щоб зір однаково підвів обидвох?.. А справа в тому, що вони й не приглядалися до цього образу - як і до всього іншого. Люди книжні, вони більше повірили чужим текстам, ніж власним очам. А в цих текстах уже півтораста літ кочує цей самий “дід”. І “винен” у цьому ... сам Шевченко (мова йде про вже цитований лист до Григорія Тарновського - А.В.): це з його легкої руки тотальна сліпота вразила українське шевченкознавство – “в Украйні і не в Украйні”.
Згадаймо, що й самого Шевченка досі вважають “дідусем”, і малюють його таким, із бородою, пам’ятники йому подекуди такі ставлять, хоча помер Тарас Григорович сорокасемирічним. За нашими мірками - мужчина в розквіті сил, що тілько-но утверджується в житті, здобуваючи бізнесові та політичні олімпи. Хоча, звісно, в кожного віку своя мірка...”.
Автор “Непрочитаного Шевченка” закликає читачів приглянутись уважніше до образу селянина:
“Це чоловік середнього віку, років йому коло сорока. Він худорлявий, але в нього широкі плечі і міцні натруджені руки, не звиклі дармувати. Ось і зараз, у возовицю, коли видалась вільна хвилина, він не сидить без діла, а струже нову ложку.
Солом’яний бриль з опущеними крисами, похилена голова, зсутулена спина, натомлені руки - навхрест на колінах, а в руках - недостругана ложка та куций різець... Хоч би ніж якийсь порядний, а то... Це сидить задавлений нестатками і виснажливою панщиною невільник, покірний кріпак, усі помисли якого - про хліб насущний: як сім’ю прогодувати. І - ні натяку на особистість: спрацьований, затурканий, зневірений... Навіть одежина - без жодної характерної деталі: аби голим тілом не світити. Тільки й слави чоловічої, що козацькі вуса. І волосся ще не сиве, ні брови, ні вуса, і сила ще відчувається, а так глянеш мимоходом - дід старий та й годі...”.
Шевченків “дідусь” осудливо дивиться вагітній Катерині вслід.
“Як і громада в цілому, - пише Василь Іванишин, - він ще вважає, що зло можна зупинити суворою карою “відступниць”. Однак є в цьому образі щось, що обнадіює, змушує вірити, що Україну поневолили хоч на цілі віки, але таки - не навіки!
Погляньмо ще раз на позу цього персонажа - як він сидить. Це - підсвідоме, успадковане, генетичне. Адже так сідали в степу на пожухлу траву славні предки нинішніх кріпаків: і безстрашні вої князя Святослава, і невмируща краса і гордість цих безкраїх степів козаки, і незабутні лицарі святої помсти гайдамаки... Поза воїна-степовика. Поза народного героя козака Мамая... Тіло ще пам’ятає те, що неволя вже фактично вибила зі свідомості”.
Василь Іванишин веде читача вслід за Шевченком, а інколи - й випереджаючи Кобзаря. Шевченко, стверджує літературознавець, нагадує, що свята українська земля все пам’ятає:
“І як заллє окупант українському селянину ще більше сала за шкуру, трапиться подібне з його похресницею, родичкою, дочкою - пробудиться він із рабської летаргії, побачить істинну причину наших бід, переведе погляд на справжніх носіїв зла, задумається над тим, “що ми? Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?..”. І вже не сидітиме, склавши руки, у терпінні й покорі, а відкине геть недостругану ложку, а з нею й усі щоденні клопоти-п’явки, схопить сокиру з переднього, найближчого до глядача плану (вона й лежить так зручно: буквально під рукою, топорищем на березовому оцупку - лиш бери!) і зведеться на повен зріст. А з ним – “Встане правда! встане воля!” І перетвориться кожен затурканий Ярема в безстрашного і страшного для ворогів уже національно свідомого Галайду. І до цурки знищить прозрілий люд, об’єднаний великою ідеєю-мрією, усі сліди імперського панування в Україні - знаки свого рабства і ганьби народу: так починається Свобода! “І потече сторіками кров у синє море дітей ваших...”. Тільки тоді “забудеться срамотна давняя година, і оживе добра слава, слава України...”. Так буде - потрібні лише привід і провід. Мусить бути, бо інакше “сонце стане і оскверненну землю спалить” - терпіння Боже і людське не безмежне... І так було... І ще буде...”.
Василь Іванишин не видає своє бажане за Шевченкове дійсне, бо в поезії Кобзаря все це справді буде потім, після написання картини “Катерина”.
“Але сама ідея національно-визвольної революції як неодмінної передумови звільнення, державності і вільного розвитку нації та концепція реалізації цієї ідеї силами організованого селянства, - підкреслює автор літературознавчої розвідки, - вперше виражені Шевченком через образ-концепт селянина та мікрообраз сокири ще в 1842 році у картині “Катерина”. Так почався перший і необхідний - духовно-світоглядний - етап української національно-визвольної революції, не довершеної й досі”.

5

По-новому Василь Іванишин прочитує й образ москаля, зображеного на картині.
“Вояка” попрощався, точніше, назавжди розлучився з Катериною. “Ми навіть знаємо, - пише автор, - як відбулося це розставання - без ніжних слів і запевнень, без палких обіймів, без сліз... Той, хто відразу пустив коня з місця в кар’єр і кидає спідлоба такий колючий погляд вслід дівчині, навряд чи спромігся, прощаючись, бодай на тепле слово для неї”.
І далі: “А що ж москаль? Яку частку гріха і відповідальності понесе він? А ніяку. Відкараскався без скандалу від наївної “простушки” - і добре. Тепер спокійно можна доганяти безлику колону москалів із червоними значками на піках, яка наїжаченою гадиною виповзає за село. Совісті ж нема, то й мучити не буде. Друзі-офіцери і підлеглі не осудять - навпаки, похвалять: “Ай да наши! Кого не надуют!” Начальство? Так для того й придумали таке превентивне покарання і засіб залякування селян, як військові “постої” по селах, щоб кляті хохли сповна - у кожнім селі й кожній хаті! - пізнали, хто тут всевладний господар і чия тут і правда, і сила, і воля... А громада? Та чхати йому на осуд громади, як і на тявкання того собачати, що кинулося вслід, - наковтається пилюки, то й замовкне і повернеться на своє місце, підібгавши хвостик...
Шевченко і тут не дає найменшої підстави для послаблення драматичної напруги твору. А вона б неминуче зменшилась, якби вслід за вершником кинулась не “собачка поганенька”, як пише він у листі до Г.Тарновського, а, наприклад, поширена тоді в наших степах люта українська вівчарка-вовкодав: може, злякається кінь, скине вершника, то хоч потовчеться поганець москаль... Не буде навіть цього. Бо вже (і ще!) нема на московських вовків наших вовкодавів: вони масово й організовано вийдуть на сцену української історії рівно через сто років... Тож нема їх аналогу і на цій картині”.
Автор “Непрочитаного Шевченка” вперто доводить, що в Кобзаря немає ні зайвого слова в поезії, ні зайвого мазка на картині - і, здається, має рацію (на відміну від Дм.Антоновича, який, будь-його воля, все не так би написав і намалював, але чи був би це Шевченків погляд крізь віки ?):
“Є тут ще один мікрообраз, немов устромлений у цей ідилічний пейзаж: смугастий верстовий стовп - неприродний і чужий у цьому українському світі, як і той москаль на коні. Їх казенна однотипність і схожість підкреслюється ще й спільністю кольорів - у малюнку стовпа та в одязі офіцера. Але є між ними, між причинами їх появи в Україні і більш глибокий зв’язок.
Ці стовпи з’явилися за Катерини ІІ, яка після знищення Гетьманщини наказала переміряти шляхи України, оскільки це мало важливе економічне та військове значення. У часі це збіглося з остаточним закріпаченням українських селян, для яких ці дорожні знаки стали символами поневолення України і ненависного кріпацтва. Відомі випадки, коли селяни, інстинктивно вловлюючи тут певну причинну взаємозалежність, потай спилювали, звалювали, викрадали ці стовпи, наївно сподіваючись, що з ними зникне і московська неволя.
Тоді ж окупаційні власті стали широко практикувати такий засіб залякування і покарання цілих громад, як “постій” війська в селі. По кілька місяців селяни змушені були ділити хату з одним чи кількома москалями, годувати і поїти їх, догоджати їм, забезпечувати фуражем їх коней, терпіти хамство, брутальність, побої. А ще - Катерини... Це тільки в наших водевілях веселили публіку такі собі дотепні “москалі-чарівники”. Дійсність була дещо іншою. Якою? Для цього навіть нема потреби нишпорити в архівах. Розпитайте старих людей у Західній Україні, де енкаведистські “старші братии” після війни роками стояли гарнізонами по селах і містечках, поцікавтеся, як зараз поводять себе російські солдати в Чечні. Ви одержите доволі точну картину того, чим завжди була і є російська армія на окупованій території, збагнете причину масової появи покриток в Україні в описуваний період, простежите витоки висловлених Кобзарем народних мрій про час, коли -

Оживуть степи, озера,
І не верстовії,
А вольнії, широкії
Скрізь шляхи святії
Простеляться...

Отож, головна причина всіх українських бід - неволя на своїй же землі, московська окупація. І забувати про неї не можна - нікому, ніколи, ні на мить. Навіть - у справах інтимних. Катерина забула...”.

6

Тепер нарешті й про Катерину. Не слід, мабуть, наголошувати на тому, що й на неї у Василя Іванишина свій, окремішний, погляд. Він прочитав цей образ так, як ніхто до нього і не міг його прочитати. Просто не тими очима дивився, не тим серцем відчував. Катерина - це не просто образ України, хоча автор, здається, й не каже про це. Окрім усього іншого, тут ще й особисте. Матір у автора “Непрочитаного Шевченка” була Катериною, й онука підростає - теж Катерина. Тож об’єктивне, з позицій націоналіста, й суб’єктивне, з позицій люблячої людини, дало змогу витлумачити той образ Катерини, який бачив або міг бачити Тарас Шевченко.
Після розлуки з коханим (москаль-не москаль - для Катерини це не має жодного значення, бо вона закохалася в нього!) “вона навіть не плакала - усі сльози потай виплакано в розпачі безсонними ночами ще до того. Бо ж вона (дівчина!) - при надії... Про це знає вона, знає він (москаль - А.В.), знає вже і громада, а такий жест, як наївне намагання за ледь піднятою запаскою заховати вже зримі сліди вагітності - це безпорадна спроба прикрити свій сором і відтягти час неминучої і страшної розплати за спільний гріх... А звідси - і похилена в безнадії голова, і помертвіле обличчя, й опущені долу очі - уже несила глянути людям у вічі”.
За Іванишиним, Шевченко не дає жодної надії на чудо ні самій Катерині, ні нам, глядачам і співпереживачам цієї драми. “Дія відбувається в будень, а одяг на Катерині святковий... якраз цей святковий одяг і посилює драматизм твору, навіює гіркі роздуми над її долею, не дає підстав сподіватися на чудо”.
Автор “Непрочитаного Шевченка” пише:
“Якби мені черевики, то пішла б я на музики...”. Нема у Катерини черевичків. І кольорових чобіток-сап’янців нема. Вона - боса, бо бідна. Наступна промовиста художня деталь - червона запаска - із пофарбованого тонкого домотканого полотна. А міг би бути вишитий квітками фартушок, та ще з мережкою, та ще з китицями-“френзелями”... Ото б усі приглядались!.. Але немає фартушка - ця розкіш не для убогих. То хоч яскрава запаска прикрасить одяг. На Катерині - біла сорочка. Але - без вишивання: дорого... І тільки контрастом до сполотнілого обличчя - червона стрічечка на грудях: усе ж якась прикраса. “Якби мені, мамо, намисто...”. На шиї в дівчини мали б бути червоні коралі чи намисто з дукатів. Так де ж їх узяти? Позичила б у котроїсь із подруг, але їм матері вже давно заборонили водитись з “такою”... У вухах могли б бути сережки... А голова... Молодиці носять хустку, бабусі - ще й очіпок під хусткою. А дівчата за тепла - з непокритою головою. Так і пишну косу видно, і куплений на ярмарку віночок з маленьких воскованих квіток, і дванадцять яскравих різнокольорових стрічок, що барвистою веселкою звисають аж до колін... Та нема у Катерини ні віночка, ні стрічок (скоро й коси не буде - обріжуть у шинку під п’яний ґвалт, вимажуть голову дьогтем, посиплять пір’ям, покриють драною хустиною - покритка ж! - і проведуть із музикою по селі: щоб усім наука була!). І зав’язує Катерина червону стрічку (ще один контраст до блідого обличчя!), свіжими польовими квітками закосичує свою нещасну голову - це ж її останній вихід на люди в дівочому!.. Може, ворухнеться його (москаля - А.В.) кам’яне серце, зглянеться, може...
Ніякого рятівного “може” не буде. Якби Шевченко створив образ багатої дівчини, її теж було б шкода, але драматизм картини неминуче послабився б: а раптом трапиться якийсь убогий наймит чи вдівець, одружиться хоч і з “такою”, але багатою, то воно якось і владнається. Не буде цього: Катерина бідна, скоріш за все - кріпачка (нечисленні вільні селяни були набагато заможніші), і її святковий одяг аж кричить про це своїми деталями, убиваючи всяку надію на щасливий кінець.
Драматизм картини посилюється ще й тим, що Катерина - далеко не красуня. Її обличчя, стан - усе свідчить, що це звичайна дівчина, уся привабливість якої - у її юності, свіжості, “добрій славі”. І все це принесено в жертву розпусному москалеві. Красуню теж було б шкода, але автор відкидає навіть думку про те, що зовнішність Катерини-покритки може звабити когось і таким чином врятувати її від трагічної розв’язки. Чуда, отже, не буде”.
І далі: “Наперед приречена й дитина Катерини. Бо, знову ж таки, не так, не по-людськи, не по-божому... “Для мене нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим”. Але це - мати: джерело і символ життя, мірило добра і краси в українській кордоцентричній духовності. А от покритка уособлювала для людей щось зовсім інше: непослух, розпусту, відступництво, а в нашому випадку - ще й зраду, - з усіма для неї та її дитини страшними наслідками. І далеко не кожен міг у праведному гніві розгледіти в покритці матір, а в байстрюкові - дитя...”.

7

Василь Іванишин, розповідаючи про Шевченкову “Катерину” (картина написана 1842 року), стверджує, що це “спроба структурно-функціонального прочитання з позицій національно-екзистенціальної методології”.
Можна лише дивуватися, з якою наполегливістю автор намагається донести до пересічного читача суть своєї теорії, і, як не дивно, в значній мірі це йому вдається.
Якщо хтось думає, каже В.Іванишин, що ця картина просто автоілюстрація до поеми “Катерина”, то це не так. Шевченко - геній, а геніям “ніколи не бракує тем - їм завжди бракує життя для втілення задумів”. А “тому не вгадуймо, - пише автор, - а спробуймо прочитати це живописне послання. Бо ж відомо: письменник малює, художник пише. Письменник малює словом у нашій свідомості свій, тільки ним бачений і пережитий світ, а художник пише свою картину, закодовуючи в її образах якийсь смисл, прагнучи через них передати щось важливе своїм майбутнім глядачам. І марно відшукувати зміст і сенс літературного твору в окремих рядках і фразах тексту - не уявивши цього складного малюнка. Так само марно розглядати живописне полотно, не намагаючись його прочитати”.
Автор переконує нас, що результат прочитання Шевченкової Катерини залежить від того, який метод із багатьох наявних вибрати, яку методологію дослідження застосувати. Так як це “олюднена картина”, за висловом В.Іванишина, на якій “виписана певна сцена”, “Тому доцільно вибрати такий інструментарій і тактику дослідження (метод) і таку світоглядну позицію, систему вартостей /аксіологію/ та стратегію пізнання (методологію), які дадуть можливість проникнути в художній світ твору через його будову (структуру), пройнятися його пристрастю, виявити значимі частини цієї картини (образи, художні деталі), встановити їх зв’язки (відношення) та їх роль (функції) і зчитати з них інформацію, яку вони несуть”. Все це потрібно, на думку автора, для того, щоб із цієї інформації “спробувати скласти аргументовану, переконливу відповідь на питання”, що зображено на живописному полотні геніального майстра пензля, для чого, що сказав ним художник, чому воно хвилює вже стільки поколінь українців, як збагнути сенс цього послання крізь віки і чому ніщо із написаного про цей твір не може втамувати жадобу його пізнання?
“Як найбільш природний, доступний і водночас такий, що найповніше відповідає цим вимогам, - пише автор “Непрочитаного Шевченка”, - пропонуємо для цього випрацюваний нами структурно-функціональний метод. Бо саме таким він задумувався - для зручності передусім учителів, студентів-філологів, учнів, але й усіх читачів-непрофесіоналів. Його й застосуємо.
Немає проблем і з вибором стратегії, аксіології та методологічної домінанти - методології дослідження, яка мусить співвідноситись, корелюватися зі світоглядом автора, щоб у цьому силовому полі виявити, пізнати й об’єктивно оцінити і пафос, і зміст, і смисл (сенс) його твору.
Це буде національно-екзистенціальна методологія. Причин її вибору три. По-перше, це універсальна гуманітарна методологія, що випливає з національного імперативу і зобов’язує до осмислення всіх явищ суспільного життя ( у тому числі й художньої дійсності) в категоріях захисту, утвердження і розвитку нації. По-друге, у цьому випадку немає жодних проблем зі згадуваною кореляцією, оскільки основоположником такого способу мислення, цієї методології був якраз Т.Шевченко - ми тільки дали її дефініцію та сучасну наукову експлікацію. По-третє, усі спроби інтерпретації творів і творчості Т.Шевченка з інших світоглядних позицій часто більше затуманюють, ніж проясняють їх зміст і сенс, а то й просто спотворюють їх”.
Далі автор наводить короткий тезаурус (необхідне передзнання) структурно-функціонального методу:
“1. Художній твір - це складна естетична система, яка є втіленням авторського задуму і через яку митець спілкується з нами - тими, що сприймають твір (реципієнтами).
2. Як і кожна система, твір чітко структурований: має свої елементи різних рівнів, їх ієрархію, між ними наявні певні відношення.
3. Елементами художнього твору як системи виступають мікрообрази та макрообрази, які складають єдине ціле - мегаобраз твору. Саме вони, ці образи трьох рівнів, є носіями ідейно-естетичного змісту, а отже, і смислу (сенсу) твору.
4. Елементи системи перебувають у строгій ієрархічній взаємозалежності: одиниці нижчого рівня (мікро- та макрообрази) є конструктивно-композиційними елементами одиниць вищого рівня (макро- та мегаобразу), а ті, своєю чергою, надають функціональної значимості елементам нижчого рівня (мікро- та макрообразам).
5. Елементи системи перебувають у відношеннях взаємозв’язку і взаємозумовленості.
6. Кожен, навіть найменший елемент художнього твору строго функціональний, часто - поліфункціональний: кожен “працює” - і на творення образів, і на стимулювання уяви, розкриття теми, вираження ідеї, пробудження певних емоцій та думок тощо, а тому серед них нема “зайвого”, “непотрібного”.
7. Мовні ресурси і прийоми в літературі чи малярські засоби (лінії, кольори тощо) в живописі служать не для прямого спілкування, а для творення образів різного рівня, через які й здійснюється акт естетичної комунікації автора з реципієнтом”.
Василь Іванишин наголошує й на такому:
“Тому треба завжди чітко усвідомлювати, що саме нас цікавить, що саме аналізуємо, пізнаємо: текст чи твір, когезійний (формотворчий) чи когерентний (змістовий) аспект твору, специфіку образотворення чи суть художньої комунікації. І вже зовсім недопустимо підміняти аналізом чи, тим більше, описом форми (зовнішньої чи внутрішньої) потребу в аналізі змісту і смислу (сенсу) твору.
Оскільки основною одиницею естетичної комунікації (художнього спілкування) є образ, спробуймо передусім вияснити, з яких образів складається, компонується мегаобраз Шевченкового твору. Попри все розмаїття зображеного, тут насправді маємо лише п’ять макрообразів: дівчина (Катерина), селянин, вершник (москаль на коні), собака, пейзаж. Є ще кілька самостійних мікрообразів - окремих художніх деталей, які не є компонентами котрогось із п’яти макрообразів, а відіграють самостійну роль у композиції мегаобразу. До речі, як показує практика, на них рідко звертають увагу, їх переважно навіть не помічають, хоч їх роль у творі, як побачимо (і побачили! - А.В.) дуже важлива, а в окремих випадках - ключова для зрозуміння змісту і сенсу твору”.
Мабуть, науковцям і читачам судити, чи вдалося Василеві Іванишину вповні застосувати власну методологію щодо Шевченкової “Катерини”. Очевидно, існують й інші шляхи прочитання картини, які можуть виявитись ефективнішими. Але літературознавець дав могутню зброю майбутнім дослідникам, не скористатись якою - гріх.

8

Я не торкався всіх аспектів літературознавчо-публіцистично-політичної розвідки Василя Іванишина “Непрочитаний Шевченко”. Цю працю, як на мене, треба читати з олівцем у руках - і не лише вчителям української літератури чи студентам філологічного факультету. Особисто я порекомендував би прочитати її всім владоможцям, які буцімто будують незалежну Українську державу. Бо ніби всі ми знаємо Шевченка, вряди-годи навіть можемо якийсь вірш його прочитати напам’ять. Але за кожним поетичним рядком, за кожним штрихом на полотні стоїть незвіданий Кобзар, непрочитаний Шевченко. Праця Василя Іванишина - лише перший крок у розумінні сутності титана української національної думки, провідника української національної ідеї.
Підсумовуючи все сказане про “Катерину”, знову послуговуватимемося розлогою цитатою з Василя Іванишина:
“Отже, картина Т.Шевченка “Катерина” - не автоілюстрація до однойменної поеми. Незначні, здавалося б, зміни у змістоформі (новий персонаж, трохи зміщений від поемного хронотоп - час і місце дії, малопомітна корекція сюжету, дещо інші смислові акценти) - а в результаті маємо цілком новий твір із власним, суттєво відмінним від поетичного, ідейним змістом.
Цей новий зміст виступає знаком цілком нового на той час у всій творчості Шевченка смислу (сенсу) твору: уже не тільки викривального, а виразно ідейно-програмового - національно-революційного. І якщо художній (творчий) метод поеми “Катерина” є всі підстави окреслити як метод критичного реалізму, основоположником якого став Шевченко, то не менше підстав є для того, щоб вважати картину “Катерина” першим в українському (і не тільки!) мистецтві твором того “заангажованого”, “ідейного”, “тенденційного” мистецтва, теоретиком, практиком і популяризатором якого в літературі стане потім І.Франко. З одним уточненням: Шевченків метод передбачає якісну, революційну зміну і внутрішнього світу особистості, і психології мас у процесі національно-визвольної боротьби.
А це означає: а) що картина “Катерина” за темою близька до однойменної поеми, за ідеєю - до “Заповіту”, а за концептуальністю, сенсом - до “Я не нездужаю, нівроку...”; б) що кристалізація політичних і теоретико-літературних поглядів Шевченка відбувалася не тільки в поетичній, але й живописній творчості митця; в) що вона була більш динамічною, ніж вважалося досі, і відбулася значно скоріше: ще до періоду “трьох літ” - до його поїздки в Україну”.
У цьому контексті писанина імперкомуністичних фальсифікаторів про “вплив на Шевченка російських революційних демократів М.Чернишевського та М.Добролюбова” сприймається вже як анекдот: першому в 1842 році було чотирнадцять, а другому - шість років... Обидва, звичайно, Богу духа винні: їм і на думку не спадало, що колись їх захоплення Шевченком буде витлумачено “з точністю до навпаки” і використано проти нього ж.
Творчість Т.Шевченка - це цілий світ. Ми знаємо цей світ, знаємо його реалії, його націозахисну і націотворчу інтенціональність. Відома нам і Шевченкова аксіологія - система вартостей та ідеалів, крізь призму яких він сприймає й оцінює дійсність (минуле, сучасне, майбутнє) і на яких творить для нас свій власний художній світ, утверджуючи в свідомості нації три найвищі ідеали-імперативи: Бог, Україна, Свобода. Картина “Катерина” - органічна частка цього художнього світу, і саме в цьому контексті її слід розглядати передусім”.

9

Василь Іванишин як письменник має одну “ваду”: у авторів ґрунтовних історичних, політичних, літературознавчих тощо досліджень він “забирає” назви їхніх майбутніх праць.
Скажімо, “Українська Церква і процес національного відродження” - занадто мала книжечка для такої назви. Автор фактично лише поставив питання, на які треба дати відповідь, щоб всебічно висвітлити дану проблему. Те ж саме можна сказати про “Націю. Державність. Націоналізм” чи про “Українську ідею і перспективи націоналістичного руху”. Ці назви більше “пасують” до об’ємних монографій чи багатотомних видань авторського колективу.
Втім, “виправдати” Василя Іванишина можна. У нього просто не було часу чекати, коли в Україні визріють можливості для всебічного висвітлення справді української історії чи сучасної української політики. У нього просто не було часу на те, щоб написати такі фундаментальні праці, й можливостей - щоб їх видати. Політична ситуація вимагала негайного втручання - і Василь Іванишин писав книжки, брошури, статті, які відігравали належну, здебільшого вирішальну роль в тому ще недавньому історичному контексті, залишаючи майбутнім дослідникам можливість заглибитися в проблему, розширити рамки наукового пошуку. А щодо назв майбутніх праць - то таки доведеться змиритися, бо ніхто краще за Василя Іванишина не зміг окреслити проблему. Проте не менш почесно висвітлити дану проблему в повному обсязі.
Що стосується “Непрочитаного Шевченка”, то тут спостерігаємо те ж саме. Фактично мова йде про картину Кобзаря “Катерина”, яку Василь Іванишин прочитав зовсім по-іншому, ніж це робили до нього, з об’єктивно-націоналістичної позиції. Але, знову ж таки, проблема, власне, непрочитаного Шевченка лише названа, окреслена, вона не може вичерпуватися виключно “Катериною”. Василь Іванишин ніби закликає незаангажованих літературознавців, розум яких не задурманений бацилами радянського соціалістичного реалізму, йти вслід за ним і в умовах хоча ще й не справжньої української державності, але новим поглядом подивитися на Шевченка, по-новому прочитати його.
По-новому слід прочитати й усю нашу українську історію, про що писав ще Шевченко (його слова, до речі, Василь Іванишин наводить у своїй праці):

Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть...

Чи здатні ми виконати заповіт Кобзаря?


ТРЕТІЙ ШЛЯХ “ТРИЗУБА” ІМЕНІ СТЕПАНА БАНДЕРИ

Нинішня політична криза в Україні вимагає від політиків виваженості й далекоглядності. Плодами “касетного скандалу”, протистоянням між опозицією та владою можуть скористатися вороги незалежності.
Нещодавні події в Києві, нагнітання політичної істерії ще раз доводять, що необхідно виробити механізм виходу з кризи, щоб не втратити основного - державності України, ключової фігури на політичній шахівниці Європи.
Всі політичні сили умовно розділилися на два табори: прихильників Президента Кучми та його опонентів. Осібно стоїть, мабуть, лише Всеукраїнська організація “Тризуб” імені Степана Бандери. Її провідник Василь Іванишин вважає, що єдино вірним є третій шлях, яким повинні йти нині і Президент, і опозиція, щоб втримати незалежність України в непростій політичній ситуації.
- Допоки не вирішене головне політичне завдання народу - створення Української національної держави,- переконаний Василь Петрович,- доти жодна інша (політична, економічна, соціальна, культурна, освітня, правова, конфесійна тощо) проблема не буде вирішена на користь народу, держави, України. Яскраве підтвердження сказаного - нинішня криза.
У рамках діючої системи вона може бути вирішена або на користь команди Президента, або на користь “червоних”. А як же бути з народом, з його проблемами і болями? У нинішній ситуації, коли всі учасники конфлікту дбають лише про свої корпоративні інтереси, ми пропонуємо припинити політичні спекуляції навколо імені Гонгадзе, перевести цю справу з політичної у правову площину і вирішувати її в юридичному полі, як це має бути в цивілізованій країні. Усі державницькі сили повинні згуртуватися під прапором української національної ідеї і розпочати в Україні процес перетворення нинішньої держави в українську національну державу. Влада, зокрема Президент, повинні відпрацювати і найближчим часом запропонувати для публічного обговорення національно зорієнтовану ідеологію українського державотворення. Перед усіма нами - подвійне завдання: започаткувати в нашому суспільстві кардинальні, якісні, воістину революційні перетворення в інтересах української нації, усіх чесних громадян, але при цьому не ослабити і не поставити під загрозу саме існування державності України.
- Пане Василю, відома в минулому політик, а нині голова Міжнародної економічної фундації пані Лариса Скорик заявила, що “Тризуб” - це “стара структура КГБ” і що для “тризубівців” серед лівих “єдиний порядний і авторитетний лідер - це Вітренко”. Як би ви прокоментували ці слова?
- Дуже невдячна справа - суперечити жінці, а особливо такій, як Лариса Скорик. Справа в тім, що за роки депутатства вона, очевидно, звикла до безвідповідальності за свої слова. “Тризуб” виник тоді, коли КГБ в Україні вже давно не було. Я би збігав за довідкою в КГБ, що “Тризуб” не є його структурою. Але навіть якби така довідка була, то хто в неї повірить? Так що це звинувачення, яке не можна ні підтвердити, ні заперечити. Твердження про КГБ свідчить, що в пані Лариси не все в порядку з логікою. А ось щодо Вітренко, то, мабуть, не все в порядку в неї і з гумором. Поясню чому. “Тризуб” імені Степана Бандери взяв активну участь у нещодавніх київських подіях. Зокрема ми розігнали так званих анархістів, явну пропрезидентську силу, що розгромила наметове містечко опозиції, “повоювали” з комуністами та їхніми червоними прапорами й антиукраїнськими, антидержавницькими гаслами, провели дві прес-конференції в УНІАН та розповсюдили серед киян і гостей столиці листівки, в яких озвучили нашу позицію щодо політичної кризи в Україні. Зокрема в одній із листівок було сказано наступне: “... О.Мороз, як ініціатор нинішнього конфлікту, сподівається, очевидно, на лев’ячу частку шкури ще не вбитого ведмедя. Але дарма: він відступник від генеральної лінії партії, ренегат, що відійшов на позиції соціал-демократії (про решту його гріхів можна дізнатися в Н.Вітренко)”. Колишня соратниця Мороза, Наталя Вітренко не пропускає жодної його помилки, уважно відстежує всі його “гріхи”. Тому стверджувати, що вона для нас найбільш авторитетний і порядний лідер серед лівих - це абсурд. Лариса Скорик чомусь не помітила іншої нашої листівки, в якій сказано, що Симоненко, Ткаченко, Мороз, Вітренко невтомно кличуть на кожних виборах у “вчорашній комуністичний “рай” у ведмежих обіймах імперського старшого брата”. Ось такий гумор виходить.
- Чи можна говорити про співпрацю “Тризуба” імені Степана Бандери з лівими силами?
- Ні. На жаль, в Україні така співпраця в принципі неможлива. Наприклад, у сусідній Польщі ліві є справді лівими. У нас лівизна - це лише маскування проімперської п’ятої колони. Ніякими лівими вони не є, а лише маскуються під соціальний захист, а справжня їхня мета - це знищення української державності, ліквідація української незалежності, повернення України в імперське ярмо. Ми не можемо ставитися до них як до опозиції. Це наші партії та влада наївно вважають “червоних” опозицією. Ми ж їх вважаємо ворогами. “Червоні” виступають проти нашого права бути господарями своєї долі на своїй рідній землі. Мова йде про наступне: або переможуть вони - і не буде України як політичного фактора, або переможемо ми - і українська нація стане державною нацією, як поляки, словаки, чехи, прибалти.
- У лютому під час масових акцій опозиції “Тризуб” був у Києві, а в березні під час відомих сутичок із міліцією - ні. Чому?
- “Тризуб” їздив у Київ для того, щоб у момент протиборства двох таборів - прокучмівського та антикучмівського - запропонувати третій, інший шлях. Насамперед слід об’єктивно і переконливо для суспільства завершити справу Гонгадзе. Її треба вирвати з рук політиків, які доти будуть жонглювати нею, доки їм це буде вигідно. І від матері Гонгадзе, від її єдиного щирого плачу на всю Україну вони не відмовляться, бо це дає величезний ефект на мітингах. Влада замість того, щоб перевести цю справу з площини політичної в чисто юридичну, пропонує будь-які шляхи, але не єдино можливий, щоб цю справу завершити. По-друге, ми запропонували механізми, як покінчити із тим протистоянням, яке нині триває. Адже йде брутальна боротьба за владу. Одні за неї тримаються і хочуть бути при ній якнайдовше. Інші ж хочуть вирвати цю владу з рук своїх супротивників. Це природнє явище з боку обидвох сторін. У цьому не було би нічого поганого, якби перемога котроїсь із сторін обіцяла народові щось добре. А цього не буде, бо жодної ідеї ні за одною, ні за іншою стороною немає. Але ж крім тих, що борються за владу, є ще цілий народ, ціла Україна, яка вже десять років чекає, коли ж нарешті принесе нам плоди наша незалежність і наша державність. Виявилося, що це державність не наша і нам навіть не можна про це говорити. Тому ми запропонували механізм, як перевести боротьбу за владу в боротьбу за національну державу. Тільки в створенні національної держави ми бачимо вихід зі становища, що склалося.
Чому нас не було в Києві 9 березня? А чого їхати? Щоб покласти квіти до пам’ятника Шевченкові? Так це можна зробити в себе на місцях, що ми здійснили по всій Україні. Крім того, в голову не могло прийти, що хтось перетворить день народження Шевченка в те, у що його перетворили. Я ніколи не міг подумати, що представники національно-патріотичного табору будуть викидати чи намагатися палити атрибути державної символіки. А навіщо потрібна була атака на Банкову, оті спровоковані сутички? Адже ж не було жодної мети.
Опозиція повз вуха пропустила наші пропозиції. В опозиції навіть мови немає про українську національну ідею. В мене складається таке враження, що опозиція боїться: а раптом влада візьме й опублікує бодай якусь ідеологію державотворення? Ми не хочемо брати участь в акціях опозиції, бо вона зараз зайнята висмикуванням крісел з-під влади, а не хоче переводити цю боротьбу у щось змістовніше.
Нарешті, перебування в Києві - це справа дорога. Ми змогли профінансувати наших хлопців лише на три дні. Ми ж не УНА-УНСО, яка може місяцями забезпечувати всім необхідним своїх членів, які беруть участь в акціях протесту.
- До речі, про УНА-УНСО. Між “Тризубом” і цією організацією часто ставлять знак рівності, а після київських подій - і поготів.
- Ми абсолютно різні організації. Передусім у нас різна мета. УНСО є підрозділом УНА. Їхнє гасло: “УНСО - до штурму, УНА - до влади!” Їхній ідейний, ідеологічний, програмовий наробок нам чужий. На організаційному рівні ми теж абсолютно ніяк не зв’язані. Ми ніколи не виступали проти УНСО. Вони виступали проти нас дуже часто. Наше гасло: Бог, Україна, Свобода! Наша мета: створення Української Соборної Самостійної Держави. Ми вузькофункціональна організація з чітко визначеними параметрами своєї діяльності: вишкільна, виховна, пропагандивна, націозахисна. Підтримувати те, що робить УНСО, ми не можемо, бо це не відповідає нашим програмним засадам. Протиставляти їм нема потреби. Вони мають право мати свою організацію, ми маємо право мати свою організацію.
- Чи можна нині говорити про кризу українського націоналізму?
- Було би фарисейством, якби я це заперечував. Є криза. Наробок, який ми одержали в спадщину, - це скарб для нас. Ми дивимося на нього як на методологічну базу, а не як на ідеологічні постулати, які зараз треба втілювати в життя. Ми завжди звіряємо нашу діяльність із наробком наших попередників, і я можу сказати, що за весь час існування “Тризуб” імені Степана Бандери жодного разу не став ні лялькою в чужих руках, ні чиїмось холуєм.
Криза націоналістичного табору позначилась і на ідеології. Чому? Бо нікому розробляти, адаптовувати націоналізм до нових умов, які склалися. Наробок наших попередників був підпорядкований одному: як вибороти незалежність. Тепер, коли незалежність досягнута, потрібно розробляти цю ідеологію вже у напрямку державотворення. На жаль, той Провід ОУН, який прийшов з-за кордону в Україну, хоча й змінювався, але не справився з тим високим завданням, яке історія поклала на нього. Вони не використали наробку націоналізму попередніх десятиліть для того, щоб зробити націоналістичний табір не лише фактом, але й суттєвим фактором українського національного державотворення.
Криза націоналізму не подолана ні в організаційному, ні в ідеологічному, ні в політичному плані. Націоналістичні організації не лише не підтримували наші пропозиції, про які я вам розповів, але навіть не висловили свого ставлення до цього, не кажучи вже про те, щоб виступити із чимось подібним. Це свідчить лише про їхню політичну та ідеологічну неспроможність. І то дуже прикро. Тому “Тризуб” імені Степана Бандери мусить сам, звіряючись із попередниками, творити своє.
- Ви працюєте в царині літературознавства та сучасної української літератури. Було б логічно запитати, чи не сотворили чогось і в цій галузі?
- У зв’язку з тим, що майже весь час віддаю політиці, жодної літературознавчої книжки не написав. Єдине, чим можу похвалитися, - це тим, що зробив програму для вищої школи з теорії літератури та програму з сучасної української літератури. Зараз працюю над посібником із теорії літератури, щоб був хоч якийсь, бо немає ніякого.
Що стосується “чистої” літератури, то було безліч задумів, але є один недописаний роман. Я хотів зробити роман про своє село, як частку Галичини, як частку України. Лихоліття проносяться по цьому терені, зачіпають конкретних людей. Я хотів показати час через долю своїх земляків, їхніми очима. Можливо, це мало бути ціле двадцяте століття. Хотів показати весь свій рід, бо в мене і батько, і дід були активними, брали участь у всіх баталіях. Ми думаємо, що люди лише боролися, а люди ще й просто жили. Було багато трагічного і сумного, бо сама доля Галичини така. Але було й веселе, бо українець - людина весела від природи своєї. Він буде сміятись тоді, коли в інших народів, у людей іншої ментальності це викликало би жах. Згадайте Стефаників сміх, сміх Леся Мартовича. Це не завжди весело, але коли люди бачили, що це смішно, вони сміялися.
На жаль, є інші задуми, політична гостроактуальність яких вимагає бути реалізованою в слові. Але всі проблеми, здається, будуть розв’язані в інший спосіб, бо здоров’я заявило про себе в повний голос. Тому всі мої плани тепер будуть залежати від здоров’я.
- Чому досі “Тризуб” імені Степана Бандери не зареєстрований?
- З цією нереєстрацією - аж від 1993-го року! - ми, мабуть, увійдемо до книги рекордів Гінесса. Відверто нам не відмовляють, але і не реєструють. Завжди є якісь формальні причини: то не прийшло підтвердження з якоїсь області, то щось там у них загубилося. Я думаю, що коли ми створимо Українську Соборну Самостійну Державу, то тоді й “Тризуб” зареєструють. Хотілося б вірити, що ця влада, може, непомітно, але змінюється в кращу сторону, політично розумнішає. Якби влада стояла на позиціях державотворення, вона б зареєструвала “Тризуб”. Але влада демонструє щось інше. Недобре, що так є, але так є.

БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

Василь Петрович Іванишин народився 23 березня 1944 року в селі Угерці (нині Зелений Гай) Рудківського (тепер Городоцького) району Львівської області. Закінчив семирічку, вчився в сільськогосподарському технікумові, школі робітничої молоді. Працював у школі села Росохач Сколівського району, літературним працівником, а потім і редактором багатотиражки педінституту. За “антирадянщину” (обурився в черзі, чому довго не видають зарплату; мовляв, капіталіст краще би дбав про свого найманого працівника) довго був в опалі, працював лаборантом кабінету естетичного виховання. Відтак став дописувачем “Радянського слова” і кореспондентом “Ленінської молоді”. 11 років працював на кафедрі мови, нині є доцентом кафедри української літератури. Викладає студентам Дрогобицького педуніверситету теорію літератури та сучасну українську літературу. Написав декілька книг, які розійшлися великими тиражами, - “Українська Церква і процес національного відродження”,“Нація.Державність. Націоналізм”, “Мова і нація” (у співавторстві з Я.Радевичем-Винницьким), “Українська ідея і перспективи націоналістичного руху”. На громадських засадах є головним редактором видавничої фірми “Відродження” (за час свого існування фірма випустила близько 200 назв книжок загальним тиражем понад 2,5 мільйона примірників). Дружина працює вчителькою. Виховують двох синів і доньку. Підростає внучка Катруся.


2002: ВИБОРИ БЕЗ ВИБОРУ?

Наша зустріч із викладачем Дрогобицького педуніверситету Василем Іванишиним відбулася наступного дня після президентських виборів у Білорусі, коли вже було відомо, що наступні п’ять років керуватиме цією державою знову Олександр Лукашенко.
- Як бездарно білоруська опозиція змарнувала свій шанс! - Обурювався Провідник Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери. - Адже замість того, щоб підготувати народ до виборювання справжньої незалежності держави, вони сконцентрували свою увагу лише на тому, щоб “змести” "бацьку".

- Чи не ту саму помилку робить наша опозиція, кинувши гасло “Україна без Кучми!”? І чи не ті самі “плоди”, що й білоруси, ми пожинатимемо в березні наступного року?
- Справа, звичайно, не в Кучмі. Вже десять років Держава Україна будується наосліп - без будь-якої ідеології державотворення. Ніхто не знає, яку саме державу ми будуємо, немає жодних об’єктивних критеріїв оцінки ні гілок, структур і людей влади, ні політичних, громадських і релігійних об’єднань, ні бізнесу, ні окремих громадян. Це створює ідеальні умови для політичного шахрайства і злодійства, але ні на йоту не наближає нас до вимріяної багатьма поколіннями українців процвітаючої національної держави.
Україні життєво необхідна чітка, всеохопна, національно зорієнтована ідеологія державного будівництва. Суспільство мусить знати мету, концепцію і програму нашого державотворення. Саме з цього почнеться справжня політична структуризація суспільства, а не з наділення партій тими повноваженнями, які може мати тільки народ. Та політична сила (влада чи якесь політичне об’єднання), яка запропонує таку ідеологію національного державотворення і поведе рішучу і наполегливу боротьбу за її реалізацію, дуже скоро здобуде численних соратників і масову підтримку народу.
Передвиборчі програми обов’язково повинні містити вимріяну народом мету, концепцію та елементи програми українського державотворення, які базуються на національній ідеї та націозахисній діяльності і передбачають перехід від Держави Україна до Української Соборної Самостійної Держави. Без цих основ передвиборчі програми будуть пусті та фальшиві, невиразні та малопривабливі, а перемога на виборах 2002 - або ніяка, або нікчемна.
- Зараз українцям пропонують зробити ставку або на особу, або на політичну партію чи блок. Як ви ставитеся до цього?
- Вибори - це шанс для нас, українців, для всіх чесних громадян вплинути на формування влади, на політику держави, на долю України. Але політичною школярщиною чи звичайним шахрайством є політична настанова на особу чи партію (блок), а не на національну ідею.
Згадаймо тільки останні два роки. Спочатку наші політмудреці зі шкури пнулися, щоб нав’язати народові Євгена Марчука: він, мовляв, стане чи то українським Піночетом, чи то українським Вашінгтоном. Чим він став, знаємо. У ході “касетного скандалу” ці ж діячі криком кричали, що зрадник і ворог України той, хто не приєднується до соціаліста Олександра Мороза. Потім всеукраїнською ненькою вони ж намагалися зробити Юлію Тимошенко - соратницю незабутнього Павла Лазаренка. Тепер на всеукраїнського батька висувають Віктора Ющенка. І знову невідомо чому, на яких засадах і для чого. До речі, Ющенко вже мав і ще має шанс стати історичною особою у вирішенні долі України - якщо підніме прапор української національної ідеї. Та чи підніме?
- Пане Василю, 1990 року національно-демократичні сили мали у Верховній Раді України 125 депутатів, 1994 року - вже 100, а 1998 - 70. Що ж буде в 2002 році?
- Щоб робити прогнози на вибори 2002 року, мусимо усвідомити причини поразок національно-демократичного табору на попередніх виборах.
Степан Бандера застерігав: “Завершенням національно-визвольної революції має бути відбудова і закріплення Української Соборної Самостійної Держави. Передумовою для відновлення самостійного державного життя є знищення на українських землях совєтської влади, її органів і силових інструментів, знищення комуністичної партії і системи, усунення з України усіх сил, які захищають російський імперіялізм і протиставляються самостійницьким змаганням”.
Але лідери українського політикуму, у яких природна людська здатність вчитися виродилася в лакейську схильність до послуху господареві і мавпування “панського”, пішли протилежним шляхом. А саме: замість того, щоб вести народ на боротьбу за ліквідацію старої системи, замість усунути її людей від влади та приступити до побудови національної держави, як це робили країни Прибалтики, Польщі, Словаччини, Словенії, Хорватії та ін.,- наші лідери, на догоду Заходу, почали утверджувати елементи космополітичної демократії - щоб зробити потужні антиукраїнські сили активними, легітимними і фактично всевладними учасниками ... українського державотворення! І спробуй тепер визнач, чого в такій “політиці” було (і є!) більше: ідіотизму чи рабодухості, національної зради чи корисливої кон’юнктурщини...
Зараз наближаються вибори 2002 року, і є всі ознаки того, що й вони будуть виборами без вибору: голосами обдуреного народу буде здійснене оновлення персонального складу законодавчо-представницької гілки влади, але при цьому не зміниться антинародна, антиукраїнська суть її законотворчої діяльності. Політична ситуація зараз така, що внаслідок цих виборів ідейно обеззброєний український національно-патріотичний елемент може бути взагалі усунутий з політичної сцени і повністю відсторонений від процесу державотворення, а його місце займуть виразно неукраїнські та антиукраїнські сили.
- Чи буде “Тризуб” боротися за депутатські мандати?
- Всеукраїнська організація “Тризуб” імені Степана Бандери не йде до влади і на владу не претендує, але нам далеко не байдуже, хто буде при владі. Тому ми будемо брати активну участь у виборчому процесі - з націоналістичних позицій. Для нас вибори - це не тільки підтримка того чи іншого кандидата, а передусім пропагування національної ідеї, націозахисна діяльність та консолідація народу у боротьбі за Українську Соборну Самостійну Державу.
- Що, з Вашої точки зору, необхідно зробити в ході передвиборчої кампанії?
- Передусім треба орієнтуватися на ідею, а не на особу. По-друге, слід відмовитися від чортополоху політичних ідей і доктрин “з чужого поля” і згуртовуватися під прапором української національної ідеї. По-третє, взяти на озброєння те, що так люто ненавидять і чого так панічно бояться всі без винятку вороги України і “рідні” політичні шахраї: ідеологію українського націоналізму. Послухаймо національного пророка: “В своїй хаті своя й правда, і сила і воля” (Т.Шевченко). Послухаймо зрілого Івана Франка: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації”.


ВАСИЛЬ ІВАНИШИН МРІЄ ПРО ТЕ, ЩОБ ВЛАДА ПРОГОЛОСИЛА УКРАЇНСЬКУ НАЦІОНАЛЬНУ ІДЕЮ ОСНОВОЮ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Виборча кампанія 2002 року закінчилася. Оголошені попередні результати виборів. Ще слід зробити глибокий аналіз, чому саме так проголосувала Україна і який вплив на її подальший розвиток це буде мати. Є переможці та переможені. Хтось рахує політичні та фінансові дивіденди, а хтось впадає у відчай від понесених втрат.
Викладач Дрогобицького педуніверситету, Провідник Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери Василь Петрович ІВАНИШИН має свій погляд на ці вибори .
.
-Пане Василю , як би Ви оцінили результати виборів?
- Ще задовго до виборів 2002 року в інтерв’ю вашій газеті я сказав, що вони будуть виборами без виборів. На жаль, мої слова справдилися. Жодна політична сила не запропонувала програми, що передбачала б якісні зміни системи на користь народу. Те, що це були вибори без вибору, підтверджують і нинішні змагання за посади у Верховній Раді, безпринципні блокування, намагання створити не конструктивну більшість на основі української національної ідеї, а якусь більшість кон’юнктурну, чисто ситуативну, для полагодження інтересів кланів, блоків, депутатських груп, окремих депутатів.
- Чи стала українська національна ідея фактом на цих виборах і чи “Тризуб” імені Степана Бандери долучився до цього?
- Організатори цих виборів від самого початку передбачали, що вперше в незалежній Україні ці вибори будуть такими, на яких не буде присутня ні національна ідея, ні національнозахисна, національнодержавотворча проблематика. Тобто націоналізм у всіх його формах і проявах взагалі не повинен був бути присутнім на цих виборах. “Тризуб” імені Степана Бандери зробив неможливе. Коли національно-патріотичні сили, партії, що називають себе націоналістичними, розповзлись по блоках, пожертвували своїми ідейно-програмовими засадами заради кількох мандатів у прохідній частині списку, ми таки зробили українську національну ідею фактом на цих виборах. Нами проведено шість всеукраїнських пропагандивних акцій, розповсюджено декілька мільйонів листівок і брошур. Ми роз’яснили виборцям механізми реалізації української національної ідеї в сучасних умовах, показали, які вимоги слід пред’являти до блоків, партій, окремих кандидатів у депутати. Чимало претендентів на мандати озброїлися нашими ідеями,пропагували їх, поширювали по всій Україні. Багато з них перемогли. Причому це були представники різних політичних сил. Так що “Тризуб” виконав свій обов’язок, бо діяв із націоналістичних позицій, як і завжди в будь-якій ситуації.
- Багатьох, скажу відверто, шокував той факт, що “Тризуб” імені Степана Бандери підтримав на виборах пропрезидентський блок “За єдину Україну!”.
- Насамперед хочу сказати, що ви не знайдете жодного документального підтвердження, що “Тризуб” чи я особисто підтримали цей блок на виборах. Просто не було цього. Ми націоналісти, і наша ідеологія дає нам можливість завжди бачити реальну картину тих процесів, які відбуваються в політиці. Наші переконання зобов’язують нас відповідним чином діяти – подобається це комусь чи ні. Ми не йдемо до влади, а тому в нас немає потреби подобатися виборцям. Наша мета – показати людям реальний стан речей, виявити перед ними націоналістичну позицію і продемонструвати конструктивні державотворчі можливості українського націоналізму, що ми, зрештою, і робили. Я вже казав, що наші ідеї взяли на озброєння окремі блоки, партії, а особливо кандидати в депутати різних рівнів. Було серед них і багато від блоку “За єдину Україну!”. Я вдячний Олександрові Чебаненку, який балотувався по Дрогобицькому виборчому округові, за те, що він взяв нашу програму і послідовно намагався її реалізовувати у публічних виступах, у вигляді листівок, інтерв’ю тощо. Геракліт казав, що все тече, все змінюється. Хочеться вірити, що змінюються і люди, а також їхні погляди на життя. Багато хто на власному досвіді переконався, що пора вже від нав’язаних нашому суспільствові чужих ідей (комуністичної, соціал-демократичної, ліберальної тощо) переходити до рідної, націоналістичної. Ніхто з патріотів, які лаяли нас за те, що ми підтримали Олександра Чебаненка, чомусь не відважився взяти наші ідеї. Хтось вважав їх хибними, шкідливими, ворожими собі. Інші не брали, бо тоді б їх не підтримав той блок, від імені якого вони виступали. А Олександр Чебаненко не побоявся і взяв. За нього проголосувало втричі більше виборців, ніж за націоналіста Богдана Червака, якого ми підтримували на минулих виборах. Це не тому, що Олександр Іванович утричі кращий за нинішнього головного редактора газети “Українське слово”. Так питання не можна ставити. Спрацювала тенденція, яку ми підмітили ще з 1999 року і яку намагаємося донести до нашого політикуму та влади. У суспільстві йде величезне прирощення українського патріотизму та державницької національної свідомості. У випадкові з Чебаненком це проявилось якнайкраще. Без Олександра Івановича ми би просто не мали цього аргументу. Тепер його маємо, і за це йому дуже вдячні.
- Вашу позицію щодо Чебаненка вороже сприйняли ті, з ким Ви ще недавно йшли пліч-о-пліч. Як Ви до цього поставилися?
- По-філософськи і без образи. І не тому, що я такий благородний. Просто я знаю, що ці люди є слабенькими в політиці. Їхні переконання, їхня настроєність мені близька, вона чисто українська і дуже патріотична. Вони не зрозуміли позиції “Тризуба”, побачили небезпеку сповзання в кон’юнктурщину, колабораціонізм, якщо можна так висловитися, і зреагували на це різкою критикою. В мене не може бути образи, бо ці люди виступали з правильних засад, але вони не вміють ними користуватися. Зараз ситуація змінилась. Дехто зрозумів, що “Тризуб” був правий, що треба втілювати наші ідеї, ідеї українського націоналізму в життя, що треба впливати на депутатів. Ми завжди готові до співпраці навіть із тими, хто нас нещодавно критикував, а тепер усвідомив правильність нашої позиції.
- Чи не боїтеся Ви, що націоналістичними ідеями скористається блок “За нашу Україну!”, а влада проголосить національну ідею основою державотворення, використовуючи її в своїх інтересах?
- Ні, не боюся. Я мрію про це. Я б дуже хотів, щоб так сталося, щоб під нашими ідеями проходили наступні вибори, щоб українські політики черпали свої ідейно-програмові засади виключно з ідеології українського націоналізму. Повірте, Україні від того стане не гірше, а краще. Я розумію ваше питання так: чи не відбудеться компрометація ідеї, якщо за неї візьмуться люди, котрі були далекі від націоналізму і зайнялися ним лише з кон’юнктурних міркувань? Але політика лише на кон’юнктурі і будується. Бо ідеї тільки одиниці беруть із переконань, а решта бачать вигоду в реалізації цих ідей. Ідеологія українського націоналізму не стане винятком із цього правила. Ми не видумуємо інших законів політичного життя, як не можна видумати інших законів природи. Але тут є одна дуже важлива річ. Наші ідеї виникають не з політичної доктрини, звідки можна вихопити гасла типу “Свобода!”, “Рівність!”, “Братерство!” і довести країну до якобінського чи більшовицького терору. Націоналізм не можна видумати. Націоналізм – це ідеологія, яка виникає із животрепетних інтересів самої нації. Згодом ці інтереси кристалізуються у певні ідеї, політичні формули, гасла тощо. Ідеї націоналізму, хто б не брався за їхню реалізацію, почнуть давати позитивний результат, незалежно від того, які наміри мав той, хто їх реалізовував. Ми пропонували Леонідові Кучмі на виборах 1999 року підняти прапор української національної ідеї. Люди з його команди сказали, що це в принципі неможливо і не скоро станеться. Пам’ятаєте, як свого часу наш Президент сказав, що українська національна ідея не спрацювала? Він мав рацію! Вона не спрацювала абсолютно, бо ніхто її не робив фактором української політики. Навіть проводи націоналістичних організацій переконували, що, мовляв, ми вже маємо Українську державу і тепер її тільки треба наповнювати українським змістом, що перша точка нашого Декалогу (“Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї!”) буцімто вже не актуальна, бо не треба вже гинути, а треба лише працювати. То як могла спрацювати та українська національна ідея? Але вже через два роки після президентських виборів, у серпні-вересні 2001 року, Леонід Кучма говорив про необхідність української національної ідеї як фактора українського державотворення. Інша річ, що ніхто його ідеї не підтримав. Коли глава держави кидає такі пробні шари, це неспроста. Він не може говорити те, що хоче. До цього його спонукають життя, обставини. Коли на цих виборах лідер блоку “За єдину Україну!” Володимир Литвин єдиний із усіх політиків, у тім числі й націоналістичних, говорить про необхідність національної ідеї як фактора українського державотворення, то як ми, націоналісти, повинні до цього ставитися? Тому якщо хтось підніме цей прапор, стане втілювати ці ідеї, то це неминуче призведе до змін у нашому житті, спочатку на законодавчому, а потім і на політичному рівні. Тому я зовсім цього не боюсь. Я боюсь, що нам ще довго треба буде чекати на те, щоб влада і наш політикум таки стали під прапор української національної ідеї. Небезпека в тому, що вони довго на це не відважуються.
- Чи прийшли на місцевому рівні до влади ті люди, з якими Ви можете говорити, як із націоналістами, й вирішувати спільні проблеми?
- Подібні запитання завжди заганяють мене в глухий кут. Люди не вірять, що я належним чином не обізнаний із місцевою політикою, а мене справді на те не вистачає. Особливо не знаю новообраного депутатського корпусу, від якого дуже багато залежить. Ось у Бориславі новий чоловік прийшов до влади, а я зовсім його не знаю. Краще знаю Михайла Лужецького, але якого? Чотири роки тому він не політикував, а з чим зараз прийшов до влади? Що взяв від блоку Ющенка, який особистий наробок у цьому плані має? Але я думаю, що між “Тризубом” і новою владою завжди складуться нормальні стосунки, тим більше, що всі знають, що ми на якісь місця у державних органах не претендуємо. Для нас важливішим є інше. Чи зуміють ці люди за чотири роки щось доброго зробити для громади? Чи зможуть вони своєю діяльністю послабити антинародний, антиукраїнський характер нинішнього законотворення? Чи, навпаки, своїми злодійством, корумпованістю, бездіяльністю, непрофесійністю лише посилять ці негативні впливи на громаду? Зрештою, чи зуміють вони усвідомити, що їхні посади не лише господарські, а й політичні? Виникають й інші запитання. Чому ми ніколи не маємо таких керівників міст, які б думали насамперед про згуртування громади? Адже ти міський голова і зобов’язаний думати про громаду як про велику сім’ю чи родину. Насамкінець, чи усвідомлюють ці люди, що вони прийшли до влади лише на чотири роки? В мене таке враження, що вони на сорок років вибрані. У всякому разі, їхні попередники демонстрували саме таке відчуття влади і часу. А тому встигали багато зробити для того, щоб відкинути від себе частину виборців, але ніколи не встигали примножити число своїх прихильників, посилити свої позиції. І все тому, що думали, що чотири роки – це довго. Але чотири роки – це лише чотири роки. Було б добре, якби ті, хто прийшов до влади, усвідомили, що не можна ощасливити народ, громаду без участі самого народу, самої громади. Чи зуміють вони залучити людей до вирішення проблем міста, області, регіону? Чи стануть їм потрібними люди, які вміють це робити? Чи злякаються вони якогось підступу й оточать себе обмеженими в політичному й інтелектуальному плані людьми? Постійно ж демонструє це нам кожна влада і кожен керівник! А наш політикум, партії, координаційна рада, особливо ті, хто вважає, що вони перемогли ( бо в перемоги завжди дуже багато батьків, це поразка завжди сирота), - так ось, чи відчувають ці політичні батьки нинішньої перемоги свою відповідальність перед громадою? Деякі місцеві політики мене щиро дивують. То вони виступають і закликають, що нам конче потрібен законодавець у Верховній Раді. Тепер на цих виборах та ж людина говорить, що нам у парламенті потрібен власний олігарх (видно, всі закони вже написані?). Ну, не можна так політикувати. Завжди ці люди єдиноправильні. Завжди вони мають рацію. Хто думає інакше – мало не “ворог народу”.
- Насамкінець хотів би у Вас запитати, якою є зараз ситуація у видавничій фірмі “Відродження” після смерті Петра Бобика та Євгена Гнатика? Коли побачить світ книга спогадів покійного президента фірми “Відродження”?
- Троє людей мають визначити долю “Відродження”. Це два сини покійного Петра Бобика і я. Вони молоді хлопці, у них своє уявлення про книговидання, бізнес тощо. Я міг успішно працювати у “Відродженні”, але зі своїми побратимами – покійними Петром Бобиком та Євгеном Гнатиком. Вимагати від молодих, щоб вони були такими ж жертовними, як оці двоє доброї пам’яті мої друзі, я не можу. Мені здається, що краще в даному випадкові дати можливість їм попрацювати самим. В мене не вистачає часу і сил, щоб не тільки виконувати свої дотеперішні обов’язки у “Відродженні”, а ще й замінити собою Петра Бобика та Євгена Гнатика. З чисто технічних і юридичних міркувань я зараз не можу вийти з “Відродження”, але незабаром таки зроблю цей крок.. Що стосується книги Петра Бобика, то вона вже давно готова до друку. Один із синів узяв її переглядати. Можливо, не вважає за доцільне її друкувати, але поки що ніяких результатів немає.


ВАСИЛЬ ІВАНИШИН: “НЕ МОЖНА БОРОТИСЯ З САТАНОЮ ЗА ДОПОМОГОЮ ДИЯВОЛА”

Для Василя Іванишина вже стало доброю традицією напередодні власного дня народження (23 березня) видавати книжки. Справді, хто, як не ти сам, може зробити собі найкращий подарунок?
Цьогоріч мова йде про книжку “На розпутті велелюднім. Вибори-2004”. На думку автора, найголовнішою проблемою сучасного політичного життя є наступна: як підготувати Україну до президентських виборів?
Про це ми і розмовляємо з Провідником Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери Василем Іванишиним.

- Чому виникла потреба написати таку книгу за півтора року до виборів?
- Власне тому, що ще півтора року до виборів, і є можливість достукатися до свідомості широкого загалу, адже перед самими виборами люди перестають сприймати об’ємні пропагандивні матеріали. Надто багато цих матеріалів звалюється на голови бідного електорату. І ось в розрахунку на те, що люди поки що не перевантажені інформацією, є можливість донести ці ідеї до людей, є можливість влаштувати обговорення цих ідей, і автор завжди тішить себе надією, що, можливо, хтось та й сприйме ці ідеї.
- Василю Петровичу, якщо прочитати Вашу книгу, то напрошується логічний висновок, що Ющенко може бути ще гіршим президентом, ніж зараз є Кучма.
- Висновок логічний, але я би хотів тут дещо уточнити. Якщо таке станеться, то не тому, що він Ющенко. Сам Ющенко може бути дуже хорошою людиною. Тут ідеться про те, що якщо вибори будуть безідейними, то майбутній президент, ким би ця людина не була, якою б ця людина не була, все одно змушений буде діяти так, що його дії підуть на шкоду і державі, і громаді, і нації в цілому, Україні в цілому. Мусять піти. Повторюю, це буде при умові, якщо вибори будуть безідейними. Якщо Віктор Ющенко знову піде на вибори не під прапором української національної ідеї, якщо він знову заграватиме з соціал-демократизмом, виїжджатиме на соціальній проблематиці, то зрозуміло, що ці вибори саме такими і будуть. Поганими для України. І навпаки. Якщо той, хто стане президентом, піде на вибори під прапором української національної ідеї, то хто би це не був, повторюю, знову ж таки безвідносно до особистих якостей цієї людини, це буде на користь України. Бо започаткується створення якісно нової системи, метою якої буде захист національних інтересів людей. Повторюю, це важко пояснити. Розумієте, в короткому інтерв’ю важко переконати людей у цьому, але все залежить не від особистих якостей тієї чи іншої людини, а від того, з чим та людина піде на вибори. Або українська національна ідея як прапор, під яким ідем на вибори, або президент, який буде діяти на шкоду Україні. Він не зможе інакше діяти.
- Ви говорите про те, як Ющенко разом з Нємцовим і Хакамадою в Москві підписали документ, в якому є слова “поборювати прояви націоналізму”. Хіба Ющенко може змінитися чи й далі продовжуватиме ту лінію?
- Я не думаю, що Ющенко підписав цей документ через свої антинаціоналістичні переконання. Я думаю, що він підписав цей документ, враховуючи політичну вигоду від контактів із Союзом правих сил Росії. Я, правда, такої політики не визнаю, я вважаю її згубною, коли людина, ще навіть не ставши президентом, вже показує свою схильність до безпринципних компромісів, він тим не завоює собі прихильників ні в Україні, ні в Росії. То поганий був крок. І я не думаю, якби ситуація повторилася, що Ющенко знову підписав би це. Думаю, що то було не до кінця продумане з тим підписом. Цей підпис йому зашкодив, не треба було підписувати йому цього документу.
- Леонід Кучма часто робить деякі несподівані кроки. Наприклад, він виступив за парламентсько-президентську республіку, фактично вибивши козирі в опозиції. Ви кажете, що Кучма може прийти до націоналізму, до національної ідеї.
- Я так не казав. Я сказав, що він може підняти прапор української національної ідеї. А це різні речі. Я знаю багатьох людей, які були страшенно далекі від націоналізму, але прийшли до нього через сумніви, вагання, розпач, навіть здійснили страшні помилки, але вони прийшли до нього, і зараз вони, так би мовити, стоять на позиціях націоналізму. Я не знаю, чи Кучма хоче стати націоналістом. Але я знаю, що Кучма - політик, причому, як виявилося, несподіваний для багатьох людей, у тому числі для своїх опонентів і противників. Я знаю, що як політик він може використати і такий крок. Тобто підняти прапор української національної ідеї заради влади. Знову ж таки, Париж вартий меси.
- Як ставляться до Ваших праць люди влади? Ви так нещадно їх критикуєте. Ось і в цій книжці пишете, що “люди влади незадоволені тим, що не можуть закріпитися на своїх посадах навічно”. Чи важко Вам узагалі спілкуватися з людьми влади?
- По-різному ставляться до мене люди влади. Дехто, прочитавши ці слова, сміється. Нічого не каже, а лише сміється. Бо це ж природно – добровільно не віддавати владу. Але якщо всерйоз говорити, то ставлення до цієї книжки з боку людей влади є рівно настільки різним, наскільки поділена внутрішньо сама влада. Ми постійно підкреслюємо, що зараз немає світоглядної однорідності серед людей влади. В одному й тому ж кабінеті, де сидить троє людей, розумієте, можна застати три різні абсолютно політичні позиції. Вони маскуються, змушені це робити, але вони різні. І так було, так є і так довго буде, напевно. Серед людей влади ми зустрічаємо таких, що готові з нас шкуру дерти, таких, котрим усе байдуже, і таких, що готові нам допомогти. Це все виявляється і на ставленні до цієї книжки. Люди влади підпільно тиснуть руку авторові й вітають з такою книжкою, з якою вони у всьому згодні, мовляв. Є люди, яким це все абсолютно байдуже. А є такі, які виступають із позицій: що він собі дозволяє? Це природно.
- Ваше ставлення до Компартії України однозначне. І в своїй книжці Ви не даєте червоним жодних шансів. Однак існує точка зору, що опозиція повинна співпрацювати з комуністами.
- Я не належу до тих людей, які вважають за можливе боротися з Сатаною за допомогою Диявола.
- Зрозуміло. Ще такий Ваш вислів: “У наш час підозра в націоналізмі – це негайний крах політичної кар’єри”.
- Я знаю чимало прикладів, які це підтверджують. Я знаю, що наша влада органічно не терпить виявів української національної свідомості серед своїх людей, а тим більше серед кандидатів на людей влади, на чиновників. Та й подивіться на сам склад нашої влади. І подивіться, скільки там національно свідомих людей. Чому так є, я прояснюю далі, в наступних розділах, і зокрема в розділі “Національні меншини”.
- Як би зараз не агітувати наших людей – “за” чи “проти”, - вони все одно віддадуть свої голоси за Ющенка. Ющенко ще не став загальнонаціональним лідером. То що, голосувати все таки знову за Ющенка, як то було в минулі роки, чи не йти на вибори? Чи є якийсь інший шлях?
- Ну, по-перше, ще є надія, і в мене зокрема, що наступні півтора роки не минуть безслідно для самого Ющенка, що Ющенко зрозуміє, що для нього є природним прапор української національної ідеї, бо його електорат – це національно-патріотичні сили. Мені б дуже хотілося, щоб він це зрозумів, зробив відповідні висновки і підняв цей прапор, це для всіх нас було би найкращим виходом. І я би підпрягся під цю роботу з усім ентузіазмом, не розраховуючи на ніяку вигоду, ні на які посади. Але люди повинні бути готові і до іншого. Якщо Ющенко повторить те, що було на попередніх виборах, якщо й інші учасники виборів зроблять так само (ми не знаємо, хто буде учасником цих виборів, бо ще немає претендентів), то який смисл іти на ці вибори, ось я би це хотів, щоб мені пояснили. Навіщо робити якусь роботу, коли знаєш наперед, що від неї, крім шкоди, нічого не буде. А від безідейних виборів буде страшна шкода для України. Кажуть: та за когось мусимо голосувати! Неправда. Ніхто не змушує голосувати. То раніше, якщо не проголосував, то відразу до хати приходили, чому ти не проголосував, чим ти незадоволений - і зі всіма висновками, так би мовити, і діями. Зараз цього нема. І тому просто можна не голосувати. Кажуть: вони самі накидають. Хай кидають. Вони хай роблять, хай кидають, розумієте, якщо ми їм не можемо перешкодити. Але чому я повинен кривити душею, виявляти підлість до свого народу, щодо своїх нащадків і йти голосувати за того чи іншого чоловіка, який хоче зла Україні? Чому я повинен це робити? І тому я кажу, що в нас ще є третій вихід. Ми можемо просто бойкотувати ці вибори.
- Ви тут наводите приклад Миколи Поппа з Закарпаття. Він каже: “В чесній боротьбі перемагає жулік”. Чи не думаєте Ви, що знову буде шахрайство на всеукраїнському рівні?
- Бачите, з шахрайством трошки складно, бо ці вибори розвіяли міф про всесильність адмінресурсу. В багатьох і дуже багатьох випадках адмінресурс спрацював проти влади. Бо низові чиновники мали іншу позицію, ніж верхи, і результати виборів у багатьох випадках були несподівані, але не на користь влади. Злий жарт адмінресурс зіграв із блоком “ЗаЄду!”. З другого боку, найкраще розбудована партія – СДПУ(о) – чомусь не здобула того, чого хотіла, а саме тому, що з’явився блок “ЗаЄду!”. Блок “ЗаЄду!” сам не використав адмінресурсу, але і не дав використати адмінресурсу СДПУ(о). Тому-то важко говорити про адмінресурс. Бо ж говоримо всліпу. Говоримо, не маючи перед собою відкритих даних. Ніхто ж не скаже: “Я шахрував на користь того, а я шахрував на користь того”, щоб ми могли це підсумувати і зробити відповідні висновки. Ми просто здогадуємося про ті речі, але практика показала, що розраховувати лише на адмінресурс недоцільно, треба все-таки розраховувати на виборця. І я думаю, що ці вибори продемонстрували: масовий вияв волі виборців таки дещо означає.
- Не так давно прем’єр-міністр України Віктор Янукович відповідав на запитання газети “Факти” в прямому ефірі. Одна донеччанка – з претензіями до нього: ви тільки переїхали до Києва, а вже розмовляєте українською. І тоді прем’єр-міністр каже, що нам треба українізувати Україну. Як Ви ставитеся до цих слів Януковича?
- Думаю, що ще за місяць до свого призначення Януковичу така фраза і в голову б не прийшла. Але є закони політики, є закони політичної механіки. І вони так само невблаганні, як закони фізики. Пам’ятаєте, з чим прийшов до влади перший раз у 1994 році Леонід Кучма, яку інавгураційну промову він виголосив у Верховній Раді? Це була наскрізь реакційна, я б сказав, реваншистська промова. Але далі життя поставило вже перед Кучмою-президентом питання: чи розпочинати громадянську війну за червоний російський імпер-комуністичний реванш, чи залишатися президентом незалежної України? Він вибрав те друге. Краще-таки бути, очевидно, на його думку, президентом незалежної держави, ніж губернатором “юга России”. Аналогічна ситуація з Януковичем. Цей чоловік не може не розуміти, що люди живуть не лише економікою, а держава – це не лише економічний витвір. І формантів держави є значно більше, ніж лише економіка, з її заводами, фабриками і так далі. І мовний фактор не може бути проігнорований навіть такою чисто прагматичною людиною, як досі демонстрував себе Янукович. Він не гуманітарій, але на цій посаді відразу побачив, що не можна інакше, бо це буде гірше для тієї влади, яку він уособлює, для тієї посади, яку він займає, для нього особисто. Закони політичної механіки невблаганні. Правда, було би краще, якби наші керівники приходили вже готовими українцями на посаду, а не з необхідності ставали такими.
- Чи може так статися, що Янукович стане для багатьох галичан навіть кращим кандидатом у президенти, ніж Ющенко?
- Все залежить від цих політиків, як вони себе поведуть, із чим вони підуть до людей. Якщо вони й далі будуть брехати людям, що вони їх ощасливлять своїми соціально-економічними вдосконаленнями нинішньої злодійської системи, реформуванням цієї злодійської системи і так далі, то це одне. Але якщо вони справді стануть на той шлях, на якому інші країни здобули і справжню незалежність, і національне відродження, і справжній національний розвиток, багатство якесь, прирощений добробут, то, зрозуміло, що ця людина заволодіє умами електорату, умами своїх виборців. Хто це буде – Ющенко, чи Янукович, чи ще хтось, - я не можу сказати, бо не є ясновидцем. Повторюю: мені здається, що найбільш природньою українська національна ідея все-таки є для Ющенка, розумієте, у всякому разі для того Ющенка, яким його собі уявляє громада, народ, навіть його противники.
- Росіяни називають Ющенка націоналістом, хоча він далеко не є ним.
- Так. Ненормальним є те, що Віктор Ющенко так сахається від цього прапора. Адже я мав з ним безпосередню розмову, він записував за мною комплекс ідей, спрямованих на реалізацію української національної ідеї.
- І не сприйняв з першого разу?
- Ні, він сприйняв з величезним захопленням. І намалював перспективи нашої співпраці. Привів людину, яка мала відповідати за те, щоб наші ідеї ввійшли в програму і були відповідним чином розпропаговані. Але потім відмовився від цього. Він вирішив, що краще буде, як він піде під прапором соціал-демократії. Ввів пана Стояна, по телебаченню виступив, пояснив, що їх блок має соціал-демократичне спрямування, і саме тому вони запросили пана Стояна, щоб підкреслити соціал-лемократичне спрямування блоку. Не знаю, це був дуже поганий крок. Можливо, він був продиктований, так би мовити, протистоянням із іншим Віктором - Медведчуком. Десь на цьому хотів зіграти. Мовляв, ти соціал-демократ і я соціал-демократ, я від тебе відберу голосів трохи. Може, це так. Але погано, що воно спрацювало. Бо Віктор Ющенко міг… Ви ж тільки уявіть собі, що попередні вибори пройшли би під знаком української національної ідеї. Уявляєте, яка би боротьба за утвердження українського розгорнулася б у Верховній Раді, як вона би швидко вийшла за стіни Верховної Ради, що робилося би під Верховною Радою, яку страшну силу одержав би в свої руки Віктор Ющенко, і як ця боротьба перекинулась би до найменшого хутора. І виконавча влада була би затиснута в тому силовому полі між блоком “Наша Україна”, з одного боку, а народом з другого боку. Ясна річ, що вона би почала і реформуватися, і виконувати те все.
- Було би змагання, хто більший націоналіст.
- Авжеж! І почалося би, хто більше зробить для народу. Знаєте, почалося б змагання. Ми би вже рік цим займалися. Ми би вже були абсолютно іншою країною за цей рік. Бо зараз динамічний час. Це не середньовіччя, де зміни відбувалися поволі. Життя було у зовсім іншому темпі… Але так не сталося. Буде прикро, якщо в 2004 році теж не станеться цього. І говорити про дострокові вибори в цій ситуації? Ви ж бачите в світлі цієї книжки, скільки треба зробити і скільки можна зробити. Адже все те, що ми пропонуємо, воно не вимагає якихось величезних капіталовкладень, позик зарубіжних там, ласки чиєїсь і так далі. Це все можна і треба зробити. І його треба зробити за ці півтора року. А не безвідповідально: давайте сьогодні зробимо вибори – і що ми поміняємо? Якщо самі претенденти на булаву не визначилися, чого вони хочуть, з чим вони підуть, і для чого вони йдуть, просто щоб бути на посаді? Ну так їм буде добре! Ну, а що з народом буде, що з Україною буде?
- Ви пишете про виборність суддів, начальників рай- і міськвідділів міліції. Але чи не забагато тоді буде виборів і чи не будуть тоді вже інші крайнощі демократії, демократичних процесів?
- Ні. Не буде. До того народ звикає швидко. І воно стає нормою, перестає бути дорогим задоволенням. У нас просто виходу іншого немає. Тому що держава – це система влади, це структури влади, це люди влади. Марно змінювати людей влади, не змінюючи систему влади і не переорієнтовуючи на служіння народові структури влади. Наприклад, ми можемо скільки завгодно закликати міліціонерів служити народові , ми можемо змусити їх присягати на вірність народові. Але служити кожний міліціонер буде насамперед начальникові. Бо він від нього залежить. І той його звільнить у будь-який момент. І куди ви від того дінетеся? Розумієте? А як переорієнтувати міліцію? Дехто пропонує: розігнати, бо вона така-сяка, і чисто нових набрати - і будете через пару років мати точно таке саме, як маєте, тільки в набагато гіршому варіанті, бо професійний рівень понизиться. Адже це специфічний вид людської діяльності, який потребує ще й професійних навиків. Тож будь-хто з вулиці не може бути міліціонером, слідчим чи взагалі криміналістом. Це професія, яка піднімається часто до рівня мистецтва. Ще є й талановиті слідчі, правда? Говоримо ж про талант. Там теж є свої таланти. Тому інший вихід я бачу у цьому. Міліція – це озброєний загін, створений владою-переможцем для негайного захисту щойно здобутих позицій.
- Треба переходити до поліції.
- А більшовики, коли перемогли, створили робітничі загони міліції. Обов’язком цих загонів було оберігати режим, щоб він не завалився. Так воно й до сьогоднішнього дня залишається. Передбачалося перетворити міліцію на поліцію, але не дійшли руки до цього. На певному етапі треба було, коли зміцнився режим, треба було перетворити міліцію в поліцію, яка займається правоохоронною діяльністю. Зміна влади ніяк не позначається на ній. Ми скільки знаємо з європейських країн, що повністю змінювалася влада, навіть окупаційна приходила, а поліція та сама залишалася, бо немає такої влади, яка би культивувала злочинність, грабежі тощо. Ці люди далі займалися своєю роботою і не залежали від кланової гризні нагорі. Як це зробити? Ми, тоталітаристи (сміється – А.В.), пропонуємо це зробити шляхом народовладдя, на альтернативній основі вибирати начальників місцевих органів міліції, районних, міських, обласних. Адже люди, які претендують на це звання, повинні відповідати певним вимогам. Вони повинні мати юридичну освіту, спеціальну освіту, певний досвід роботи мати, володіти певними моральними якостями. І хай змагаються між собою, доводять, котрий з них кращий, а люди хай собі виберуть. Адже народ, громада дає зброю в руки цим людям. Ви знаєте, він має право стріляти в громадянина. Тому не можна так безвідповідально до цих речей ставитися. Треба трошечки відповідальніше до того поставитися. І от ми вибрали його. І він тоді вже не служить своєму начальству. Цей вибраний начальник районної чи міської міліції може протиставитися, якщо від нього вимагають якихось незаконних дій. Він пам’ятає, що через декілька років його будуть обирати знову. І він буде звітувати за кожний свій вчинок перед громадою. А дії міліції – це навіть не дії спецслужб, це дії такі очевидні. Треба ще одне обов’язково зробити. Обов’язково вибирати дільничних, і це має бути основа міліції. Практична реалізація правоохоронних заходів в кінечному рахунку здійснюється через цю людину: він найкраще знає громаду. Він знає все на своїй дільниці, він вибраний і його не знімеш. Його не змусиш порушувати закон, якщо це вигідно якомусь там начальникові. Бо він служить громаді, яка буде його переобирати. Всіх у міліції ж не будеш вибирати, та решта виявиться затиснутою в силовому полі: з одного боку, вибрані дільничні, а з другого - вибраний начальник. Затиснуть, так би мовити, решту працівників міліції, силовим полем народовладдя. І так відбудеться переорієнатція міліції зі служіння владі на служіння громаді.
- А чи говорили Ви про ці ідеї начальникам міліції, іншим міліціонерам? Як вони це сприймають?
- Вони реалісти здебільшого. Вони кажуть: то було би дуже добре так зробити, Василю Петровичу, але ми знаємо, що якщо зараз нинішня влада почне це здійснювати, то закінчиться тим, що тих чесних міліціонерів, які залишилися в органах міліції, позбудуться, як і при кожній реорганізації. А залишаться вигідні або ті, що ще не засвітилися, бо не було потреби визначатися з ними. Ясна річ, що починати треба не з міліції, починати треба з утвердження української національної ідеї. Існує потреба реалізовувати державність нації в усіх без винятку сферах життя, в тому числі й у правоохоронній сфері. Треба утверджувати цю державність нації, це народовладдя. І ми пропонуємо це робити. Не дивно, що проти цього виступають комуністи. Не дивно, що проти виступає влада, бо влада завжди консервативна, влада завжди хоче чим менше змін, бо звикає до тих умов, які є, і навіщо їй зміни. Але дивно, що й демократи проти того, хоч мало би бути навпаки, вони би таке мали пропонувати, а не ми. Але ми за національне народовладдя, бо так сказав Бандера. Майбутня Українська держава буде будуватися на засадах народоправства, народовладдя. І ми це виконуємо.
- Існує з добрий десяток партій, організацій, які вважають себе націоналістичними, хоча це не так.
- Це далеко не так.
- Але як ці всі сили об’єднати і залучити до національного, націоналістичного життя?
- Я бачу тільки один реальний шлях. Про консолідацію наявних націоналістичних організацій я написав цілий розділ. Число людей, які стають на позицію націоналізму, зростає помимо зусиль нинішніх націоналістичних об’єднань. Бо люди приходять до того, що відкривають для себе цю ідеологію, бачать, що це справді народорятівна ідеологія, ми ще її не використовували в державному будівництві, її втілення було би корисне. Таких людей - щораз більше. Не всі вони стають членами тих чи інших націоналістичних об’єднань, і це дуже сумно. Мені здається. що потрібна в даному випадкові просто пропаганда української національної ідеї і дія в ім’я реалізації цієї ідеї. А люди будуть приставати до цієї боротьби, визначатися, займати позицію. Боротьба, як казав Степан Бандера, формує кадри. А кадри розгортають боротьбу. Я бачу тільки такий важіль. Інакше не формується націоналіст. Ідея без чину мертва, а чин без ідеї часто йде на шкоду. Ми повинні мислити в інтересах нації, ми повинні діяти в інтересах нації, ми повинні жити в ім’я нації. І навіть якщо доводиться вмирати, то теж повинні це робити в ім’я нації, щоб навіть смерть наша, розумієте, була в ім’я нації. Тоді й житимемо, як люди.
- Ще таке питання, може, школярське. Яка основна ідея цієї книжки?
- Утвердження української національної ідеї.
- Як поживає фірма “Відродження” і яка її перспектива?
- Фірма “Відродження” поживає так, що могла би і краще поживати. В нас дуже затягнувся організаційний період після смерті президента фірми Петра Бобика і нашого головного економіста, технічного редактора пана Євгена Гнатика. Ми знали, що нам без них буде погано, але що так буде погано, то ми собі цього не уявляли. Смерть їхня викликала цілу низку проблем, які в голову не приходили. Зараз ці проблеми вже, дякувати Богові, розв’язані, але паралельно виникло чимало інших – з приміщенням, втратою партнерів, зв’язків, автури. І все це треба налагоджувати. Влада з розумінням поставилася до наших проблем, посприяла у вирішенні деяких із них. Тобто ми не маємо тут на кого нарікати, крім самих на себе. Зараз я змушений був очолити фірму. Всі надії покладаємо на нашого головного редактора Ярослава Радевича-Винницького, бо від нього буде залежати, як буде жити фірма, як вона впишеться в громадське життя, з чим вона піде до людей. І, зрозуміло, це витягне все решта. На технічному і власне видавничому фронті ми маємо випробуваного чоловіка Ігоря Бабика, який є хорошим спеціалістом і відданим фірмі до кінця. З фінансового боку ми маємо святий спокій, бо головним бухгалтером працює Надія Волянська. Власне, ці двоє людей витягли фірму, коли все валилося. Якщо нам удалося вистояти у важкий час, то тепер, ясна річ, ми з оптимізмом дивимося в майбутнє.
- Які книжки на перспективу планує видати фірма “Відродження”?
- Ми ще зараз не обговорювали цієї проблеми, все йде самопливом. З’являються якісь замовлення, ми беремося за нього, аби жила фірма. А ось видавничої політики планувати в цих умовах просто не вдавалося. Найближчим часом ми сядемо, подивимося, що вже маємо, що ще можемо зробити, щоби ми якомога ефективніше запрацювали.Ми й далі будемо друкувати твори, які характерні для нашої фірми, які, власне, зробили нам якусь повагу серед читачів, привернули до нас увагу і визнання навіть певне якесь нам принесли в цілому світі, де живуть українці. Ми би хотіли продовжувати видання саме таких книг. І, крім того, ми завжди відкриті для дрогобичан. Ми творили це, щоб дрогобичани не оббивали пороги до інших видавництв, ми поки що найдешевше видавництво.
- Не було такої задумки, щоб на фірмі “Відродження” було замкнене коло: тут автори, тут набір, тут і друк?
- Це наша мрія. Але вона потребує матеріальних затрат. А зараз ми ледве з боргами трошки відбилися, і то ще не до кінця. Тому мусимо поки що діяти в такому режимі, до якого ми звикли.
- Я чув, що Ваш син написав нову книжку. Якщо не секрет, про що вона?
- Це неправда. Насправді Петро Іванишин написав дві книжки. Він швидше пише книжки, ніж я встигаю здобувати гроші на їх видання. Це мене дуже тривожить. Я б хотів, щоб то йшло якось паралельно (сміється – А.В.). Вже зараз набрана, десь скоро буде надрукована монографія про Петра Скунця. У нашій сім’ї буквально культ цього поета, ми його любимо. Син уже написав одну книжку про нього, ще студентську з метою популяризації, потім дисертацію за ним захистив, а зараз на основі цієї дисертації зробив наукову монографію. Там є те, що стосується Петра Скунця, і те, що стосується національно-екзистенціальної методології , нових методів дослідження. Я вважаю, що це не буде зайвим.
- Те, про що Ви писали в “Непрочитаному Шевченку”?
- Так. Це не буде зайвим, так би мовити, в науковому дискурсі. А наступну книжку він зробив полемічну. Це буде полемічна монографія. Якщо його попередня книга “Вульгарний “неоміфологізм”…” була присвячена науковим фальсифікацям творчості Шевченка зокрема, то тут ідеться, як би точніше сформулювати, про захист власне українського мислення від демолібералізму вже власного виховання, чисто українського, сформованого на українському ґрунті, не без впливу західних ідеологій.
- Це філософська праця?
- Ні. Вона буде якраз читабельна і одночасно достатньо гостра. Це навіть книга не про людей, які там згадуються. Йдеться передусім про таку точку зору, дуже далеку від націозахисної. Це недопустимо, коли таланти України використовуються на шкоду України , а не на користь Україні. Не може так бути, щоби діти шкодили матері, це неприродно, усвідомлюють це діти чи не усвідомлюють. Якщо користуватися цим шевченківським образом, то ми якраз таке маємо, коли українці шкодять Україні. Вони думають, десь хтось має ілюзії, що вони в такий спосіб збагачують Україну новими підходами, а насправді відбувається щось інше, і треба показати і цим людям, і їх читачам згубність такого підходу. Петро Іванишин зробив це з позицій національно-екзистенціальної методології, подивився на творчість деяких людей, в яких є прекрасні речі, чисто національні і добрі, - і якась безвідповідальність просто перед нацією в інших випадках. Це стосується як національного, так і християнського, але для націоналіста воно настільки злито, що важко відрізнити, відділити одне від одного.
- Наостанок найприємніше для вас запитання. Як там ваша Катруся поживає?
- Приносить нам втіху тим, що росте здорова. Та й мучить нас всякими питаннями, бо то якраз той вік. Чекаємо літа, щоб ми були з нею, - на природу, в село.
- Скільки їй?
Двадцять п’ятого березня було два роки і п’ять місяців.
- Рахуєте по місяцях ще?
Так, для мене це дуже важливо. Як, знаєте, є дитина в хаті, і говорить, і бігає. То як дзвіночок який би кришталевий дзеленькав. Хата живе. Стає недобре, якщо хата без дітей. Все має бути на своєму місці. Діти мають плакати, заважати, докучати. Мені здавалося, що у всіх сусідів діти ростуть, а хіба мої малі. Бо тож троє, один за одним, до п’яти років народилися. Тяжко було дочекатися, коли вони виростуть, але росли. Як тільки вже втягнулися в школу, то воно вже так побігло, побігло… Не встигаєш за ними, не встигаєш купувати одяг, взуття. А ось з маленькими діточками, про внуків коли йдеться, то там часові виміри вже інші трошки. Тішишся самим фактом, що воно є, що воно здорове. Радий за себе, радий за них. То так має бути.


ВАСИЛЬ ІВАНИШИН: “В ЄВРОСОЮЗІ Є РІВНІ, А Є ТРОШКИ РІВНІШІ”

Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що Провідник Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери (а за сумісництвом – викладач Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка) Василь Петрович Іванишин – непересічна особистість і відомий політик. До його думки прислухаються у владних київських кабінетах. З ним можна погоджуватися чи не погоджуватися (ба, навіть поза очі приклеювати різні ярлики!), але ніхто не відмовить йому у фундаментальності позиції, аргументації доказів. Звичайно, це стосується тих, хто вміє слухати й читати написане Василем Петровичем. Емоції, незнання теми чи звичайна особиста неприязнь в даному випадкові є поганими порадниками. Іванишин свідомо обрав свій шлях, і в нього є або друзі, або вороги.
Для багатьох видасться спірною позиція Василя Іванишина щодо Євросоюзу та необхідності вступу України до нього. Але вона виникла не на голому місці і, як на мене, є логічною.

“ПОКЛИКАННЯМ ЗЛОДІЯ Є КРАСТИ, А НЕ ЗАЙМАТИСЯ ДУХОВНИМ ВІДРОДЖЕННЯМ”

- Отже, Василю Петровичу, я знаю Вашу точку зору. Якщо Україна вступить до Євросоюзу, то це стане для неї катастрофою. Чому?
- Вступ України в Євросоюз, чи у Всесвітню торгову організацію, чи в НАТО можна було би вважати позитивним явищем, .але за однієї умови: якби Україна була національною державою. Тобто державою з національною владою, яка є головним носієм української національної ідеї і послідовним захисником українських національних інтересів. У нас не виконана головна передумова державного існування українців: не створена українська національна держава. Не проведено процесу відродження нації, заліковування тих ран, деформацій, які завдані українцям за 650 років бездержавності. Ніхто навіть про це не говорить. Наші патріоти, політики давним-давно забули словосполучення “національне відродження”, хоча саме на ньому вони спаразитували і всілися завдяки йому на шию народу.
- Щодо Євросоюзу чи НАТО, то тут позиція справді неоднозначна й існують різні, часом полярні точки зору. Але Всесвітня торгова організація?
- Половина українського істеблішменту – за негайний вступ до цієї організації, бо їм це страшенно вигідно. Друга частина українського владного істеблішменту категорично проти і робить все, щоб цього не сталося, щоб відбулося посилення економічних зв’язків у рамках СНД. Ці люди загарбали ту частину української економіки, яка зорієнтована на Росію. Про такі речі, як збереження української національної ідентичності, української культури, духовності ні перша група злодіїв, ні друга не думає, бо це не належить до їх обов’язків. Покликанням злодія є красти, а не займатися духовним відродженням. А наші безмозглі патріоти-політики тільки підвивають або одній частині, або іншій - залежно від міри звиродніння.
- Але об’єктивно цей процес все одно буде йти.
- Цей процес буде йти і, на превеликий жаль, він іде помимо волі українців. Ми знову перетворюємося в абсолютний пасивний об’єкт цієї політики. А нам є що втрачати. Ми не Норвегія, що має тільки скелі та фіорди (виявилося, правда, що є ще нафта). Ми - багатюща країна! Я таки думаю, що ми трошки багатші від Словенії. І я думаю, що ми трошки багатші від Естонії. Розумієте? Ви подивіться: як нас не грабують, а життя продовжується. Щороку мільярди доларів крадуть в України та відправляють на Захід. Якби тільки те, що вкрали, бодай за три роки, було раптом кинуто на розбудову України, на її відродження, ми б дуже швидко перегнали багато європейських країн. Зокрема й ту десятку, яка вступає в Євросоюз

“ХТО МАЄ ГРОШІ, ТОЙ І КУПИТЬ СОБІ УКРАЇНУ”

- Іншими словами: якби Україна вступила до Євросоюзу, то процес розкрадання нашої держави пішов би швидшими темпами?
- Так, це пішло би особливо інтенсивно. Наприклад, подивіться, що зараз переживає Європа. Їй нав’язана американська модель стосунків з емігрантами. Для Америки абсолютно байдуже, скільки в неї емігрантів, хоч би й 50 мільйонів. Це суті цієї держави не змінить. Але подивіться, що робиться зараз зі Швецією чи Францією. У Великобританії нині англійця в палаті лордів треба шукати за принципом Діогена – у білий день зі свічкою. Там сидять неанглійці. Це Європа, національні держави. Лібералізація еміграційної політики згубна, бо починається національне переродження країни, тобто зникає з карти Європи нація. Вона розчиняється, перероджується. Що буде з Україною, якщо ми станемо виконувати європейські домовленості? Хто має гроші, той і купить собі Україну.
- Здається, Україну вже й тепер купили – хоча б той же інформаційний простір.
- Абсолютно точно! Інформаційний простір, з одного боку, віддали Росії, а з другого – Америці. Найпотужніший за своїм впливом на особистість , на народ телепростір ми втратили як такий. І ми сподіваємося, що наше телебачення виховає нам українців? Але коли надійдуть вибори (а вони скоро надійдуть!), всі наші українські патріоти до єдиного будуть на собі сорочки рвати за того, хто їм подобається, а не за того, хто висуває програму захисту України.
- Але ж якщо Україна не піде в Європу, то цим скористається Росія, яка буде притягувати нас до себе все більше й більше.
- В цьому питанні вже закладена відповідь: ми пасивні. Ми й далі нічого не будемо робити. Якщо нас не ковтне Захід, то нас обов’язково ковтне Схід. Бачите, яка логіка вимальовується? А не може бути іншої логіки? Може, ми візьмемося будувати свою національну державу? Може, ми собі оберемо президента не за ясні очі, не за вишиванку, а – носія укераїнської національної ідеї та захисника програми національного державотворення? А всім решту покажемо дулю, а то й по шиї надаємо - і за декілька років зробимо Україну нормальною національною державою! І тоді поставимо питання перед Європою : або ви приймаєте нас як рівноправного партнера, або ми ведемо власну політику. Навряд чи друге буде вигідно тій же Європі. Але так питання лакеї, люди з лакейською психологією ніколи не поставлять. Їм хочеться комусь продатися. “Прідітє к нам княжитє”. “Хто нам потвердить шляхетські права?” І ось думи Хмельницького: то може зробити турецький султан, польський король або московський цар. Хтось мусить потвердити наше козацьке право панувати над селянином, гречкосієм, над посполитим…

“ПОЛЯКИ ПРЕКРАСНО РОЗУМІЮТЬ: В ЄВРОПІ ВОНИ – ЛЮДИ ДРУГОГО СОРТУ”

- Пане Василю, коли Польща наступного року стане членом Євросоюзу, як Ви думаєте, чи змінить вона свою політику стосовно України? Зараз у багатьох випадках вона виступає як адвокат нашої держави, а тоді змушена буде грати за європейськими правилами.
- Розділім два поняття: польська влада і польське суспільство. Не ототожнюймо ці речі, бо це помилка. Не вимагаймо від польського суспільства, щоб воно вело себе так, як польська влада. Відтоді, як перемогла “Солідарність”, польська влада зробила все, що було в її силах, щоб нормалізувати якісно нові стосунки з Україною. Польща стала першою країною, що визнала нашу незалежність, - а це ж наші сусіди й споконвічні вороги. Тезу Куроня про те, що без незалежної України не буде незалежної Польщі, ми взяли як висхідну точку своєї східної політики. Все це треба цінити і підтримувати, віддати належне польським політикам, які піднялися до такого рівня мислення. Але чи українці сповна скористались отією зміною курсу польскої політики щодо України? Ні, звичайно. Бо в нас немає української держави і поляки часто дивувалися: ну чому ми виступаємо за інтереси України, а самі українці мовчать? Історія з газопроводом відома у всьому світі, коли поляки більше захищали наші інтереси, ніж так звана українська влада. Чи зміниться політика Польщі щодо України зі вступом цієї країни у Євросоюз? Не зміниться. Вона буде далі, у всякому разі на рівні декларацій, проукраїнською. Це пояснюється тим, що поляки прекрасно розуміють: в Європі вони - люди другого сорту. Це видно хоча б із фінансування їхнього сільського господарства. В Євросоюзі тепер, виявляється, є рівні, а є трошки рівніші. І Польща не належить до трошки рівніших. А від України вона нікуди не дінеться. Україна сусідувала з Польщею і буде сусідувати, при наявності чи відсутності Євросоюзів. Тому Польща зацікавлена в добрих стосунках.
- Польське місто проголосувало за Євросоюз, а польське село було проти.
- Не місто є Польщею, а село передусім. Селяни розуміють, що Євросоюз – це знищення Польщі. Економіка розвивається на рівні простих людей, а не цілої держави чи олігархів. Мова йде про виживання пересічних поляків і українців. Ми дуже тісно пов’язані. Взаємовигідними є прикордонна торгівля, безвізовий режим. Два мільярди доларів крутяться у цій сфері. Це при тому, що торгують “човники” – люди, які весь товар переносять за один раз на плечах. Для них ота сотня доларів, зароблених за одну поїздку, дуже багато означає – більше, ніж у масштабах держави декілька мільйонів. Тому компенсувати це чимось дуже важко, і Польщі навряд чи захочеться таке робити. Сільськогосподарської продукції, виробленої в польському селі, Європі не треба. Поляки будуть збувати її на Сході, у нас в тім числі.
- Насамкінець хотів би у Вас запитати про роль у всіх цих процесах польської меншини в Україні.
- Поляки – найбільш дисциплінована і найбільш проукраїнська національна меншина. Вони себе ведуть дуже коректно і в релігійно-конфесійному, і в політичному плані. Це справді зразкові громадяни України неукраїнського походження. Виявилося, що все це вигідно Польщі. Поляки мають можливість повністю забезпечувати своє культурне, релігійне, національне збереження, їм ніхто в цьому не заважає. Вони ж підтримують, толерантно ставляться до намагань українців зробити державу українців українською. І цей процес буде далі розвиватися.


ВАСИЛЬ ІВАНИШИН: “УКРАЇНСЬКИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ХЛІБ ТІЛЬКИ ЗАМІШУЄТЬСЯ В ГАЛИЧИНІ, А ПЕЧЕТЬСЯ НА НАДДНІПРЯНЩИНІ”

Викладач Дрогобицького педуніверситету Василь Петрович Іванишин – цікава людина й неординарний політик. Його ходи на політичній шахівниці України часто несподівані, а то й відверто збивають з пантелику. Людям, які цим ремеслом займаються на любительському рівні, а не професійно, часом важко збагнути, чому зроблено той чи інший крок.
Викладені в цьому інтерв’ю думки теж із розряду несподіваних і, мабуть, викличуть неоднозначну оцінку. Не претендуючи на істину в останній інстанції, зберігаючи за собою право на помилку, Василь Іванишин дає щедру поживу для роздумів.

“МИ БУДЕМО ТРЕТЬОЮ СИЛОЮ”

- Василю Петровичу, Дрогобичем уперто продовжують циркулювати чутки, що Ви і “Тризуб” подалися до … Руху. Це правда?
- Правда полягає в тому, що “Тризуб” уперше за історію свого існування увійшов до блоку. Нашу програму повністю бере на озброєння партія Богдана Бойка. Єдина умова: ми йдемо пліч-о-пліч, бо ви ж знаєте, що це кон’юнктурна, прагматична партія, яка використовує бренд Руху. Хоча вони не ідеологи, але їм близькі наші ідеї.
- Але щоб втілити якусь ідею в життя, треба мати гроші.
- От, власне, Бойко роздобув гроші на цю діяльність. “Тризуб” уперше буде мати можливість пропагувати національну ідею не лише на громадському рівні, а зробити її політичним фактором. Ввійшовши до блоку, ми запропонуємо українцям проглосувати за ці речі.
- “Тризуб” ще й досі офіційно не зареєстрований?
- Ясна річ, що ні.
- А не було у Вас думки перетворити організацію на партію?
- Ні, такої думки не було, бо практика показала, що Україні потрібна організація саме такого типу, як наша. Люди приходять і відходять, кон’юнктура змінюється, а потреба в такій організації, як “Тризуб”, з її людинотворчим націлом і потенціалом, залишається.
- “Тризуб” і надалі вперто не хоче йти до влади?
- Якщо ми й надішлемо до влади декількох чоловік, то принаймні є один із нашої організації, якій протипоказано йти до влади і яка ніколи туди не піде.
- Це полковник Іванишин?
- Так.
- Чи не простіше було би організації, яку Ви очолюєте, самостійно втілювати ідеї націоналізму в життя, ніж віддавати їх на відкуп партії Бойка, тим більше, що з боку національно-демократичних сил до неї є специфічне ставлення?
- Ми просто не маємо достатньо сил, щоб уповні реалізувати свої ідеї. А партія Бойка має шосте місце в Україні за кількістю осередків. Це вже готова розбудована структура, в ній 48 тисяч членів. Спробуйте зараз на порожньому місці позмагатися з ними в цьому питанні, тим більше, якщо на носі вибори.
- Мова йде про вибори до Верховної Ради України?
- І про президентські теж. Не всі мають можливість і хочуть привести свою людину в крісло Президента України, але всі мають нагоду розкрутити свою програму, показати себе.
- У нас уже звикли всі політичні сили ділити на пропрезидентські й опозиційні. Якою силою буде “Тризуб” і партія Бойка?
- Ми будемо третьою силою, не обов’язково владною чи опозиційною. Якщо на політичній арені з’являється хтось новий, то влада кричить: “То опозиціонери, давіть їх!”. І опозиція кричить: “Вони здійснюють проект Банкової, давіть їх!”. Але дайте мені відповідь на такі питання. За владу на минулих виборах проголосувало десь 6 відсотків виборців. А решта 94 – то була опозиція? Мабуть, що ні. Ющенку, за найоптимістичнішими прогнозами, віддали 27 відсотків голосів. А 73 – що, голосували за владу? Теж ні. Мабуть, це політичне коло слід ділити на три частини: сектор влади, сектор опозиції і сектор, не потрібний ні владі, ні опозиції.
- Але ж кожна політична сила чи бізнесова структура все одно хоче пристати або до влади, або до опозиції.
- Наводжу конкретні приклади. Приходять політики та бізнесмени до влади й кажуть: дайте нам мандати, можемо за це запропонувати декілька мільйонів. Але навіщо владі тих декілька мільйонів, якщо вона їх має значно більше, а тут треба віддати реальний мандат? Краще його собі залишити. Ідуть до Ющенка. Та сама картина. Не треба йому ні партій, ні грошей. Скажімо, за Українську народну партію, за даними соціологічних опитувань, готові проголосувати лише 0,87 відсотка виборців, а за Ющенка – 27! Йому потрібна якомога менша кількість партій і реальні мандати, бо люди голосують за Ющенка, а не за партії. Інша справа, що людям бізнесу потрібен “дах”, можливості політичного впливу, а політикам – самореалізація. Ось тому й відбуваються подібні процеси.
- Партію Бойка однозначно називають провладною.
- Навіщо він нині здався владі? Так, це колись була прокучмівська партія, але її кинули в грудні 2001 року, залишили фактично ні з чим. Це чудо, що на березневих виборах 2002 року ця партія набрала один відсоток голосів виборців.

“ПІДТРИМАЄМО КАНДИДАТА В ПРЕЗИДЕНТИ – НОСІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ”

- А якого кандидата в президенти буде підтримувати “Тризуб” і партія Бойка?
- Тільки того, хто буде носієм української національної ідеї та носієм програми перетворення нинішньої держави в національну державу.
- Віктор Ющенко на цю роль не підходить?
- Бачте, Віктор Андрійович наполягає на тому, що він соціал-демократ. Нещодавно в Польщі на націоналізм наговорив таке, що взагалі купи не тримається. Цей чоловік відмежовується від національно-патріотичного табору. Тільки ось національно-патріотичний табір ніяк не може відмежуватися від нього.
- А якщо буде можливість висунути свого кандидата?
- Обов’язково це зробимо. Проблема полягає в достатній кількості грошей, адже там потрібна грошова застава. Якщо ми гроші роздобудемо, то висунемо свою людину. Ясна річ, розраховувати на перемогу не доводиться, але це потрібно, щоб продемонструвати людям, що можна голосувати за кандидата в президенти – носія національної ідеї. Це допоможе згуртувати наш обдурений уже багато разів електорат. Якщо не вдасться з грішми, то будемо підтримувати іншого кандидата або взагалі нікого не підтримаємо.
- А Віктора Януковича можете підтримати?
- Янукович зараз – найбільш загадкова фігура серед українських політиків. Він дуже цікавий і як людина. Насамперед Янукович не є людиною Кучми, Президентові України його нав’язали. Донецька група (не хочу казати клан, але думаю саме так) домоглася посади прем’єра для своєї людини. Але Янукович не став людиною Кучми. Зараз іде велика боротьба між людьми Кучми та Януковичем. Чим вона закінчиться, невідомо, бо до виборів ще чимало часу. З другого боку, Янукович не допустив жодного політичного висловлювання, яке б могло його з чимось пов’язати чи скомпрометувати. Він – як “чиста дошка”, на якій можна написати все те, що забезпечить йому успіх.
- Чи може Віктор Янукович взяти на озброєння національну ідею?
- У моїх очах взагалі піднімається та людина, яка хоч трошки зближається з українською національною ідеєю. Якщо це говорить галичанин, то така річ сприймається нормально. Навпаки, було би дивно, якби він казав інакше. Але якби про національну ідею заговорив представник Донеччини, то це би вплинуло на мене і не тільки на мене.
- Маємо приклад Євгена Марчука?
- Абсолютно точно! Пригадуєте, як Євген Кирилович лише натякнув на національну ідею - і за нього проголосували дві третини правого табору, не дивлячись на його кагебістське минуле. Але потім він перелякався і вирішив, що краще кучмина синиця в жмені, ніж президентський журавель у небі, й погодився на посаду секретаря Ради національної безпеки та оборони України. А чому національно-патріотичний табір був готовий голосувати за нього? Бо Марчук показав своє розуміння необхідності будувати таки українську Україну.
- Чи не намагалися Ви донести свої ідеї до Віктора Януковича?
- Якби Янукович озброївся національною ідеєю, Схід України зреагував би миттєво на ці речі. Адже український політичний хліб тільки замішується в Галичині, а печеться на Наддніпрянщині. То було би справді революційною політикою. Я розмовляв із людьми з команди Януковича. Це прагматики, які хочуть влади, бо вони розуміють вигоду від влади. Але мене приємно вразило, що вони не проти тих ідей, які я пропагую. Тільки їх, по-моєму, стримує необізнаність власне з цією площиною політики. Вони добре знають політичну комбінаторику, але в політиці на рівні ідей розбираються менше. Іншими словами, ці люди не впевнені, що такі гасла справді були би переможними для їх кандидатів. Але це природне явище.


ВАСИЛЬ ІВАНИШИН: “ЗРОБИТИ ВДАЛОСЯ БІЛЬШЕ, НІЖ КОЛИСЬ МРІЯЛОСЯ, АЛЕ НЕЗМІРЕННО МЕНШЕ, НІЖ ТРЕБА ДЛЯ УКРАЇНИ”

Доцент кафедри української літератури Дрогобицького державного педагогічного університету імені І.Я.Франка, Провідник Всеукраїнської Організації “Тризуб” імені Степана Бандери, президент дрогобицької видавничої фірми “Відродження”. В одній особі – це Василь Петрович Іванишин. 23 березня йому виповнилося 60. Дата поважна, аби можна було обійти її стороною.
Ще замолоду, коли працював редактором багатотиражки тодішнього Дрогобицького педінституту, став “антирадянщиком”. Якось обурився в черзі, чому довго не видають зарплату: мовляв, капіталіст краще би дбав про свого найманого працівника. Відтак довго був в опалі, працював лаборантом кабінету естетичного виховання, став дописувачем місцевої дрогобицької газети і кореспондентом “Ленінської молоді” (“Молода Галичина”).
У велику політику Василь Іванишин увірвався своєю брошурою “Українська Церква і процес національного відродження”, яка вартувала багатьох тисячесторінкових монографій. Видана ще за часів Радянського Союзу, можна сказати, напівлегально, під егідою Львівського обласного інституту вдосконалення вчителів і Дрогобицького державного педагогічного інституту імені І.Я.Франка, вона стала, по суті, першим правдивим словом на цю тему. Це був час, коли йшла боротьба за легалізацію Української Греко-Католицької Церкви, але Василь Іванишин уже дивився далеко вперед: “Багатьох людей релігійна криза зачепила на особистісному рівні – поставила перед необхідністю вибору Церкви, конфесії. Ідучи на цей вибір, треба позбутися упереджень і стереотипів, навіяних нам ворогами нашої єдності, намагатися пізнати правду, пам’ятати, що в нас є дві одвічні духовні опори – Бог і Україна. Хай не злякає нас шлях від Савла до Павла і людський осуд: яким би не був наш вибір, він буде християнським, якщо випливатиме не з ненависті, а з любові”.
14 жовтня 1993 року була створена Всеукраїнська Організація “Тризуб” імені Степана Бандери. Відтоді ця структура стала не лише дітищем, а й сенсом життя Василя Іванишина.
Допоки не вирішене головне політичне завдання народу - створення Української національної держави, переконаний Василь Петрович, доти жодна інша (політична, економічна, соціальна, культурна, освітня, правова, конфесійна тощо) проблема не буде вирішена на користь народу, держави, України. У рамках діючої системи вона може бути вирішена або на користь команди Президента, або на користь “червоних”. А як же бути з народом, з його проблемами і болями?
Василь Іванишин переконаний, що всі державницькі сили повинні згуртуватися під прапором української національної ідеї і розпочати в Україні процес перетворення нинішньої держави в Українську національну державу. Саме в авангарді цієї боротьби іде “Тризуб” імені Степана Бандери.
На жаль, нині існує криза українського націоналізму, і було би фарисейством це заперечувати. Але і в цих умовах “Тризуб” завжди звіряє свою діяльність із наробком попередників. З чистою совістю Василь Іванишин може сказати: “За весь час існування “Тризуб” імені Степана Бандери жодного разу не став ні лялькою в чужих руках, ні чиїмось холуєм”.
“Тризуб” імені Степана Бандери має шанс увійти до Книги рекордів Гінесса: влада не реєструє його аж від 1993 року. Мабуть, це станеться тоді, коли українці створять Українську Соборну Самостійну Державу.
Василь Іванишин з непідробним пієтетом ставиться до Тараса Григоровича Шевченка – Провідника української національної ідеї.
Справжнім науковим відкриттям у шевченкознавстві стала книга Василя Іванишина “Непрочитаний Шевченко”, видана дрогобицькою фірмою “Відродження”. Саме цей сплав науковця та політика дав можливість автору по-новому глянути на Кобзаря, зокрема прочитати його картину “Катерина”, відому кожному з нас ще зі шкільних років. Власне, прочитати, бо, стверджує Василь Іванишин, “художник пише свою картину, закодовуючи в її образах якийсь смисл, прагнучи через них передати щось важливе своїм майбутнім глядачам”. А тому “марно розглядати живописне полотно, не намагаючись його прочитати”.
Василь Іванишин не просто по-новому глянув на полотно Тараса Шевченка, віднайшов у ньому те, що ми звично бачили, а й майстерно увів нас у світ Кобзаря, розповів те, чого не видно неозброєним оком.
“Непрочитаного Шевченка”, як на мене, треба читати з олівцем у руках - і не лише вчителям української літератури чи студентам філологічного факультету. Бо ніби всі ми знаємо Шевченка, вряди-годи навіть можемо якийсь вірш його прочитати напам’ять. Але за кожним поетичним рядком, за кожним штрихом на полотні стоїть незвіданий Кобзар, непрочитаний Шевченко. Праця Василя Іванишина - лише перший крок у розумінні сутності титана української національної думки, Провідника української національної ідеї.
Відповідаючи в одному з інтерв’ю на моє запитання: “Ким для Вас був і є Степан Бандера? Як подолати отой негативний стереотип, який склався про нього у певних колах суспільства?”, Василь Іванишин сказав:
- Степан Бандера для мене завжди був (батько навчив) і є (життя переконало) вірним сином України, найпослідовнішим Націоналістом, героїчним воїном Української Національної Революції, геніальним організатором, великим Провідником, Лицарем Ідеї та Чину, незаперечним мислителем, найбільшим Учителем, постійним порадником, немеркнучим прикладом... Продовжувати?
А тепер про стереотипи. По-перше, цей негативний стереотип не склався – його старанно і впродовж десятиліть складали наші вороги. А от у З0-х роках під впливом політичних дій Степана Бандери та його побратимів і його громових промов на Варшавському та Львівському судах у галичан сам собою склався був зовсім інший стереотип – як великого національного героя. По-друге, негативний образ Степана Бандери на очах руйнується. Особливо це відчувається на Великій Україні. Спрацьовує і більша поінформованість українців про свою історію, і крах компартійної системи, і спонтанне пробудження патріотизму, прирощення державницької та національної свідомості. Хлопці з нашої Організації могли б чимало розповісти про це. Бо є велика різниця між тим, як реагували люди на сході на напис “Тризуб” імені Степана Бандери” на наших одностроях у 1994 році, а як реагують тепер. І це радує.
Але зробити в цьому плані треба ще дуже багато. Це і поширення творів С.Бандери, й ознайомлення людей із ідеологією українського націоналізму, з історією ОУН, УПА. А найголовніше – іти до народу не з чортополохом ідей, насмиканих із чужого поля, не із власними політичними видумками, не з пустопорожніми обіцянками, а з ідеями, які сповідував, культивував і утверджував Степан Бандера. Націоналістичні Ідея та Чин – ось що розчищає шлях народу до Бандери.
Якось я без задньої думки запитав у Василя Іванишина, чи не пробував він себе у “чистій” літературі. І ось яку почув відповідь:
- Що стосується “чистої” літератури, то було безліч задумів, але є один недописаний роман. Я хотів зробити роман про своє село, як частку Галичини, як частку України. Лихоліття проносяться по цьому терені, зачіпають конкретних людей. Я хотів показати час через долю своїх земляків, їхніми очима. Можливо, це мало бути ціле двадцяте століття. Хотів показати весь свій рід, бо в мене і батько, і дід були активними, брали участь у всіх баталіях. Ми думаємо, що люди лише боролися, а люди ще й просто жили. Було багато трагічного і сумного, бо сама доля Галичини така. Але було й веселе, бо українець - людина весела від природи своєї. Він буде сміятись тоді, коли в інших народів, у людей іншої ментальності це викликало би жах. Згадайте Стефаників сміх, сміх Леся Мартовича. Це не завжди весело, але коли люди бачили, що це смішно, вони сміялися. На жаль, є інші задуми, політична гостроактуальність яких вимагає бути реалізованою в слові.
Василь Іванишин написав декілька книг, які розійшлися великими тиражами: “Українська Церква і процес національного відродження”, “Нація. Державність. Націоналізм”, “Мова і нація” (у співавторстві з Я.Радевичем-Винницьким), “Українська ідея і перспективи націоналістичного руху”, “На розпутті велелюднім. Вибори- 2004”, “Жерці імпрези”.
Він був головним редактором, а після смерті Петра Бобика став президентом видавничої фірми “Відродження”. За час свого існування фірма випустила близько 200 назв книжок загальним тиражем понад 2,5 мільйона примірників.
Разом із дружиною виховують двох синів і доньку. Підростає внучка Катруся. Дідусь і бабуся очікують нових онуків.
Про своє 60-річчя Василь Іванишин сказав: “Зробити вдалося більше, ніж колись мріялося, але незміренно менше, ніж треба для України”.


ПРОВІНЦІЙНІСТЬ ДРОГОБИЦЬКИХ МСТИСЛАВОВИХ ПОЛІТИКАНІВ З ЗАГУМІНКОВИМ МИСЛЕННЯМ

Протягом тривалого часу дві дрогобицькі газети - “Галицька зоря” і “Мій Дрогобич” “воюють” за і проти Василя Іванишина, викладача Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, Провідника Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери.
Як тільки у “Галицькій зорі” з’явиться інтерв’ю Василя Петровича або його стаття щодо останніх політичних подій, опонентів одразу ж шляк трафляє. Ну, хіба може Іванишин бути більшим націоналістом, ніж Кирилич, Пастух і вся чесна компанія “Мого Дрогобича”, разом узята?
Безперечно, Василь Іванишин – непересічний політик. Можна погоджуватися з ним, можна заперечувати, навіть критикувати, не боячись, що отримаєш буки по одному місцю (демократія, пане Василю, роз’їдає Вашу організацію орденського типу!), але, головне, щоб це не виходило за межі пристойного.
Проте, схоже, в цій історії одна зі сторін передала куті меду чи то, навпаки, в бочку з медом додала ложку дьогтю.
Нещодавно навпроти церкви Святої Трійці у Дрогобичі, на тому місці, де вивішують клепсидри з іменами тих, хто упокоївся в Бозі, з’явилася ксерокопія статті з газети “Мій Дрогобич”. У ній невідомий автор, який за стилем дуже схожий на одного “помаранчевого” поета, який, гвалтуючи прозу, римує слова, видаючи власне графоманство за високу поезію, прибрав символічне псевдо Мстислав і з агресією неандертальця накинувся на Василя Іванишина. Аргументів, які би заперечували позицію Провідника, викладену в “Галицькій зорі”, у статті, що з’явилась у “Моєму Дрогобичі”, не наведено. Та їх і не могло бути, бо убогість автора, котрий служить грошовому мішку, прикриваючись своєю псевдопатріотичністю, не здатна витворити щось вагоме.
Мстислав, чи як там його насправді величають, і не ставив собі за мету дискутувати з Василем Іванишиним. Головним для нього стала теза про те, що, мовляв, лідера українських націоналістів не сприймає галицький політикум. І слава Богу, що не сприймає, бо тоді би я повірив, що свого часу правий був, власне, галицький політикум, а не Іван Франко. А так ми знаємо, що таке насправді галицький політикум, але про це іншим разом (Мстислав може написати, що я порівняв Іванишина з Франком, і ми тоді всі разом посміємося над його недолугістю - Мстислава, звичайно).
Хто вивісив ксерокопію Мстиславової статті – невідомо, але це якраз той випадок, коли порушена етика міжособистісних стосунків. Та й не гарно, м’яко кажучи, поруч з клепсидрами про померлих вміщувати статті на політичну тематику. Якось це не по-Божому. І ще раз підкреслює провінційність мислення тих, хто хотів як найкраще, а вийшло, як завжди.
Особисто мене порадувало одне: дрогобичани читали, хто помер, ковзали поглядом по ксерокопії Мстиславової статті - та йшли далі. Наші краяни, як завжди, виявилися мудрішими, ніж провінційні політикани з загумінковим мисленням.
А що це справді таки загумінкове мислення, я ще раз переконався, коли поруч з черговою клепсидрою, в якій повідомлялося про смерть молодої вродливої жінки, з’явилось оголошення про купівлю акцій російських компаній. Якби я був Мстиславом, то провів би паралель між місцевими політиканами та “москалями”, але робити цього не буду, бо розумію, що і в першому, і в другому випадку мова йде про капітал - чи то політичний, чи то фінансовий, що, за великим рахунком не має жодного значення. Коли відсутня мораль, поруч з клепсидрами з’являються подібні газетні ксерокопії чи оголошення про купівлю акцій...


ВАСИЛЬ ІВАНИШИН: “БОРОТИСЯ ЗА ВЛАДУ Є КОМУ. СКЛАДНІШЕ З БОРЦЯМИ ЗА УКРАЇНУ...”

В Україні відбуваються неординарні політичні події. Намагається не відставати від Києва і Дрогобич, хоча, як завжди, робить це по-своєму - неоковирно, виклично, нахабно, з присмаком загумінкового провінціалізму.
Про це і не тільки - в розмові з Провідником Всеукраїнського об’єднання “Тризуб” імені Степана Бандери Василем Іванишиним.

- Дрогобицький міський голова Микола Гук своїм розпорядженням оголосив 2007 рік у місті Роком УПА. З цієї нагоди на ратуші поруч із державним прапором вивісили бандерівський - червоно-чорного кольору, який, однак, сприймається як партійний прапор Конгресу українських націоналістів (до цієї сили належить сам Микола Гук). Втім, депутати на останній сесії міської ради відмінили розпорядження щодо вивішування на ратуші червоно-чорного прапора. Як Ви до цього всього ставитеся?
- Нинішні наші політики були, є і, очевидно, ще довго будуть людьми совкового мислення і діяння. Комплекс ідей національного відродження й державотворення так і не став основою їхнього світогляду, а тому при вирішенні поточних проблем вони тільки й можуть, що копіювати компартійні стереотипи.
Ось і з прапором... Чому було проголошено Рік УПА? З любові до борців за УССД? Із відданості ідеям української національної державності, за які бандерівці півтора десятиліття у смертельній боротьбі спливали кров’ю в степах України, по волинських пущах і карпатських зворах? Ні, звичайно, бо тоді треба б і нині діяти в ім’я тих же ідеалів, чого немає і в помині. Зате є проголошення Року УПА, бо подібне робилося в СРСР. Яка суть такого заходу? Адже наперед відомо, як таке відзначення буде виглядати: із добровільно-примусовими імпрезами - аби зал був повний, із фарисейськими промовами, дешевим пафосом, фальшивими запевненнями і такими ж клятвами... То для чого це робиться? А напоказ - себе показати. Тобто звична за роки незалежності спекуляція на святій крові, шахрайська дезорієнтація громади (“уже маємо власну державу і таких патріотичних керівників!”) і, отже, втоптування в багно внутрішньої окупації (а маємо вже третій підряд уряд без українців!) наших ідеалів.
Не мудро вчинив мер, не мудріше зробили й депутати. Не можна своє негативне ставлення до Миколи Гука виражати через зневагу до національної святині. Щось подібне вже було: згадайте, як Тарас Чорновіл шматував синьо-жовту символіку біля пам’ятника Т.Шевченкові в Києві... бо її приніс туди Л.Кучма. Наші депутати діяли, на щастя, не так брутально, але, як не крути, у тому ж дусі. А ухвалу свою вони повинні були спрямувати проти самовільних дій мера, а не проти червоно-чорного прапора.
- На минулій сесії Дрогобицької міської ради депутати прийняли ухвалу про перейменування вулиці Слюсарської на вулицю Степана Бандери. Ваша точка зору на цю подію?
- Це ще один совковий ідіотизм: радянська влада теж не рахувалася з історією в подібних випадках. Вулиці Слюсарська, Шевська, Ковальська, Жупна тощо - це історія Дрогобича і данина шани тим, що працею своєю творили упродовж століть наше місто і його добру славу. Прикро, що доводиться пояснювати це тим, кому громада доручила керівництво містом.
Хоч, зрештою, ні Микола Гук, ні наші депутати не винні, що вони такі: це ми винні, що з вісімдесяти п’яти тисяч вибрали собі саме їх.
- Чи смерть, а, точніше, убивство Євгена Кушнарьова зможе послабити позиції Партії регіонів чи, навпаки, підсилить їх? Чи не вважаєте Ви, що в Україні розпочався сезон політичних убивств?
- Слава Богу, що вже йдеться не про Дрогобич! Ви, Анатолію, маєте якусь манію стикати мене з дрогобицьким політикумом. Про всяк випадок нагадаю Вам, що свого часу я досить успішно займався боксом...
Що ж до Кушнарьова... Не уявляю собі, чим і як його смерть мала б посилити позицію Партії регіонів. Втрата одного з лідерів, тим більше такого впливового, не може не позначитись негативно на стані організації. Проблема в іншому: як це позначиться на політиці влади, а отже, на ситуації в Україні.
А сезон політичних убивств в Україні розпочався ще на початку 90-х...
- Нині в політичних колах активно обговорюють питання про ймовірність дострокових виборів на місцевому рівні вже восени 2007 року. Ваше ставлення до цього? Чи слід повернутися до виборів за мажоритарною, а не партійною системою? Якщо вибори таки відбудуться достроково, чи зможе Микола Гук удруге стати дрогобицьким міським головою?
- Знов за рибу гроші!.. Вам так і кортить витягти з мене щось погане про Миколу Гука. Чого це Ви так на ньому зациклились?
Дострокові вибори в місцеві ради необхідні. По-перше, минулі вибори, як і всі попередні, відбувалися одночасно з виборами до Верховної Ради, що завжди вкрай негативно позначалося на персональному складі місцевих рад. По-друге, п’ятирічний термін - це забагато для місцевого самоврядування і робить громади заручниками некомпетентних, а часто і відверто шахрайських дій місцевої влади. По-третє, останні вибори проводились за партійними списками, що в багатьох випадках дало можливість проникнути в ради навіть явним злочинцям. А нові вибори - це для громади завжди шанс вплинути на формування влади. От чи зуміють наші громади використати його - це питання.
Щодо характеру виборів, то я постійно відстоюю ідею мажоритарних, а не партійних виборів: джерелом влади в державі має бути народ і тільки народ, а не якісь кон’юнктурні клани і шайки, що поназивали себе партіями; люди повинні мати свого представника у владі, а депутат мусить відповідати за свої дії чи бездіяльність перед своїми - конкретними! - виборцями. Інакше буде те, що є зараз.
І про улюбленого Вами Миколу Гука. Я не ворожбит, але вважаю, що у випадку дострокових виборів він має чи не найбільше шансів на перемогу. Підстави наступні. Реальних конкурентів у нього як не було, так і немає: кандидатів на мера було і є чимало, але а) всі вони боролися і продовжують боротьбу за владу не стільки з Гуком, як один з одним; б) всі вони сподівалися не на привабливість своїх задумів (один навіть списав чужу програму), а на те, що за керівництва Гука Дрогобич розвалиться і западеться в землю, чого не сталося; в) незважаючи на численні помилки і “ляпи” Миколи Гука, усі його конкуренти виявилися і залишаються ідейно-політичними слабаками проти нього; г) нових особистостей серед місцевих політиків щось не видно, а ті, що з’явилися, зокрема молоді, якісь, сказати б, ідейно-програмово порожні, а тому змістово “малокаліберні” і чи то не по літах обережні, чи то від народження такі полохливі. На цьому тлі Микола Гук виглядав у 2006 і виглядає досі, як Гуллівер серед ліліпутів. То чому б йому не перемогти ще раз? Хіба б не схотів.
Але не переживайте: святе місце порожнім не буває, а борців за владу в нас ніколи не бракувало. Складніше з борцями за Україну...


ВАСИЛЬ ІВАНИШИН – ЛЮДИНА, НАЦІОНАЛІСТ, УЧЕНИЙ


Увечері восьмого травня принесли мені сумну звістку. Відійшов у Вічність Василь Петрович ІВАНИШИН - Провідник Всеукраїнської організації “Тризуб” імені С.Бандери, президент дрогобицької видавничої фірми “Відродження”, викладач Дрогобицького державного педагогічного університету імені І.Франка.
Саме на цих трьох китах - “Тризубі”, “Відродженні” та університеті, - як на трьох опорах, і тримався Василь Іванишин.
“Тризуб” був його дітищем. Він радів з того, як міцніє Організація, як в її лави вливається молоде покоління - особливо з Півдня та Сходу України.
Те, що “Тризуб” так і не був офіційно зареєстрований владою, свідчить, як та влада ставилася до Організації.
Неукраїнські і антиукраїнські можновладці ненавиділи Василя Іванишина, хоча він робив те, що мав би робити кожен свідомий українець, - утверджував українців господарями на власній землі.
Степан Бандера був для Василя Петровича Іванишина дороговказом, маяком у житті, але не іконою, на яку треба молитися. Він чудово знав його праці, але розвивав ідеї Провідника в сучасних умовах. Цього ж вимагав від інших.
Упродовж останніх років я пишу книгу “Філософська концепція Степана Бандери”. Окремі розділи давав читати Василеві Іванишину. Він вносив свої правки, давав цінні поради. Неодмінно наказував: більше читай Бандеру, вникай у суть, але не зациклюйся на цьому, бо життя на місці не стоїть, думай так, як думав би Бандера, якби нині жив.
Коли я потрапив до лікарні, Василь Іванишин мені зателефонував (не знаючи, власне, що я у лікарні) й у властивому йому стилі напівжартома-напівсерйозно сказав: “Я сподіваюся, друже, що ти не думаєш помирати, адже обіцяв мені закінчити книгу про Степана Бандеру”.
Відчував, що мені зле? Здогадувався про свою близьку кончину? Дав останнє напутнє слово щодо праці, яка могла стати основною і в його житті?
У “Відродженні” не просто виходили його книги. Тут панував дух вільного слова самого Василя Іванишина, а також Петра Бобика та Євгена Гнатика. Коли їх не стало, цей дух поволі став вивітрюватися. Василь Іванишин став рідше навідуватися до “Відродження”, що колись було символом Українського Слова. З сумом казав, що тут дують уже зовсім інші вітри. Тепер із його смертю коло замкнулося...
Університет став для Василя Іванишина другою домівкою. Він не просто працював тут від дзвінка до дзвінка, а в кожному студентові бачив особистість, формував громадян незалежної України.
Василь Іванишин був ЛЮДИНОЮ. Зрештою, всі ми створені за Божою подобою, але йому, як вибраному, була притаманна насамперед людяність. Під час дружніх бесід з ним було просто приємно проводити час - чи за чаркою, чи без. Кожне спілкування з ним було святом. Це розумієш лише після його смерті.
Василь Іванишин був НАЦІОНАЛІСТОМ. Для утвердження національної ідеї - створення Незалежної України - він зробив набагато більше, ніж дивізії сучасних політиків.
Василь Іванишин був УЧЕНИМ. Він не просто писав наукові статті й книжки, а вносив нове слово у літературознавство та суміжні науки. Свій науковий потенціал він вкладав у сина Петра, нині доктора філологічних наук.
Василь Іванишин був постійним автором “Тустані”. Прикметно, що уривок із його книги був опублікований у першому номері “Тустані” 15 років тому, вже далекого 1992-го. Одне з останніх інтерв’ю - теж у “Тустані”. Тематична сторінка “Тустані” - “Нація. Державність. Націоналізм” - запозичена з назви однієї з книг Василя Іванишина.
А ще він писав роман про своє покоління...
Василь Іванишин завжди був щирим зі мною. Коли йому дуже подобалась якась моя публікація, він неодмінно телефонував: “Ну ти і втяв, друже!”. Коли ж з чимось не був згоден, не поспішав телефонувати, але при зустрічі неодмінно висловлював своє “фе”.
Найбільшою оцінкою для мене були його слова: “Тустань” - це газета, кожну статтю якої хочеться читати”. Від цього шаленіли не тільки наші вороги, а й ті, що, здавалося б, мали бути друзями.
Вже ніколи він не прийде читати лекції до філфаку. Вже ніколи ми не вип’ємо з ним горілки у сусідній “Гамі” чи вина у “Світочі”...
Вічная Тобі пам’ять, Друже Провідник, і хай земля ляже пером!


ЖЕРЦІ ІМПРЕЗИ, АБО ХТО ПРОДОВЖИТЬ СПРАВУ ВАСИЛЯ ІВАНИШИНА?

Коли помер Василь Іванишин, один викладач, який за маскою псевдоінтелігентності ховає свою духовну ницість, зауважив, що Провідника не удостоять честі провести в останню путь з головного корпусу Дрогобицького педагогічного університету імені І.Франка.

ЖОДНОГО КРИВОГО СЛОВА!

Василя Іванишина удостоїли цієї честі, хоча, за великим рахунком, він волів би, щоб цієї помпезності не було. Куди затишніше його душа почувала б себе у вузькому колі родини та побратимів.
А я собі подумав про інше. Чи зрозуміли оці ниці люди, що збіглися на похорон Провідника, та вся їхня братія місцевого розливу, яка записала себе не просто в політичні та громадські діячі, а й - ні більше, ні менше! - до української еліти, - чи зрозуміли вони, що 10 травня 2007 року Дрогобич провів в останню путь свого єдиного політика всеукраїнського масштабу? Чи зрозуміли вони, що Україна втратила найпотужнішого ідеолога українського націоналізму наших днів?
Василь Іванишин знав, як до нього ставиться влада, а особливо - місцевий громадсько-політичний бомонд, бо нема пророка у своїй Вітчизні. Але я не міг зрозуміти його позиції стосовно цих людей. Я не чув від Василя Петровича жодного кривого слова про них. Зізнаюся, що у вузькому колі у “Відродженні” чи в “Гамі” за чаркою-другою ми провокували його на відвертість: дивіться, мовляв, Василю Петровичу, оцей-то і оцей-то сказав про вас таке, а цей написав про вас отаке. Він ніколи не піддавався на провокації, був вищим за людські пересуди і зазвичай жартівливо казав: “Давайте краще вип’ємо”.
Класичний приклад. В педуніверситеті відбувалися вибори декана філологічного факультету. Василь Іванишин проголосував за свого давнього товариша Ярослава Радевича-Винницького. І відверто сказав про це нинішньому деканові філфаку Василеві Винницькому та ще одному викладачеві. Проте й досі Ярослав Костянтинович думає, буцімто Василь Петрович голосував проти нього - а звідси й усі несправедливі слова на адресу Іванишина. Здається, куди простіше було показати Радевичу-Винницькому: дивись, мовляв, голосую за тебе. Але Василь Петрович казав: “Він повинен розуміти, що є моїм товаришем, й інакше, ніж за нього, я голосувати не можу”.
Або ще один приклад. Мабуть, не було такого номеру “Тустані”, коли б я не пройшовся по Вірі Байсі. Василь Іванишин, читаючи ці статті, завжди сміявся. Я навіть деколи ображався на нього: мовляв, пишу такі серйозні речі, а ви... Він тоді клав мені руки на плечі, спочатку лагідно, а потім суворо дивився в очі й казав: “Не ображайся, друже. Про таких людей або не треба писати взагалі, або писати так, аби їм більше не хотілося займатися тим, що вони роблять. Але ти знайшов свою нішу і свого читача, якому до смаку те, що ти пишеш”. Він говорив це мені віч-на-віч, не, як кажуть, для преси, і я виношу його слова на люди лише тоді, коли він помер, аби живі зрозуміли усю велич душі і природну порядність Василя Іванишина.
Провідник не був злопам’ятний. Характерний приклад. Під час парламентських виборів він як президент “Відродження” надав приміщення фірми під штаб Миколи Гука. Чим “віддячив” нинішній дрогобицький міський голова? У своїй газеті “Дзвін Севастополя” вилив відро лайна на Василя Іванишина. Той стійко сприйняв образу, а пізніше став членом так званої ради при міському голові. Я навіть не запитував в Іванишина, навіщо це йому, хоча був прикро вражений. Я би так не зробив. Але я не стою так високо, як він стояв.

НАУКОВО-ПОЛІТИЧНА САТИРА ВАСИЛЯ ІВАНИШИНА

2003-го року в дрогобицькій видавничій фірмі “Відродження”, президентом якої був Василь Іванишин, вийшла його книжечка “Жерці імпрези”. Це була бомба, яка наробила рейваху в столиці. А особливо біснувалися місцеві лідерчуки. Треба було бачити вираз їхнього обличчя, коли вони читали цю статтю Василя Іванишина.
У спочилій нині в Бозі одній дрогобицькій газетці був опублікований пасквіль на Василя Іванишина. За стилем вгадувався місцевий графоман і складач поетичних рим, який сховався за символічне псевдо Мстислав. У статті не було заперечень по суті, а лише набір лайливих слів і - вкотре! - несприйняття націоналіста Іванишина. Ксерокопію цієї статті буцімто побожні редактор покійної газети та її постійний автор помістили ... поруч із клепсидрами навколо церкви Святої Трійці.
Василь Іванишин торжествував. Він казав, що його “Жерці імпрези” влучили в ціль. Інакше б ті, про кого він писав, так не бісилися б і так жваво не проклинали автора. А те, що лунали несправедливі звинувачення на його адресу, сприймав нормально і з подиву гідним олімпійським спокоєм: у його опонентів, оцих жерців імпрези, просто не було аргументів, аби чимось протидіяти.
У своїй праці Василь Іванишин вивів нову породу людей - так званих імпрезіоністів (від імпреза - урочистість, святкування). На його думку, це “надзвичайно поширена в українському громадському і політичному житті практика, суть якої полягає в тому, щоб 1) виявлення, осмислення і розв’язання будь-якої проблеми підміняти святкуваннями; 2) не бути кимось, а видавати себе за такого; 3) не діяти, а робити враження, створювати ілюзію діяльності; 4) формувати громадську думку за допомогою імпрезіоністів”.
Василь Іванишин зазначає, що “іноді імпрезіонізм виявляється як хвороба, що може вразити і звичайну людину - суспільно активну, але надмірно честолюбну. Симптоми: виникає настримний потяг до імпрез, патологічна жадоба уваги, оплесків, похвал та слави і руйнівне узалежнення від них. Рекомендовані запобіжно-профілактичні засоби: критика, самокритика, самоіронія (дехто пропонує ще й такий радикальний засіб, як регулярне самобичування). На жаль, ефективні вони тільки за наявності розуму, великої сили волі та бажання не заразитися”.
Публіцист вирізняє багато категорій імпрезіоністів. Скажімо, це “коли” (наголос на першому складі) - від “колишні”: “особи, які колись у той чи інший спосіб виявили себе у боротьбі з комуністичним режимом. Зараз вони успішно промишляють колишніми заслугами”. Або ж “гери” (від “героїчні родичі”) - “ті, що самі не брали участі у визвольних змаганнях 40-50-х років, але є реальними або вдаваними нащадками таких. Найбільш численні серед них - “небожі”. Виділяються частим повторенням фрази “Моя тітка була зв’язковою УПА”. Ця фраза ні до чого не зобов’язує самих “небожів”, але виголошується ними, щоб присутні відчули обов’язок поважати (висувати, обирати, призначати на якусь посаду тощо) такого “породистого” колегу”.
“Інший різновид імпрезіоністів, - продовжує Василь Іванишин, - “небувісти” (від “не був”). Це колишні холуї та донощики різних радянських начальників і парторгів. Вони роками вислужували собі право вступити в КПРС, навіть стояли на негласній черзі, але з різних причин (процентна норма для службовців, хронічний алкоголізм, цілковитий моральний розклад, абсолютна і компрометуюча особиста і фахова нікчемність тощо) так і не змогли цього зробити. Оскільки ніяких інших заслуг приписати собі вони не можуть, то зараз їм нічого не залишається, як із гордістю виголошувати: “Я ніколи не був у комуністичній партії!”.
У своїй книжечці Василь Іванишин вивів ще зо два десятки підвидів імпрезіоністів, тому пересічному читачеві вартує повністю прочитати “Жерців імпрези”. Тут же коротко зупинимось на характерних ознаках імпрезіоністів. Ось основні з них, за Василем Іванишиним:
“... усі імпрезіоністи надзвичайно діяльні, постійно заклопотані, завжди зайняті. Дуже квапляться, ніколи не мають часу, - про що можуть годинами розповідати кожному зустрічному. Люблять ділитися тим, що вони робили і роблять, рідше - що зробили. Але кожну спробу з’ясувати, які ж наслідки-плоди їхньої діяльності, завжди сприймають як особисту образу.
Палкі прихильники теорії “малих діл”. Але якщо творці і послідовники цієї теорії з ХІХ ст. через дрібні, малопомітні справи намагалися утверджувати велику ідею національного відродження і визволення, то для наших імпрезіоністів малі справи - це засіб ухилитися від боротьби за реалізацію української національної ідеї, створюючи, проте, враження, ніби вони (і тільки вони!) якраз саме цим і займаються.
Імпрезіоністи політично різношерсті, але дуже активні. Усі вони - члени. Тобто перебувають у різних партіях, громадських об’єднаннях, комітетах тощо...
Обожнюють титули - теперішні або хоч колишні: аби тільки були якомога довші...
Постійно підкреслюють, що вони - патріоти. Чомусь вважають, що патріотизм (любов до батьківщини) - це така заслуга, не підозрюючи, що це природна якість і святий обов’язок кожної нормальної людини. Прагнуть закріпити за собою монополію на патріотизм...
Улюблена самоназва імпрезіоністів - “еліта”...
Часто хворіють на манію величі, що, зрештою, властиве не тільки їм, а й багатьом іншим духовним карликам.
Схильні до графоманії. Зокрема, залюбки пишуть (або погрожують, що пишуть) щоденники, спогади, історії, мемуари...
Імпрезіоністи ідейно-політично безплідні, як мули, а тому діють за принципом омели: паразитують на чужих їм ідеях та славі патріотичних об’єднань...
Імпрезіоністи двомовні: одне говорять людині у вічі, але зовсім інше кажуть про неї поза очі.
Ідейність імпрезіоністів виражається в тому, що вони здатні заковтнути, звести до свого рівня, спримітизувати і продати (до того ж - дуже вигідно!) будь-яку ідею, її носія і навіть цілу організацію. Алергію у них викликає тільки ідея державності української нації - українська національна ідея, тому вони її уникають.
...Імпрезіоністи, завдяки своїй специфічній ідейності і такій же моральності, легко долають дистанцію “від неділі до п’ятниці”, тобто від “Слава Тобі!” до “Розпни Його!”.
...ніякої ідеї імпрезіоністи ще не зраджували, бо ніколи в жодну не вірили.
... саме поняття зради стосовно них недоречне: у ставленні до ідей і людей імпрезіоністи керуються не засадами моралі, яка для них не істотна і їм загалом не властива, а меркантилізму. Тому в їхньому середовищі виправданими є будь-яке відступництво і зміна ідей та людей, якщо внаслідок цього імпрезіоніст одержує якийсь зиск.
Імпрезіоністам властивий сильний стадний інстинкт і комплекс поплентача. Вони затяті демократи, тому діють завжди спільно, зграєю і панічно бояться залишитися в меншості. Не здатні ні усвідомити ідею, ні запалитися нею, ні згуртуватися навколо неї, вони з тугою виглядають такого ж безідейного лідера і з радісним меканням плентаються за ним, коли він уже з’явиться.
Їхня улюблена справа - святкові заходи: річниці, похорони, дев’ятини, сороковини, роковини, ювілеї. Бояться живих, зате дуже люблять мертвих, залюбки влаштовують різні імпрези на їх честь і вихваляють їх за відданість ідеям. Цікаво, що це зовсім не заважає їм із таким же завзяттям невтомно паплюжити нинішніх носіїв цих ідей.
Їхні улюблені заняття - наради, засідання, зустрічі із заїжджими імпрезіоністами, колективні скавуління, колективні оплески, колективні гавкання, колективні заяви, колективні поїздки по історичних місцях, колективні фото (знають, що самі вони - ніщо, тому фотографуються завжди біля чогось чи з кимось). А ще - страшенно люблять творити різні штаби, координаційні ради, комітети, блоки, круглі столи тощо, - щоб здаватися суспільно і політично значущими.
На публічних заходах мріють потрапити в президію або хоч бути згаданим у доповіді. Щасливі, якщо вдається виступити.
Їхня справжня стихія - банкети і заключні фуршети: є золота нагода виговоритися і похвалити себе й один одного. Тут вони - віртуози: за кілька хвилин їм вдається розхвалити як святого навіть закінченого негідника.
Дуже ображаються на наших ворогів і завжди нарікають, що нам, українцям, на відміну від інших народів, дісталися лише підлі, підступні, зрадливі, жорстокі, загребущі, хамовиті, несправедливі тощо, - просто погань якась, а не вороги.
Дуже люблять “волю” (яку завжди вижебрують у того, хто править і може їм щось дозволити) і панічно бояться Свободи, за яку треба боротися.
Сумлінно облікують свої заслуги. В автобіографічних виступах імпрезіоністи схильні до поетизації - із використанням засобів гіперболізації, драматизації, героїзації. Тому їхні звіти (особливо, якщо вони керівники чи депутати) - це справжні поеми в прозі, перед якими бліднуть “Іліада” й “Одіссея”; це героїчний епос про безкомпромісну боротьбу Добра і Зла; це інтригуюча повість про нездоланні, але подолані перешкоди на тернистім шляху служіння народові; це романтичний твір про Самотнього Звитяжця-Змієборця, що невтомно стоїть на сторожі... І люди аплодують злодієві! Очевидно - за художність безпардонної брехні.
У справах особистих імпрезіоністи - винятково злопам’ятні і мстиві, але - обережні. Нападають тільки з-за рогу і ззаду або зграєю.
Зате на громадсько-політичному рівні - палкі адепти всепрощення та милосердя щодо катів України. Змагаються із владою у справі вибачення від імені України за те, що колись українці дозволили собі знищити на своїй же землі багато агресорів, окупантів та колонізаторів.
Рабодухі з переконання, імпрезіоністи в принципі не здатні до боротьби “на вертикалі”: за ідеї, за високі ідеали, за права господаря країни для нації, за національну сутність держави, за народоправну систему влади тощо, - на таке спроможні тільки борці-революціонери, тобто націоналісти. Для імпрезіоністів доступна тільки боротьба “у площині”, на їхньому політично-карликуватому рівні: за посади і мандати, за якісь соціально-економічні крихти з панського столу, за частковості та дрібні поступки влади, які ніяк не змінюють бездержавного і підневільного стану нації. Ця хронічна ідейно-політична імпотентність імпрезіоністів виключає саму можливість їх політичної творчості, зокрема у сфері державного будівництва: замість існуючої системи вони можуть запропонувати щось інше (передусім себе і змавповані з чужого або висмоктані з пальця власні прожекти), але ніколи - не краще (націотворче).
Звідси - і своєрідні взаємини імпрезіоністів із владою: виключно з позицій холопського страху, заздрості та святого для них принципу особистої вигоди: вони її або безтямно проклинають (якщо знають, що їм за це нічого не буде), або безтямно хвалять (якщо сподіваються, що їм за це щось перепаде). Іноді вони - за зміну влади. Але під зміною влади мають на увазі тільки заміну людей влади: із “чужих” - на “своїх” (тобто на них, імпрезіоністів). Тому будь-яка політична перемога під керівництвом імпрезіоністів не тільки не приносить громаді і нації нічого доброго, але й шкодить, бо розчаровує і знеохочує народ до боротьби. Особливо багато про це могли б розповісти галичани, чиї грандіозні перемоги на початку 90-х років і на виборах 2002 року імпрезіоністи з великою вигодою для себе розпродали оптом і вроздріб...
Засоби масової інформації (ЗМІ) імпрезіоністи ділять на дві категорії: на “солідні” (на шпальти чи екрани яких їм вдається проникнути для самореклами) і “ворожі” (усі інші). За цим же принципом поділяють і журналістів.
Майже всі імпрезіоністи ходять до церкви - особливо на святкові Богослужіння (імпреза!), практично кожен із них - обов’язково православний чи греко-католик, що вони постійно підкреслюють. Це дуже цікавий феномен, особливо якщо взяти до уваги, що досі ще нікому не вдалося виявити серед них християнина.
Мають своєрідне розуміння Бога і Божих можливостей. Зокрема, їх неможливо переконати, що Бог всюдисущий і всевидящий: вони глибоко вірують у те, що Він бачить на Богослужінні тільки передніх, а тому завжди з усіх сил протискаються ближче до священика”.
Цитувати Іванишина можна до нестями. Чи могли імпрезіоністи, на яких він живого місця не залишив і які впізнали себе, любити його? Відповідь очевидна...

ЯКЩО НЕ ОЛЕГ БАГАН, ТО ХТО?

Замінити Іванишина неможливо. Ні, на зміну йому прийдуть інші люди - і в університеті, і в “Тризубі”, і у “Відродженні”. Кожний - сподіваюсь! - внесе щось нове. Це не буде Іванишинове, але цього й не треба. Головне, щоб розвивали ідеї Василя Петровича в нових умовах.
Найбільше до цього - я так собі мислю - надається Олег Баган.
Як теоретик українського націоналізму він добряче може прислужитися “Тризубу”. Бо головне зараз для Організації - не стільки фізичне виживання, хоча й це важливо, і фізичне таки застосування сили проти ворогів української нації (бо хто як не бандерівський “Тризуб”?). Треба, щоб у головах “тризубівців” засіла українська національна ідея як сенс фізичного виживання українства. Достукається Баган до розуму і серця майбутнього України - сам почну збирати йому гроші на пам’ятник ще за життя.
Як викладач Дрогобицького педуніверситету він уже знайшов свою нішу. Копіювати те, що робив Іванишин, не варто, бо вийде блідо і непереконливо. Залишаючись собою, все ж слід не дати знівелювати дух Василя Петровича у стінах філфаку.
Але найбільше Олег Баган може долучитися до відродження “Відродження”, даруйте за тавтологію. “Метелики на шпильках” Ірини Вільде - перша ластівка. Далі буде Дмитро Донцов. Не допускати, щоб новітні імпрезіоністи за свої кошти видавали книжки у “Відродженні”. Бо це буде глум над пам’яттю Іванишина.
Дуже сподіваюся на тебе, друже Олеже...


ПЛАЦДАРМ УКРАЇНСЬКОЇ СВОБОДИ, АБО ПОЛІТИЧНИЙ ЗАПОВІТ ВАСИЛЯ ІВАНИШИНА

Чимало політиків і політологів ламають списи навколо поняття “українська національна ідея”. Вони намагаються винайти велосипед, пропонуючи своє бачення проблеми.
Як на мене, вичерпну відповідь на це питання дав Василь Іванишин у виданій минулого року книжечці “Майдан-2 чи плацдарм української свободи?”, яка фактично стала політичним заповітом Провідника.

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ

Василь Іванишин пише: “Національна ідея - це ідеологічна формула, яка виводиться не тільки з актуальних проблем суспільства, але й із постійних інтересів народу, націлює його на найбільш загальну, головну і визначальну проблему, від вирішення якої залежить і розв’язання поточних проблем, і здійснення всіх прагнень та задумів народу, і саме його буття в часі. Усі українські біди мають насправді одну причину - бездержавність української нації. Ключ до вирішення на користь народу всіх українських проблем один: створення української національної держави. Геніальне поетичне формулювання української національної ідеї дав Т.Шевченко: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. Будь-яка підміна цієї ідеї чимось іншим - це свідомий чи несвідомий злочин проти українського народу”.
Провідник дав означення національної держави, національної влади, національного народовладдя, ідеології та політики тощо, визначив коло ворогів: “імперіалізм і шовінізм, комунізм і нацизм, демолібералізм і космополітизм, глобалізм і псевдонаціоналізм і всяка інша нечисть, що прагне паразитувати на крові і поті українців чи звести їх із магістрального шляху до своєї національної держави”.
Василь Іванишин переконаний: “Доки український народ не розв’яже своєї головної проблеми - не створить власної національної держави, не узаконить свого права творити державу, формувати і контролювати владу, - доти жодна його проблема (політична, соціальна, економічна, міжнаціональна, військова, релігійно-конфесійна, освітня, культурна, екологічна тощо) так і не буде вирішена на його користь, доти над українцями на їхній землі пануватимуть чужі правди, чужі сили, чужа воля”.

ДЕРЖАВОТВОРЧА КРИЗА УКРАЇНИ

Василь Іванишин як ніхто з сучасних політиків розумів, до чого може призвести безідейність вищого керівництва держави, відсутність у нього українського національного мислення:
“Україна переживає глибоку державотворчу кризу. Вона почалася давно, на різних етапах розвитку незалежної України вона проявлялася по-різному, але незмінними ознаками її було неухильне відсторонення українців від влади, зростання прірви між владою і народом та між багатими і бідними, деградація суспільної моралі, криміналізація економіки, всероз’їдаюча корупція державного апарату. І - абсолютна відсутність будь-якої історичної перспективи, окрім перспективи нової залежності: від багатших і сильніших держав, від транснаціональних монополій, тепер - ще й від “українських” олігархів, яких вожді “помаранчевої революції” обіцяли посадити в тюрми, а привели до влади.
Україна живе тільки днем нинішнім. Перспективної та привабливої для більшості народу програми державотворення наші лідери ніколи не мали і не мають. Керівництво державою здійснюється у “ручному режимі”, соціально-економічна політика зводиться до латання бюджетних дір за допомогою податкового преса для бідних та розпродажу народного майна, вибори спримітизовані до брутального компромату, до гризні за посади і мандати, до фальшивих обіцянок і безвідповідальних зобов’язань. Майбутнє народу і держави узалежнюється виключно від перемоги тої чи іншої особи або створеної знову ж таки під певну особу кланово-політичної шайки, яка присвоює собі горде ім’я партії чи навіть блоку і виступає виразником інтересів, але тільки власних, що кожного разу гранично увиразнюється відразу ж після переможних для неї виборів.
А найгірше - цілковита відсутність в “українських” політиків і політичного, і державницького, а тим більше - українського національного мислення”.

“МЕТОЮ ЛЮДСЬКОГО ІСНУВАННЯ Є НАБЛИЖЕННЯ ДО БОГА”

Василь Іванишин був християнином і вслід за Степаном Бандерою у своїй політичній діяльності виходив із християнських засад:
“Метою людського існування є наближення до Бога - інакше людина, суспільство, держава деградують, вироджуються і занепадають. Інший шлях людству проклали гуманісти. Свою боротьбу з християнством гуманісти почали із зрівняння людини з Богом, продовжили запереченням Бога й обожненням людини: “Людині гімн! Людині, а не Богу” (П.Тичина). Через якобінство, соціалізм і соціал-демократію вони закономірно дійшли до націонал-соціалізму, який перетворював людину в звіра, і до комунізму, який творив безтямного раба і мільйонами винищував власні народи...
... “Дорога до Бога лежить через Батьківщину” (Ю.Вассиян). Саме віра в Бога стимулює нас до боротьби за Свободу та національну державність України. Бо поневолений, обездуховлений, деморалізований і бездержавний народ приречений виконувати не Божу волю, а волю тих “вовків в овечих шкурах”, які паразитують на його крові та поті, формують не національно-релігійну, а рабську свідомість та мораль і ведуть цей народ до виродження і небуття. Без утвердження і культивування християнської свідомості та моралі неможливе національно-духовне відродження, розвиток і гарантоване майбутнє української нації. Той, хто пропонує українцям щось інше, - це або політичний невіглас, або політичний шахрай, але неодмінно - мимовільний чи свідомий, явний чи замаскований слуга сатани”.

ЧОМУ?

У книжечці “Майдан-2 чи плацдарм української свободи?” Василь Іванишин ставить чимало “чому?”, які не втратили своєї актуальності й сьогодні і на які мала би дати відповідь влада:
“Чому основний кадровий резерв кожної, а особливо нинішньої влади складають нацменшини?
Чому всі ключові, системотворчі посади в Державі Україна займають виключно неукраїнці?
Чому українці, яких у державі коло 80 %, представлені у Верховній Раді лише кількома українцями і кого саме представляє решта депутатів?
Чому в апараті всіх державних структур (міністерств і відомств) фактично немає українців?
Чому внаслідок “помаранчевої революції” був сформований уряд без українців?
Чому весь інформаційний простір України відданий неукраїнцям?
Чому в Україні є тільки два види бізнесу: багатий і український?
Чому право формувати владу було відібране в народу і за які заслуги передано партіям, які відстоюють тільки свої власні, а не народні інтереси?
Чому обман О.Морозом партнерів по коаліції вважається зрадою, а обман “помаранчевою коаліцією” народу на Майдані і проведення нею діаметрально протилежної до голошеної там політики - виявом демократизму, патріотизму і державної мудрості?”.
Звичайно, влада не може відповісти на ці поставлені в лоб питання Василя Іванишина.

“НЕ ЧЕКАЙТЕ, А БОРІТЬСЯ”

Проте заради утвердження на українській землі української національної ідеї, створення української національної держави Василь Іванишин робив усе можливе й неможливе. Він розповідав мені як у Києві та Трускавці, в офіційній та неформальній обстановці зустрічався з високопоставленими особами з найближчого оточення Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко. Ці люди на “ура” сприймали ідеї Провідника. Але вони або лукавили, або їхнім патронам видалося не до шмиги те, що пропонував Василь Іванишин.
Ось деякі з цих пропозицій:
“Владі: Підняти прапор української національної ідеї. Визначити й узаконити ідею-мету державотворення - створення української національної держави. Покінчити зі згубною “багатовекторністю” і зробити конституційною нормою концепцію розвитку держави з опорою на власні сили українського народу. Випрацювати всеохопну ідеологію національного державотворення. Намітити основні напрямні та пріоритети національного державотворення. Створити дієву систему українського національного народовладдя і постійно розширювати сферу виборності у формуванні влади. Шукати опори в українському народі, а не в чужих країнах і блоках.
Опозиціям: Вимагати від влади всього, що перераховане вище, а якщо вона не хоче або не може здійснити це, то пропонувати суспільству власні шляхи і методи вирішення проблем, доленосних для суспільства, нації, держави. Тільки тоді ваша боротьба за владу стане боротьбою за кращу долю народу, тільки така боротьба буде постійно зміцнювати і всебічно розвивати Україну. Усяка інша опозиція, навіть дуже радикальна, - це тільки боротьба з грабіжниками держави за право самим грабувати державу.
Українцям: Згадайте, що ви - господарі своєї землі і країни. Перестаньте аплодувати всіляким політичним пройдисвітам і голосувати за них. Женіть від себе тих, що обіцяють вам ощасливити вас без вашої участі. Не вірте тим, що обіцяють вам економічне чудо: українці бідують і тікають світ за очі не тому, що не вміють працювати і господарювати, а тому, що нашу владу та економіку захопили зайди-пройдисвіти і злодії. Віддайте по заслугах тим місцевим політичним захребетникам, які на кожних виборах переконують вас, що черговий злодій, якого вони нав’язують вам, - це святий і чудотворець. Не просіть, а вимагайте, не терпіть, а протиставляйтесь, не чекайте, а боріться”...

“ПОМАРАНЧЕВА РЕВОЛЮЦІЯ” - ГРАНДІОЗНИЙ ОБМАН

Василь Іванишин завжди говорив ув очі нехай гірку, але правду, що, звичайно, не подобалось можновладцям.
У своїй праці Провідник констатує:
“В Україні так і не довершена досі національно-визвольна революція, тобто не створена українська національна держава... Українці живуть у своїй країні в умовах внутрішньої окупації.
Бездержавність української нації унеможливлює вирішення на користь народу будь-яких проблем: політичних, економічних, соціальних, аграрних, культурних, освітніх, релігійних тощо. У той же час лідери наших політичних об’єднань уже півтора десятиліття вперто пропонують народові на роль спасителів або себе особисто, або запозичені “з чужого поля” політичні доктрини...
Починаючи з виборів-2002, наші національно-демократичні і навіть “дуже націоналістичні” об’єднання щоразу штучно створюють ситуацію, за якої навіть національно-свідомі українці приречені голосувати не за рятівну і перспективну для народу національну ідею, а за випадкову особу чи клан, обирати тих, хто навіть не збирається давати відсіч ворогам українського народу і держави чи діяти в ім’я державності української нації”.
Василь Іванишин підводить читача до найбільших обманів за роки незалежності:
“Українців дурили всі роки незалежності. Але найбільшими були два обмани.
Перший - коли на зорі незалежності тодішніми лідерами нібито з тактичних міркувань національно-революційну боротьбу за українську національну державу було в шахрайський спосіб підмінено парламентською “боротьбою” за космополітичну демократію, внаслідок чого українці вибороли собі чергову “свинську конституцію” (І.Франко), яка позбавила їх будь-яких надій на національне відродження, на власну державність і державний захист своїх національних прав.
Другим і воістину грандіозним обманом була “помаранчева революція” (Василь Іванишин незмінно бере ці слова в лапки - А.В.), коли пристрасний революційний порив мільйонів національно пробуджених українців був спрямований не на боротьбу за українську національну державу, а, як виявилося, на виборювання влади для жменьки політичних пройдисвітів, шахраїв і “кидал”, внаслідок чого лідер цієї “революції” потрапив у космополітичне “оточення”, з якого не може (чи не хоче?) вирватися й досі, а українці одержали уряд без українців (а також без совісті, без честі, без будь-якої гідності і, звичайно ж, без будь-яких зобов’язань перед народом, якому було стільки обіцяно)”.

“ПОМАРАЗМ” ЮЩЕНКА ДОПОМІГ ЯНУКОВИЧУ

Василя Іванишина часто звинувачували в тому, що буцімто він, критикуючи “помаранчевих”, ллє воду на млин “біло-голубих”. Це не зовсім так. Вірніше, зовсім не так. Адже Провідник як блискучий політолог і публіцист, котрий володів даром передбачення, просто констатує факти. Мова йде про підміну понять, до чого часто вдавалися його опоненти, не маючи жодних аргументів.
Василь Іванишин був свідомий того, що саме невиконання Ющенком обіцянок, даних Майдану, призвело до того, що до влади прийшов Янукович, що виникла гостра політична криза, яку нині нібито намагаються розв’язати.
“Програма “Десять кроків назустріч людям”, яку цілі зграї вроджених та професійних холуїв і шайки політичних авантюристів агресивно нав’язували людям як новітнє “євангеліє”, - пише Василь Іванишин у “Майдані-2...”, - насправді виявилася, по-перше, не програмою, а благими побрехеньками на традиційну для всіх політшахраїв соціально-економічну тематику; по-друге, як пояснив такий “помаранчевий”, що мало не “коричневий”, Р.Зварич, - тільки “документом для виборів”, тобто для баранізації легковірного електорату, а не для втілення в життя. Свою передвиборну (!) програму “помаранчеві” написали через 100 днів після (!) виборів. Їхнім виборцям тепер залишається тільки вірити, що вона хороша...”.
Василь Іванишин розставляє всі крапки над “і” й дає зрозуміти, хто ж насправді найбільше винен у політичній кризі в Україні:
“Політичний обман, безсоромне кумівство, кадрова вакханалія, державотворча неспроможність, хвороблива амбіційність, “свинорила спрямованість вниз” (Є.Маланюк), безпардонна гризня за корито, гучні скандали, незрозумілі відставки, злочинний “кидок” своїх виборців і соратників, різкий сплеск корупції, стрімке подорожчання життя, нахабне нав’язування суспільству своєї капітулянтської щодо Заходу і Москви політики, демонстративний антиукраїнізм російськомовних високопосадовців, партійний шовінізм і чванство, патологічна жадібність і захланність, післявиборний стоденний “дерибан” посад між “помаранчевими”, зрада як принцип взаємин між “любими друзями” - це лише дещиця з того, що дотепні східняки охрестили як “помаразм” нової влади. Саме цей “помаразм” і допоміг В.Януковичу не тільки зберегти партію регіонів, яка після президентських виборів катастрофічно танула, але й здобути перше місце на парламентських виборах, створити червоно-олігархічну більшість у Верховній Раді і реставрувати ту виконавчу владу, яку два роки тому (мова про 2004 рік, праця написана 2006-го - А.В.) народ усунув через Майдан. Тому і нинішня політична криза, і “реанімація” та повернення до влади “червоних”, і розвал шахрайської “Демократичної коаліції”, і поява такої ж “Антикризової коаліції” - “заслуга” виключно вождів і творців “помаразму”.
Як завжди точною і лаконічною є оцінка Василем Іванишиним нинішнього складу Верховної Ради:
“Пропорційна система виборів в умовах тотальної корупції зумовила появу такого складу Верховної Ради, який є непредставницьким, оскільки представляє не інтереси народу, а тільки інтереси влади, кримінального бізнесу та сил імперкомуністичного реваншу. Практично всі вони потрапили в народні депутати обманом, прикритим партійними (блоковими) списками - інакше за абсолютну більшість із них ніхто б не проголосував. Реваншисти вжили ще й додаткових заходів для маскування: навчені гірким досвідом комуністи на виборах ішли не з ідеєю “побудови комунізму в окремо взятій” Україні, а прикривалися фальшивою риторикою соціального захисту; соціалісти використали в якості троянського коня “помаранчевий” табір і юдину підтримку політики Президента. Найчесніше вчинили кримінальники: вони “чесно” купили собі у продажних політиків місця у списках їхніх об’єднань - щоб тепер свої “поняття” перекладати для нас із фені на мову законів і так легалізувати в Україні злодійство як професію”...

ЗУПИНИТИ СПОВЗАННЯ УКРАЇНИ В ПРІРВУ НЕОКОЛОНІАЛІЗМУ

Василь Іванишин дуже добре розумів небезпеку, що нависла над Україною. У нього не було ілюзій стосовно того, що нинішня влада й опозиція цього не бачать, але ж нічого не роблять, аби змінити ситуацію:
“... після виборів 2006 року в Україні створилася ситуація, при якій український народ поставлений перед фактом:
- або він і далі матиме антинародну, неукраїнську, космополітичну та бюрократично-олігархічну владу, яка має його грабувати і денаціоналізувати, і таку ж, але відверто антиукраїнську комуно-кримінальну опозицію, яка має його грабувати і русифікувати;
- або вони поміняються місцями, що зовсім не важко, оскільки, як вони самі підтверджують, ніякої принципової різниці між ними фактично немає - “яке їхало, таке здибало”;
- або ж ці політичні близнята якось поєднаються, щоб усістися на шию народові разом”.
Василь Іванишин переконаний, що “у рамках нинішньої політичної системи неможливе таке подолання кризи (згадаймо, що минулого року, коли був написаний “Майдан-2...”, ніхто з політиків чи політологів про кризу й не заїкався; єдиним, хто побачив це, був Провідник - А.В.), яке було б на користь суспільства, української нації, держави. Перемога будь-якої коаліції - “демократичної”, “антикризової”, “широкої” - означатиме збереження антинародної, антиукраїнської та грабіжницької системи влади в Україні. Щоб змінити ситуацію на користь народу, необхідно протиставити їй якісно іншу - систему творення української національної держави з дієвим та всеохопним українським народовладдям”.
Перед лицем загрози Василь Іванишин міцний, як криця:
“Тільки реалізація української національної ідеї в усіх сферах життя, тільки вирішення першочергового завдання - створення української національної держави зупинить сповзання України в прірву неоколоніалізму, оздоровить суспільство, започаткує процес перетворення її в розвинуту, правову і процвітаючу країну, гарантує нормальний процес творення і функціонування держави”.

ВИКЛИКИ ЧАСУ

Перед викликами часу Василь Іванишин ніколи не був безпорадним. Він знав, хто, що, коли і як саме мав діяти:
“Ліквідувати Верховну Раду і створити сутнісно Український Парламент - носія української національної ідеї...
Ввести реальний і конституційний механізм відкликання будь-якої виборної особи, що втратила довір’я виборців.
Ми за те, щоб обмежити депутатську недоторканність, бо ніхто не може бути виведений за межі правового поля, але виступаємо проти її відміни, бо це узалежнить депутата не від народу, а від будь-кого, не задоволеного його діяльністю, передусім - від виконавчої влади.
Ввести пряму виборність суддів на альтернативній основі.
Проводити вибори голів сільських громад (війтів) у всіх населених пунктах, а не лише там, де є сільрада. Села, навіть найменші, творилися нашими предками не для адмінреформи, не для того, щоб чиновникам було легше керувати ними, а для того, щоб у них жити. І пристосовувати треба не села до реформи, а реформу до існуючої системи сіл.
Ввести виборність начальників міліції та дільничних міліціонерів, що є необхідною передумовою давно назрілого перетворення міліції (озброєної структури, яка твориться в кризовий період для захисту влади та встановленого нею режиму) у поліцію (структуру для підтримання правопорядку і захисту прав громадян)”...

ЧИ ПОЧУЄ ЮЩЕНКО ЗАКЛИКИ ІВАНИШИНА?

Окремо Василь Іванишин у своєму політичному заповіті звертається до Віктора Ющенка:
“Ми закликаємо Президента:
Не закликати до примирення - невідомо чому, як, на яких засадах і в ім’я чого, а об’єднати суспільство, націю, політикум, народ і владу спільною справою - реалізацією української національної ідеї.
Вийти з нав’язаного політшахраями образу президента “Нашої України”, вирватися зі свого одіозного космополітичного “оточення”, відмежуватися від скомпрометованого і компрометуючого Президента керівництва “помаранчевої коаліції”, повернути собі статус Президента України, діяти як глава Держави Україна і стати не номінальним, а реальним лідером нації.
Започаткувати й очолити процес творення української національної держави з дієвим та всеохопним національним народовладдям.
Запропонувати народові національно зорієнтовані ідею-мету, концепцію, ідеологію, програмні напрямні та пріоритети державотворення.
Подати у Верховну Раду цей документ із вимогою в триденний строк визначитися щодо нього (фракціям і кожному депутату), узаконити його і створити на його основі конституційну більшість. Якщо ж нинішній склад Верховної Ради збирається будувати в Україні не українську, а чиюсь іншу державу, то він не може вважатися законодавчим органом української держави - із відповідними для нього в цілому і для кожного депутата зокрема наслідками.
У такому випадку - звернутися за підтримкою до українського народу та політикуму, розпустити Верховну Раду і призначити нові вибори. Створити й очолити всеукраїнський блок національно-патріотичних сил для реалізації української національної ідеї.
Запропонувати суспільству нову систему виборів, яка б виключала можливість появи в парламенті антинародних, антиукраїнських, антидержавних та кримінальних сил, зробила б цей орган справді представницьким і забезпечила б законотворення виключно в інтересах українського суспільства, нації, держави”.
Як вірний послідовник Степана Бандери Василь Іванишин завершує свою працю полум’яним гаслом:
“Тільки червоно-чорний прапор української національно-визвольної боротьби приведе нас під синьо-жовтий стяг Свободи - до звільнення від внутрішньої окупації України, до державного самоутвердження української нації, до утвердження української Правди, Сили і Волі, до створення української національної держави з дієвою і всеохопною системою українського національного народовладдя, у якій життя визначатимуть три найвищі ідеали: Бог, Україна, Свобода”.


“МОВЧУНИ”

Коли у своїх “Жерцях імпрези” Василь Іванишин вивів близько двадцяти типів імпрезіоністів, то оминув своєю увагою ще один - так званих “мовчунів”.
Його не любили за життя, а тепер усіляко замовчують те, що він зробив.
“Мовчуни” дуже добре засвоїли своє ремесло: будучи активними щодо пропаганди псевдодіянь споріднених собі імпрезіоністів, вони замовчують Дію і Чин Василя Іванишина.
Нікчемні люди! Зерна правди, засіяні Провідником у душах мільйонів українців, рано чи пізно проростуть і заколосяться Національною Ідеєю.
Василь Іванишин категорично не сприймав, коли його називали Степаном Бандерою сучасності. Від цього тхнуло більшовизмом.
З іншого боку, це не була позірна скромність, а усвідомлення масштабів історичної постаті свого попередника.
Втім, найголовніше, що на зміну старому бандерівському поколінню прийшло нове, молоде, “тризубівське”, викохане і виховане на ідеях Василя Іванишина.
Сьогодні Національна Ідея потоптана ющенками, януковичами, морозами, тимошенками, кириленками, плющами, симоненками і подібною братією. Але це політики минулого, які конають в агонії. Їхні антиконституційні укази, буцімто домовленості щодо післявиборчих реалій не мають жодного стосунку до України та Національної Ідеї, до того, за що віддав своє життя Василь Іванишин.
Це шумовиння викинуть на смітник історії разом із “мовчунами”.
Україна забуде їх, як страшний сон. Українці таки повернуться до свого коріння, щоб творити у власній хаті свою правду, і силу, і волю.
І згадають тоді Степана Бандеру, Василя Іванишина...
Іншого не дано!


НАЯВНІСТЬ СВОБОДИ СЛОВА НЕ ГАРАНТУЄ ІСНУВАННЯ ЧЕСНОЇ ВЛАДИ, АЛЕ БЕЗ СВОБОДИ СЛОВА ЧЕСНА ВЛАДА НЕМОЖЛИВА

Василь Іванишин часто любив повторювати слова, винесені в заголовок цієї статті. Хто із журналістів і політиків хотів - чув їх. Хто не хотів - проходив мимо, вдаючи, що нічого не сталося.
Шостого червня українські журналісти вкотре святкують своє професійне свято. “Вірнопіддані” владі отримують крихти з барського столу. Ті, які намагаються бути чесними (насамперед із собою) і, по суті, ведуть жебрацький спосіб життя, залишилися при своїх інтересах.
На моє глибоке переконання, преса завжди повинна бути в опозиції до влади. Абсурдною на тлі світової виглядає українська державна преса. Можновладці годують її, справедливо вважаючи, що вона не сміє на них гавкати. Хоча це не гроші чиновників, а платників податків - себто народні.
Одними з найбільших ворогів свободи слова стають ті з журналістів, які дорвалися до влади. Приклад дрогобицького міського голови Миколи Гука, колишнього представника четвертої влади, - яскраве тому свідчення.
Віктор Ющенко якось сказав, що за його президентства побільшало свободи слова. Але свобода слова - це як вагітність: вона або є, або її нема.
Насправді ж, за великим рахунком, вільнішою преса в Україні не стала. Багатьом журналістам не вдалося побороти найголовнішого, закладеного в кучмівські часи, - внутрішньої самоцензури.
Нині я би назвав нашу журналістику партійною. Видання зазвичай обслуговують ту чи іншу партію. Можна прочитати два-три номери якоїсь газети і зрозуміти, куди вона “гне”. Скажімо, “бютівські” таблоїди поливають брудом регіоналів і можуть дозволити собі легку критику Ющенка і “Нашої України”. “Регіональні” - живого місця не залишають на бютівцях і нашоукраїнцях. Як ви здогадуєтесь, про об’єктивну - народну! - журналістику мова не йде.
Василь Іванишин в одній із розмов якось жорстко сказав, що вільної преси, а, значить, свободи слова в Дрогобичі нема. Дехто з присутніх, в тім числі й автор цих рядків, стали на прю з теж колишнім журналістом: як же так, ми ж критикуємо владу?!
Провідник був невблаганним: ну то й що? Чи змінилася влада від вашої критики? Чи стала влада народнішою? Чи запропонували ви владі рішення, яке би вона прийняла і подякувала вам за це? Отож бо й воно! Якщо ваша писанина не йде на користь владі, то або ви непрофесійно творите журналістику, або повинні зробити все можливе й неможливе, щоби ту владу змінити. “Не той пес кусає, що гавкає, - наголошував Василь Іванишин. - А ви лише гавкаєте. Та вкусіть уже цю владу по-справжньому!”.
Василь Іванишин вважав, що влада чинить зле, коли наїжджає на журналістів. Ні, якщо ти вважаєш, що тебе безпідставно паплюжать, - треба захищатися. Але якщо влада мстить журналістам лише тому, що ті мають власну думку на дії чи бездіяльність цієї влади, - це неприпустимо.
У статті 34 Конституції України сказано, що кожному громадянинові (не лише журналісту) гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати (підкреслюю: вільно, без обмежень!), зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
Скажіть, будь ласка, чи виконується ця (та й інші!) стаття Конституції України - і я вам відповім, чи є в нашій державі свобода слова. Дрогобич - не виняток, бо не можна збудувати комунізм в окремо взятому місті.
За радянських часів газетне слово було дієвим. Критична публікація означала зняття керівника з посади, якщо в того не було нагорі волохатої лапи. Журналістів боялися, поважали і любили - як хто. Звісно, про жодну свободу слова мова не йшла, бо існувала жорстка цензура, але все ж тоді газети більше захищали народ, ніж зараз. Нині радше мова йде про обслуговування влади, олігархів, місцевих князьків і просто “своїх”.
Василь Іванишин радив не впадати в ностальгію за радянською пресою, а, взявши з неї все позитивне, використати в наш час.
Провідник ратував за абсолютну свободу слова. Звичайно, абсолютної свободи слова в природі не існує й існувати не може, бо завжди знайдеться чимало об’єктивних і суб’єктивних факторів, які не дадуть можливості досягнути стовідсоткового результату. Проте прагнення досягти абсолютної свободи слова, не дивлячись на свою наївність, заслуговує принаймні на повагу.
Ті, хто вважають себе носіями свободи слова, не повинні близько наближатися до носіїв влади, які переконані у своїй сонцесяйності на землі. Від цього небезпечного процесу можна обпектись...
Р.S. Сьогодні в Дрогобичі відкривають пам’ятну дошку на будинку, в якому під час виборчої кампанії 1998 року працюв Георгій Гонгадзе. Як це часто буває, зберуться не ті, хто продовжує справу журналіста, а, за влучним висловом Василя Іванишина, “імпрезіоністи”...

КОЛИ ПОСТАНЕ КРИМСЬКА ТАТАРО-УКРАЇНСЬКА АВТОНОМІЯ?

Провідник Всеукраїнської організації “Тризуб” ім.С.Бандери полковник Василь Іванишин виклав програму розв’язання проблем Криму (“Кримський вузол”. - Тернопіль, 2006, СМП “Астон”).
Основні проблеми автономії викладені вже у першому абзаці праці:
“Крим у своєму нинішньому стані є міною сповільненої дії під суверінітетом і навіть самою державністю України. Дестабілізуючими тут є фактори зовнішні (передусім російська імперська політика та мусульманський фундаменталізм) і внутрішні (відсутність конструктивної політики центральної влади, свавілля місцевої влади, діяльність проросійської п’ятої колони, закономірна радикалізація кримських татарів, підневільний статус українців, змішування прав росіян Криму як національної меншини з їхніми колишніми правами колонізаторів, цілковита узалежненість інших національних меншин від промосковських олігархічно-кримінальних сил тощо)”.
На думку Василя Іванишина, “основним дестабілізуючим фактором у Криму є становище кримських татарів”.
Провідник пропонує програму виходу з цієї ситуації. Вона складається з 15 пунктів, центральним з яких, без сумніву, є пункт шостий:
“Створити Кримську татаро-українську автономію”.
Василь Іванишин обгрунтовує тезу, чому автономія має бути саме “татаро-українською”:
“Чому “татаро-українська”, а не навпаки чи просто “татарська”? Назва має відображати суть і мету проекту, а неправильно сформульована назва може перекреслити весь проект. Саме тому ця Автономія не може бути окреслена як “татарська”: це не відповідає суті задуму, суперечить двонаціональному характеру проекту і відразу мобілізує активний і вмотивований опір. Передусім - з боку українців, які вбачатимуть тут сепаратизм, загрозу територіальній цілісності держави, загрозу фундаменталістської експансії тощо. Подарунком це стане і для промосковської п’ятої колони в Криму, якій буде легко мобілізувати російську общину проти спроб створити на півострові татарську державу, якою керуватимуть уже не вони, а самі татари. Проти такої Автономії виступлять Захід та Росія, знову ж таки мотивуючи це загрозою поширення фундаменталізму і вбачаючи в цьому небезпечний прецедент. Самому створювати собі перешкоди, щоб потім їх героїчно долати, - це погана політика.
Ця Автономія не може бути “українсько-татарською”, бо це знову ж таки спотворювало б суть проекту, яка полягає якраз у тому, щоб це утворення передусім стало єдино можливою формою державного самоутвердження кримсько-татарського народу в межах української держави.
Вираз “татаро-українська” підкреслює це. А наявність слова “українська” гарантує українцям, що ця Автономія не є сепаратистською і що вони будуть її співтворцями. Таке окреслення - максимально допустимий компроміс із боку українців: усі інші варіанти назви Автономії не розв’язують проблем нинішніх і генерують нові. Українці у своїй державі можуть ділитися владою, але не можуть відмовлятися від влади, бо інакше втратять не тільки владу, але й державу”.
Провідник пропонує не лише “визнати кримських татарів корінним народом України”, а й “ліквідувати антиконституційну територіальну Кримську Автономну Республіку”. Щодо останнього, то тут аргументи Василя Іванишина наступні:
“Нинішня Автономна Республіка Крим - це утворення територіальне, антиконституційне, антиукраїнське і провокативне.
По-перше, чому саме Крим має бути автономною територією? Це автономія кого-чого і для кого-чого? Досі ніхто не дав відповіді на ці запитання, бо ніякої об’єктивно-правової мотивації тут не існує. Жодна держава світу не дозволяє на своїй землі таких територіальних, а фактично - сепаратистських утворень. Це тільки імперська Росія ліквідовує зараз національні автономії, перетворюючи їх шляхом об’єднання з російськими областями в чисто територіальні, щоб у такий спосіб унеможливити національно-визвольні рухи.
По-друге, це утворення антиконституційне: державотворчим суб’єктом тут виступає не народ, а територія, що є правовим нонсенсом. Крім того, створення АРК ніяк не узгоджене з конституційною тезою про унітарність Держави Україна.
По-третє, це утворення явно антиукраїнське, як і антитатарське: українці і кримські татари тут перебувають на становищі безправних національних меншин; влада - у руках промосковської п’ятої колони, для заспокоєння апетитів якої й була створена АРК.
По-четверте, це утворення провокативне, бо стимулює антиукраїнські сили до демонтажу української державності шляхом її територіально-економічної федералізації. І це не просто слова. Україна ще не отямилася від хвилі промосковського сепаратизму на виборах-2004, а вже Партія регіонів знову збирається розіграти карту федералізму на виборах-2006” (так і сталося; щоправда на виборах-2007 ця карта вже стала неактуальною; проте не виключено, що нею завжди будуть користуватися в Україні у складні періоди протистояння між політичними антагоністами - А.В.).
Для Василя Іванишина важливо, щоб й інші пункти програми були втілені у життя. Зокрема, “посада глави автономії має бути конституційно закріплена за представником кримсько-татарського народу, одного його заступника - за представником української громади, іншого - за представником від координаційної ради об’єднань національних меншин у Криму”. Також “третина місць у законодавчо-представницькому органі автономії має бути закріплена за обранцями від кримських татарів, третина - за українцями, третина - за представниками національних меншин, які стоять на позиціях української державності та незалежності (останній пункт попри його справедливість і моральну виваженість видається політично наївним, бо не існує механізму як закріпити його юридично - А.В.). Так само мають бути поділені мандати депутатів Верховної Ради від Криму”.
Провідник виступає за те, що “державною мовою в Криму має бути українська мова”, “мовами офіційного спілкування в Автономії мають бути українська і кримсько-татарська”, “державні службовці та службовці місцевих органів самоврядування повинні володіти українською і кримсько-татарськими мовами”, “у Криму не може бути інших середніх шкіл, крім українських і українсько-татарських”, “міжнародні контакти Кримська татаро-українська автономія здійснює через МЗС України”.
Василь Іванишин акцентує:
“Ми розглядаємо кримські проблеми виключно з позицій українського націоналізму. І не тому, що не хочемо, не можемо чи не маємо права аналізувати їх по-іншому. Нам відомі різні точки зору на проблеми Криму, але тільки націоналістичний підхід, грунтований на національно-екзистенціальній методології політичного аналізу і прогнозування, дає й об’єктивну картину нинішньої ситуації, і її реальну генезу, і такі адекватні та відповідальні рішення, які, розв’язуючи нинішні проблеми, не породжують нових, ще складніших. З інших - не націоналістичних - позицій знайти такі рішення просто неможливо”.
Провідник наголошує:
“Ще один постулат, який мусить бути утверджений у суспільній свідомості: розв’язати кримський вузол можна тільки спільними силами українців і кримських татарів у рамках української національної держави.
Кримські татари не доможуться нічого, якщо будуть діяти самотужки чи, тим більше, всупереч українським національним інтересам. Українці ніколи не зможуть зробити Крим органічною частиною України, якщо зігнорують проблематику кримських татарів чи, тим більше, будуть протидіяти її справедливому вирішенню. Історія і вимагає, і водночас дає нам унікальний шанс - стати народами-побратимами, і ми не можемо по-страусячому ухилитися від цього виклику історії, не сміємо змарнувати цей шанс.
Зараз кримські татари і кримські українці перебувають у тому ж статусі в Криму, що й українці в Державі Україна: їхні державницькі права корінного народу не узаконені, вони не мають права на державні гарантії свого національного збереження, на рідній землі ними керують чужинці, до того ж не обрані, а призначені, демократією вони можуть користуватися тільки в таких межах, як аборигени США чи Австралії, тобто можуть брати участь у виборах і вибирати кращих чи гірших, але це ніяк не може вплинути на їхнє становище, бо ці обранці - або чужі, або денаціоналізовані, або безправні у вирішенні проблем свого народу.
Якісно змінити ситуацію на користь обох народів можна тільки шляхом реалізації української національної ідеї - тобто в українській національній державі зі всеохопною системою національного народовладдя. Поза цим доленосні проблеми українців і кримських татарів не мають вирішення: насаджувана в Україні вже півтора десятиліття космополітична “демократія” американського зразка гарантує цим двом народам на їхній рідній землі тільки перспективу більш-менш цивілізованої резервації. І це - не просто риторична фігура залякування. Українцям, наприклад, уже встановили “оптимальний” ліміт чисельності: селян вистачить і 2 мільйони, а всього населення “достатньо” (достатньо для чого?) 30 мільйонів...
Тому українці і кримські татари просто приречені на спільну боротьбу за українську національну державу. І гасла “За нашу і вашу свободу!”, “Свобода або смерть!”, “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля!”, “Ви не даєте нам жити - ми не дамо вам панувати!” мають стати категоричними імперативами мислення, моралі і суспільної поведінки кожного українця і кожного кримського татарина. На наш погляд, ці спільні дії мають конкретизуватися в боротьбі за Кримську татаро-українську автономію”.
Особливу увагу Провідник приділяє релігійній політиці:
“Звичайно, ми знаємо, що в Україні живе коло півтора мільйона мусульман і що матеріальне становище більшості з них так само жалюгідне, як і більшості українських громадян. А тому держава, звичайно ж, повинна б допомагати їм. Але ми виділяємо як пріоритетні саме потреби мусульман Криму, оскільки бандитська депортація, несприятливі обставини репатріації, боротьба за виживання в умовах протидії місцевої влади і ворожості інших груп населення, - усе це позбавляє кримських татарів можливості самостійно нормалізувати своє життя, у тому числі й релігійне.
Однак сутнісним у нашій релігійній політиці є інше. Ми виходимо з того, що юдеїв, християн і мусульман об’єднує спільна віра в єдиного Бога. Ось, для прикладу, як це виражено в Корані (цитую Суру 2, 59 (62) у перекладі акад. І.Ю.Крачковського: “Поистине, те, которые уверовали, и те, кто обратились в иудейство, и христиане, и сабии, которые уверовали в Аллаха и в последний день и творили благое, - им их награда у Господа их, нет над ними страха, и не будут они печальны” (Москва, “Раритет”, 1990). Аналогічні думки знаходимо і в Торі (Старому Завіті), і в Євангелії (Новому Завіті). Тому для справді віруючих людей різних віросповідань ніякого нездоланного провалля між цими релігіями насправді не існує. І саме це має бути головним і визначальним - наріжним каменем у наших і релігійних, і світських взаєминах. Інакше ми й надалі будемо заручниками різних надінтерпретацій і відвертих фальшувань Писання”.
На цих загальновідомих постулатах Василь Іванишин не зупиняється і продовжує далі, піднімаючись до філософського узагальнення:
“Кожна окрема релігія - це специфічна форма вираження цієї віри, у якій те ж саме Божественне Вчення про необхідність духовного і морального вдосконалення, людинотворення і людського співжиття за законами Бога виражається у різних, природних і доступних для людей окремих культур виявах. Кожна з цих релігій - це різні шляхи до однієї мети: до Бога. Шлях до Бога зближує і згуртовує людей - і в межах однієї релігії, і віруючих різних релігій. У позбавлених віри (безвірників), у противників віри в Бога (атеїстів) і в поверхово віруючих цей найпотужніший з усіх фактор єднання людей і народів відсутній.
Кожен обряд, культово-ритуальні та регулятивно-нормативні приписи кожної релігії - це не освячені Богом засоби розмежування людей, а допущені Богом специфічні особливості, які є неминучим результатом органічного поєднання єдиного віровчення з різними культурами. Використовувати ці відмінності для власного самозвеличення, для протиставлення релігій і для релігійного шовінізму - це гріх перед Богом і злочин перед людьми: не можна применшувати чи ігнорувати у віровченні божественне і абсолютизувати в ньому людське. У питаннях віри мудрість полягає не в тому, щоб помітити очевидне і вказати на відмінне, а в тому, щоб знаходити сутнісне і культивувати спільне.
Рух у протилежному напрямі - через нетерпимість до інших форм поклоніння тому ж єдиному Богу, через творення у своїй релігії різних течій, конфесій, сект тощо - це справа не Божа, а людська. За такого підходу запановують підозрілість, ненависть і розбрат; тоді стає ворогом кожен, хто вживає інше ім’я Бога, молиться рідною, а не чужою мовою, хреститься трьома, а не двома пальцями, має хрест не з трьома, а з одною поперечкою... І якою б палкою не була така віра, з яким би фанатизмом вона не утверджувалася, якою б щирою не була ненависть до іновірців і переконаність у своїй правоті, але правда одна: це шлях не до Бога, а від Бога.
У нас, християн, юдеїв і мусульман України, є і спільне, і відмінне. Якщо всі ми головним і визначальним у своїх взаєминах зробимо святе і спільне для нас божественне, якщо спільними зусиллями утвердимо в державі єдиного законного господаря - українську націю, якщо разом відстоїмо право кримських татарів на їхнє політичне самоутвердження в українській державі, якщо спільно дбатимемо про розбудову держави, влада в якій буде зацікавлена в єдності, а не, як досі, у розбраті своїх громадян, - то й житимемо у мирі і злагоді: нормальні люди в нормальній державі. “Нам усім тут вистачить місця”, - учив Степан Бандера. В іншому випадку ми приречені повторити, а, можливо, і примножити помилки попередніх поколінь.
Хтось скаже: така релігійна гармонія - це утопія. Ні, це цілком досяжна річ, якщо не сплутувати Боже з людським, грішне - з праведним, а релігійне - з політичним”.
Василь Іванишин, на відміну від сучасних політологів, які вважають себе національними і навіть націоналістичними, а насправді обслуговують владу, творчо розвиває релігійну концепцію Степана Бандери, у нових умовах окреслюючи й нові проблеми й шляхи їх розв’язання.
Провідник пише:
“Що найбільше насторожує українців у вирішенні проблеми кримських татарів - так це можливість утвердження в Україні мусульманського фундаменталізму. Наївні розраховують, що коли не допустити політичного самоутвердження кримських татарів, то вдасться уникнути загрози фундаменталізму. Вони не усвідомлюють, що саме невирішеність політичних, а за ними й усіх інших проблем цього народу якраз і породжує реальну загрозу того, що зовнішні сили постараються нав’язати кримським татарам ідеологію котроїсь із течій мусульманського фундаменталізму.
Кримсько-татарський народ, особливо його провід, зараз справді на розпутті: або й далі вижебрувати й вичікувати милості від космополітично-олігархічної влади і співчутливих, але політично неспроможних рухівців; або заручитися підтримкою міжнародних фундаменталістських центрів, що фактично означає стати безвольним пішаком у їхніх кривавих іграх і вирішувати вже не свої, а їхні проблеми; або прислухатися до заклику українських націоналістів і включитись у спільну боротьбу за українську національну державу і національно-державне самоутвердження кримсько-татарського народу у формі Кримської татаро-української автономії”.
Праця Василя Іванишина “Кримський вузол” дає перспективу розв’язання кризи в Криму, самоутвердження кримських татарів і українців господарями на власній землі.


ПЕТРО ІВАНИШИН: “БЕЗ ШЕВЧЕНКА НЕ МОЖЕ БУТИ ПОВНОЦІННОГО НЕЗАЛЕЖНОГО УКРАЇНСЬКОГО БУТТЯ”

Дрогобицька видавнича фірма “Відродження” випустила книгу Петра Іванишина “Вульгарний “неоміфологізм”: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка”. Це вже третя книга 27-річного науковця. Перу кандидата філологічних наук, викладача кафедри теорії та історії української літератури Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка належать також монографії “Олег Ольжич – герольд нескореного покоління” (1996), “Петро Скунць. Силует митця на тлі епохи” (1999), а також низка статей про утвердження національної ідеї в українській літературі.
Хоча книга Петра Іванишина є науковою працею (і пересічному читачеві важко продертися крізь хащі літературознавчих термінів), вона, будучи без перебільшення новим словом у сучасному шевченкознавстві, видається необхідною для прочитання всім, хто цікавиться глибинними пластами творчості Кобзаря.
В основі дослідження науковця – постмодерні фальсифікації творчості Тараса Шевченка у роботах Григорія Грабовича “Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка” та Оксани Забужко “Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу”. В додатку до своєї книги – “Ексод в еклектику” – Петро Іванишин так окреслив сутність власної роботи: “Якщо праці радянських науковців дають уявлення про компартійну, марксистську фальсифікацію Тараса Шевченка, його творчості, то деякі сучасні роботи (скажімо, Г.Грабовича чи О.Забужко) пропонують варіант дискурсу, в котрому Кобзаря фальсифікують з інших “єдиноправильних”, ліберальних позицій. І якщо ще й досі за комуністами та комуноїдами України хитається привид “єдіной і нєдєлімой” Росії, то демоліберальні спекуляції заохочує імперіалістичний Захід, передусім США”.
Читачі, мабуть, чули про писанину Олеся Бузини, його намагання зобразити Шевченка “вовкулакою”. З цим усе ясно, бо нібито український письменник виступив із відвертим пасквілем на генія нашого народу, основоположника українського націоналізму. У випадку з Г.Грабовичем та О.Забужко не все так просто, бо їхні праці пропагуються відомими українськими (і не тільки) літературознавцями, політичними та громадськими діячами, вважаються найвидатнішим досягненням у сучасному шевченкознавстві. Мабуть, на них тиснуть звання та регалії цих псевдонауковців. Так, Григорій Грабович вважається відомим славістом і україністом, був професором Гарвардського університету, директором Українського наукового інституту того ж університету (1989 – 1996), Президентом Міжнародної асоціації україністів (1990 – 1993), головою Американського комітету славістів (1988 – 1993). Оксана Забужко – письменниця, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії НАН України, стипендіат Фонду Фулбрайта (1994), лауреат літературних премій Фонду ім. Гелен Лапіка (США, 1996) та Фонду Всесвітнього Зобов’язання (США, 1972). І тим суворіший, однак виправданий, присуд Петра Іванишина: ці праці мають нелітературний, навіть антинауковий характер, а їхня модель відповідає моделі політичної пропаганди, зокрема нацистської. Більше того: “… комуністичні інтерпретатори фальсифікували Шевченка, щоб зробити його “своїм”; “неоміфологісти” ж фальсифікують його, щоб знищити. Що гірше?”.
Створюючи політичний міф, американський професор Г.Грабович зображає Т.Г.Шевченка “шизофреніком”, “шаманом”, “анархістом”, “популістом”, “антиреволюціонером”, “феміністом”, “богоборцем” і, найголовніше, - “космополітом”. Не відстає від нього й О.Забужко. Для неї Шевченко – “міфотворець”, “шаман-християнин”, “ненаціональний” і теж “космополіт”. Петро Іванишин переконливо доводить, чому саме Тараса Шевченка “неоміфологи” обрали головним об’єктом для фальсифікації. Відповідь однозначна: вони прекрасно розуміють, яке місце займає Кобзар в українській культурі, національному бутті взагалі. Це явище так званого культурного імперіалізму, коли, за словами Ліни Костенко, “наші пігмеї намагаються повалити наших велетнів”.
На думку науковця, творчість Тараса Шевченка слід вивчати, виходячи з національної ідеї. Він наводить слова Григорія Клочека, автора однієї з найбільш об’єктивних новітніх монографій про Т.Шевченка: “… національна ідея була домінантною в творчості Тараса Шевченка, була рушійною силою його творчості. Розвиток національної ідеї має стати, поза всяким сумнівом, “становим хребтом” нової концепції вивчення творчості Кобзаря, створення якої є актуальним завданням нашого літературознавства”.
Завершуючи свою працю, Петро Іванишин робить висновок: “Питання, зрештою, поставлене перед українською науковою громадою, українською інтелігенцією взагалі, традиційно гостро: або - або. Якщо сьогодні ми, радісно усміхаючись чи ніяково опускаючи очі, сприймемо сфальшованого постмодерністами Кобзаря ( а з ним і значну частину національної класики), … то вже завтра, очевидно, повторимо долю американських індіанців, австралійських аборигенів чи сибірських автохтонів. Бо без Шевченка, національної культури взагалі, немає і в принципі не може бути повноцінного незалежного українського буття, тим більше суверенної української держави”.
Сучасне викладання в школі Тараса Шевченка, як на мене, неможливе без цієї книги. Комуністична інтерпретація Кобзаря, здається, відійшла в минуле, а справжня, з позицій української національної ідеї, ще належним чином не вироблена і не стала надбанням рядового вчителя української мови та літератури. Книга Петра Іванишина допоможе не впадати в іншу крайність, застереже від розуміння Шевченка з позицій демолібералізму, новітніх “міфотворців”. Шкода, що вона буде недоступною навіть широкому загалові вчителів української мови та літератури, бо вийшла мізерним як для таких книг накладом: усього півтори тисячі примірників.
І останнє. Петро Іванишин зробив, без сумніву, велику справу, “захистивши” (беру це слово в лапки, бо, за великим рахунком, Кобзар, зважаючи на його велич, жодного захисту не потребує) Шевченка від фальсифікацій новітніх “міфотворців”. Справа за “малим”: популяризувати ці ідеї, щоб вони стали надбанням мас, щоб замість комуністичної фальсифікації Шевченка, якою заражене нинішнє покоління, наші діти та внуки не підхопили вірусу фальсифікації демоліберальної.


“ЛІТЕРАТУРНИЙ ФАШИСТ” ПЕТРО ІВАНИШИН, АБО НЕСПРИЙНЯТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

У дрогобицькій книгарні “Скарбниця”, що навпроти ратуші, книги відомої критикеси Тамари Гундорової та викладача місцевого педуніверситету Петра Іванишина мирно сусідствують, хоча їх автори стоять на полярних ідеологічних засадах.

СМЕРТЬ ВІД СЛОВА

Наш краянин 22 лютого цього року на засіданні спеціалізованої вченої ради у Львівському національному університеті імені І.Франка захистив докторську дисертацію “Національний сенс екзистенціялів у поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко (діяхронія української літературної герменевтики)”. Цьому активно спротивилася Тамара Гундорова (до речі, заступник голови експертної ради Вищої Атестаційної Комісії України з літературознавства) та її однодумці. Маємо сумний результат: ВАК не затвердила результати захисту і спрямувала дисертацію Петра Іванишина до Інституту літератури на рецензування.
Це був останній бій Василя Іванишина, викладача Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І.Франка, Провідника Всеукраїнської Організації “Тризуб” ім. С.Бандери, президента дрогобицької видавничої фірми “Відродження”. Сили були нерівними. Батько захищав не лише ідеї сина, а й свої власні - як у літературознавстві, так і у націоналізмі. Його серце не витримало - 8 травня цього року Василь Іванишин відійшов у Вічність. Для Петра Іванишина принципово стати доктором філології. І не заради звання. Заради пам’яті Батька, гідним продовжувачем справи якого він є.

ФАБРИКУВАННЯ КРИТИКИ

Супротивники Іванишиних й українського націоналізму об’єднались у “Критиці” (число 114). Тон, звісно, задав Григорій Грабович статтею “Фабрикування науки”.
Критик передусім акцентує увагу на корупції, хабарництві, вимаганні в освіті, зокрема вищій, на системному порушенні стандартів якості: “Мусимо тепер писати про ці негаразди у зв’язку з новим доволі цікавим казусом: нещодавнім захистом у Львівському університеті докторської дисертації пана Петра Іванишина. Цей випадок і той стиль мислення, що його він оприявнює, варті певної контекстуалізації, зокрема літературознавчої”.
Щоправда, шановний критик так і не пояснює який стосунок до дисертації мають названі ним проблеми вищої школи. І при чім тут Петро Іванишин? Але слово сказано. Мабуть, у надії, що читач підсвідомо пов’яже корупцію і хабарництво, власне, з іменем молодого науковця. Григорій Грабович мислить як у старі совєтські часи! Але читач нині вже не такий наївний, він розбереться, хто є ху.
Зате Григорій Грабович видає себе з головою, коли розмірковує про публіцистику Дмитра Донцова (нагадаємо побіжно, що Петро Іванишин є сином покійного ідеолога українського націоналізму) й про творчість Євгена Маланюка, одного з суб’єктів дослідження молодого літературознавця: “Публіцистика Дмитра Донцова - найбільш “викривальна” і глобальна у тому таборі - ніколи не претендувала на науковість і тяжіла радше до рапсодійного стилю письма; дещо стриманіше й нюансованіша (зокрема у пізнішому періоді) критика Євгена Маланюка також на це не претендувала”.
Не будемо зараз сперечатися з критиком щодо науковості чи ненауковості публіцистики Дмитра Донцова (це взагалі цікава тема для вивчення: наскільки науковою з точки зору, власне, “чистої” науки може бути публіцистика?), а звернемо увагу на інше. Можливо, неприязнь до праці Петра Іванишина виникла в Григорія Грабовича через неприязнь до українського націоналізму? Сприймемо наразі це як гіпотезу.
Фактично Григорій Грабович звинувачує молодого ученого в ідеологічній, “партійній”, “викривальній” критиці й наголошує, що цей феномен “не новий в українській літературі: у минулому столітті він мав низку іпостасей, передусім у совєтській системі, але також (хоч і в набагато меншому масштабі) і в націоналістичному дискурсі. Характерним для совєтського варіянту було змішування стилів, де оця “викривальність” не обмежувалася лише до певних жанрів і авторів (зокрема штатних борців із “західними фальсифікаціями”), але й надихала всіх критиків і велике число (хоч і не всіх) літературознавців”.
Мабуть, раціональне зерно в написаному Григорієм Грабовичем є, але - знову ж таки! - сказано це не за адресою. В силу свого віку Петро Іванишин, слава Богу, не встиг заразитися бацилами радянськості. Тому звинувачення у совковості є принаймні недоречними: “Все ускладнилося після незалежности, коли не стало Совєтського Союзу й усього його апарату, легітимности, сили залякування тощо, але точно лишився його дистилат - совок, його, умовно кажучи, інтелектуальні навички й інерція ідеології, тобто не формально-концепційна надбудова, але підспудні визначальні її прикмети: антиінтелектуалізм, авторитарність, демагогія тощо, а найважливіше, глибока (власне, самодурська) переконаність, що все можна провадити далі по-старому, народ усе прийме за добру монету. Мовляв, альтернативного способу мислення немає, тобто не повинно бути... І все воно, донедавна невідоме і заборонене, тепер раптом являється (щоправда, здебільшого в російських перекладах) en masse і водночас: модернізм і постмодернізм, структуралізм і постструктуралізм, і герменевтика, і фемінізм, а ще й постколоніялізм укупі з деконструктивізмом та екзистенціялізмом, і Фройд із різними його продовженнями й запереченнями... І все це, створюване там десятиліттями, тут треба якось нашвидкоруч збагнути й перетравити. І дати відсіч. Принаймні, вдати засвоєність й обізнаність, показати, що ми теж люди й не пасемо задніх. Так постає суспільне замовлення на “національно-екзистенціяльний” підхід до нашої культури взагалі й до літературознавства зокрема”.
Правда, знайомий вже прийом? Ніби Петра Іванишина напряму й не стосується, але якщо мова в статті йде про нього, то всі вади інших псевдонауковців можна гамузом спихнути на молодого науковця. Складається враження, ніби Григорій Грабович був парторгом в якомусь совєтському виданні. Інакше звідки він того всього навчився?
У своєму критичному ражі Григорій Грабович іде далі і викриває нове явище, буцімто привнесене в науку Петром Іванишиним. Його теза є сумнівною, але, не підозрюючи цього, він фактично хоч таким чином підтверджує новизну запропонованої Петром Іванишиним наукової концепції і тим самим заперечує свою і своїх однодумців тезу про те, що молодий літературознавець нічого нового в науку не вніс.
Чим же так збентежив Петро Іванишин Григорія Грабовича? Мова йде передусім про “нову гібридну, совєтсько-націоналістичну ідеологізацію науки (конкретно - літературознавства), нацреалізм замість старого соцреалізму, який тепер має сповідувати монолітичний принцип “українського підходу до української тематики”, і що важливіше, дефініювати, що саме є отим “українським підходом” (бо все інше є “фальсифікацією” і навіть “україновбивством”). Це екстремістське зазіхання на монопольність правоти й патріотизму, підігрівання - на шістнадцятому році незалежности - добре знаного принципу партійности не може не бентежити, але й не повинно воно надмірно дивувати, адже існує цей принцип на обидвох політичних маргінесах нашого суспільства”.
Браво, пане Грабович! Ви виклали - принаймні для мене - блискучу лекцію щодо партійності літератури. Саме на партійних принципах стоїть критик, а приписує це Петрові Іванишину!
За подібні звинувачення молодого літературознавця в радянські часи вже би давно відправили у Сибір. Тішуся, що тепер він може поїхати на відпочинок до Криму, бо своїх сибірів Україна не має.
Моє слабеньке переконання щодо несприйняття Григорієм Грабовичем українського націоналізму зростає з кожною літерою. Але продовжимо “розбір польотів”.
Наступна теза Григорія Грабовича хоча й претендує на науковоподібність, але не витримує жодної критики. Судіть самі:
“Тепер, шляхом захисту докторської дисертації і за спільного спонсорства наукових діячів академічного Інституту літератури, зокрема новообраного академіка Віталія Дончика, і катедри української літератури Львівського національного університету, зокрема професора Тараса Салиги, оцей маргінес, збагативши істеблішмент іще одним доктором наук, переміщується у сам центр. Тут прикметна саме оця синергія агресивного нацреалізму (чи пак нац-екзистенціялізму) та офіційної, передусім інститутської “криші”; одне без другого мало потентне. Просуваючи свого борця, його істеблішментові спонсори захищаються перед викликом сучасної науки (того-таки екзистенціялізму і тої ж герменевтики - але вже без усяких “національних”, а насправді криптосовєтських доважків і перекручень) і ради цього заплющують очі й на його пересмикування ідей та пустомельство, й на елементарне нерозуміння літературознавчої та філософської справи. А заклик до поновного ідеологізування науки взагалі не турбує: навпаки, як можна без ідеології? Певно, спонсорам з інституту й катедри все це - й ідеологія, й бутафорія - видається наукою. Сумно...”.
Звісно, ніякої “криші” в особі знаних літературознавців Петро Іванишин не має. Вони належно оцінили новизну наукових праць молодого вченого.
Мабуть, не варто говорити про презирство Григорія Грабовича до “маргінесних” учених (якби він хотів видати себе з головою, то затаврував би Шевченка за його “провінціялізм”, бо Поет не київський чи заокеанський). Насправді критику розходиться на двох речах.
По-перше, він і його команда розуміють, що втрачають монополію на істину в останній інстанції. Досі вони комфортно почували себе, по-своєму інтерпретуючи Шевченка, Франка, Лесю Українку, а фактично чи то виконуючи за гроші наказ ворогів українства, чи через свою недолугість показували (і продовжують це робити) меншовартість геніїв Українського Слова. А тут з’явився якийсь Петро Іванишин, який не просто має іншу точку зору на ці проблеми, а живого місця не залишає на псевдонаукових теоріях Грабовича, Гундорової, Забужко та іже з ними.
По-друге, Грабович і його однодумці розуміють, що із провінції наукові ідеї Петра Іванишина пробивають собі дорогу до центру. За цими ідеями - майбутнє, вони все більше охоплюють уми науковців, які виросли з коротких штанців псевдонауки авторів “Критики”. Тому немає нічого дивного в позиції, яку зайняли Грабович і його компаньйони. Вони розуміють, що найкращий захист (а вони таки захищаються!) - це напад. По їхній теорії завдано потужного удару. Замість того, аби прийняти іншу точку зору, визнавши її право на існування, або аргументовано розтрощити наукову теорію Петра Іванишина, вони, виходячи з большевицької логіки, намагаються не допустити, щоб молодий науковець став доктором філологічних наук. Нікчемно і недостойно!
Собака заритий в останньому абзаці статті Григорія Грабовича “Фабрикування науки” й показує, звідки ноги ростуть. Моя впевненість у тому, що критик на дух не виносить українського націоналізму, зміцніла. Мені здається, що вже важко довести протилежне.
Зокрема Григорій Грабович пише:
“... наукове значення такого докторату приблизно таке саме, як мистецьке значення вокальних вправ співучого ректора: це спів для малої та доволі провінційної естради; на світовій сцені його не помітно, він віртуальний. А от шкода, якої він завдає українській науці, продовжуючи її неповноцінність, гальмуючи процес її евентуального відновлення - це вже речі реальні й варті нашої уваги”.
Я готовий погодитися, з Григорієм Грабовичем, що на світовій сцені, де панують лібералізм і космополітизм і де наш критик себе затишно почуває, справді не вітають національні ідеї літературознавців типу Петра Іванишина. Але все так не буде!
В іншому все, в чому Грабович звинувачує молодшого Іванишина, можна припасувати до самого критика. Але такою вже є незавидна доля літературних злодіїв, які діють за принципом: “Тримай злодія!”.
Очевидним є те, що Григорій Грабович не сприймає українського націоналізму. Але навіщо під свою псевдотеорію підводити таку ж псевдонаукову базу й звинувачувати Петра Іванишина в тому, чого він не робив? Це все одно, що звинуватити його в тому, що дід і батько його були українцями і сам він народився українцем...

ПОЛІТИЧНИЙ ДОНОС ТАМАРИ ГУНДОРОВОЇ

Тамара Гундорова, заступник голови експертної ради ВАК з літературознавства, написала листа своєму шефові - голові Вищої атестаційної комісії України професору Володимирові Мачуліну.
Але насамперед два застереження.
По-перше, у жодній цивілізованій країні світу немає чогось подібного до ВАКу. Цей анахронізм, рудимент совєтських часів поламав наукові (і не лише!) долі багатьох учених. В Україні й досі триває дискусія щодо недоцільності існування цієї інституції. Проте мастодонти від науки, які окупували провідні посади у Вищій атестаційній комісії України, з допомогою адміністративно-репресивних методів вирішують долі науковців, буцімто ратують за розвиток науки, а фактично знищують навіть натяки на нове й прогресивне.
По-друге, добре відомо, що найбільші наукові відкриття відбуваються, як правило, на стику наук. “Чиста” наука - це шлях до вимирання тієї чи іншої дисципліни. Можна, звичайно, щось поліпшувати, переливати з пустого в порожнє, однак для розвитку науки важливо не зациклюватися на якомусь одному предметі вивчення, а “підключати” до цього й інші дисципліни. Це лише на перший погляд здається, буцімто ці дисципліни не можуть бути суміжними між собою. Насправді, доповнюючи одна одну, вони допомагають ученому ніби зі сторони глянути на предмет свого дослідження, зробити справжній прорив і наукове відкриття.
Але повернімося до листа Тамари Гундорової. Вона зазначає:
“Мене як члена експертної ради ВАК особливо хвилює те, що дисертація Іванишина демонструє деякі тенденції, які сьогодні намітилися в гуманітарних дисциплінах, зокрема в літературознавстві, і які ведуть до розмивання меж між наукою та ідеологією”.
Очевидно, думка Тамари Гундарової має право на існування. І, справді, слід розмежувати науку й ідеологію. Зокрема, не слід допускати, щоб те чи інше явище розглядали з партійної точки зору.
Але в працях Петра Іванишина і, зокрема, докторській дисертації мова не про це. Було б дивним, якби згадуючи поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко, молодий науковець не зачепив проблем націоналізму - і не як ідеології, а як світосприйняття, світобуття - і не побачив поетичні образи крізь призму національної ідеї - і знову ж таки не в ідеологічному сенсі, а як властивого, життєво необхідного для кожного українця. Відокремлення поетичних образів геніїв Українського Слова від національного було б абсурдом.
Поєднання ж є не лише виправданим, а й єдино можливим. Це не ідеологія у звичному, вузькопартійному, розумінні Тамари Гундорової, вихованої на тезах ленінської статті “Партійна організація та партійна література”. Т.Шевченко, Є.Маланюк, Л.Костенко не належали і не належать до якоїсь партії - комуністів, регіоналів чи націоналістів.
Але саме національне єство вирізняє їх з-поміж інших поетів-космополітів і тому саме до них прикута увага літературознавців різного штибу. Це аксіома, а не теорема, яку треба доводити гундоровим. Петро Іванишин просто називає речі своїми іменами.
Зацитуємо Тамару Гундорову далі:
“Я цілком приймаю заклик американського дослідника Івана Фізера, якого схвально цитує дисертант, про потребу “критичного плюралізму”. Я розумію також, що кожна справді вартісна робота так чи інакше виходить поза межі відомого. Я також підтримую пошуки національно значущих ідей та концепцій в сучасному українському літературознавстві. Однак у дисертації Іванишина йдеться про пропозицію нової методології, яка трактується як “методологія (система регуляторних принципів мислення) філософсько-наукового гуманітарного аналізу” (с.7) і яка постулюється як принцип не лише літературознавчих досліджень, але й самого буття”.
Врешті-решт, з’ясовується, що Тамара Гундорова лише декларує, але не сприймає виголошені постулати. І причиною цього, як і у випадку з Григорієм Грабовичем, є несприйняття нею українського націоналізму.
Зокрема критикеса пише:
“Звичайно, можна зрозуміти особливу чутливість української гуманітаристики до національного сенсу буття, національної ідеї, національної ідентичности та її втілення в літературі і через літературу. Однак у дисертації Іванишина йдеться не про це. Стиль дисертаційного дослідження (в даному випадку автореферату) зовсім не спрямований на аналіз цих понять та ідей. Національна ідея трактується в авторефераті і як “засновок-передсудження”, і як категоричний імператив, суть якого - зобов’язати “кожного розглядати націю <...> як визначальну дійсність (ширше - буття), що детермінує й екзистенцію присутности <...> і її герменевтичну здатність” (с.22).
Науковці штибу Гундорової як тільки зобачать національне, кидаються на нього мов розлючений бик на червону шмату. В хід ідуть усі дозволені й недозволені прийоми, “біле” називають “чорним” і навпаки, піддаються сумніву очевидні речі, а автора у буквальному розумінні цього слова “розмазують по стінці”. І все це задля того, аби не допустити й натяку на національне.
Не добачаючи цього, Гундорова видає себе з головою, бо не сприймає, власне, оце національне в роботі Петра Іванишина:
“Хочу зауважити, що автореферат Іванишина - класичний зразок не наукового, а ідеологічного дискурсу. Маємо тут і пряму риторику протиставлення істинного і ворожого, і агресивно-закличний стиль у вигляді лозунгів типу “все, що йде на користь нації і не суперечить християнству - добро, все те, що шкодить нації і християнству - зло” (с. 21). Під прикриттям літературної герменевтики насправді маємо не що інше, як стиль “літературного фашизму” - саме так називається сьогодні критика такого типу в західному літературознавстві”.
Ось і потрібне слово знайдено - “літературний фашизм”, і ярлик молодому науковцю приліплено. Спробуй тепер відмитися від Гундорової - якщо вона ще й заступник голови ВАКу.
Ми вже говорили про наукові відкриття на стику наук. Але Тамарі Гундоровій невтямки, що саме про це йдеться у роботі Петра Іванишина. Її присуд суворий і оскарженню не підлягає:
“Ідеологічний дискурс Іванишина спирається на західну філософію та (частково) є літературознавчим (там, де йдеться про аналіз художніх текстів). Виникає питання про спеціяльність, якій відповідає ця дисертація. На авторефераті значиться: “Українська література”. Однак дисертант широко посилається на праці філософів - представників різних типів герменевтики, часто і широко цитує їх”.
Критикеса звинувачує Петра Іванишина у, м’яко кажучи, незнанні філософії, хоча від самого початку було зрозуміло, що філософські принципи і поняття в дисертації на літературознавчу тематику є допоміжними, лише тим інструментом, з допомогою якого можна глибше зрозуміти літературне тло проблеми, котру розглядає молодий науковець. Але Тамара Гундорова категорична у своїх висновках:
“Таким чином, дисертаційна робота Іванишина - це фактично не так філологічне дослідження, яке має стосунок до української літератури, а швидше квазифілософське. “Квазифілософське” означає лише те, що філософія присутня тут у звульгаризованому виді і на дилетантському рівні. Ані знання філософських першоджерел, ані коректного використання понять дисертант не демонструє, що підтверджують відгуки професіоналів-філософів С.Кримського та С.Пролеєва”.
Тамара Гундорова звинувачує Петра Іванишина у “вульгаризації” та “примітивізації” “головних ідей Гайдегера”, у перенесенні їх “у план національного буття”.
Цікавою є й наступна думка критикеси:
“До речі, переключаючи ідеї Гайдегера в план “органічної” інтерпретаційної стратегії та практики (с.7), Іванишин абсолютно ігнорує зовсім не прості стосунки німецького філософа з націонал-соціялізмом”.
При чім тут, якщо слідувати принципам самої Тамари Гундорової і в чому вона звинувачує Петра Іванишина, ідеологія націонал-соціалізму до філософії Гайдегера?
Магічно діють на Тамару Гундорову націоналістичні гасла й навіть саме ім’я Дмитра Донцова. Почувши їх, вона рішуче кидається у бій:
“Фактично, національна методологія подається в Іванишина як телеологія, а сама дисертація набуває квазисакрального змісту, на що вказують і основні “екзистенціяли”, які виділяє Іванишин: Бог, Батьківщина, Свобода. Ці “екзистенціяли” нагадують політичні гасла. Ідеологічними гаслами а la Донцов є і заклик “перебувати” у світі по-українськи - різними українськими способами (с.14) і основна методологічна вимога - “охорона сенсу (істини національного буття) стає імперативом (головною ціллю й основною цінністю) буття національної присутности” (с. 23)”.
Втім, у “чарівництві” вона звинувачує самого Петра Іванишина:
“Він загалом діє як маг-чарівник, пересипаючи текст чужими іменами і фразами, яких очевидно ж ніхто не буде перевіряти”.
Упереджена думка Тамари Гундорової щодо автореферату Петра Іванишина категорична й не допускає альтернативи:
“Загалом, автореферат є текстом ідеологічним і публіцистичним та апелює насамперед до ірраціонального. Цьому сприяють численні повторення, слова-лозунги, категоричні твердження, виділені курсивом, натяки на друзів і ворогів. У цілому, сама дисертація є принципово не герменевтичною, тобто абсолютно закритою для розуміння, вона не запрошує до діялогу та розуміння, а агресивно нав’язує ідеологічні лозунги”.
Якщо Тамара Гундорова чогось не розуміє в дисертації Петра Іванишина, то це ще не значить, що його постулати хибні.
Хоча критикеса й робить реверанс у бік молодого літературознавця (“Зауважу, що робота П.Іванишина зовсім не бездарна, у ній є цікаві спостереження і міркування.”), однак це не рятує його від присуду:
“Ми (ага, вже ми - колективна відповідальність! - А.В.) не можемо не реагувати на явища, подібні до дисертації Петра Іванишина. Адже основне призначення і основна ціль Вищої Атестаційної Комісії України - сприяти розвиткові української науки (хіба? - А.В.).
Додаю до листа копії відгуків на дисертаційне дослідження П.В.Іванишина, а також інформацію про успішний захист дисертації П.В.Іванишина, опубліковану в газеті “Бандерівець”.
Ага, ще й газета націоналістів “Бандерівець” - Тамарі Гундоровій та ВАКу все ясно!
Політичний донос - а інакше назвати лист критикеси не можу - підміняє собою сутність внеску Петра Іванишина в українське літературознавство. З усіма висновками, що з цього випливають.

ЩИРІСТЬ МАРКА ГОЛЬБЕРГА І ОБ'ЄКТИВНІСТЬ У НАУЦІ

Я завжди з великою пошаною ставився до нині, на жаль, покійного Марка Яковича Гольберга. Разом із нині теж, на жаль, покійними Лідією Миколаївною Нікольською та Віктором Олександровичем Аудерським вважаю його своїм учителем. У Дрогобицькому державному педагогічному інституті (нині університеті) імені І.Франка, коли я навчався на філологічному факультеті, він дав можливість усвідомити, що література - це не лише читання тексту, а щось більше, вагоміше, й інтерпретація художнього твору цінна суб’єктивністю автора, його незаангажованим підходом.
А тому прикро мені було читати оцінку Марка Гольберга, яку він дав докторській дисертації Петра Іванишина. Незадовго до своєї смерті Марк Якович надіслав відгук на цю працю.
Зокрема, автор писав:
“Розумію й те, що дехто (можу навіть передбачити, хто саме) звинуватить мене в упередженості, у тому, що я переношу у свій відгук особисті взаємини, дрогобицькі чвари і суперечки. Але це зовсім не так. Мене цікавить не лише і не стільки дана конкретна дисертація, скільки турбота про нашу українську науку, про те, щоб вона залишалася філологією, а не перетворювалася на політичну риторику, далеку від об’єктивности й наукового підходу. Що ж до П.Іванишина, можу сказати, що я вважаю його дуже здібною і талановитою людиною, яка має великі творчі потенції. На жаль, він їх не реалізував. Я довгий час спілкувався з П.Іванишиним, допомагав йому, він прислухався до моїх порад. Але завдяки доброзичливцям (у прямому і переносному значеннях) він відійшов від наукового літературознавства. Вже перша його робота про “неомітологізм” мене дуже засмутила, і я сказав йому про це. Далі той відхід, про який я пишу, давався взнаки все більше”.
Щирість автора очевидна, хоча можна й щиро помилятись. Але коник, якого осідлали Григорій Грабович і Тамара Гундорова, виявився до шмиги й Маркові Гольбергу. Він, як і його зверхники з “Критики” та ВАКу, на дух не сприймав українського націоналізму. Фактично обстоюючи теорію космополітизму в літературознавстві, він по-більшовицьки наполегливо розвінчував усе, що, власне, стосувалось української національної ідеї та її носіїв. Тому було би дивним, якби Марк Якович оминув своєю критикою молодшого Іванишина - та й не тільки молодшого.
Так, він писав:
“Ще один суттєвий момент. Національний фактор, про який слушно говорить дисертант, дійсно має величезне значення. Він пов’язаний із національною ідеєю, яка розглянута в дисертації досить докладно. Але ж в цивілізаційному процесі відіграють роль й інші фактори: антропологічний, фактор людської спільности, фактор загальнолюдських цінностей. А їх дисертант, по суті, не враховує”.
Марк Гольберг звинувачував Петра Іванишина в тому, в чому молодий науковець фактично не винен. Так, маститий літературознавець писав:
“Одна із серйозних вад дисертації полягає у відсутності широкого світового історико-літературного контексту. Так, Т.Шевченко був речником української національної ідеї, формував її, створював українську націю. Але він ставив і розв’язував питання, які робили його близьким всім народам світу, які борються за свою свободу і незалежність. Я не буду багато говорити про це, нагадаю лише праці Д.Наливайка, І.Дзюби, В.Злиднєва та інших дослідників. Українська література є великим надбанням нашого народу, але вона має і світове, вселюдське значення. Про це не слід забувати”.
Парадокс ситуації полягає в тому, що дійсно Петро Іванишин не пише про речі, які видаються аксіомою, котра не потребує доведення, але ж і не заперечує сказаного Гольбергом. Натомість молодий науковець виокремлює, власне, національне в роботах досліджуваних поетів, робить акцент на цьому, тим самим вносячи свіжий струмінь у новітнє українське літературознавство. Не бачити цього можна лише за умови, якщо не виріс зі штанців більшовизму й не можеш сприйняти суті українського націоналізму.
У своїх висновках про наукову діяльність Петра Іванишина Марк Гольберг категоричний, а тому несправедливий:
“Мені здається, що П.Іванишин, нетерпимий до дуже багатьох дослідників, не враховує багатозначности твору. Звідси - те, що в багатьох своїх публікаціях він навішує налички на чесних дослідників і діячів культури. Свого часу я вже писав, як мене болюче вразила його книжка про Є.Сверстюка і М.Мариновича. Взагалі мені вже двічі доводилося висловлювати свої думки про праці П.Іванишина: одного разу на засіданні Вченої ради нашого університету, вдруге - на шпальтах часопису “Критика”. Я не буду продовжувати цю тему, хоча можна написати про це дуже й дуже багато. Скажу одне: перед нами не філологічна робота, і на це треба зважити”.
Насамкінець зауважу знову, що Марк Гольберг щирий у своїх хибних уявленнях про науковий доробок Петра Іванишина, але щирість не завжди є синонімом об’єктивності.
Покійний писав:
“І останнє. Мені щиро жаль молодого автора. Цей відгук я пишу, як сказав на початку, з думкою про те, що наша наука не повинна бути заангажованою, що філологія не повинна забувати про свою специфіку. Так, я пишу щиро. Я не в тому віці, коли можна фальшувати і лицемірити, бо стою віч-на-віч із неминучістю. Мені зовсім не байдуже, яким шляхом піде наша українська наука. Міг би сказати більше й докладніше. Але, мабуть, досить і цього”.
На жаль, Марка Гольберга вже немає серед нас. Він вніс вагомий внесок в українське літературознавство. Але наука тим і цінна, що молоді дослідники йдуть іншим шляхом, ніж їхні попередники. Це реалії життя, з якими треба рахуватися...

ІВАНИШИН - ГОЛЬБЕРГ: НАЦІОНАЛІЗМ - КОСМОПОЛІТИЗМ

Ідеологічна дуель між Іванишиним-старшим і Гольбергом тривала понад чверть століття. Це було змагання двох світоглядів: націоналістичного і космополітичного.
Якщо у націоналізмі Василя Іванишина ніхто не сумнівався, то про космополітизм Марка Гольберга можна говорити з певною засторогою. Покійний був поборником жидівства, в тім числі й у літературі, - і це явний плюс, зважаючи на його національність.
Але жидівство, крім обстоювання свого національного, неминуче призводить до космополітизму, хибно вбачаючи у ньому свій захист від спотвореного націоналізму українського чи російського (“Бей жидов - спасай Россию!”).
Хотів цього чи ні Марк Гольберг, але неодмінно йшов у фарватері космополітизму. Рано чи пізно він мав би відверто виступити проти українського націоналізму. Лише взаємна толерантність, співпраця в одному інституті, а потім університеті, деякі інші фактори не дозволяли цього зробити.
І якщо чверть століття націоналіст Іванишин і космополіт Гольберг йшли паралельними шляхами, то незадовго до своєї кончини Марк Якович таки “вибухнув” - написав несправедливу, вважаю, рецензію на докторську дисертацію Іванишина-молодшого. Я не воюю з покійним, але об’єктивність у науці вимагає сказати саме так.
Щоби глибше зрозуміти сутність проблеми, пропоную вам без коментарів статті Марка Гольберга та Василя Іванишина. Дивним чином вони були опубліковані 1980-го року в сусідніх номерах газети “Радянське слово” - 2 серпня стаття М.Гольберга “Немеркнуче слово Еріха Вайнерта. До 90-річчя з дня народження письменника”, а вже 5 серпня стаття В.Іванишина “І чесна слава не умре” про українського письменника Івана Манжуру.

НЕМЕРКНУЧЕ СЛОВО ЕРІХА ВАЙНЕРТА. ДО 90-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПИСЬМЕННИКА

Серед тих нагород, яких був удостоєний видатний німецький письменник-антифашист Еріх Вайнерт, почесне місце займає медаль “За оборону Сталінграда”. Пам’ятаю прекрасні, закличні вірші, написані поетом у той час. Комуніст Вайнерт брав участь у розгромі 6-ї гітлерівської армії.
... Все життя Вайнерта покрите ореолом героїчної романтики, осяяне немеркнучим світлом подвигу. Поет являє собою приклад органічної єдності художньої творчості і громадської діяльності. Митець розглядав свою поезію як зброю у боротьбі проти фашизму і війни, за мир, демократію і соціалізм. У своїх творах він звертався до багатомільйонного читача, піднімав маси на боротьбу проти старого, ненависного світу капіталістичної експлуатації. Одна із збірок поета носить назву “Еріх Вайнерт промовляє”. Поет-трибун надзвичайно високо оцінював безпосереднє спілкування з аудиторією, створював вірші, розраховані на читання їх з трибун мітингів і робітничих зборів. Для віршів Вайнерта характерний ораторський пафос, виразна розмовна інтонація, постійні звертання до слухачів. В цьому відношенні німецький поет близький до Володимира Маяковського, Назима Хікмета, Пабло Неруди.
Як поет і громадський діяч, Вайнерт сформувався під впливом Великого Жовтня. У 1919 році він пише вірш “Година Європи”, у якому висловлює симпатію до молодої Країни Рад.
В роки Веймарської республіки Вайнерт стає співцем німецького робітничого класу. Він створює вірші, які таврують паліїв війни, викривають справжню сутність облудної буржуазної “демократії”. Слово Вайнерта звучить на мітингах і робітничих зборах. Поет мужньо пропагує ідеї комунізму. З 1924 по 1933 рік Еріх Вайнерт провів близько 2.500 виступів в містах і селах Німеччини, Швейцарії, Австрії. У своїх творах він утверджує принципи соціалістичного реалізму.
Після приходу фашизму до влади у Німеччині Еріх Вайнерт знаходиться в еміграції. В ніч, коли гітлерівці підпалили рейхстаг, штурмовики увірвалися до квартири поета. Еріха Вайнерта врятував щасливий випадок: він у той час був у Швейцарії.
В еміграції поет віддає всі свої сили справі боротьби проти фашизму, справі звільнення своєї батьківщини від коричневої чуми. Як обвинувальний вирок фашизму звучать такі вірші, як “Балада про імператора Нерона”, “Імперський поет”, “Надлюдина”. У вірші “Шукають Дитмейєра” Вайнер говорить про мужність борців проти фашизму.
Коли фашизм вирішив придушити молоду Іспанську республіку, Вайнерт поїхав добровольцем до Іспанії. Він бере участь у боях під Мадридом і під Медано. Політпрацівник 11 інтернаціональної бригади, мужній воїн, Вайнерт продовжує і свою літературну працю.
Саме на фронтах республіканської Іспанії Еріх Вайнерт дізнався, що одній з рот інтернаціоналістів було присвоєно ім’я Т.Г.Шевченка. В цій роті проти фашизму боролися українці, поляки, білоруси, іспанці. У фронтовій газеті було надруковано кілька статей про Кобзаря. Ці статті мали великий вплив на Вайнерта. Він сприйняв постать Шевченка як величний символ борця за соціальне визволення. Згодом, повернувшись з Іспанії до Радянського Союзу, Вайнерт здійснив чудові німецькі переклади творів Шевченка, зокрема поеми “Гайдамаки”.
Еріх Вайнерт був талановитим перекладачем російської і української поезії. Він перекладав поему Лермонтова “Демон”, ознайомив німецького читача з творами Івана Франка. Звертався Вайнерт-перекладач і до поезій Маяковського, Суркова, Симонова, Маршака, Первомайського.
В роки Великої Вітчизняної війни поет-воїн Еріх Вайнерт знаходився на передньому краї великої битви проти фашизму. Звучало його закличне слово, сповнене глибокої віри в перемогу, віри в те, що народи переможуть у великій битві проти сил мороку і пітьми. Поет виступив як один із організаторів національного комітету “Вільна Німеччина”, метою якого було створення вільної і демократичної Німеччини.
В роки війни у віршах “Залиште армію вбивць”, “Кати Європи”, “Честь і позор Німеччини” Вайнерт таврує фашистських недолюдків і закликає до боротьби з ними. Він вірить у революційні традиції свого народу.
Після великої Перемоги Вайнерт був одним із будівників нової демократичної Німеччини. З новою силою зазвучав голос поета після 1949 року, коли була створена перша в історії німецька робітничо-селянська держава. Вайнерт натхненно славить працю своїх співвітчизників, виступає на захист миру. Він знову багато робить для зміцнення дружби між німецьким і радянським народами, продовжуючи і свою невтомну перекладацьку працю.
20-го квітня 1953 року перестало битися серце видатного поета-борця. Та звучить його немеркнуче слово. Назавжди залишається безсмертною пам’ять про нього.
Відзначаючи нині 90-річчя від дня народження Еріха Вайнерта, ми вшановуємо нашого друга, комуніста, видатного майстра слова, невтомного популяризатора і пропагандиста російської і української літератури.

Марк ГОЛЬБЕРГ,
кандидат філологічних наук

І ЧЕСНА СЛАВА НЕ УМРЕ

Анатолій Свидницький, Яків Щоголев, Володимир Самійленко, Тимофій Бордуляк, Осип Маковей, Архип Тесленко, Павло Грабовський... У цьому переліку неголосних, але дорогих нам літературних імен ніяк не можна проминути імені Івана Манжури - письменника, чиє коротке (сорокадвохрічне) життя було справжнім подвигом у нерівній боротьбі за щастя трудового народу.
Іван Іванович Манжура (1851-1893) переніс чи не весь традиційний набір самодержавного “визнання таланту”: раннє сирітство і злидні в дитинстві, вигнання з гімназії за “непокірну вдачу”, поневіряння безробітного, виключення з “вовчим білетом” за “неблагонадійність” із Харківського ветеринарного інституту, гіркий хліб випадкових заробітків, постійні цькування і хвороби... Але було в його житті й інше: гаряча підтримка визначного вченого-філолога, професора О.О.Потебні, роль якого у формуванні і спрямуванні поетової музи дуже значна; незаперечний талант поета і невтомна працьовитість фольклориста й етнографа; висока оцінка його дослідницьких зусиль з боку вітчизняних народознавців, а головне - пристрасна любов до поневоленого народу і готовність до самопожертви в ім’я його соціального і національного визволення. Слід наголосити, що такі поняття, як свобода, інтернаціоналізм, боротьба, для Івана Манжури були не абстрактними ідеалами, а життєвим девізом, що переконливо засвідчує також його безпосередня участь у збройній боротьбі балканських народів проти турецьких поневолювачів і кров, пролита ним за незалежність Сербії.
Літературна спадщина Івана Манжури порівняно невелика, але вартість доробку письменника вимірюється не кількістю написаного, а соціальною значимістю та ідейно-художньою вагомістю створеного і зробленого. Видавництво “Дніпро” подарувало шанувальникам літератури книгу “Іван Манжура. Твори”, яка з достатньою повнотою розкриває творче обличчя поета, його активну громадянську позицію і естетичне кредо - уболівання за краще майбутнє знедоленого й приниженого трудівника.
Повсякденне життя згорьованих і гноблених селян, безрадісне існування убогої сіроми, всевладність панів-самодурів, пролетаризація сільської бідноти і поява куркульства, становище міського пролетаріату - домінуючі теми в поезії Івана Манжури. Характерно, що в кращих творах поет іде далі відображення тогочасних умов та викриття болячок капіталізму і наголошує на класовому антагонізмі між біднотою та визискувачами, як це бачимо, наприклад, у вірші “Билиця”.

Ось він вийшов із острогу,
Скрізь тепер йому дорога,
Що не здумав - все з руки:
Схоче - піде в босяки,
Чи під церкву із рукою,
Чи північною добою
За халяву колодій;
Стережися, багатій!

Поважне місце в доробку поета займає традиційна в дожовтневій українській літературі тема жінки-трудівниці, жінки-матері та вічна в поезії суто інтимна лірика. У цих зворушливих і хвилюючих творах про нероздільне кохання, розлуку закоханих, щиру і чисту любов автор проникливо і тонко відтворює глибоку людяність, духовне багатство і високу моральність тих, хто був приречений капіталістичним ладом на злидні, безправ’я і каторжну працю.
У вузьких рамках рецензії нема можливості з достатньою повнотою окреслити творчий портрет Івана Манжури, охарактеризувати, зокрема, його плідну і цінну діяльність фольклориста й етнографа, перекладача і популяризатора кращих зразків вітчизняної та світової літератури. Частково відповідь на ці питання читач знайде у змістовній передмові І.П.Березовського.
Завершуючи розмову про поезію Івана Манжури, хочу наголосити, що вона є органічною і цінною частиною нашої літератури. Ознайомлення з нею доповнює уявлення сучасника про історичне минуле народу, яке так різко контрастує з сьогоденням, дозволяє зримо відтворити образ митця - не тільки жертви, а передусім борця, одного з чисельної когорти тих, що в неймовірно важких умовах здобували “хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі”. І в послідовному, невідступному і жертовному служінні цій меті - справжня вартість поезії Івана Манжури. Бо може застаріти форма вираження ідеї, але ніколи не підлягає “строку давності” громадянська мужність, благородство устремлінь митця, його самовідданість у служінні рідному народові.

Василь ІВАНИШИН

“ФІЛОСОФСЬКА” КРИТИКА

До критики літературознавця Петра Іванишина приєднується і філософ - пан Пролеєв, старший науковий співробітник відділу філософії культури, етики і естетики Інституту філософії НАН України, доктор філософських наук.
Спочатку він справедливо зауважує:
“Професійне ставлення до справи вимагає від науковця уникати висловлювань з приводу того, що виходить за межі його фахової компетенції. Міркувати можна про будь-що, але тільки твоя фахова компетентність окреслює предметні межі, в яких ти можеш аналізувати та стверджувати як спеціяліст. Цей принцип є для мене безумовним й у зверненні до автореферату п.Іванишина, який привернув мою увагу доволі незвичною назвою”.
І далі:
“Саме некритичне сполучання у даному понятті концептуальних протилежностей “національного” та “екзистенції” змусило мене відгукнутися на автореферат п.Іванишина. Можна лише вітати звернення літературознавців та представників інших гуманітарних наук до теоретичного інструментарію сучасної філософії. Але таке звернення вимагає коректного використання сенсу філософських понять. Добре відомо, що фундатор поняття екзистенції в модерній традиції С.Кіркегор уводить його для заперечення гегелівської “всезагальности” у розумінні людини. Коротко кажучи, концепт екзистенції покликаний оприявнити принципову неможливість редукції визначень власного, конкретного людського існування (“фактичности” буття, вже за гейдегерівським виразом) до всезагальних визначень “людської сутности”. Натомість національне, як його тлумачить дисертант, є цілковито родовим поняттям, тобто всезагальним за своїм змістом визначенням. Тому вираз “національна екзистенція”, до якого повсякчас вдається автор, зокрема при формулюванні завдань дослідження (с.5 автореферату), є так само безглуздим, як “круглий квадрат”.
Залишимо спеціалістам, в тім числі й справжнім філософам, можливість коментувати слова п.Пролеєва й задаватися питанням: що тут наукового, а що від лукавого? І чому знову ж таке несприйняття українського націоналізму тяжіє над суто теоретичним, науковим підходом до дисертації Петра Іванишина?
У подальшому своєму викладі п.Пролеєв, гнучи свою лінію, все ж не такий категоричний:
“Сказане не означає, що відчуття себе робітником або вченим, українцем або німцем, чоловіком або жінкою не може бути змістом екзистенційного переживання. Але витоки й зміст такого переживання слід відшукати в самій людині, в її життєсвіті, а не виводити з соціяльної, національної або гендерної тотальности. Зазначу, що таке виведення теж теоретично можливе. Але воно торує шлях зовсім іншому теоретичному мисленню, яке не має нічого спільного з екзистенційно орієнтованою думкою. Сполучання ж “національно-екзистенціяльного” і, головне, теоретично не обгрунтоване і не прояснене використання подібного поняття, лише творить незрозумілого, химеричного і цілковито нежиттєздатного концептуального кентавра”.
І наостанок:
“Можна погодитися з дисертантом хіба в тому, що від такої “наукової” методології матимемо такі ж “наукові” результати. От тільки чи захочуть представники “філософсько-наукового аналізу” їй слідувати?”
То вся справа лише у бажанні, пане Пролеєв? А при чім тут наука?

“ІСТОРИЧНИЙ” НАСТУП

Естафету підхоплює професор Йоханан Петровський-Штерн (Північно-західний університет, Історичний факультет, Чикаго):
“Якщо відкинути нагромадження здебільшо зайвої термінології, про яку нижче, Іванишин у дисертації намагається довести, що, по-перше, українська література зосереджена на зображенні національно свідомого українця, по-друге, вона зображує Україну, по-третє, вона осмислює зв’язок українця з Україною як головну свою тему, по-четверте, всі ті, хто не погоджується з такою “вишуканою” інтерпретацією Шевченка або Костенко, є ворогами України й українськости. Полемізувати з такою логікою неможливо, бо вона не передбачає наукової полеміки. Вона вимагає, навпаки, щоб із нею ідеологічно солідаризувалися”.
Не обтяжуючи себе аргументами, пан професор стверджує:
“Проте псевдонаукова термінологічна еквілібристика Іванишина не приховує головного: відсутности глибокого філологічного аналізу текстів трьох українських поетів, нехтування елементарними традиціями української наукової полеміки, поверхневим, а подекуди і відверто безграмотним використанням концепцій західної герменевтики”.
І як присуд звучить останній абзац “рецензії” історика із Чикаго:
“Як у найгидотніші сталінсько-щербицькі часи, Іванишин прпонує для захисту примітивний ідеологічний дискурс, що не має нічого спільного з наукою, як наукоподібний дисертаційний текст. Іванишин демонструє совєтських часів логіку, неприпустимий рівень полеміки і примітивне мислення, що, на мою думку, ніяк не задовільняють вимог до докторської дисертації, тим більш високих критеріїв якости Львівського університету”.
Полемізувати з Йохананом Петровським-Штерном з історичного факультету Північно-західного університету не доводиться, тому що стає очевидним: професор не допускає жодної протидії своїй думці. І якщо в сталінсько-щербицькі часи учений міг формально виступити на свій захист, то риторика чикагського історика відбиває всяку охоту суперечити йому. Таких краще обходити стороною...

“ЛІТЕРАТУРНА АТАКА”

Кандидат філологічних наук, науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка Степан Захаркін одразу бере бика за роги і без зайвих вступів “викриває” Петра Іванишина, вкотре підтверджуючи тезу про те, що в українській науці є чимало “вчених”, які на дух не сприймають українського націоналізму:
“Діяльність Петра Іванишина як одного з ідеологів праворадикальної організації “Тризуб” і автора закамуфльованих під наукові дослідження публіцистичних книжок, у яких паплюжаться (мабуть, пан Захаркін мав на увазі полеміку? - А.В.) імена справжніх (а є, з’ясовується, несправжні? - А.В.) учених і авторитетних громадських діячів (академіка НАН України Юрія Шевельова, академіка НАН України Мирослава Поповича, члена-кореспондента НАН України Тамари Гундорової, голови Українського ПЕН-клубу Євгена Сверстюка, а також Юрія Івакіна, Григорія Грабовича, Мирослава Мариновича, Соломії Павличко та багатьох інших), добре відома і дістала заслужену оцінку в пресі (зокрема, “Дзеркалі тижня” та “Критиці”) (а, так, так, ці видання просто не друкують статей авторів з націоналістичним, національним мисленням, хоча псевдонаціоналістів серед їх автури - тьма! - А.В.). Проте власне науковий внесок к.філол.н. (саме так! - А.В.) П.Іванишина залишався настільки скромним, що його несподіване претендентство на докторський ступінь виглядає, делікатно висловлюючись, невмотивованим і безпідставним - і знайомство з авторефератом дисертанта це лише підтверджує.
Дисертація П.Іванишина, судячи з автореферату, не є самостійним науковим дослідженням, яке має підстави претендувати на актуальність і новизну - а отже, й на здобуття докторського ступеня.
Про брак наукової коректности свідчить уже те, що автореферат П.Іванишина, як і його численні публікації, просякнуто ксенофобією, есенціялізмом і примордіялізмом (а ви гадали!- А.В.), несумісними з вимогами ВАК до дисертацій, зокрема вимогою об’єктивности”.
На думку Степана Захаркіна, “Далеким від наукового дискурсу є постійне звертання П.Іванишина до ненаукових метафор сумнівної пізнавальної цінности й з обмеженими інструментальними можливостями: “національна людина” (с.12), “український тип” (там само), “людина шевченківського зразка” (там само), “козацька людина” (там само), “український світ” (с.14), “національні речі” (там само) і ще багато в такому дусі”.
Одне слово, не подобається п.Захаркіну все українське, а тому можна навішати ярлик на “ненауковість” праці Петра Іванишина.
Критик насамкінець робить логічний, на його думку, висновок:
“Там, де дисертант в авторефераті побіжно вдається до текстуального аналізу, він здійснює насильство над аналізованим твором. Так сталося на с.21, де дисертант цитує Шевченкові рядки “Я так її, я так люблю / Мою Україну убогу, / Що проклену святого Бога, / За неї душу погублю” і робить нелогічний (хоча, знову-таки, “ідеологічно правильний”) висновок, згідно з яким для Т.Шевченка “все, що йде на користь нації і не суперечить християнству - добро, все те, що шкодить нації і християнству - зло”.
Це ж яку ментальність треба мати і рахуватись українським ученим (я про Степана Захаркіна), щоб не розуміти очевидних речей?!

“КАНАДСЬКА ПРОСТОТА”

Останню крапку в “критиці” Петра Іванишина ставить Тарас Кознарський, професор україністики, з Університета Торонто, Канада, Відділення слов’янських мов і літератур.
Насамперед він пропонує молодому науковцеві бути “простішим”. За Кознарським, заголовок дисертації Петра Іванишина міг би звучати так: “Національні мотиви в поезії Шевченка, Маланюка та Костенко (традиції тлумачення”. Але, як кажуть росіяни, “простота хуже воровства”, тим паче, коли молодий науковець робить відкриття на стику літературознавства і філософії.
Продовжуючи свою теорію “простоти”, професор пише:
“Висловлюючись просто, слід так проникнутися істиною п.Іванишина, щоб ця істина передувала розумінню літературного тексту, інакше читачам ніколи не пізнати істини та сутности мистецтва. Такою методологією користувався товариш Жданов, хоча список його “екзистенціялів” був дещо іншим”.
Знову приїхали! Люди з радянським мисленням вкотре звинувачують молодого науковця в тому, чого він не робив і не мислив так, бо принаймні не застав радянського часу в зрілому віці.
Тарас Кознарський іде вульгарним шляхом своїх попередників:
“Соромно, що це ненаукове, беззмістовне і бундючне творіння з’являється у 21-му столітті під егідою Львівського університету. Адже ж ця так звана дисертація не тільки не сприяє творчому вивченню української літератури, а нав’язує їй ще один комплекс неповноцінности, намагається загнати українське літературознавство в інтелектуальний тупик і саморобне гето. Від таких підходів і методів слід відмежуватися”.
***
З усього вищевикладеного можна зробити лише один висновок: в Україні важко, практично неможливо здобути вчену ступінь науковцю, який стоїть на національних, націоналістичних засадах. Приклад Петра Іванишина засвідчує як не збираються здавати позицій псевдонауковці, які збудували свої теорії на паплюженні українського.


ПЕТРО ІВАНИШИН: “НАЙБІЛЬШЕ МЕНІ ЗАРАЗ БРАКУЄ ПРИСУТНОСТІ БАТЬКА”

Нещодавно Петро Іванишин з Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка став доктором філологічних наук - одним з наймолодших в Україні вчених такого рангу. А ще він - син покійного Василя Іванишина, Провідника Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери, відомого теоретика й практика українського націоналізму. Саме ці дві теми й переплелися в інтерв’ю.

“СЕРЕДНІЙ ВІК АКАДЕМІКА У КИТАЇ, ЯКЩО НЕ ПОМИЛЯЮСЬ, ТРИДЦЯТЬ ЧОТИРИ РОКИ”

- Як Ви себе почуваєте у “шкурі” одного з наймолодших докторів наук України?
- Як не дивно, приноровлююсь. Хоча, на щастя, ні священна тонзура непомильності, ні півнячий гребінь самохвальби не з’явились і, сподіваюсь, не з’являться. Цей ступінь був потрібний не для слави, а для ефективнішого провадження національної справи, чим, з Божою поміччю, займався і продовжую займатись, всім друзям на добро. А з іншого боку, прикро. Прикро за відсутність нормальної, національно зорієнтованої політики в галузі науки та освіти, відсутність ефективного режиму сприяння науково-пошуковій діяльності, одним із виявів чого стає винятковість докторських захистів у молодому віці. Для прикладу, не так давно дізнався, що середній вік академіка у Китаї, якщо не помиляюсь, тридцять чотири роки. А в нас добре було б, щоб це був середній вік кандидата наук. Зрештою, немає чого дивуватися. Дивно було б, якби за умов фактичної відсутності національної держави, несформованості державної управлінської системи, що починають усе частіше визнавати й різноманітні посадовці, існували розвинуті освітня та наукова системи.
- Чи важко було долати спротив Тамари Гундорової, Григорія Грабовича, інших маститих авторів і як узагалі вдалося захистити докторську дисертацію, коли фактично на прю з українцем стали антиукраїнські і неукраїнські сили?
- Здається, натякаєте на подвиги Геракла чи на поєдинок Давида з Голіафом? (Сміється). А якщо серйозно, я б не став переводити це питання в етнічну площину. І не став би демонізувати своїх опонентів: багато хто з них зробив і речі корисні для розвитку української науки, що, зрештою, намагався відзначати у своїх критичних роботах. Переважно спротив був зумовлений об’єктивною ситуацією, що склалася в сучасній українській науковій культурі. Ключова її специфіка полягає у світоглядній поділеності на два основні табори (хоч цих таборів можна виявити і більше). Одні вважають, що нам слід розбудовувати національну культуру, зокрема, наукову, базуючись передусім на українській традиції, виходячи з органічних потреб і завдань нашої нації, утверджуючи власний науковий образ світу (як це робили свого часу Максимович, Драгоманов, Кониський, Потебня, Франко, Єфремов, Смаль-Стоцький, Білецький, Зеров та ін.).
Вони переконані, що наука - це елемент культури, а безнаціональної культури не існує. Тому й говоримо про англійську наукову традицію, німецьку, російську, американську, італійську тощо. При цьому вчені, що належать до першої групи, на практиці здійснюють Шевченкове: “І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь”, ведучи рівноправний діалог із науковими спільнотами країн світу. Прикладом можуть бути праці С.Андрусів, Т.Бовсунівської, В.Дончика, Д.Дроздовського, І.Дзюби, Г.Жулинського, С.Квіта, Г.Клочека, В.Моренця, Б.Олійника, В.Панченка, В.Пахаренка, О.Пахльовської, Т.Салиги, І.Фізера, Вал. Шевчука, Н.Шумило та багатьох інших.
Однак є й інша група. Ці дослідники вважають, що нам слід не трансформувати чужий науковий досвід відповідно до власних наукових традицій, а лише копіювати його. Не критично вивчати чуже, а виключно захоплюватись ним. Вважають, що слід сприймати ідеї іноземних вчених не як певний стимул до осмислення, а як наказ до виконання. Не дивно, що такий багато в чому меншовартісний і не зовсім науковий спосіб пізнавального мислення породив чимало негативних явищ в і так поруйнованій, денаціоналізованій російським комуністичним режимом українській науковій дійсності. Правилом доброго тону чомусь стало принижувати чи навіть паплюжити українських літературних класиків (в радянський час більшовики їх робили “своїми”, а тепер - оголошують неповноцінними чи навіть шкідливими проявами, “десакралізують”, за Л.Костенко, стало модним за американським зразком розв’язувати галасливо-провокативні, але малоконструктивні культурні війни (наприклад, сумно відомі толерантні висловлювання американського професора Г.Грабовича, що Українська академія наук, де, між іншим, у нього достатньо шанувальників, - це суцільний “маразм” або що слід “заборонити” викладання української літератури в школі), поширеним стає наймитування переважно молодих учених у більш заможних західних колег за гранти чи можливість учитися за межами України (в одному з інтерв’ю роздратований пан Грабович кумедно присягнув, що такому як Іванишин він ніколи не дозволить учитися за кордоном; що то значить гарвардська вихованість!), дивним чином заохочується вивчення не найсучаснішого в західній науці, а того, що є малопродуктивним “секонд хендом” (якщо вже прагнете запозичувати, то чому не найновіше?), дивує також те, що окремі західні методології оголошуються “єдиними”, а про інші, наприклад, духовно-історичну школу, неотомізм чи націоцентричний постколоніалізм майже не згадується.
Але найпоказовішим наслідком діяльності цієї іншої групи українських інтелектуалів стала дивна спроба, всупереч усім науковим нормам, запровадження новітньої політичної цензури. Справа в тому, що абсолютна більшість з них оголошує свою відданість запозиченій із Заходу політичній ідеології демолібералізму. Це не було б проблемою (усі люди мають право мати ті чи інші політичні симпатії), якби настанови цієї ідеології не проникали у сферу наукових досліджень, і не формували значною мірою методологічну базу робіт цих учених. А це вже небезпечно: наука тоді перетворюється в рабиню політичної доктрини. До речі, доктрини вельми суперечливої, оскільки у сфері культури ця ідеологія проповідує настанову на космополітизацію, на розмивання і знищення будь-яких проявів національної ідентичності. Ми це вже проходили в радянський час. Тоді була тверда настанова на використання в науці іншої політичної ідеології - марксизму-ленінізму, що денаціоналізувала українську культуру, українських дослідників із проросійських ідейних позицій компартії СРСР. Тоді були “зачаровані на Схід”, тепер - “зачаровані на Захід”, бо це поплатніше. Хочеться запитати: а коли ж ці поважні вчені люди повноцінно звернуть свою увагу на Україну, займуться відновленням та розвитком її культури, зокрема наукової? Сповідування політичної нетерпимості слушне лише в окремих випадках і, мабуть, випадок наукової діяльності сюди не мав би належати. Таке сповідування закономірним чином породжує агресію, звідси й типово “необільшовицька”, як влучно окреслив це явище професор Іван Денисюк, настанова космополітичних дослідників не на наукову полеміку чи дискусію з опонентом, а на його політичне чи кар’єрне знищення. В спеціальній літературі така настанова отримала назву культурний імперіалізм. (До речі, детальніше ці питання розглядаю у своїх книжках, зокрема, “Вульгарному “неоміфологізмі”…”, “Аберації християнства…” та “Національно-екзистенціальній інтерпретації…”. До них та останніх своїх статей і відсилаю зацікавлених.)
На щастя, ситуація з моїм захистом показала, що в Україні є чимала частина справжніх інтелігентів - нормально мислячих, толерантних, національно зорієнтованих учених, представників тієї першої групи, про яку говорив вище, які не сприймають спроб запровадження політичної ліберальної цензури супроти інакомислячих дослідників. У моєму випадку вивчались не вигадки ображених апостолів деканонізації, а науковий рівень дисертації. Саме цей рівень авторитетні, незаангажовані експерти визнали вартим докторського ступеня. Це, значною мірою, й допомогло. У цій “державі іржавій”, як слушно висловився свого часу поет Петро Скунць, академічне середовище світоглядно виявилось набагато здоровішим, ніж можна було б подумати.

“ЛАЙКА ДОКАЗОВОЇ СИЛИ МАЄ НЕБАГАТО: АРГУМЕНТ З НЕЇ ПОГАНИЙ”

- Чи не занадто дорогою ціною здобута Вами докторська дисертація, адже сам процес захисту дуже серйозно вплинув на Вашого покійного батька Василя Іванишина, що, врешті-решт, призвело до його смерті?
- Це вкрай болюче й інтимне питання, але відповім на нього, щоб не множились різні чутки. Захист був успішним, але тривав шість годин і став кульмінацією, серйозним психічним випробовуванням для всіх, що були небайдужими до розвитку української науки. Для батька, безумовно, теж. Але Василь Іванишин за своїм характером був монументальним типом інтелігента-воїна, мислителя-козака, завжди готового до найекстремальнішої ситуації. Я не лікар, але думаю, навіть такий “бій”, а він як політик бував і в набагато виснажливіших ситуаціях, не зміг би його зламати. Хоча й здоров’я не додав. Тому основною причиною передчасної смерті батька через два з половиною місяці після захисту, мабуть, було наступне: багатолітня важка хвороба і відкладена важлива операція на судинах.
- Ваші опоненти назвали Вас “літературним фашистом”, звинуватили у тому, що Ваша дисертація радше ідеологічна, ніж літературознавча, стверджували, буцімто Ви ненауково застосували деякі філософські поняття. Що Ви категорично спростовуєте, а з чим, можливо, погоджуєтесь?
- Так-так, визнали мене розумні люди за “фашиста”, як інші розумні люди бравого вояка Швейка - за ідіота. Я б і сам повірив емоційним окресленням своїх неофіційних опонентів, якби вони випливали з аналізу тексту докторської дисертації. На жаль, вони не змогли чи не встигли цього зробити. Дисертації, як самі зазначають ці опоненти у власних дописах, на жаль, просто не читали. Погодьтесь, кількох вирваних із контексту автореферату цитат напевне замало, щоб прийти до глобальних висновків стосовно страшної шкоди, яку один-єдиний Іванишин завдав чи завдасть українській культурі. Хоча я розумію причини появи цих політичних наліпок. З одного боку, це особиста образа професора Г.Грабовича за мою ще аспірантську критику шість років тому його монографії “Шевченко як міфотворець”. Але він не винен. От дивіться. Якби ви були такі образливі, вважали застарілими наукові методи дискусії і мали стільки слухняних помічників, то чи не нацьковували б (не)залежних від себе авторів на потрібну людину? З іншого боку, політичні доноси писати набагато вигідніше і легше, ніж наукові критичні розвідки. То навіщо ж мучитись? Ну і, нарешті, третє. Канони ліберальної цензури просто вимагають, щоб непокірних пронаціональних авторів інформаційно знищувати. От і стараються. На жаль, не лише на дисертацію, на жодну зі своїх публікацій з табору захисників десакралізації не отримав жодної наукової реакції. Єдиною досі спробою рецензії була полемічна стаття одного молодого кандидата наук, але чомусь наук історичних, на одну з останніх моїх монографій. Але і цей кандидат, бідолаха, заплутався у літературознавчих термінах і поняттях, не збагнув літературної герменевтики, тож ніякої науково переконливої критики не породив, хоча висновок озвучив усе ж ідеологічно правильний. Як йому й замовляли.
Насправді наукову оцінку моїй дисертації дали ті численні фахівці (не менше п’ятдесяти, серед яких більшість складали академіки, доктори наук та професори), які цю роботу по-справжньому уважно і критично вивчали. Вони ж і визнали її дослідницьку вартість, актуальність, потрібність та новизну наукового відкриття й окреслили низку недоліків, а як же ж інакше - наукова робота це не Євангеліє і не канонічні писання пана Грабовича, якого, виявляється, критикувати не можна. Згідно правил академічного діалогу, з частиною зауважень моїх рецензентів, наукового консультанта, офіційних опонентів та експертів, отже, з людьми, що справді читали дисертацію, я, безумовно, погоджуюсь і намагатимусь недоліки виправити. Інші - слід детальніше продискутувати. А от з мало продуманими оцінками моїх неофіційних опонентів погодитись, на жаль, не можу, оскільки добре пам’ятаю мудре висловлювання Миколи Зерова, який свого часу спостеріг: “Лайка доказової сили має небагато: аргумент з неї поганий”. Вчений може погодитись лише з науково аргументованими положеннями. Погоджуватись із нервовою лайкою, мабуть, не обов’язково.

“В АБСОЛЮТНІЙ СВОЇЙ МАСІ ГРОМАДЯНИ УКРАЇНИ - ТАКИ УКРАЇНСЬКІ ПАТРІОТИ, А ЗНАЧИТЬ, І НАЦІОНАЛІСТИ”

- Чи будете розвивати у своїй подальшій роботі якісь теми з творчої спадщини батька? Чи не думаєте Ви після його смерті більше зайнятися політикою, ніж, власне, науковою діяльністю?
-Я як людина і, зокрема, як вчений сформувався передусім під впливом свого батька Василя Іванишина. Громаді він відомий не лише як політик чи громадський діяч, праці якого перекладені кількома іноземними мовами, а також як автор ґрунтовних напрацювань у сфері теорії літератури, філософії, методології, історіософії та інших гуманітарних галузях. Саме він, базуючись на українському культурному досвіді, придумав назву та обґрунтував концепцію іманентної українській традиції національно-екзистенціальної методології, повновартісно художньо вираженої ще у Тараса Шевченка. Наукове роз’яснення та популяризацію цієї базованої на філософії національної ідеї універсальної гуманітарної методології, що вчить дослідника мислити у категоріях збереження, захисту та розвитку українського буття, є основним моїм науковим завданням. Першочерговим вважаю за необхідне видати спочатку основні, а згодом й усі - філософські, наукові, політологічні, публіцистичні, художні тощо - роботи Василя Іванишина. Його спадщина потрібна не мені особисто і не родині, а, мабуть, таки цілій українській громаді, бо містить непроминальні, класичні у своїй глибині ідеї. Першими успіхами, за які хочу подякувати головному редакторові “Галицької зорі” Петрові Мацану та Благодійному фондові “Сколівщина” і особисто Володимиру Москалеві, стали газетна публікація політологічної розвідки “Національна громада” та друге видання “Тезаурусу до курсу “Теорія літератури”. Щодо занять політикою, то поки що бачу себе радше політичним аналітиком, ніж практиком. Але час такий, що слід бути готовому до різних поворотів долі: кому потрібна буде національна наука та її адепти в неоколонії? Отож бо й воно.
- За даними соцопитувань, лише два відсотки населення України сповідують ідеологію націоналізму. Які фактори і чинники повинні вплинути на цей процес, аби ця ідеологія стала панівною у суспільстві? Чи, можливо, взагалі не треба нічого робити з цього приводу?
- Ці два відсотки, за умови, якщо опитування об’єктивні, у чому випадає сумніватися, від незнання. Запитайте, що таке націоналізм у наших елітменів - політиків, інтелігенції, бізнесменів тощо, і ви навряд чи почуєте об’єктивну відповідь. Поняття націоналізму - термін, до речі, придумав великий німецький філософ XVIII ст. Йоганн Готфрід Гердер, а в новітній українській традиції його основоположником став Тарас Шевченко - фальшувалось і фальшується і марксистами усіх відтінків, і набагато впливовішими сьогодні різношерстими лібералами, через ототожнення з такими сутнісно чужими націоналізму явищами як “фашизм”, “нацизм”, “антисемітизм”, “шовінізм” та ін. Врахуйте, ми живемо в інформаційному суспільстві, де явище переважно сприймається не таким як воно було чи є, а таким, яким його подають засоби масової інформації. А де ті теле- і радіопередачі, ті загальнонаціональні ЗМІ, зрештою, пропагандивні ресурси тих політичних сил, які вважають себе націоналістичними, що поборюють антинаціоналістичні, а тому й антиукраїнські, політичні міфи? Найбільше тут поки що робить матеріально найскромніша націоналістична організація - заснований В.Іванишиним “Тризуб” імені С.Бандери через свої газету, книжки і сайт. Є певні інформаційні успіхи і в обидвох ОУН, але цього явно замало…
А уявімо собі тепер неможливе. Якби у нашому начебто демократичному, рівноправному і плюралістичному суспільстві громада раптом отримала належну інформацію не лише про карнавал у Ріо чи про те, хто кого і куди вдарив на засіданні РНБО, а також і про націоналізм. Не з уст фальсифікаторів чи провокаторів і не про вигадки провокаторів, а про націоналізм справжній, філософськи та науково осмислений. Якби так, не приведи Господи, люди дізнались, що націоналізм - це не вигадане теоретиками, а взяте з історичного досвіду народу структуроване поняття і що на різних рівнях він по різному проявляється, то по-іншому би і ставились до нього. Наприклад, якби усвідомили, що на рівні масово-побутовому націоналізм постає як патріотизм, любов до свого, рідного, то виявилось би, що в абсолютній своїй масі громадяни України - таки українські патріоти, а значить, і націоналісти. І це переконливо показують вибори, коли різні політичні сили, до речі, доволі невміло, але таки спекулюють на національній ідеї, і навіть інколи визнають національних героїв таки героями, а антиукраїнські злочини таки злочинами. Без бодай ефемерних, але згадок про національні інтереси до виборця іти вже небезпечно. Якби люди знали, що на філософському рівні націоналізм - це філософія буття нації, це суспільний світогляд, де нація розглядається як суб’єкт і рушійна сила історії, то тоді б і частина наших високочолих мужів менше клювала б на політичну пропаганду “дядьків отечества чужого” й активніше бралася б за осмислення та використання цієї системи у своїх філософських та наукових дослідженнях. Якби люди знали, що на ідейному рівні націоналізм - це ідеологія національного державотворення та державного функціонування, побудована на приматі національної ідеї в житті народу, а на рівні державному - це політика забезпечення індивідуальних і групових потреб членів суспільства через реалізацію загальнонаціональних інтересів, то, мабуть, наші політики та підприємці нарешті б зрозуміли, що це єдиний (!) шлях побудувати нормальну державу з ефективною економікою, в якій би усім (!) вистачило місця під сонцем. Але вони не знають, тому не можуть подолати дитячого страху перед національною ідеєю і тому, знову згадуючи генія, “мов пси голодні за маслак гризуться знову”, слухаючись у якості “експертів” тих малоросів чи малоєвропейців, що “по німецькому показу” “матір забувають”, або тих “злоначинающих” (Т.Шевченко), що ніколи і не цуралися того, що є прямими рупорами імперських інтересів Москви чи Заходу.
Рівнів націоналізму є багато, бо він не зводиться лише до політичної доктрини. Але це треба нарешті зрозуміти. Уявляєте собі бодай одну щотижневу годинну передачу, присвячену питанням осмислення українського та світового націоналізму або націоналістичної аналітики на котромусь із наших начебто “українських” та “незалежних” телеканалів? От і я не уявляю. Звідси і статистика, що такий вишуканий інформаційний сморід, як поп-хлоп Вєрка Сердючка, могла б пройти до парламенту, а от націоналісти, знаєте, ні. Якщо так далі піде, якщо телебачення і далі буде цілком непідконтрольне українській громаді, то боюсь, що в Україні, за належної масмедійної розкрутки, скоро до Верховної Ради з успіхом будуть вибирати корів, собак чи свиней, за зразком одного звироднілого римського імператора, який зробив сенатором свого улюбленого коня. А чому б і ні? Вважаються ж відрізані коров’ячі голови у формаліні “сучасним мистецтвом”, а чому жива худобина не може пишатися депутатством? І ті , і ті визнані “народними улюбленцями”. І ті, і ті приблизно однаково орієнтуються у політиці. Є ще причини. Наприклад, мовні. Як і більшість тварин, частина депутатів ніяк не може зробити наругу над своїм потужним інтелектом і оволодіти державною мовою. Вигоди ж від депутатів-тварин колосальні: утримання і годування - відносно дешеві, транспортувати можна у вантажних машинах та товарняках по кілька штук за раз, ну і порядок та слухняність господарям фракцій була б шикарна: достатньо тим виламати собі якусь палюгу… Усе це смішно, але, на жаль, не весело. Ось Геннадій Москаль зробив чергову заяву у ЗМІ, що депутати та члени їх сімей часто є причетними до кримінальних злочинів. То невже наші глибокодумні політичні лідери знову нам підсунули чергову свиню, тобто, вибачте, чергових бандитів у якості депутатів? А коли ж зможемо вибирати між обов’язково різнопартійними, але таки політиками, відповідальними перед українською нацією, здатними побудувати українську державу? Боюсь, питання риторичне…
- Нині модно “винаходити” українську національну ідею. А як би Ви сформулювали її суть?
- Винаходити національну ідею або дурість, або свідоме шахрайство. Її не винаходять, її зчитують з історичного досвіду народу. Сформулювати суть національної ідеї мені не складно, оскільки знаю чимало фахових визначень. Однак найбільш вдалим вважаю те визначення, яке запропонував свого часу Василь Іванишин: “…це ідеологічна формула, яка виводиться не тільки з актуальних проблем суспільства, але й із постійних інтересів народу, ідейно консолідує його, націлює на найбільш загальну, головну і визначальну політичну проблему, від вирішення якої залежить і розв’язання поточних проблем на користь народу, і здійснення всіх його прагнень та задумів, і саме його збереження та буття в часі”. Вагомими вважаю й супровідні спостереження цього мислителя. Наприклад, стосовно того, що для століттями поневоленого українського народу такою доленосною ідеєю є ідея політичного самоутвердження - створення власної, української національної держави із всеохопною системою національного народовладдя. Просто геніальне і дуже просте поетичне формулювання української національної ідеї дав Тарас Шевченко, яке ми всі знаємо, але чомусь рідко використовуємо, особливо коли нас одні фанатичні ощасливлювачі просто налигачем тягнуть в “братні” обійми Росії, а інші - в не менш “братні” обійми США чи Євросоюзу: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”.

“МЕНЕ В ОСНОВНОМУ “ПИШУТЬ” НАУКОВІ ПРАЦІ”

- Ви вже видали дев’ять книжок. Якщо не секрет, над якою працюєте зараз?
- У мене завжди в роботі низка проектів, на різних стадіях готовності. Але я не схильний розповідати про них, доки творчий процес не завершено. Тішусь тим, що з Божої ласки маю можливість готувати до видання кілька батькових книжок та статей.
- Після смерті Вашого батька було багато розмов як краще увічнити його пам’ять. Якою є Ваша думка з цього приводу?
- Найкращим увічненням його пам’яті, як і пам’яті всіх тих, що боролись, не шкодуючи власного життя, “за Україну, за її волю, честь і славу, за народ”, - було б здійснення його політичних, філософських та наукових заповітів. А свій найголовніший заповіт, що випливає з цілого його життя і творчості, він окреслив незадовго до смерті наступним чином: “Без вирішення головного політичного питання - створення української національної держави (УССД) - жодна інша (соціальна, економічна, політична, освітня, культурна, релігійна тощо) проблема ніколи не буде вирішуватися на користь народу”. Звичайно ж, не перешкоджатимуть, а якоюсь мірою сприятимуть цьому і різнотипні (від академічних до популярних) видання його творів, й осмислення його спадщини, і спорудження пам’ятних знаків, і різні подібні речі. Головне тільки, щоб вони не імпрезували Василя Іванишина, а допомагали відкривати сучасникам і наступним поколінням глибинні сенси його творчості і тим самим наближали нас до повноцінного буття у власній національній державі-“хаті”.
- Василь Іванишин в одному з інтерв’ю розповів мені, що пише роман про своє покоління. Чи не опублікуєте уривки з цього твору і чи не тягне Вас самого до літературної творчості?
- Це правда, я читав уривки - надзвичайно захоплює. Це роман про епоху, яка відійшла, на жаль, безповоротно, про унікальний світ галицького села початку і середини ХХ століття. Шкода, що батько не встиг його завершити, існують лише частини та низка тематично дотичних оповідань. Є також цікаві сатиричні та поетичні твори. Сподіваюсь усе це належним чином підготувати до друку. Щодо другого питання. Я, як і більшість літературознавців, знаю, як пишуться літературні твори різних родів і вмію їх компонувати (це допомагає потім пізнавати художньо-літературну творчість інших, їхнє, як мовляв Іван Франко, “незглибиме творче ремесло”). Однак вміти писати і бути письменником - це не одне і те саме. Хоча інколи відчуваєш, що не можеш не написати той чи інший твір. Ліна Костенко в таких випадках каже, що “вірші пишуть мене”. Мене в основному “пишуть” наукові праці.
- Чи не відволікають Вас від творчості участь у роботі Центру Донцова, виступи на різноманітних “імпрезах”, як влучно зауважив Василь Іванишин?
- Пробуєте “пришити” мені імпрезіонізм? Не вийде. Мене справді час від часу запрошують виступати перед дрогобицькою громадою, але я сумніваюсь, щоб у своїх виступах виявлення, осмислення чи розв’язання якоїсь проблеми (наприклад, Голодомору чи величі Івана Франка) підміняв порожньою святковою риторикою. Чи помиляюсь? Зрештою, усі ці виступи спокійно публікую в місцевій та всеукраїнській пресі. Тож оцінюйте самі. Створення ж Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова вважаю дуже актуальною та важливою ідеєю його керівника, одного з найталановитіших та успішніших батькових учнів Олега Багана. Центр займається тим, чим учив нас обох займатися Василь Іванишин, - вивчати та популяризувати ідеї українського націоналізму. Усього півроку як існує Центр, а вже зроблено не так і мало: проведено конференцію про український визвольний рух та презентацію книжки про Ліну Костенко, видано кілька книжок (твори М.Зерова, Н.Королевої), організовано ще чотири конференції (із вивчення українського націоналізму, україноюдаїки Мартена Феллера, вісниківства, творчості Василя Іванишина тощо), ініційовано об’єднавчий процес націоналістичних сил Дрогобиччини. Я вже не говорю про резонансні публікації у місцевій та всеукраїнській пресі. Ідей іще чимало. Робота в Центрі є органічною частиною моєї творчої діяльності.

“МРІЮ, ЩОБ ЇМ УЖЕ ДОВЕЛОСЯ ЖИТИ НЕ В ОЦІЙ РОЗХРИСТАНІЙ НАПІВКОЛОНІЇ, А УКРАЇНСЬКІЙ СОБОРНІЙ САМОСТІЙНІЙ ДЕРЖАВІ”

- У Вас троє дітей. Ким Ви їх бачите і якої долі хотіли би для них? Чи допомагаєте дружині у хатніх справах і хто взагалі у вас глава сім’ї?
- У мене три маленькі донечки-квіточки, які в момент можуть перетворитися на трьох веселих бісенят. Благаю Господа, щоб вони, як і всі представники нашої родини, жили і творили во славу Божу і на користь Батьківщини. Мрію, щоб їм уже довелося жити не в оцій розхристаній напівколонії, а Українській Соборній Самостійній Державі.
- Окрім роботи й наукової діяльності чи ще чимось захоплюєтесь?
- Люблю перебувати у дикій природі, мандрувати серед непрохідних місцин, особливо у горах чи понад річками, або відвідувати різні історичні місця. Люблю читати, не те, що “треба”, а так, для власного інтелектуального задоволення. Захоплююсь бойовими видами спорту, особливо боксом та кік-боксингом, яким свого часу віддав сумарно п’ять років життя. Я взагалі страшенно захоплююсь будь-яким видом відпочинку, однак чомусь дуже рідко це виходить.
- Яке важливе запитання я Вам не задав? Сформулюйте його, будь ласка, і самі дайте на нього відповідь.
- Чого Вам найбільше зараз бракує? Присутності батька.


Создан 10 дек 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником