МЕРТВЕ МІСТО (Із циклу “Барабський міст”)

 
 

МЕРТВЕ МІСТО (Із циклу “Барабський міст”)




МЕРТВЕ МІСТО

(Із циклу “Барабський міст”)

Ярославові ГАЙГЕЛЮ

1

Колись у дитинстві я любив приїжджати до бабці в це тихе провінційне містечко. Із Києва мене привозили батьки, гостювали день-другий, поверталися назад, а я залишався на цілісіньке літо. Був я, звичайно, королем двору, бо мої однолітки хотіли конче запізнатися зі столичним гостем. Цілими днями я тинявся з ними містом, інколи ми рушали за місто, де розпочиналися гори Карпати. Дні минали у веселощах і забавах. Бабця не дуже опікувалася мною, надаючи мені повну свободу. Минав деякий час, і я відчував, що скучив за батьками, і рахував дні, коли мої тато й мама мали приїхати. А коли вони приїжджали і я прощався з хлопцями і дівчатами з нашого подвір’я, бабцею, містом, то розумів, що вже не хочу їхати до Києва, що хочу залишитися тут, але з батьками. Проте мої тато й мама були поважні люди, мали серйозну роботу - і поїзд мчав нас у столицю, а я з приємністю згадував літо, проведене у бабці.
Моїх батьків не стало вісім років тому. Спочатку в автомобільній катастрофі загинув тато. Мама дуже перейнялася його смертю, важко захворіла і за якісь три тижні згоріла від раку. Залишилися ми з сестрою сиротами. Батьки встигли дати нам освіту, так що ми самостійно заробляли на шматок хліба. Сестра постійно то сходилася, то розлучалася зі своїм чоловіком, і їй було не до того, що десь там, на схилі Карпат, у мальовничому містечку, доживає свій вік наша бабця. Тому доводилося їхати мені одному, аби хоч чимось їй допомогти. Крім того, я хотів бути подалі від київської шарпанини, аби у спокійній обстановці завершити свій новий роман.

2

Сутеніло. Бабці вдома не було. Вона пішла до сусідки дивитися чергову серію мексиканського чи якого там серіалу, бо в нашого кольорового телевізора сідав кінескоп. Я використовував цей “ящик”, аби інколи слухати новини й остаточно не відірватися від світу.
Я був у бабці вже майже місяць і через три дні планував їхати додому. Роман мій, на який я покладав стільки надій, не писався. Творче натхнення покинуло мене, і я розумів, що для того, аби врятувати ситуацію, необхідно терміново виїжджати до Києва.
Стомлено задзеленчав телефон. Якийсь старий просив покликати бабцю. Я сказав, де вона.
- Власне, молодий чоловіче, мені потрібні ви, а не вона. Вона не казала вам, що я хочу з вами зустрітися?
- Ні, нічого не казала. А в чому, власне, справа?
- По телефону всього не скажеш. От стара, має склероз, забула сказати про таку важливу річ.
Таке ставлення до бабці відштовхувало мене від незнайомця.
- Нам неодмінно треба зустрітися. - Наполегливість старого мене вже дратувала. - Це дуже важлива проблема, і я б хотів, щоб ви її підняли у Києві. Ви б не могли зараз приїхати до мене? Я недалеко від вас мешкаю.
Я відбрехався як міг, аби не зустрічатися зі старим, але, щоб бути чемним, усе ж таки ввічливо запитав:
- В чому суть справи? Можете мені сказати?
Мабуть, старий зрозумів, що я можу взагалі з ним не зустрітись, а тому змушений був пояснити свою наполегливість:
- Наше місто може зникнути з лиця землі, але наші можновладці цього не розуміють. Треба бити у всі дзвони, і я хочу, щоби Київ почув про це.
Я мало уявляв, чим можу допомогти незнайомцю, але його інформація, звичайно, мене зацікавила. Ми домовилися зустрітися завтра.
Коли прийшла бабця, я розповів їй про все.
- Та не забула я, нехай не турбується, - роздратовано сказала вона. - Не треба тобі з ним зустрічатися. От старий чорт, додумався зателефонувати!
Коли бабця трохи заспокоїлась, то сказала:
- Дивний він якийсь. Все твердить, що наше місто може зникнути з лиця землі, а в газеті пишуть, що це все маячня, влада виступає, спеціалісти. Проводить якісь досліди зі щурами, - бабця вже всміхалася, - займається омолодженням. Здвигнутий якийсь! Шкода мені його внучки, гарна дівчина, пропаде з таким дідом і заміж не вийде.
Проблеми міста, що може зникнути, мене мало хвилювали, а ось незаміжня внучка... Я вже шкодував, що не зустрівся зі старим сьогодні.

3

Я підходив до воріт будинку, де жив незнайомий дивак. Першим зустрів мене страшний і вайлуватий пес, який хриплим голосом сповістив господаря про мій прихід. За хвильку виглянуло обличчя незнайомця, і я мало не перехрестився: дід був таким же страшним і вайлуватим, як і його пес. Недарма ж кажуть, що пси, мов дві краплі води, стають схожими на своїх господарів. Чи навпаки? Я знічев’я подумав, що якщо і внучка така ж, то мені ліпше було сидіти вдома і домучувати свій роман.
Внучка, на щастя, виявилася не такою. Вона вилетіла на подвір’я, і я зрозумів, що всі мої романтичні мрії вже були поховані. Можливо, я не розбираюсь у жіночій красі, але у вісімнадцять - всі жінки красиві. Коли вчора бабця говорила мені про цю внучку, я подумав, що вона моя ровесниця. Схоже, дівчина навіть не захоче глянути на тридцятилітнього старого пенька, яким був я.
Старий цитьнув на пса, і той слухняно поплентався до своєї буди, недружелюбно оглядаючись на мене: яке я мав право посягнути на його спокій? Буда була в глибині подвір’я. Пес сів біля неї, дивлячись на мене, готовий у будь-яку мить кинутися на захист своїх господарів, якби я задумав проти них щось лихе. Я не рішався ступити на подвір’я, бо з дитиниства боюся псів. Мені здавалося, що як тільки я зроблю крок, грізний пес кинеться на мене і розшматує. Мою нерішучість помітила внучка і, як мені видалося, грайливо мелодійним голоском сказала:
- Не бійтеся, заходьте! Бровко вас уже не зачепить.
Вона буцімто грізно помахала псові рукою, той декілька разів ліниво помахав хвостом, салютуючи господині, й заліз до буди. Поклавши морду на лапи, він спостерігав за мною, ніби казав: “Хай там що каже господиня, а я свою службу знаю. Тільки поткнися до них, упізнаєш мої зуби...”.
До мене шкутильгав старий, і я наважився відчинити хвіртку і ступити на подвір’я. Пес загарчав, але з місця не рушив.
Ми привіталися. Старий узяв мене під руку і повів до хати. Поки ми йшли по подвір’ю, він щось говорив, але я мляво слухав його, бо відчував на собі нахабний погляд внучки, яка розглядала мене, мов музейний експонат, розстрілюючи своїм поглядом. Старий це зрозумів і нагримав на неї:
- Чого стовбичиш? Займайся своїми справами!
- О, я вже й заважаю! - Дівчина явно не образилася, весело зиркаючи на мене. Відтак крутнулася на місці і перед нами забігла в хату. Я встиг лише помітити красиві міцні загорілі ноги.
У кімнаті старий посадив мене за стіл, сам сів навпроти і без зайвих передмов розпочав свою розповідь. Я погано розумів зміст його слів, бо внучка то входила в кімнату, то виходила із неї, й мої думки мимоволі були зайняті цією милою особою.
Врешті, вона не втерпіла і з якоюсь книжкою підійшла до нас. Я впізнав свою повість, видану минулого року в Києві.
- Це ви написали? - Я прочитав на її обличчі неприховану цікавість. Старий замовк, і я сказав, що це дійсно моя книжка.
- Вперше бачу живого письменника, - серйозно сказала вона, і я побачив в її очах жалісливий сум.
- Оксано, не заважай нам, бачиш, що ми зайняті серйозною справою, - нервувався дід. - Іди краще хліба купи.
Дівчина благально дивилася на мене, а я не розумів, що вона хоче. Щоб якось згладити непорозуміння, я взяв від неї книжку й написав: “Оксані від Ігора. Сподіваюсь на кращі часи”. Вона прочитала, подякувала, посміхнулась і вилетіла з кімнати.

4

Коли за Оксаною зачинилися двері, старий встав з-за столу і замкнув їх на ключ.
- Щоб не заважала, коза, нашій серйозній розмові, - як на мене, дуже м’яко сказав він і сів навпроти мене.
Я відразу відчув на собі його пильний погляд. Невидимий струмінь енергії з його очей увірвався в моє тіло і розпочав там невимушену подорож. Я силкувався звести очі на старого, але не міг. Ситуація була явно неприємною для мене, коли я фізично відчував, що розглядають мої внутрішні органи, немов на рентгені, і жахливим поглядом м’ясника копирсаються у моїх внутрощах, немов зважуючи, який орган відрізати, а який залишити. Але я не міг нічого зробити, ніби між мною і старим виросла стіна, пробити яку ні думками, ні кулаками не було можливості.
Я не знаю, скільки часу тривала ця екзекуція, але, врешті-решт, вона закінчилась, і тоді старий заговорив. Голос у нього був хрипкий, спочатку видався неприємним, але чим більше я вслухався в його слова, що дійсно йшли від самого серця, тим швидше зникала неприємність і неприязнь до старого.
- Я знаю, що вам наговорили про мене, - казав старий. - Що я і над щурами досліди проводжу, і омолодженням займаюсь. Це все вірно. Але ви ще всього про мене не знаєте, як і не знаєте, наприклад, що моя внучка народилася в труні.
Нарешті я зумів звести очі на старого після оцих його слів, що мене явно заінтригували, і мороз пішов мені по шкірі.
- Ось у вас уже й мороз пішов по шкірі, - задоволено гмикнув старий, і щось, схоже на посмішку, з’явилося на його обличчі.
Коли я глянув на старого, то побачив, що очі в нього мають різний колір. Одне око було карим, а друге - зеленим. Я десь чув, що бувають люди з різним кольором очей, але вперше побачив таку людину перед собою. І ще у мене пішов мороз по шкірі від того, що колір ока, яке нещодавно було зеленим, став мінятись, і незабаром око забарвилося в ясні небесні голубі тони. Причому цей процес тривав без перерви, і поки старий говорив, я бачив, як змінюються відтінки його ока. Воно вже стало свинцево-сталевим, і потойбічний холод пронизав моє тіло. Натомість каре око залишало свій незмінний колір, і від нього віяло душевним спокоєм, хотілося зупинити на ньому свій погляд, відпочити від життєвої суєти.
- Не лякайтеся, - м’яко і майже лагідно сказав старий. - Ця властивість мого ока стала відома, коли виповнилося мені п’ятдесят років. Саме того липневого дня якесь дивне світло осяяло мене, і я почув внутрішній голос, який сповістив, що я повинен зробити все, аби врятувати наше місто від загибелі. Це, власне, був внутрішній голос, бо ніхто видимий до мене не промовляв і нічийого голосу своїми вухами я не чув.
Старий на хвильку замовк, аби я зміг переварити цю інформацію, а потім продовжив:
- Ось цим оком, - він доторкнувся до нього пальцем, - яке випромінює не лише кольори, а й різне світло за своєю імпульсивністю та енергією, я можу в буквальному значенні цього слова пронизувати людину наскрізь. Я бачу всі ваші внутрішні органи і можу сказати про кожну вашу велику чи малу хворобу в минулому чи в майбутньому. Але все це зараз несуттєво. Я просто своїми балачками готую вас до більш серйозного. Ви, врешті-решт, повинні зрозуміти, яка величезна роль відведена вам у врятуванні нашого міста.

5

У двері постукали. Почерк був таким відверто жіночим і котячим, що в мене не було сумніву: ці пальчики належали Оксані. Старий відразу замовк і скоса дивився на двері, ніби його внучка могла вгамуватись і, не перемігши, піти геть.
- Діду, відчини, - нарешті почувся її благальний голос. - Мені треба взяти пакет. Я йду за хлібом.
Старий важко встав, почовгав до дверей і з великим незадоволенням відчинив їх. Оксана тільки того й чекала і з усмішкою переможниці ввійшла до кімнати. Звичайно, вона стала шукати пакет по всіх закутках, аби я звернув на неї увагу. Нарешті старий сам знайшов пакет і тицьнув його внучці. Дівчина з жалем узяла знахідку і, поки старий випроваджував її за двері, встигла гукнути мені:
- Дідо вас так швидко не відпустить, так що будете обідати в нас! Оціните, яка з мене господиня!
Старий мало не в плечі виштовхав її за двері, але в нього не було ніякої злості, це відчувалося по рухах, хоча виразу його обличчя я й не бачив. Замкнувши двері знову на ключ, старий почимчикував до мене і сів навпроти.
- Так, з моїми очима ми покінчили, нічого цікавого в цьому немає, йдемо далі, - буденним голосом казав він, ніби й справді нічого дивного в цьому не було. Я вже думав, чи Сатана персонально сидить переді мною, чи психічно хворий, чи справді унікальна людина, ще невідома науці, коли старий, умить зчитавши з моїх очей думки, трохи іронічно сказав:
- Ніякий я не Сатана і не псих. Науці теж важко буде зі мною, бо вчені все пояснюють тим, що вже їм відомо. Незбагненне вони пояснити не можуть, бо це вище їхніх знань, а інтуїція - річ рідкісна, вона властива лише небагатьом ученим.
- З вами дуже важко, ви всі думки читаєте, - з захопленням сказав я.
- Зі мною дуже легко, тому що немає потреби мене дурити, бо я однаково все прочитаю по очах людини. Давайте не будемо гаяти часу. Я вам розповім про омолодження, як каже ваша бабця. Бо коли прийде Оксана, боюсь, що до основної теми нашої розмови ми так і не дійдемо.
Я зручно вмостився і, як у дитинстві любив слухати казки, став ловити кожне слово старого.
- Фактично ніякого омолодження немає, - розпочав він. - Омолодження - це зворотній процес від старіння. Я ж фактично винайшов рецепт, коли людина ні омолоджується, ні старіє, тобто час для неї зупиняється.
Помітивши подив у моїх очах, старий встав і вийняв з шухляди свій паспорт.
- Як ви думаєте, скільки мені років? - запитав він.
- Я не дуже розбираюся в цьому. Але думаю, що вам десь під шістдесят.
- Мені вже вісімдесят один, - просто, ніби про буденну справу, сказав старий. - Але ви праві. Я зараз дійсно виглядаю на шістдесят. Я зупинив процес свого організму рівно через десять років після того, як побачив дивне світло у своєму житті. Всі ці десять років якась невидима сила водила мене, змушувала вивчати старовинні лікарські рукописи, які дивним чином мені вдавалося знайти, аж поки я не вивів формулу зупинки старіння і не застосував її на собі. Це все вельми складно, і в двох словах усього не опишеш. Ми будемо повертатися до цієї теми не раз і не два, як і до властивостей мого ока, і до народження внучки в труні, і до багатьох інших питань, бо ви станете одним із найдопитливіших і найталановитіших моїх учнів. Але поки не прийшла Оксана, я хотів би хоч у загальних рисах поставити перед вами завдання. Саме ви повинні виконати вирішальну роль у врятуванні нашого міста.
Поки старий говорив, я за його паспортом вирахував, що йому дійсно 81 рік. Стільки впевненості було в його словах, що я стану одним із найдопитливіших і найталановитіших його учнів, що мені вже не доводилося сумніватися в цьому, як я вже не сумнівався у здатності його ока пронизувати людину наскрізь і бачити всі її внутрішні органи, чи в тому, що формула припинення старіння дійсно існує.

6

У двері знову постукали. Бровко на подвір’ї не гавкав, отже, це могла бути тільки Оксана. Я зауважив, що старий зовсім не понервувався, коли його внучка постукала, хоча ніяк не міг перейти до головної теми нашої розмови, задля чого, власне, й зустрівся зі мною. Лише згодом я зрозумів, що причин для роздратування у старого не було: йому вдалося повністю заволодіти моєю увагою, і якась хвилина-друга, відбрана невгамовною Оксаною, суттєвої ролі вже не грала.
Це справді була внучка старого, яка невинним голосом сповістила, що забула гроші. Поки тривав пошук грошей, Оксана розстрілювала мене своїм поглядом, а в мене виникало все більше симпатії до неї. Гроші було знайдено, і дівчина в дверях помахала мені рукою на прощання, і я несподівано для себе відповів їй тим же жестом. В іншій ситуації у цьому випадку з її боку відчувалась би певна фамільярність. Але між нами вже виник якийсь невидимий місток взаємопритяжіння. Цей процес, звичайно, не можна описати словами, але жодної фамільярності не було, все виглядало природнім.
Старий просто зачинив двері, але вже не на ключ, знову сів навпроти мене, і я зрозумів, що зараз, власне, розпочнеться наша розмова на головну тему. Так і сталося. Старий без зайвої передмови розпочав свою розповідь.
- Наше місто здавна славиться своїми шахтами. Воно, власне, побудоване на шурфах, вироблених породах. Час від часу то в тому, то в іншому місці виникають провалля. Наразі вони невеликі, радіусом один-два метри. На думку наших спеціалістів, керівників влади, ці провалля виникають спонтанно і якоїсь загрози місту не несуть. Насправді це не так. Ага, треба зауважити, що ці провалля доволі глибокі, інколи сягають п’яти-семи метрів. Повинна бути зрозумілою проста істина: якщо на місці провалля побудований житловий будинок, то яка трагедія може статися. Так ось, вони вважають, що жодної системи в утворенні проваль немає. Однак це зовсім не так. Мені довелося доволі довго попотіти над цим, і я вивів складну математичну формулу, яка показує закономірність цього процесу.
Старий встав і витягнув із шухляди великий згорнутий рулон паперу, який розстелив з моєю допомогою на столі. Це виявилася карта міста з зображенням його мікрорайонів. Вона була буквально заповнена червоними, синіми і зеленими кружальцями різної величини.
- Зелені кружальця - це місця, де вже виявлено провалля, - пояснив старий. - Сині - це ті, що мають провалитися незабаром, і тоді вони у мене перейдуть до розряду зелених.
- А червоні? - запитав я.
- Червоні - це ті місця, в яких провалля відбудуться теж незабаром. Але, на відміну від місць, позначених синім і зеленим кольором, які, справді, не несуть загальної загрози місту в цілому, місця, позначені червоним, можуть відіграти фатальну роль. Таких місць всього є тринадцять. І якщо в одному з них виникне провалля, то за ланцюговою реакцією провалиться під землю все місто. Наразі, як ви розумієте, жодного фатального провалля ще не виникло. Але, за моїми підрахунками фатальні провалля можуть поховати місто вже через три місяці. Це буде справжня катастрофа. Це буде лавина проваль, коли одна за одною будуть зникати одна частина міста за іншою, і на те не буде жодної ради.
Старий перевів подих, вивчаючи мою реакцію й, очевидно, очікуючи від мене хоч якихось слів. Я відчував, що він не вимагає від мене миттєвої реакції, але я сам, завдяки його наполегливості та енергії, все більше переймався турботами міста, яке могло зникнути з лиця землі. Для мене був доконаним той факт, що таке справді може статися, і всі слова старого без аргументів я сприймав як аксіому, що не потребує жодних доведень.
- І що, нічого не можна зробити, щоб врятувати місто? - Нарешті, запитав я. - Припинити, врешті-решт, те ж варварське викачування нафти!
- Я не помилився, що ти будеш моїм найталановитішим учнем, - з посмішкою сказав старий. Лише пізніше я довго згадував, коли він почав називати мене на “ти”, аж поки не підійшов до цього епізоду. Але тоді оце його “ти” було сказано вчасно, зовсім не зачепило моєї гордості, хоча я вважав себе великою людиною, як, мабуть, і кожний вважає себе центром Всесвіту. Оце його “ти” пройшло для мене непоміченим, було природнім, і жодних незручностей не виникало.
- Саме в нафті й уся проблема, - продовжував старий. - Наші можновладці не знайшли нічого ліпшого для того, щоб залатати дірявий місцевий бюджет. Вони по-варварськи випомповують нафту, не розуміючи, що лише прискорюють загибель міста. Всі ті гроші, які вони отримають завдяки нафті, всі ці будинки, лікарні, школи - все піде під землю. Наразі я не бачу радикального способу, щоб врятувати узагалі наше місто. Але цей процес можна призупинити, а за той час, можливо, і знайдеться якась геніальна ідея.
Ми надовго замовкли, схилившись над картою, і я, помимо своєї волі, вивчав напам’ять місця розташування червоних, синіх і зелених кружальців.

7

Оксана застала нас за цією роботою - спогляданням карти. Дівчина видалась мені сумною й зосередженою. Здавалося, що вона зовсім не звертає на мене уваги. Що могло трапитися за цей час, я не знав, але мені, як ніколи, хотілось уваги з її боку. Я пропускав мимо вух слова старого, намагався зустрітися поглядом з Оксаною, але даремно.
Нарешті старий зрозумів, що з мене поганий слухач, і сказав:
- Добре, ви тут поговоріть між собою, а я піду запишу дещо в свій щоденник, аби хоч щось залишилося після моєї смерті.
Ці слова неприємно вразили мене, і я неадекватно зреагував:
- Але ж ви відкрили формулу припинення старіння! Яка тут може бути смерть?
Мабуть, я щось не так сказав або чогось не второпав, але старий наставив на мене око, яке змінювало кольори, - і сталевий блиск проникнув мені в саме серце. Відчуття тривоги, чогось фатального, незворотнього умить охопило мене. Старий нічого не відповів мені. А я й не хотів почути відповідь, прагнув якось владнати цю делікатну справу, те, що потрапив у незручну ситуацію, але не знав, яким чином це можна зробити. Старий вийшов із кімнати - і вмить стало легше й спокійніше на душі. Здається, навіть Оксана пожвавішала й декілька разів зиркнула на мене, хоча й продовжувала мовчати, а від її попередніх веселощів не залишилося й сліду.
- Я щось не так сказав? - запитав я ніби сам у себе, хоча Оксана прекрасно розуміла, що це запитання насамперед адресоване їй.
- Дідо не любить, коли ставлять знак рівності між процесом припинення старіння й смертю, - просто пояснила Оксана, дивлячись мені прямо в очі й не відводячи погляду. Стільки в її очах було притягувальної сили, що мені хотілося розчинитися в них. - Адже припинення старіння і смерть - це різні речі. Можна вмерти, не будучи старим. І, навпаки, не всі старі живуть однаково, хоча в їхніх організмах відбуваються, здавалось би, ті ж самі процеси. Дідо ще не відкрив остаточної формули і знає, що за його життя це йому не вдасться. Це зроблять інші, - особливо виразно сказала вона, але мені видалося, що вона обірвала фразу і чогось важливого я не почув.
Оксана сиділа навпроти мене - якраз на тому місці, де щойно сидів її дід. Її руки, що притягували мене, були на карті міста, і мені хотілося взяти їх у свої, говорити Оксані милі й гарні слова, відкрити їй свою душу. Але... Я стримався, хоча розумів, що Оксана, можливо, відчуває те ж саме і хоче саме таких дій з мого боку.
- А що за нісенітницю говорив твій дід, ніби ти народилася в труні? - нарешті запитав я, аби підтримувати грайливий вогник спілкування з дівчиною, до якої я вже був небайдужий, не помітивши навіть, що перейшов на “ти”.
- Це зовсім не нісенітниця, - серйозно мовила Оксана, але тепер її очі були опущені додолу. - Моя мама була вагітна мною й померла від якоїсь хвороби, невідомої лікарям. Це вже сталося тоді, коли дідові з’явилося дивне світло і він почав пошуки самого себе у цьому світі. Йому прийшло видіння, що в лоні його мертвої доньки залишився живий плід, тобто я.
Оксана глянула на мене, і я побачив, що в її очах бринять сльози.
- Дідо нікого не слухався, хоча всі родичі вважали його за такого, що зійшов з розуму. В останню ніч перед похороном він запросив знайомого гінеколога, той за шалені гроші видобув мене з лона мами. Так на світ з’явилась я.
Оксана мовчала. Мовчав і я, вражений такою дивною розповіддю. Якби про це мені розповів хтось інший, я б, звичайно, не повірив жодному слову. Але Оксані я вірив - як вірив її дідові.
- А чому вибір твого діда впав на мене? - задав я ще одне питання, яке мучило мене.
Оксана посміхнулась, і я зрозумів, що попередній настрій, який панував її почуттями, повертається до неї:
- Все дуже просто, - сказала вона. - Дідо мій, крім усього іншого, займається й астрологією. Десь він вирахував, що власне ти, - при цьому невинному “ти” вона зашарілася, але не зупинилась, а продовжувала, все більше ніяковіюючи, - станеш тією людиною, яка врятує наше місто від загибелі. До речі, він пророкує, що я вийду за тебе заміж, бо ти найбільше підходиш мені за гороскопом, і в нас народяться два сини, молодший з яких винайде формулу життя, яка не під силу дідові.
Оксана геть зовсім зніяковіла, обличчя її було червоним, а очі не могли хоч на хвильку відрватися від столу. Мені не залишалося нічого іншого, як взяти її руки в свої, міцно стиснувши. Я не заперечував одружитися на Оксані хоч сьогодні. А якщо вона подарує мені двох хлопчиків - це буде вершиною щастя!

8

Коли прийшов старий, ми з Оксаною все ще трималися за руки і дивилися в очі один одному. Ми не збентежилися від приходу діда моєї обраниці, і ні в мене, ні в дівчини, не було й натяку на жодний порух, аби сховати руки, щоб старий нічого не побачив.
Ми не соромилися свого щастя і хотіли, щоб якомога більше людей у світі взнали про це. Старий теж не виявив жодних ознак якогось нервування і дратування, лише м’яко сказав:
- Оксано, накривай на стіл, ми вже зголодніли.
У нас ще вистачило хоробрості не відразу виконати команду старого, і поки той вовтузився у кімнаті, ми насолоджувалися несподіваною радістю. Нарешті Оксана посміхнулась і м’яко визволила свої руки. Спеціально запрошувати мене до обіду вже не треба було, я вважався членом сім’ї.
Ми їли мовчки. Старий розумів наш стан. Він не хотів порушувати ідилію навіть такими важливими розмовами як загибель міста. Вже наприкінці обіду він по-батьківськи сказав Оксані:
- Ти би повела Ігора в шахту й показала йому безпечне місце.
Я не відразу зрозумів суть слів старого, бо був захоплений Оксаною, смачним обідом, який вона приготувала. Отямився я вже тоді, коли ми йшли до шахти вулицями міста, взявшись з Оксаною за руки. За нами біг Бровко, і в його очах навіть не було натяку на якесь неприязне ставлення до мене.
- Дідо вирахував, що у місті є лише одне місце радіусом в триста метрів, яке за будь-яких катаклізмів не провалиться під землю, - казала Оксана, і я насолоджувався її ангельським голосочком, не вслухаючись до суті сказаного. - Він заспокоює мене, що зможемо врятуватись, коли напередодні часу ікс потрапимо у це місце. Ми вже залишили певний запас продуктів, що не псуються, і води. Це в шахті, на глибині десять метрів.
Події сьогоднішнього дня я сприймав як дитина сприймає казку. І, як дитина, вірив у все, що мені казали старий і Оксана. А ще я вірив у те, що моє щастя можливе - і цим щастям була Оксана.
Знайомий Оксани - шахтар Петро з хвацькими козацькими вусами спустив нас у шахту. Блимали вогні, війнуло могильним холодом, я обійняв Оксану за плечі, і вона притулилася до мене. Бровко мужньо витримував опускання в шахту, не скавучав, і я зробив висновок, що він тут був уже не раз.
Петро обіцяв нас забрати хвилин через десять і піднявся догори.
Очі звикали до темряви, аж поки Оксана не увімкнула ліхтарик. Вона взяла мене за руку, і ми пішли звичним для неї шляхом. Бровко плентався позаду. Мені видалося, що ми йшли доволі довго, і я вже переживав, що Петро, спустившись униз, не діждеться нас, і нам доведеться мерзнути у підземеллі.
Аж ось ми дійшли до потрібного місця, і я побачив заглиблення у стіні. Там стояли лава, ящики й мішки, бочка з водою, ще якісь речі, яких я не розгледів, бо Оксанин ліхтарик лише пройшовся по них.
- Якщо щось станеться з містом, ти зможеш розшукати мене й діда ось тут, - цілком серйозно сказала Оксана.
Я не мав наміру драматизувати ситуацію, але щоб не образити дівчину, пригорнув її до себе, сховавши посмішку. Бровко глянув на мене і ледь помітно похилитав хвостом.
Коли ми дійшли до того місця, звідки розпочинали свій шлях, якраз над’їхав Петро і забрав нас нагору. Сонце вдарило в очі, ніби заперечуючи саму можливість загибелі міста.
Ми ще довго гуляли з Оксаною, говорили про все, тільки не про те, що турбувало її діда та й саму Оксану, а тепер уже й мене. Бровко нас покинув, остаточно переконавшись, що я не зроблю Оксані нічого лихого, і я навіть не помітив, коли це сталося.
Вже була добра ніч, коли я провів Оксану додому й поцілував на прощання. Моя половинка повністю розчинилась у мені, а я в ній, і наш поцілунок тривав вічність.
Коли людина щаслива, вона забуває, що близькі люди турбуються про неї. Я зовсім забув про бабцю, яка, звичайно, не спала і чекала на свого гультяя-внука. Тільки-но вона почала читати мені мораль, я обійняв її й поцілував, сповістивши, що закохався й, очевидно, буду одружуватись. А коли вона дізналася, що моєю обраницею стала Оксана, внучка діда, якого вона недолюблювала, то цього було достатньо, аби бабці, принаймні до ранку, відібрало мову.
Я заснув доволі швидко і бачив кольорові сни.

9

Зранку, навіть не поснідавши й не випивши бабусиного запашного чаю з трав, що, як вона стверджувала, лікував від усіх хвороб, я побіг до міського “білого дому”, аби зустрітися з мером і викласти йому все, що я знаю про ймовірну загибель міста.
Секретарка не змушувала мене довго чекати, бо як тільки міський голова взнав, що я чекаю у приймальні, сам вийшов до мене, розігнавши якусь не дуже важливу, очевидно, нараду. Я не сподівався такої підкресленої уваги до своєї скромної персони, але цей фактор треба було використати - і я відразу пішов в атаку, розповівши міському голові буквально все, що зачерпнув від старого і Оксани. Я був наївним та ще й до того ж засліпленим любов’ю до дівчини, аби відразу второпати, що моя розмова не цікавить мого однолітка, який вже встиг добратися до вершини влади, але не зміг осмислити відповідальність, покладену на нього. Вже пізніше, проаналізувавши свою гарячу розповідь про можливу загибель міста, я згадав пісний вираз обличчя голови, його вимушені ввічливість і стриманість, його неприховане бажання викинути мене геть за двері, аби я не забирав його часу, розповідаючи всілякі нісенітниці.
І лише коли я інтуїтивно став сипати іменами доволі відомих в Україні людей, з якими був знайомий особисто, міський голова ожив і декілька разів перепитав, чи справді я знайомий з тим-то і тим-то, чи не переросло наше знайомство в інші, більш тісні контакти. Отримавши від мене, наївного та закоханого, вичерпну інформацію, міський голова розпочав розлогу розповідь про будівництво нової лікарні та школи, мікрорайону та бані, центру культурного життя та водогону, під що, зрозуміло, потрібні чималі кошти. Я не розумів, при чім тут широкомасштабне будівництво, якщо через місяць-другий місто може зникнути з лиця землі. Але вже дзеленчали телефони, міський голова почав відверто натякати на мої зв’язки з впливовими людьми, аби ті допомогли коштами, казав, що і я буду “в долі”, чого я відразу не зрозумів, а щоб я був поступливішим, наприкінці розмови твердо пообіцяв зайнятися моєю проблемою.
Ніби це була моя проблема!
Вийшовши з кабінету міського голови й автоматично йдучи до будинку, в якому жили старий і Оксана, я доволі швидко зрозумів, що від цього можновладця нічого очікувати, він засліплений грандіозними будовами і не розуміє, що місто треба рятувати сьогодні. Ситуація загострюється не лише з кожним втраченим днем, а й з кожною втраченою годиною.
Я розповів про все старому й Оксані, але мені видалося, що вони слухають мене неуважно. Коли на середині мого речення старий несподівано підвівся з крісла і вийшов із кімнати, я з подивом подивився на Оксану, а вона через хвильку сказала:
- Дідо цієї ночі провів додаткові астрологічні розрахунки і дійшов висновку, що тобі бракує якоїсь дрібниці, аби ти врятував місто.
- Якої ще дрібниці? - не розумів я.
- Не знаю, - мовила Оксана, - дідо не каже... Нашого шлюбу і народження синочків це не стосується... Чи ти вже передумав?
Я пригорнув свою половинку до себе і дав слово, що зроблю все можливе й неможливе, аби врятувати місто. Оксана не чула моєї внутрішньої клятви і лише щільніше пригорталася до мене, а я всім єством відчував її пружне гаряче дівоче тіло.

10

Того й наступного дня я оббігав усі осередки партій і громадських організацій, які були в місті, переговорив з керівниками найкрупніших підприємств, священиками різних конфесій, журналістами. Всі мене уважно слухали, погоджувалися, що проблема існує, але далі цього справа не йшла. Мені дружно радили не драматизувати ситуацію, а справді допомогти місту коштами, якщо я маю таку можливість.
Це була змова божевільних! Пробити стіну нерозуміння було практично неможливо.
Лише вічні опозиціонери до влади з партії зелених серйозно вислухали мене і запропонували свою допомогу. Але їх у місті сприймали зверхньо, як молодших братів, і сподіватися справді на серйозну допомогу від них не доводилося.
Я зрозумів, що старий з допомогою астрології зневірився у мені і, здається, так само зневірився у своїх мріях врятувати місто. Тому про всю свою біганину і шарпанину я щовечора розповідав лише Оксані. Вона мовчки все вислуховувала, сумно дивилася мені в очі. Це була зовсім не моя Оксана - весела, горда, незалежна! Тягар невідомих проблем ліг на її плечі - й мені удвічі було важко від цього.
Наприкінці другого вечора, коли в місті практично не залишилося жодної впливової людини, з якою би я не порозмовляв на тему загибелі міста, Оксана сказала мені сумно і важко, що всі мої намагання допомогти врятуватися мешканцям виявилися марними, і ліпше би я поїхав до Києва. Уже значно пізніше я зрозумів, що цим Оксана рятувала мені життя, але тоді я витлумачив її слова по-іншому. Мовляв, їдь у Київ, можливо, там тобі вдасться привернути увагу громадськості та урядових і президентських структур до нашого міста.
Мені зовсім не хотілося розлучатися з Оксаною, але мешканці міста, не винні у недалекоглядності своїх керівників, стояли перед моїми очима, змушували діяти рішуче й наполегливо.
Вже наступного дня поїзд мчав мене до столиці, і перед очима я бачив заплакане Оксанине обличчя, нахмурений погляд її діда, веселого Бровка, який махав на прощання хвостом.
У Києві мою розповідь про старого з різнокольоровими очима, про дівчину, яка народилась у труні, про місто, що може зникнути з лиця землі, сприймали як екзотику. Народні депутати, міністри, навіть друзі по літературі відверто сміялися мені в очі, але робили це делікатно, аби я не образився.
В одній впливовій газеті мені вдалося втиснути статтю про цю небуденну подію, але її так безбожно відредагували, скоротили та ще й дали такий саркастичний коментар, що ліпше б ця стаття не з’являлася.
Я телефонував Оксані мало не щодня, але все скидалося на те, що я просто звітую їй, щоб моя кохана і старий бачили, що я не сиджу склавши руки, зранку до вечора займаюся цією проблемою. Але це, власне, був звіт, бо ніякого просвітку врятування міста не було видно.

11

Так минуло майже два тижні безуспішного стукання лобом об залізобетонну стіну нерозуміння.
Увечері того вересневого дня, коли я мав телефонувати Оксані, з програми новин я дізнався, що в місті мого безтурботного дитинства розпочалася трагедія, яку прорікав старий. З інформації диктора не було зрозуміло яка частина міста провалилася, скільки людей уже загинуло.
Я кинувся до телефона, але даремно: зв’язку з містом не було.
Тоді я зателефонував одному народному депутатові, з яким ще вчора розмовляв про можливість трагедії. Він очолював у Верховній Раді України комісію з надзвичайних ситуацій і тепер уважно слухав кожне моє слово. Здається, мені вдалося його переконати, щоб негайно евакуювали всіх людей, бо місто буде зникати частинами. Депутат сказав, що через півгодини вилітає на місце катастрофи і, якщо я хочу, для мене знайдеться місце.
Якщо я хочу! Вже через п’ятнадцять хвилин я був у потрібному місці, і депутат здивувався, що я так оперативно спрацював.
По дорозі з Києва до місця катастрофи він уважно слухав мою розповідь, ніби про це саме я не тлумачив йому вчора. Але в мене не було образи на обранця народу. Я бажав лише одного: щоб мої слова допомогли врятувати якомога більше людей.
Депутат зв’язався по телефону з міністром із надзвичайних ситуацій і майже слово в слово повторив мою розповідь. Тепер усе зводилося до того, щоб тих людей, яких не можна відразу евакуювати, розмістити у рятувальній тристаметровій зоні. Якщо би люди стали щільно один до одного, можна було би врятувати півміста.
Я благав Бога, щоб і міністр на віру сприйняв ці слова, а не почав мудрувати і віддавати якісь непотрібні команди. Здається, все мало бути добре, бо депутат після розмови з міністром важко поклав мені руку на плече, як давньому другові, і стомлено всміхнувся.
Частини міста зникали під землею одна за одною і значно швидше, ніж це передбачав старий. Все закінчилося протягом доби. Важко було собі уявити, що з міста залишилася дивним чином тристаметрова поверхня, на якій тулилися один до одного люди. Ще упродовж трьох діб їх евакуйовували гелікоптери, які були зібрані, здається, з усієї України.
Упродовж цих трьох діб я, мабуть, зовсім не спав, хоча, очевидно, це було не зовсім так, але я цього не пам’ятав.
Я постійно шугав з депутатом чи з іншими представниками влади у місця збору евакуйованих людей, але Оксани та її діда не було.
Нарешті пролунала команда, що всі люди вже евакуйовані. Оксани не було, і я не міг повірити, що вона не врятувалась.
Я мало не на колінах попросив у віце-прем’єра, який керував рятувальними роботами, здійснити ще один рейс, бо вважав, що в означеному мною місці залишилися люди. Очевидно, віце-прем’єр мав точну інформацію, і не було причини здійснювати ще один рейс, але, зваживши, що я найбільше прилучився до врятування людей, він дав команду - і я полетів.
Я мовчав і не хотів ні з ким говорити. Здається, навіть ні про що не думав. Лише з жахом дивився на те, що залишилося від міста. Ніби гігантський город, переораний, але ще не засіяний, був під нами.
Ось і шахта. Я і ще один військовий спустилися, дійшли до потрібного місця, погукали. Нікого...
Вже коли поверталися, мій ліхтарик вихопив вирізані на дерев’яній балці слова: “Вибач. Кохаю. Оксана”.
Це були останні слова моєї Оксани.
Але чому “вибач”? Чому вона не врятувалася? Чому не народився мій син, який мав вивести формулу безсмертя?
Гелікоптер піднявся, і я навіки покинув мертве місто.

Анатолій ВЛАСЮК
1995, 2009


Создан 11 дек 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником