НАЦІОНАЛІЗМ ЧИ ДЕМОКРАТІЯ?

 
 

НАЦІОНАЛІЗМ ЧИ ДЕМОКРАТІЯ?

стаття



НАЦІОНАЛІЗМ ЧИ ДЕМОКРАТІЯ?

Вони народились у різні роки, але одного дня – першого січня, хоча офіційно у паспорті В’ячеслава Чорновола стоїть інша дата. Між ним і Степаном Бандерою є багато спільного, однак між двома Українцями пролягла глибока прірва, як між націоналізмом і демократією.
Саме ці світоглядні засади є двома ймовірними шляхами розвитку України. Націоналізм веде до утвердження українства в світі, демократія – до занепаду і навіть загибелі не лише всього українського зокрема, а й нації загалом.

НАЦІОНАЛІСТ ПРОТИ ДЕМОКРАТА

У своїй праці “Нація. Державність. Націоналізм” (1992) Василь Іванишин робить аналіз статті В’ячеслава Чорновола “Що далі?”, опублікованій 24 січня 1992 року в газеті “За вільну Україну” під промовистою рубрикою “Студії державного мислення” (Тут і далі цитати за: Всиль Іванишин. Державність нації. – Тернопіль, “Астон”, 2009 – А.В.).
Василь Іванишин прекрасно розуміє, з ким має справу:
“Характер і стан нашого політичного життя визначає поки що провід демократичних сил. А його утворили люди зі складною еволюцією свідомості. Вона йшла від виховання в дусі сталінізму – через націонал-комунізм раннього шістдесятництва – до ліберального соціал-демократизму і гуманізму. Здолати виховане з дитинства упередження до націоналізму більшість із демократичних лідерів так і не змогла: розвиток зупинився перед бар’єром, з якого починається повне підпорядкування себе служінню нації, її захисту, утвердженню і процвітанню”.
Мабуть, ні у кого не виникає сумніву, що Василь Іванишин був націоналістом, продовжувачем справи Степана Бандери. Провідник Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери творчо застосував і розвинув його ідеї в наш час. Саме це треба мати на увазі, коли читаєш полеміку націоналіста Василя Іванишина з демократом В’ячеславом Чорноволом.
Демократія в українських умовах – паскудна штука. Вона постійно скочується до соціалізму, а носії демократичних ідей, – можливо, й не помічаючи цього, - стають носіями ідей соціалістичних. Власне, це блискуче помітив Василь Іванишин, не оминувши своєю увагою наступну фразу зі статті В’ячеслава Чорновола:
“Наша незалежність і наша державність стануть аксіомою тільки тоді, коли генератором державницької ідеї буде суспільство, реорганізоване внаслідок комплексної соціально-економічної реформи”.
Василь Іванишин коментує цю думку В’ячеслава Чорновола:
“Досі таким “генератором” було прагнення поневоленої української нації до свободи, усвідомлення того, що тільки “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. Ще не було ні недорозвинутого, ні розвинутого соціалізму, ні його нинішнього замінника – “комплексної соціально-економічної реформи”, але вже була ідеологія боротьби української нації за власну незалежність і державність. І нікому – навіть голові чи екс-голові Львівської обласної Ради не вдасться підмінити національну основу української державницької ідеї соціалістичною (виокремлення Василя Іванишина – А.В.), як не вдасться звести потреби і прагнення нації тільки до бажання ситості. “Чисті” марксисти в цьому вже переконалися...”.
Хочу звернути увагу читача, що ця думка була висловлена в 1992 році, але й досі не втратила своєї актуальності. Ба, більше! Чим глибше ми аналізуємо сучасний стан розвитку демократії й націоналізму в Україні, тим більше відчуваємо правильність висновків, зроблених Василем Іванишиним на початку 90-х років минулого століття.
З жалем мусимо констатувати, що ситуація не змінилась, а проблеми лише загострилися. Демократія не привела до розв’язання соціально-економічних проблем України, а націоналізм відкинутий на маргінес політичного життя.
“Систематичне винищування за комуністичного режиму національно-свідомої частини суспільства, - писав Василь Іванишин у праці “Нація. Державність. Націоналізм”, - позбавлення народу його історичної пам’яті, залякування націоналізмом цілих поколінь українців – усе це дало сумні наслідки. І тому на нинішньому витку своєї історії Україна не змогла, не встигла розвинути теорію націоналізму і нову, адекватну часові й обставинам, методологію визволення і національного державотворення – основу для творення привабливих для різних груп населення ідеологій націоналістичних партій. От і витворилися в нас націоналістичні, переважно молодіжні, партії та об’єднання, які пробують самотужки, своїми інтелектуальними силами виробити і таку методологію, і власну ідеологію, а найчастіше – просто копіюють програми й гасла півстолітньої давності. Не дивно, що їх пропаганда і дії не завжди викликають бажаний резонанс у суспільній свідомості. А без цього неможливо об’єднати навколо себе і пропагованих ідей ту “критичну масу” громадянства, яка перетворює політичне об’єднання із факту у вагомий фактор політичного життя”.
Але повернемося до полеміки між націоналістом Василем Іванишиним і демократом В’ячеславом Чорноволом.
Актуальними для тодішньої й нинішньої ситуації були й залишаються Шевченкові слова, які наводить у своїй праці Василь Іванишин:

“Нема на світі України,
Немає другого Дніпра.
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! Волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу,
Та й більш нічого...

Носили й носять: то слов’янофільство, то москвофільство, то гуманізм, то соціалізм, то марксизм, то ленінізм, то демократизм... А воно не приживається! Хоч дещо так щедро поливали українською кров’ю!..
Небезпечність нинішньої нашої ситуації бачиться В.Чорноволу в тому, що “першого грудня (1991-го року – А.В.) не було покінчено з головним політичним протистоянням борців за незалежність України і противників цієї незалежності”. Нам же видається набагато небезпечнішим те, що ще задовго перед референдумом зусиллями лідерів демократії з поняття “незалежність України” було вихолощено його національну сутність. Демократи, як і “вчорашні”, відстоювали першого грудня і відстоюють тепер під виглядом незалежності України щось географічно-адміністративне і космополітично-“народне”, а не державну незалежність української нації.
І якщо, як пише В.Чорновіл, “зараз немає політичної сили в Україні, яка відверто виступала б проти нашої незалежності”, то це стосується саме отієї – “вашої” незалежності. Зате проти нашої національної незалежності і державності, які б гарантували українцям на їх рідній землі їхнє національне відродження і впевненість у майбутньому, - дружно виступають і прихильники збереження “суверенного номенклатурного раю”, як їх називає В.Чорновіл, і прихильники “демократичного раю”, в якому українцям гарантована доля аборигенів Америки чи Австралії. Тут воїстину, як зазначає сам В.Чорновіл, “вся справа в тому, як хто розуміє незалежність і що вкрадається в цей термін”.
І далі:
“І дарма В.Чорновіл вважає, що “Демократія для них – загроза чи не більша, ніж державна незалежність України”. Ні денаціоналізована незалежність, ні космополітична демократія нічим, ні в найменшій мірі спадкоємцям імперії не загрожує, як не завадили їх сімдесятилітньому пануванню лозунги свободи, рівності й братерства чи ідеї соціалізму. Справжня загроза для них – отой “дух одвічної стихії”, що піднімає народи на національно-визвольну боротьбу і надає значення категоричного імперативу ідеї створення національної держави. І тільки на цьому шляху й можлива в нас“рішуча декомунізація суспільства”, про необхідність якої пише В.Чорновіл”.
Можна безкінечно довго цитувати Василя Іванишина і навіть закинути йому, що у полемічному запалі він перегинає палицю, але слід зрозуміти одне: ще тоді, 1992-го року, Провідник провів чітку грань між націоналізмом і демократією, між тими, хто прагне до справжньої незалежності України, й тими, хто в силу вузькопартійності, прихильності до виключно демократичних методів у космополітичному розумінні цих слів марнує шанс України і українців вибороти, власне, цю справжню незалежність. Адже і Майдан-2004, за великим рахунком, не був демократичним явищем, а радше за своєю сутністю – виявом стихійного націоналізму. Інша справа, чим усе закінчилось, але це тема окремої розмови.
У своїй праці “Нація. Державність. Націоналізм” Василь Іванишин пише:
“У своєму неприйнятті націоналізму в будь-яких формах автор (В’ячеслав Чорновіл – А.В.) йде далі. Так, у другій частині своєї праці, обґрунтовуючи неспроможність демократичних партій і необхідність у зв’язку з цим перетворити Рух у масову громадсько-політичну організацію партійного типу, він не проминає нагоди “розправитись” із націоналістичними партіями і тенденціями до зближення з національними інтересами деяких демократичних об’єднань. Він не називає їх націоналістичними: таких слів, як нація, національний, націоналізм, націоналістичний, національно-визвольний тощо наші демократи послідовно уникають. Виняток В.Чорновіл двічі зробив у своїй праці для слова “національний”. Ці партії і тенденції він послідовно іменує “більшовицькими”. Нагадаємо, що його попередники і спільники по ненависті до них з такою ж послідовністю називали й називають їх “фашистськими”: з тим же розрахунком на негативний психологічний стереотип масової свідомості... Автор робить вигляд, що йому не подобається їхня “ідеологічність” (закид дивовижний щодо політичної організації). Але ж створені ним самим УГС-УРП якраз належали до цього типу утворень, тобто теж задумувались як організації “ідеологічні”. А може, тоді він просто розумів, що характер політичної партії повинен зумовлюватися не благими намірами, а обставинами і завданнями політичної боротьби?”.
Як бачимо, за час, що минув, ніщо не змінилось у ставленні “демократів” до націоналізму. Те ж несприйняття “фашистської ідеології”, а звідси – втрата національних позицій на всіх фронтах. Демократія в умовах панування неукраїнського і антиукраїнського несе смерть українству, і з кожним роком це стає все більш очевидним. Націоналізм, загнаний рідними “демократами” на задвірки політичного життя, рано чи пізно проб’є собі дорогу, і тоді вже не Майдан, а Велика Українська Революція, про перспективу якої писав Степан Бандера, а про її реалії у сучасних умовах – Василь Іванишин, стане доконаним фактом. Україна із явища перетвориться на потужний фактор геополітичної боротьби у світі.
Василь Іванишин не оминає жодної фрази В’ячеслава Чорновола, яка йде урозріз з національним баченням розвитку ситуації. За Чорноволом, “... свій потенціал вичерпали масові громадські об’єднання типу Народних фронтів”, вони “довели свою ефективність як інструменти боротьби за владу, але сьогодні, на новому етапі, через аморфність, некерованість, відсутність повноцінної організаційної структури вичерпали свій політичний потенціал”. Звісно, Василь Іванишин не міг пройти мимо цього несправедливого за своєю сутністю твердження:
“І це такі “студії державного мислення”? Виходить, щоб звалити такого монстра, як комуністичний режим, політична організація може бути така-сяка, а от щоб брати участь у державному будівництві – уже зась!.. Але ж для кожного аналітика очевидно, що, наприклад, прибалтійські Народні фронти не “вичерпали свій потенціал”, а реалізували його повністю. Вловлюється різниця? Вони привели до влади свої національні сили, створили національні держави і національні структури влади, які тепер – уже на державному рівні – втілюють у життя національну ідею кожної з трьох націй. І захист національних інтересів для влади кожної з цих держав – на першому місці. А наділяти демократичними свободами своїх гнобителів та окупантів і пропагувати ідеали соціалізму вони, на відміну від українських демократів, чомусь не квапляться. Видно, в них нема таких лідерів – месій, яких маємо ми. Відомо ж: “У нас Брути! і Коклеси!..”.
Провідник абсолютно правий, коли стверджує, що Народні фронти прибалтійських держав виконали своє надзавдання. Український Народний Рух цієї місії не міг виконати у силу вузькодемократичного, а не націоналістичного мислення своїх поводирів, а тому й не маємо національної держави, національних структур, які б на державному рівні втілювали в життя національну ідею. Нині ця недалекоглядність привела до влади Віктора Януковича, а тому говорити про втілення у життя національної ідеї взагалі не доводиться. Ні, у нього і в тих, хто за ним стоїть, є своя ідея, але вона не українська і не національна.
Ще в 1992-ому році Василь Іванишин побачив в українському політикумові “лідерів-месій”, виразно натякаючи на В’ячеслава Чорновола й прогнозуючи з’яву Віктора Ющенка, а тепер ще й – Юлії Тимошенко, а за ними виглядає постать Олега Тягнибока. Проте месіанство в українській політиці не має нічого спільного з націоналізмом, з утіленням у життя української національної ідеї.
Насамкінець Василь Іванишин пише:
“... хочеться подарувати нашим демократам кілька думок О.Герцена, якого так шанував Т.Шевченко. Їх нещодавно нагадала своїм читачам газета “Аргументы и факты”. Може, і нашим не зашкодить. У “Листах у майбутнє” Герцен писав:
“Демократія – переважно сучасне; це боротьба, заперечення ієрархії, суспільної неправди, що розвинулась у минулому, очищающий вогонь, який спалить віджилі форми і, розуміється, погасне, коли спалюване закінчиться. Демократія не може нічого створити, це не її справа, вона буде безглуздям після смерті останнього ворога, демократи тільки знають (кажучи словами Кромвеля), чого вони не хочуть, чого вони хочуть, вони не знають.
Демократія ... у ній страшна потуга руйнування, але, як візьметься творити, вона розгублюється в учнівських спробах, у політичних етюдах. Звичайно, руйнування творить, воно розчищає місце, і це вже творення, воно усуває цілу низку брехні, і це вже істина. Але справжньої творчості в демократії нема – і тому вона не майбутнє. Майбутнє поза політикою, майбутнє носиться над хаосом усіх політичних і соціальних устремлінь, і візьме від них нитки у свою нову тканину, з якої вийдуть саван минулому і пелюшки новонародженому”.
Додамо: творить не демократія – творить національна ідея. І нинішня політична карта світу – результат не демократичного, а національного утвердження народів. Демократія – найкращий із досі винайдених засобів погодження інтересів рівних. Наше майбутнє – у реалізації української національної ідеї, завдання нашої політики – визволити націю з багатовікового закріпачення, створити передумови для її відродження, відтворення і розвитку. А решту зробить творчий дух українського народу. І тоді Україна постане перед світом не жебрущою калікою і не в потворній космополітичній безликості “теж-демократа”, а такою, якою вимріяв її український народ, якою бачив її у своїх пристрасних візіях духовний батько української нації Тарас Шевченко”.
Як завжди, Василь Іванишин випереджає час, в якому жив. Ще тоді, коли писав свою працю, він розумів, що Україна не може вести на рівних діалог із сильними світу цього. Це вони бавляться у демократію, ведучи переговори між собою, але, відчувши слабинку в позиції супротивника, відкидають будь-яку демократію і діють з позиції сили. Демократичний шлях розвитку в сучасному розумінні цього слова, вірніше, у розумінні сильних світу цього, - не для України, він веде до знищення українства.
Ще раз акцентую на тому, що Василь Іванишин критикував демократа В’ячеслава Чорновола з позиції націоналіста. Йому не розходилося на конкретних прізвищах, коли мова йшла про згубний шлях розвитку України. А до особистості В’ячеслава Чорновола, як і до дисидентів загалом, Провідник ставився з великою повагою. Це видно, скажімо, на прикладі приязного ставлення до теж дрогобичанина Мирослава Мариновича, хоча позиції націоналіста і захисника прав людини розходилися у багатьох питаннях.
У тій же праці “Нація. Державність. Націоналізм” Василь Іванишин писав:
“... дисидентство було таким, як було, а з історії українського опору системі гноблення їхні імена не вдасться викреслити нікому, навіть якби хтось і захотів це зробити”.
Василь Іванишин не лише передбачив долю В’ячеслава Чорновола, а і показав його приреченість в українському політикумові. Ті з дисидентів, які пішли у велику політику, були неспроможні змінити систему, об’єднати людей задля її зламу. На місцевому рівні вони не показали своїх видатних господарських здібностей, не збудували нових водогонів, не зробили якісного ремонту доріг і таке інше. Їхній авторитет борців з брежнєвською системою був нівельований. Ті ж із дисидентів, хто не пішов у політику, а зайнявся громадською чи інтелектуальною працею, зберегли ореол дисидентства, але не більше. Як би парадоксально це не звучало, але найкращі роки свого життя вони провели, власне, у брежнєвських концтаборах. Мова, звичайно, йде не про умови існування там, а про сам дух людських стосунків.
Але навіть такий В’ячеслав Чорновіл був небезпечний системі, яку в силу своїх соціалістично-демократичних ілюзій він не здатний був зламати. Зараз не варто сперечатися, чи потрібно було йому йти на президентські вибори 1999-го року. Пішов би він чи ні, система все одно би знищила його, хоча з рішенням В’ячеслава Чорновола балотуватися цей процес лише прискорився. Мабуть, він і не плекав великих ілюзій щодо власного президентства, хоча на попередніх виборах і набрав майже чверть відсотків голосів виборців. Саме боязнь сильних світу цього, що В’ячеслав Чорновіл міг сплутати карти деяким політичним гравцям, й призвела до фізичного усунення колишнього дисидента.
Від В’ячеслава Чорновола не можна було вимагати більшого. Він був демократом. На жаль, демократ ніколи не стає націоналістом. Це підтвердив Віктор Ющенко, який зайняв нішу В’ячеслава Чорновола. Це підтверджує і Олег Тягнибок, який хоче зайняти нішу Віктора Ющенка.

“СИН” І “ВНУК” В’ЯЧЕСЛАВА ЧОРНОВОЛА

15 вересня 2004 року в газеті “Тустань” було опубліковане інтерв’ю Василя Іванишина.
На моє запитання “Не секрет, що фаворитами виборчих перегонів є Віктор Ющенко та Віктор Янукович (мова йшла про президентські вибори 2004 року – А.В.). За кого в другому турі будуть голосувати ті, хто в першому віддасть перевагу Богданові Бойку? (“Тризуб” увійшов до Блоку “Рух за Націю” і разом з іншими партіями та громадськими організаціями висунув єдиного кандидата – Богдана Бойка – А.В.) – Василь Іванишин відповів:
“Не дуже надихаючий вибір: Янукович є висуванцем влади, яка досі ігнорує українську національну ідею, а Ющенко ще 14 листопада 2001 року пообіцяв росіянам поборювати націоналізм... І котрому націоналісти та їхні симпатики мають віддати перевагу? Знову вибори без вибору?
А от наш лідер Богдан Бойко в телеінтерв’ю на п’ятому каналі 16 липня на таке ж питання (не бачив тієї передачі, але, очевидно, питання просто витало у повітрі – А.В.) відповів однозначно: за того з них, хто хоча б перед другим туром прийме наш ідейно-програмовий комплекс. Вважаю його позицію прауильною. Інакше який сенс підключатися до їхньої гризні за президентське крісло? Адже їхні програми і передвиборчі виступи на жодні сутнісні зміни після виборів навіть не натякають. А це означає, що хто б із цих двох прем’єрів не переміг, народ і далі має залишатися безправним наймитом влади.
То ж, як у подібних випадках любив повторювати Степан Бандера, це не для нас варене, нічого за ложки хапатися...
Хоча... Ще не вечір: якщо обидва фаворити переконаються, що українцям справді замало самих подачок та обіцянок і вони прагнуть доленосних змін у самому статусі української нації, то не виключені і відповідні зміни в позиції котрогось із цих кандидатів – котрий виявиться більш далекоглядним. Усе залежить від орієнтації виборців: знову на рабство під п’ятою “доброго” пана чи вперше – на українську національну державу, за яку стільки мільйонів наших попередників уже віддали своє життя. Але хто, крім нас, “поганих”, переконує українців, що вибір – саме такий?.. А нас поки що мало, а головне – замало. Набагато більше тих, що самі здалися в полон чи продалися різним “добрягам”, а тепер здуру чи за юдині срібляки продають їм цілий народ”.
В цьому ж інтерв’ю я попросив Василя Іванишина прокоментувати відомий виступ Олега Тягнибока на Івано-Франківщині, в результаті чого його як народного депутата України виключили з фракції “Наша Україна”. Ось що відповів Провідник:
“Якби Олег говорив про дискримінацію українців у нинішній “українській” державі більш стримано, а головне – аргументовано, то наші “незалежні” ЗМІ навіть не пікнули б про це. Знаю це з власного досвіду – за їх реакцією на мої виступи і писання. Але він виступав не як державний діяч, не як депутат, а як партієць на мітингу. Очевидно, ті, що посилали оператора з “Інтера” на Яворину, добре знають Олега і його манеру виступати. І не помилилися...
А от те, що “нашоукраїнці” виключили його з фракції... Він ще легко відбувся: професора В.Яременка за його виступи у “Сільських вістях” Ющенко вимагав судити. Після цього професор запитав його в одній із публікацій словами Тараса Бульби: “Ну що, синку, допомогли тобі твої ляхи?”. І чого іншого було чекати від цих людей? Що вони почнуть вникати у зміст цього виступу, осмислювати потворне явище внутрішньої окупації українців тощо? До речі, хтось із виборців “Нашої України” знає, скільки у цій фракції українців?
А так усім добре. Олегові була потрібна політична “розкрутка” будь-якою ціною – він її одержав. Антиукраїнським силам потрібен був привід, щоб черговий раз показати Сходу “звірячий оскал українського буржуазного націоналізму” – вони його мають, навіть із телекартинкою. Владі потрібно було загнати “нашоукраїнців” перед виборами “на слизьке” – і вона дочекалася дуже непопулярного в народі виключення Тягнибока з фракції. Ющенкові треба постійно доводити своїм зверхникам, що він перед ними білий і пухнастий, - і він без вагань приніс Олега в жертву...
От такі політики, от така їхня політика... Сумно. І боляче”.
І, нарешті, два заключні запитання з інтерв’ю і відповіді на них Василя Іванишина:
“- Коли, на Вашу думку, Президентом України стане націоналіст і що для цього потрібно зробити?
- Коли націоналістичні організації подолають брак націоналізму в своїй політиці, тобто почнуть політикувати на основі ідеології українського націоналізму, а не чужих доктрин, і боротися не за владу для чужої їм безідейної особи, а за державність української нації.
- Яке питання Ви хотіли б задати самі собі й на нього ж відповісти?
- Що суджено тобі, Василю: дожити до того часу чи впасти в боротьбі за його наближення?..”.
На жаль, через неповних три роки після цього інтерв’ю Василя Іванишина не стало, а питання про Президента України, який би був націоналістом, залишається відкритим. Не змінились і Ющенко з Тягнибоком, для яких український націоналізм залишається розмінною монетою в їхній політичній боротьбі.
Свого часу Віктор Ющенко необачно назвав Леоніда Кучму “батьком”. І радий був би відхреститися від цього, але не може: слово записане у скрижалях історії. Втім, за великим рахунком, своїм “батьком” Віктор Ющенко мав би назвати В’ячеслава Чорновола, адже п’ять років керував Україною під знаменем соціалістично-демократичного словоблуддя, хоча саме стихійні націоналісти на Майдані благословили його на президентство.
Як і у випадку з Чорноволом, від Ющенка не слід вимагати більшого, адже демократ ніколи не стає націоналістом. Нехіть до націоналістичного, власне хибне уявлення про українську національну ідею, месіанство – ось три складові фіаско Віктора Ющенка на посаді Президента України. Соціалістично-демократична лінія В’ячеслава Чорновола, продовжена Віктором Ющенком, завела українців у тупик. Розв’язання проблеми українства в загальнонаціональному масштабі тепер потребуватиме більше зусиль і жертв, а президентство Януковича робить це надзавдання віддаленим у часі.
Що стосується Олега Тягнибока, то вимальовується на продовження ним соціалістично-демократичної лінії Чорновола-Ющенка, хоча й не обов’язково на посаді Президента України. Його націоналістична риторика не повинна вводити в оману. “Внук” Чорновола діє тими ж більшовицькими методами, які не мають нічого спільного з українським націоналізмом.
Рано чи пізно пересічний українець і український політикум визріють до розуміння того, що лише націоналісти, озброєні національною ідеєю, продовжувачі справи Степана Бандери, можуть вивести Україну з кризи. Це справді повинно визріти, бо будь-який штучний поштовх, як це було з Майданом, призводить до протилежного результату.
Майбутньому лідерові нації треба не лише озброїтися теоретичною спадщиною Степана Бандери та його послідовників, а й творчо переосмислити її стосовно потреб часу. Слід також рішуче відкинути соціалістичні гасла, бо якщо попереду бойового прапора буде палка ковбаси, нічого з революційної затії не вийде. А мова йде саме про революцію, а не про демократичне тупцювання на місці, коли негідники від імені народу перебирають на себе владу...
Чи діждемось ми Степана Бандеру наших днів, який визволить українство із рабства? А таки діждемось! З нами Україна і Бог!

Анатолій ВЛАСЮК,
редактор газети “Тустань”
м.Борислав Львівської області
моб. тел. 067-3678019

1 січня - 12 квітня 2010 року


Создан 26 апр 2010



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником