Тустань № 3

 
 

Тустань № 3




ТУСТАНЬ
НЕЗАЛЕЖНИЙ ОПОЗИЦІЙНИЙ ЧАСОПИС

№3 (505) 15-21 червня 2010 року Ціна 25 копійок

www. tustan.io.ua; е-mail:vlasjuktustan@rambler.ru; тел. 067-3678019

Провінційний щоденник

КАРЛИКИ

Останнім часом рейтинг Владіміра Путіна і Дмітрія Мєдвєдєва упав на десять пунктів.
Причому соціологічні дослідження проводили не вороги чи опозиціонери, а ті структури, які завжди виявляли лояльність до кремлівських карликів. Але проти думки народу не попреш.
Міф про те, що на зміну “жорстокому” слідчому прийшов слідчий “добрий”, луснув, як мильна булька. Кагебістський слід у внутрішній і зовнішній політиці Кремля залишився. Мєдвєдєв не прийшов змінювати Систему. Та й хто би йому це дозволив? У кремлівському тандемі карликів ведучу роль продовжує грати Путін, а Мєдвєдєву відведена роль “демократа”, який мав би підфарбувати обличчя влади.
Але з макіяжем нічого не виходить, намальоване відлітає, як штукатурка, і ми й далі бачимо огидне обличчя великоросійського шовініста. Особливо яскраво це виявляється при спілкуванні з зеківським українським президентом. І якщо Путін вміє накидати маску, то Мєдвєдєв навіть не криється у своїй зневазі до Януковича. Нічого дивного тут нема. Мурло великоросійського шовініста вилізає при ставленні до “недорозвинутих” народів, до яких кремлівські карлики зараховують і українців.
Путін і Мєдвєдєв створили інтригу щодо майбутніх президентських виборів у Росії. Владімір Владіміровіч натякнув, що він знову може опинитися в президентському кріслі, а Дмітрій Анатольєвіч каже, що вони порозуміються між собою. Насправді жодної інтриги у буцімто протистоянні між Путіним і Мєдвєдєвим немає, адже вони обидва служать Системі й тим олігархам, які за нею стоять. Якщо Системі й олігархам заманеться змінити менеджерів Путіна і Мєдвєдєва, вони це зроблять. Можуть знову поміняти їх місцями. Можуть навіть влаштувати “демократичне” змагання між ними. Але великоросійської шовіністичної Системи це не змінить - як й істинного ставлення до України.

Анатолій ВЛАСЮК


ЧЕРЕЗ СВАВІЛЛЯ МІЛІЦІОНЕРІВ ДРОГОБИЧАНКА ПОХОВАЛА ДВОХ СИНІВ

Трагедії в сім’ї Шестакових із Дрогобича могли б і не трапитись, якби не садистська жорстокість з боку місцевих правоохоронців. Втім, назвати їх людьми, які мали би охороняти закон, язик не повертається.
Наша газета вже неодноразово писала про вбивство дев’ятнадцятилітнього дрогобичанина Вадима Шестакова. “Тустань” виявилася єдиним виданням, яке об’єктивно висвітлило цю подію. Інші засоби масової інформації лише вмістили міліцейські повідомлення. Тепер в ході судового слідства з’ясовується, що інформація, надана колишнім начальником дрогобицької міліції Денисом Гусашвілі та колишнім-нинішнім очільником львівської міліції Михайлом Цимбалюком, була брехливою. Захищаючи честь мундира, підполковник і генерал-лейтенант ввели громадськість в оману.
На засіданнях, які тривають у Дрогобицькому міськрайонному суді, чимало свідків відмовляються від колишніх показань, стверджуючи, що це їх “попросили” зробити міліціонери. Ще можна зрозуміти дрогобицьких підлітків, яких після вбивства Вадима Шестакова запроторили в Яворівське СІЗО й нещадними побоями змусили дати неправдиві свідчення. Але коли дорослих вуйків і тіток змушують брехливо свідчити, то мимоволі задаєшся питанням: чи справді в демократичній країні ми живемо?
Те, що сталося в Дрогобичі, інакше як цинічним розстрілом не назвеш. Очевидці події стверджують, що один з міліціонерів упритул вистрелив у Вадима Шестакова, який лежав на землі (з живота покійного не йшла кров, бо рана була обпалена кулею), а також перебив дві ноги іншому потерпілому.
Колеги міліціонерів-садистів на початках зробили все можливе й неможливе, аби подати події так, буцімто Вадим Шестаков і його товариші напали на правоохоронців, а ті змушені були захищатися, в тім числі й за допомогою зброї. Але проведені слідчі експерименти заперечують цю версію.
Під час свого вечірнього полювання на дрогобицьких дітей міліціонери-садисти були п’яними, і про це розповідало чимало очевидців. Проте на суді вони постають “чистенькими”, що мало би зменшити ступінь їхньої провини.
Цікавим, якщо не сказати більше, є той факт, в якому насправді стані знаходились міліціонери-садисти. Спочатку нам розповідали байки, що буцімто лікарі надавали їм першу медичну допомогу, але на суді з’ясувалось, що не було потреби в такій допомозі. Більше того, Дмитро Шестаков, брат убитого Вадима Шестакова, стверджував, що їх водили у туалет, і вони там випорожнювали шлунки. Можна сказати, що це трапилося від перенесеного, а можна стверджувати - що і від надмірного вживання алкоголю. За свідченнями багатьох учасників судового процесу, якихось слідів розкаяння на обличчях підсудних ніхто не помітив.
Немає у живих і Дмитра Шестакова. 27 червня минулого року він покінчив життя самогубством. Декілька років перед цим його просто на вулиці забрали у міський відділ міліції. Коли він був живий, то розповідав, що так звані правоохоронці над ним знущались, він, мов м’ячик, літав від їхніх ударів. Коли родичі наступного дня побачили Дмитра, то не змогли його впізнати, настільки понівеченим було його обличчя. Звернення до прокуратури нічого не дало. Там сказали, що не вбачають у діях міліціонерів складу злочину.
Дмитро так і не зміг отямитися від нанесених йому побоїв. Він довго лікувався у спеціалізованих закладах, але це не дало бажаних результатів. Смерть брата Вадима лише прискорила трагічну розв’язку. Він просив родичів забрати заяву з міліції, бо боявся, що псевдоміліціонери будуть й далі мстити їхній родині, але зрештою не витримав моральних страждань і наклав на себе руки.
За якихось два роки мама поховала двох синів, які стали жертвами міліцейського свавілля у Дрогобичі.
Суд повинен розставити всі крапки над “і”. У мене немає сумніву, що вирок щодо убивці буде справедливим. У мене є сумнів в іншому. Убивцю можуть зробити крайнім у цій справі. Він уже не працює в органах міліції. Нинішнє міліцейське керівництво, на відміну від попереднього, його й не дуже захищає. Його навіть не заарештували, і він має можливість як вільно пересуватися, так і взагалі зникнути з поля нашого зору.
Не буде винесено окремої ухвали й щодо панів Гусашвілі та Цимбалюка, які мали бути на цьому суді не просто свідками, а співучасниками злочину, бо саме вони своєю діяльністю та бездіяльністю сприяють убивствам у Дрогобичі з боку міліціонерів.
У мене немає сумнівів, що нинішнє дрогобицьке керівництво міліції, як і попереднє, не принесе вибачення перед матір’ю двох синів за злочинні дії своїх попередників, а в самому міськвідділі міліції не зберуть грошей, аби хоч трошки допомогти родині Шестакових у цей важкий час.
У дрогобицькій міліції, не дивлячись на часту зміну керівництва, на жаль, нічого не змінюється. Тому й немає гарантії, що черговий дрогобичанин не стане жертвою міліціонерів-садистів.

Анатолій ВЛАСЮК


ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ ЖИВ У ДОРОЖЕВІ

В історії становлення української державності ім’я Кирила Осьмака є незаслужено забутим. Цьогоріч виповнюється 120 років від дня народження і 50 років з дня смерті Президента України.
Саме так - Президентом України - називали Кирила Осьмака друзі й соратники. І в цьому не було жодного перебільшення. Десятого червня 1944 року відбулося засідання Ініціативного комітету Української головної визвольної ради (УГВР). 11-15 липня того ж року відбувся Великий збір УГВР, на якому було обрано президію та Генеральний секретаріат або, іншими словами, підпільний парламент і підпільний уряд воюючої України. Головою президії та президентом УГВР обрали Кирила Осьмака, якого знали під псевдонімом Марко Горянський.
Президент України склав присягу, оселився з сім’єю в селі Недільна тодішнього Стрілківського району Львівської області, де стояли чотири сотні УПА і штаб УПА-Захід. 25 липня відбулося перше засідання, на якому вирішили Кирила Осьмака залишити в Україні, а голова уряду Роман Шухевич та інші троє членів УГВР мали їхати за кордон - представляти інтереси України перед іншими державами.
Всередині серпня 1944 року Кирило Осьмак відвіз дружину з донькою в село Гур’є Горішне і оселився біля великого лісу. Відразу ж після цього сотні УПА вирушили в напрямку Турки. 23 серпня 1944 року відбулася сутичка між відділами УПА та частинами Червоної Армії. Кирило Осьмак був поранений, чимало його однодумців загинуло, але йому вдалося втекти. Переховувався він у селі Дорожів тодішнього Дублянського району Дрогобицької області, маючи документи на чуже ім’я.
12 вересня 1944 року під час енкаведистської облави Кирила Осьмака арештували. Два з половиною роки йому вдавалося скривати своє справжнє ім’я, аж поки його не викрили. Після цього Президента України в 1947 році перевезли до Лук’янівської тюрми, засудили на 25 років “за участь у контрреволюційній банді українських націоналістів та активну контрреволюційну націоналістичну діяльність”. Помер Кипило Осьмак у неволі в 1960 році.
Кирило Осьмак був серед тих, хто в березні 1917 року створив Центральну Раду - тимчасовий парламент України. З 1917 року працював у Генеральному секретаріаті земельних справ, завідував видавничим відділом.
Коли після урядового перевороту до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський, Кирило Осьмак брав участь у триденному антигетьманському страйку, за що був звільнений з роботи.
Відтак Кирило Осьмак влаштувався в Центральний сільськогосподарський кооперативний союз, завідував відділом селянського будівництва. З початку 1925 року він працював в Інституті української наукової мови Всеукраїнської академії наук, створював сільськогосподарський термінологічний словник.
Радянська влада вважала Кирила Осьмака небезпечним злочинцем. 5 березня 1928 року його заарештували “за участь у контрреволюційній організації правих українських націоналістів у буряковій кооперації, що вела роботу зі створення української селянської партії, яка в майбутньому виступила б проти радянської влади”. Отак, страхуючись, каральні органи засудили Кирила Осьмака за нездійснені злочини.
28 вересня 1928 року майбутнього Президента України вислали за межі України на три роки як “соціально небезпечний елемент”.
2 березня 1930 року Кирила Осьмака знову заарештовують, присуджують йому три роки концтабору на Півночі, де він будував залізницю на Сиктивкар.
Після звільнення знову опинився під слідством, і так тривало майже до початку війни.
У жовтні 1941 року в Києві було створено Українську національну раду. Кирило Осьмак очолив у ній відділ земельних справ і створив Бюро кооперативного товариства “Сільський господар”. Допомагав продовольством українським підпільникам і членам похідних груп ОУН, підтримував зв’язок з антифашистським українським підпіллям упродовж всієї окупації Києва гітлерівцями.
Наприкінці вересня 1943 року Кирило Осьмак приїжджає до Львова, де зустрічається з діячами ОУН та командуванням УПА, бере участь у створенні підпільної організації, що має стати верховним політичним і державним органом українського народу, опрацьовує документи, які ляжуть в її основу. Саме Кирилові Осьмаку належать основоположні документи УГВР - “Універсал” (по-іншому його ще називали “Зверненням до українського народу”), “Платформа”, “Устрій”.
Трагічним було й особисте життя Кирила Осьмака. Його перша дружина загинула у 1940 році, коли енкаведисти її шантажували і вимагали свідчити проти чоловіка. Донька Лариса, яка працювала в земській управі Житомира, а нелегально - в сітці ОУН, зникла безслідно в одній із поїздок з підпільною літературою.
Життя свого батька детально вивчила його донька Наталія Осьмак. Вона збирала документи у Москві, Казані, Рязані, Києві, Львові, на Дрогобиччині. Вона написала книжку “Дорога до Батька”. Про Кирила Осьмака 1997 року було знято фільм “Незалежний президент”.
На наших теренах вивченням життя і діяльності Кирила Осьмака займається трускавецький краєзнавець Богдан Гуцило. Його статті були опубліковані в місцевій пресі.

Анатолій ВЛАСЮК


ЛИСТИ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА ДО МИХАЙЛА ШАЛАТИ

Професор Дрогобицького педагогічного університету імені Івана Франка Михайло Шалата тривалий час (із другого квітня 1974-го до 10 квітня 1994 року - двадцять років!) вів листування з видатним українським письменником Олесем Терентійовичем Гончаром. І нині епістолярна спадщина совісті української нації зберігається у відомого літературознавця.
З люб’язного дозволу Михайла Йосиповича друкуємо витяги з деяких листів із коментарями до них.
Другого квітня 1974 року Олесь Гончар надіслав Михайлові Шалаті листа, в якому є такі слова: “Дякую за увагу, за Шашкевича (чудове видання), вітаю і Вас сердечно з днем народження (О.Гончар і М.Шалата народились у різні роки, але одного дня - 3 квітня - А.В.), доброго Вам здоров’я та нової снаги для творчої праці”.
Про яке видання Шашкевича йде мова? Вітаючи в 1974 році Олеся Гончара - Почесного члена колективу Дрогобицького педагогічного інституту (нині - педагогічного університету) імені Івана Франка - з днем народження, Михайло Шалата вислав йому свою монографію “Маркіян Шашкевич” (Київ: Наукова думка, 1969).
Характерно, що в час, коли письменника нещадно цькувала більшовицько-партійна влада за роман “Собор”, він написав цей лист на поштівці із зображенням собору (художник Ю.Химич - “Софія Київська. Весняний ранок”, 1964).
У січні 1988 року надійшов лист від Олеся Терентійовича, в якому автор широковідомих “Прапороносців” повідомляє Михайла Шалату: “Отримав від Вас і “Русалку”, і Устияновича. Труд звершено прекрасний, і я від душі вітаю Вас з цієї нагоди. Нема ціни цим виданням. Гадаю, багато людей на Вкраїні скажуть за них Вам спасибі”.
Михайло Йосипович пояснює, що 1987 року Олесь Гончар очолив Комітет для відзначення 175-річчя від дня народження М.Шашкевича та 150-річчя виходу в світ альманаху “Русалка Дністровая”. “Мені, як членові Комітету, - каже п.Шалата, - випало упорядкувати й видати ювілейне видання “Русалки Дністрової” (Київ: Дніпро, 1987), “Поезії” Миколи Устияновича” (Київ: Радянський письменник, 1987), а разом із Р.Лубківським - “Вінок Маркіянові Шашкевичу” (Київ: Радянський письменник, 1987). Про перші два з цих видань і говориться у листі Олеся Терентійовича Гончара”.
Десятого квітня надійшов останній лист від письменника: “Книжку від Вас одержав, дякую за посвяту ( Михайло Шалата привітав Олеся Гончара з днем народження поетичною збіркою “Із плину літ”, котра вийшла 1992 року у дрогобицькій видавничій фірмі “Відродження”, у ній є вірш-присвята “Олесь Гончар” - А.В.)”.
І далі:
“Знову згадались мені Ваші чудові краї. Життєдайний отой Трускавець, де пагорби - найзеленіші в світі, а дикі черешні біля самих стежок цвітуть по яругах, переповнені бджолиним гулом, як саме втілення краси й музики світу, і кожен Великодній день дарував там мені і друзям моїм таку щедру повноту весняного сяйва…
І Дрогобич теж у душі живе отими зустрічами в Інституті, а особливо - в театрі…
Тож вітайте з Великоднем ті дорогі мені прикарпатські краї, і Вас вітаю - від щирого серця!”.
На жаль, це був останній лист від Олеся Гончара.
У Михайла Шалати збереглося чимало записів, що називається, по гарячих слідах, коли він зустрічався з Олесем Гончаром. Можливо, автор опрацює їх і видасть спогади про легенду української літератури.

Анатолій ВЛАСЮК

БОРИСЛАВСЬКА КОПА

1
Лідерчуки, залиште Україну!
Хто вас возніс на п’єдестал?
По собі залишаєте руїну,
Де Сатана лиш править бал.
2
Я в Тебе, Боже, не прошу нічого,
Бо те, що хочу, Ти мені не даш.
Бо думаєм ми всі убого,
Хоча й шепочем: “Отче наш...”.
3
З-під брів твій погляд зіб’є з ніг.
Тобі моє кохання - звук порожній.
Тебе причарувати я не зміг.
Блукаю світом, дивний подорожній.
4
Свою любов я вичерпав до дна,
Залишились лиш спогади юначі.
Самотня ти й на світі цім одна.
Усміхнена, бажаєш всім удачі.
5
Мій Борислав на кістках ріпників стоїть,
Які у шурфах й копанках конали.
Під ним - історія століть.
Її забули ми. Й не знали...
6
Я буду вперто перти свого плуга,
Аж поки не сконаю на межі.
Боятись треба зради друга,
Бо вороги сичать відверто, мов вужі.
7
Поет встромив поетові ножа у спину,
Переписав його вірша, не пропустив ні коми.
Вже краще працювать самому до загину
Й умерти на строфі від перевтоми.
8
Тебе не можу з пам’яті зітерти.
Душу твою у снах своїх тривожу.
Мабуть, зі мною будеш ти до смерти.
Кохаю я тебе, мою довічну кару Божу.
9
Одні роки повзуть, як черепаха,
Інші - прискорюють свій гін.
І будеш вічний ти невдаха,
Якщо не станеш прагнуть змін.
10
Нехай тебе твій Ангел береже
І захистить од лиха і біди.
Нехай твою він совість стереже,
А ти лише до Бога йди.
11
День потонув в обіймах ночі.
Не вмер, лише заснув на мить.
У снах я бачив твої очі -
Й мені хотілося так жить!
12
Людина - Бог на грішній цій землі.
Так мало б буть, одначе так не є.
Свойого щастя ми не ковалі,
І хтось лихий нам доленьку кує.
13
Стоїть село, туманами повите -
Дитинства спогад, нездійсненна мрія...
Голодне й сите, і дощем умите,
Земля героя й гречкосія.
14
Чому караєш мене, Боже?
Хоч натякни, щоб я все зрозумів.
Що я зробив таке, Тобі не гоже?
Уникнути чого я не зумів?
15
Я бачив тебе у сутінках сну.
Неприступна і горда, ти летіла в блакить.
Ніколи мені не здолать далину,
Що в людськім житті триває лиш мить.
16
О, мій згвалтований народе!
Тебе опустять ще не раз
Усі ці зайди і заброди.
І сумно дивиться Тарас.
17
В вертепі Жид був, не Єврей.
І насміхавсь народ з жидоти.
Тепер усім керує гей -
Веде русинів до Європи.
18
Вовком хай завиють москалі!
Хай жиди заверещать, як свині!
Свято нині на моїй землі -
Старий Новий рік на Україні!
19
Сміялась смерть - зі смутком ув очах.
Колись вона так матір’ю хотіла стати.
Для неї світ давно почах -
Й майбутнього їй більше не згадати.
20
Сніг почорнів од горя і образ.
Пече сльоза невинної дитини.
Якийсь нікчемний богомаз
Натурниць гвалтував і малював картини.
21
Ти не кажи мені нічого -
Брехні і правди. Слово - суєта.
Ми мислим примітивно і убого,
Зіславшись звично на Христа.
22
У засвіти відходять друзі та колеги.
За ними незабаром я піду.
Пізнати світ від альфи до омеги
Так хочуть люди - Богу на біду.
23
Мої молитви йдуть у порожнечу
Й не повертаються назад.
Життя подібне на рішучу втечу -
Насамперед від себе. Без пощад...
24
Знов випав сніг. І знову ти далеко.
В моїй квартирі поселився сум.
Десь заблукав нікчемний наш лелека.
Життя бере людей на глум.
25
О, Бориславе, ти вартуєш
Буть європейським на віки!
Натомість в сутінках марнуєш
Свої найкращії роки...
26
Ти знов прийшла до мене уві сні -
Красива, молода, зваблива.
Тебе зустрів я навесні -
І не отямився від дива.
27
Ніколи смерті не чекай.
Вона сама прийде, небога.
Допоки сили є - дерзай.
Й молися, друже мій, до Бога.
28
Як близько смерть навколо мене ходить.
Знайомий цвинтар аж по швах тріщить.
Життя мені зовсім не шкодить.
Я хочу жить! Ти чуєш, Смерте?! Хочу жить!!!
29
Ми молимось хрестам, а не Тарасу.
Без Бога в серці молимось хрестам.
І Україну нашу вже завчасу
Віддали на поталу ворогам.
30
Сльоза - як порвана струна:
Лиш дзенькнула - й сповзла додолу.
Життя - немов гнила труна.
Хоч в рай, хоч в ад - та все по колу.
31
В вікні маршрутки, мов день згаслий,
Відбився погляд твій сумний.
Він був божественно-прекрасний.
Він був космічно-неземний.
32
В обіймах Хама Борислав засне.
Йому насняться жахи до нестями.
Прокинеться - і знову те ж саме
Всевладдя Хама: “Вйо до ями!”.
33
Ти вгору йшла, а я все падав вниз.
Тобі з вершини вже мене не видно.
Живеш тепер в оточенні лакиз.
Вже не люблю тебе. Уже мені огидно.
34
Мені не сниться Бог. Та це не значить,
Що він відсутній в просторі буття.
Твоя присутність в сні і Бога озадачить.
Щоб осягнуть тебе - не вистачить й життя.
35
Любов і ненависть у погляді змішались.
Гримучу суміш ти мені до ніг плеснула.
Я думав, що ми друзями зостались.
А ти моє-своє кохання не забула.
36
Ще день один пройшов, та не мина тривога.
Зіщулилась душа в передчутті біди.
Ми все одно прийдем до Господа, до Бога.
Лиш на дорозі тій - затоптані сліди...
37
На перехресті думок, на переломі століть
Ми ніколи з тобою не будем єдині.
Бо ж Росія на карку в України стоїть,
Та ми скинем це іго юдине.
38
У сутінках ніч заблукала.
Мов зірка, згас ліхтар останній.
Мені казали: ти мене шукала,
Та не знайшла. Який я безталанний...
39
Старієм, брате, від образ.
А час стоїть, не ворухнеться...
Якийсь нікчемний богомаз
Все зіпсує й не усміхнеться.
40
Застигла кров. Вже не доходить
Вона до рук і ніг. Гаплик?
Приречено лиш думка бродить,
Летить у спину ніж-ярлик.
41
Лелеки, Ліно, прилетіли -
На іменини Ваші в акурат!
В Саду Поезій знову сіли -
Як і мільйони літ назад.
42
Летять думки в космічнім шалі
Аж до Божественних висот.
Там - порожнеча. І нема печалі.
Там дивна музика без нот.
43
Лиш можновладцям рай в моєму Бориславі.
Стоїть сумний Франко і на Шевченка камінь позирає.
Купалось місто нафтове у незбагненній славі.
Тепер, кому не лінь, його всі обдирають.
44
Сніги розтануть, крига скресне -
І розцвіте моя земля.
І український дух воскресне!
Не станемо підніжками Кремля!
45
Як танцювала ти крилато!
Мов птах, летіла в вишині.
Та не вдалося наше свято.
І досі гірко так мені.
46
Стоїм за крок до катастрофи -
Й під себе все гребем, гребем.
Поети пишуть свої строфи,
Та не потрапить їм в Едем.
47
Боліло серце за Вкраїну,
І не пускала в рай душа.
Перетворили на руїну -
Й не дали грішного гроша.
48
І знову вибір без вибору,
І знов обіцянки порожні.
Брехун бере сьогодні гору.
Ми не господарі, лиш подорожні.
49
Чекали довго ми весну.
Та враз прийшла, коли не ждали.
Так незалежності красу
Проспали, брате, ми проспали.
50
Лежить Ковалів в Бориславі
На цвинтарі, забутім Богом і людьми.
Він за життя купався в славі.
По смерті - пасинок Пітьми...
51
Я тата не вберіг і маму.
Померли надто молоді.
Прокинусь сумно спозарану -
Немає їх, лише у сні...
52
Безтурботно життя промайнуло,
Вже не вернеш дитинство і юність.
І кохання незримо минуло,
І розвіялись гроші і дурість.
53
Далекий нині я від Бога,
Утомлена душа болить.
Вдаль стелиться моя дорога,
Яка закінчиться за мить.
54
Воскреснуть першими поети -
І так захоче цього Бог.
Воскреснуть вірші та сонети,
Ці знаки відчаю й тривог.
55
Безсонна ніч - це ніч поезій.
Гуляй, душе поетова, до ранку!
Життя - за радіоактивний цезій,
Що в слові віщому знаходиш наостанку.
56
Ми летимо у вирій, мов птахи,
Кружляєм на прощання над порогом.
А повернутись вже не маєм сил.
Останній іспит - перед Богом.
57
Чистий четвер. Дощ змиє всі сліди.
Іуда зраджує Ісуса на світанку.
І все ж до Бога твердо йди.
І помолися наостанку.
58
Фантомний біль: нема кохання -
Душа ж болить за втраченим навік.
Молитви мало і бажання.
І не знайдеш потрібний лік.
59
Ранковий поїзд в сутінках гуркоче.
І по землі простирадлом туман.
Душа утіх людських уже не хоче.
Все суєте. І все обман...
60
Запахло молодістю щастя.
Вуста до поцілунку потягнулись...
Нас ворогам зламать не вдасться!
Та ми самі в поклоні вже зігнулись...

Анатолій ВЛАСЮК

14 грудня 2008 - 18 квітня 2010


ВІД ЛЕВА ГРИЦАКА ДО МИКОЛИ ГУКА

ЛЕВА ГРИЦАКА ЗАЛЯКУЮТЬ?

Нє, я розумію, жи в Трускавці вже почалася передвиборча боротьба. Минулого тижня мерові вранці жбурнули вибуховий пристрій під саму хату. Повилітали шибки не лише у приміщенні Лева Грицака, а й у сусідів. Я так си мислю, жи сусідів налаштовують проти мера, який втретє буде балотуватися і має шанси знову сісти в керівне крісло. Отож не виключено, що потенційні конкуренти трускавецького очільника починають його страшити. Можлива й інша версія: Лев Грицак прийняв рішення, яке когось не задовільнило. Та чи мало таких рішень приймають? Завжди є незадоволені, і якби після кожного такого факту жбурлялися вибуховими пристроями, то вже би половину Трускавця знесли. Недоброзичливці Лева Грицака висувають і третю версію: мовляв, мер сам піариться. Але, знаючи, Лева Ярославовича, смію стверджувати, що йому цього не треба. Та й ті, хто хоче таким чином залякати міського голову, повинні знати, що він нагороджений орденом “За мужність”, так що йому до файки їхні вибухові пристрої. Сподіватися на те, що наші доблесні правоохоронці знайдуть зловмисника, не доводиться.

ДРОГОБИЧАНИ ГИНУТЬ ЗА МЕТАЛ

Минулого тижня в Дрогобичі загинув чоловік. Офіційна версія така. Буцімто він зі своїми колегами самовільно проникнув на територію заводу “Кераміка” і хотів зрізати металеві конструкції в недіючому цеху для здачі на металобрухт. Під час робіт нібито впало залізобетонне покриття покрівлі цеху, яке й убило чоловіка. Йому було 56 років. Його ровесник отримав тяжкі травми - переломи стегна, гомілки, тазу, а 46-річний подільник - рану голови. Всі троє колись працювали на цьому підприємстві. А я си так мислю: якби хлопцям добре платили чи вони мали би інший заробіток, то навряд чи полізли би красти конструкції, аби здати на металобрухт. Поки в ратуші бавляться на комп’ютерах, буцімто розв’язуючи проблеми дрогобичан, ті самі дрогобичани гинуть за метал.

ЧОМУ ЗІ СНІГОМ ЗНИКАЮТЬ ДОРОГИ?

Останнім часом активізувалася робота з латанням вулиці Трускавецької в Стебнику. Безпосередньо за цю роботу відповідає міський голова. Але, схоже, знову десятки тисяч гривень втопчуть у болото. Мешканці Стебника згадують, як свого часу заступник мера Борис Татаринов контролював мало не кожну ямку, куди клали асфальт. Звичайно, це не робота для чиновника такого рангу, зате дороги не зникали разом зі снігом.

У ГУБИЧАХ МОЖУТЬ ЗАКРИТИ ШКОЛУ

Нині у Губичах (мікрорайон Борислава) працює дев’ятирічна школа. Незабаром з метою економії коштів її можуть перевести до статусу чотирирічної. Де мають навчатися старшокласники - їздити у Дрогобич, Трускавець чи в інші бориславські школи (а шлях всюди чималенький), - про це влада чомусь не подумала.

У ТРУСКАВЦІ ПРАЦЮВАТИМУТЬ КИТАЙЦІ

Керівники деяких трускавецьких закладів (а здебільшого це люди з Донеччини та Дніпропетровщини) поволеньки звільняють місцевих мешканців, набираючи на їхнє місце землячків. Наші люди гонорові, не хочуть за таку маленьку зарплату виконувати не властиві функції, а східняки у зв’язку з масовим безробіттям готові на все. Але й цього, схоже, виявилося замало. Вже цього року в Трускавці може з’явитися чимало китайців. Дешева азійська сила завжди приваблювала роботодавців. Мабуть, не варто говорити про ймовірну певну соціальну напругу й зростання криміногенної небезпеки, якщо дійсно китайці з’являться у місті-курорті. Я так си мислю, жи то провокація трускавецьких комуністів. Ну, дуже вони хочуть запровадити в Україні китайський досвід, який полягає у тому, аби хлоп більше працював, мовчав і дякував тому, хто йому дав роботу. Отож незабаром заспіваємо: “Лица жёлтые над городом кружатся...”.

МЕР ВТРАТИВ ІНТЕРЕС

Останні дві наради, що проходять щовівторка у міській раді Стебника, проводить Геннадій Куцан. Минулого разу Роман Калапач повідомив, що їде до Львова вирішувати глобальні стебницькі проблеми, а цього разу його закликали до телефона, і більше у сесійній залі він не з’являвся. Схоже, міський голова втратив інтерес до нарад, тим паче, що тепер кабельне телебачення не передає стебничанам його доленосні звернення. Самі наради перетворилися на нудне марнування часу. Насамперед, немає аналізу того, що зроблено за минулий тиждень. Одні й ті ж проблеми обговорюють декілька разів, а нічого не змінюється. Голови об’єднань співвласників багатоквартирних будинків (а лише вони чемно ходять на наради) погрожують більше їх не відвідувати, тим більше що у людей нема довіри до влади.

ДІМА ТАБАЧНИК У ДРОГОБИЧІ

Ні, казала моя Стефка, жи той українофоб і ксенофоб (і де вона тих матюків набралася?) Діма Табачник накоїть чимало лиха - і як у воду гляділа. Добрався наш міністр освіти і науки й до Дрогобича. Минулого тижня з півсотні дрогобицьких школярів пікетували ратушу. Їх пустили на сесію міської ради, на якій вони висловили свій протест проти того, шо оцінювання знань з англійської мови не відповідає програмі середньої школи. Навіть учителі англійської мови, які Кембріджів і Оксфордів не закінчували, не могли впоратися з завданнями. А що вже тоді казати про учнів? Стефка каже, жи Діма Табачник узагалі хоче дискредитувати зовнішнє незалежне оцінювання, аби вернути у вищу школу корупцію. Втім, вона з неї ніколи й не зникала.

МИКОЛА ГУК ЗАКОХАВСЯ У ЮЛЮ?

Нє, таки щось трапилося з міським головою Дрогобича. Микола Гук закохався в Юльцю. Ну, я маю на увазі Юлію Тимошенко, вірніше, її політичну силу - БЮТ. А дивіться самі. Спочатку чимало бютівців рятують Миколу Гука, відкликаючи свій позов до суду. Микола Гук гречно подякував їм - і призначив чільного бютівця Станіслава Кузьменка директором ринку. Тепер маємо продовження серіалу. Минулого тижня директором готелю “Тустань” став інший чільний бютівець Осип Ліщинський. Кажуть, жи він стане основною силою щодо продажу за безцінь цього об’єкту. Гук має подібний досвід, коли скинув за копійки універмаг, прикриваючись рішенням суду. І що би це значило? Невже Микола Гук буде балотуватись в мери від БЮТ, бо щось не думається, аби він безкорисно закохався у цю політичну силу. А що думають з цього приводу потенційні кандидати від БЮТу на посаду дрогобицького мера Михайло Ваврин, Петро Суда і Микола Летнянчин?
Ось така фільозофія, пані та панове...

ФІЛЬОЗОФ МАКСИМ ГІРЧИЦЯ ІЗ ГОРІШНЬОЇ БРАМИ


Создан 15 июн 2010



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником