Тустань № 35 (8 листопада 2010)

 
 

Тустань № 35 (8 листопада 2010)




N35 (537) 8 листопада 2010 року Ціна 25 копійок

 

Провінційний щоденник

 

БЕЗ РЕВОЛЮЦІЇ?

 

Минулого тижня Верховна Рада України не проголосувала за те, аби 7 листопада, день Великої Жовтневої соціалістичної революції, був визнаний святковим. Найбільше від цього постраждали прості українці, адже 7 листопада припадало на неділю, тому понеділок, 8 листопада, мав бути вихідним. А так доведеться чимчикувати на роботу.

Партія регіонів уже не дуже рахується зі своїми партнерами по коаліції - комуністами. І справа не лише в економічній доцільності, адже один день, як відомо, рік годує. Принижені святі почуття комуністів.

Якщо так далі піде, регіонали були би зацікавлені в тому, щоби Комуністична партія України не ввійшла до парламенту. Регіоналам простіше блокуватися з нашоукраїнцями - і тими, хто вже ввійшов до їхньої коаліції, і тими, хто позірно ще зберігає вірність Вікторові Ющенкові.

Те, що парламент позбавив нас революції, ще не означає, що її не буде. І це вже буде не мирна помаранчева, а кривава, з людськими жертвами. Справа в тім, що Януковичу і його команді не вдалося розв’язати головний конфлікт, який тліє ось уже майже два десятиліття, з часу здобуття Україною незалежності. Мова йде про розкол між Заходом і Сходом України. Ця прірва поглиблюється, сепаратистські настрої на Сході посилюються. Натомість Захід радикалізується. Навряд чи економічна ситуація в наступні півроку суттєво поліпшиться. Всі побачать, що Партія регіонів, яка хоче захопити владу і на місцевому рівні, не виконала і не може виконати своїх передвиборчих обіцянок. Достатньо невеликої іскри, аби запалала громадянська війна, а революція омила кров’ю прагнення людей до справедливості...

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

РАГУЛІЗМ ДРОГОБИЧЧИНИ, АБО ХАЙ ЖИВЕ СТЕПАН БАНДЕРА!

 

Нещодавно зателефонував мені колега-журналіст із Донецька і розповів, що на одній з дільниць у його рідному місті невідомий виборець акуратно скреслив прізвища всіх кандидатів, а натомість друкованими літерами написав: “Хай живе Степан Бандера!”. Є ще наші люди на Донеччині!

Натомість Дрогобиччина, яку помилково вважали і вважають П’ємонтом у П’ємонті, привела до влади багатьох рагулів і сама показала своє рагульське нутро.

Щоб одразу було видно, хто є ху, скажу, що рагулі в моєму розумінні - це малоосвічені люди, з примітивним мисленням, далекі від моралі. Вони можуть ходити до церкви, проповідувати релігійні цінності, але за цим стоїть жадоба до збагачення, свята віра у вищість власної персони, приниження інших людей, відсутність почуття гумору й образа на тих, хто сказав про них криве слово. Рагулям характерне знущання над українською мовою, кострубатість і примітивізм у висловлюваннях, численні граматичні й стилістичні помилки.

Гарно про суть рагулізму написав Ілько Лемко в статті “Рагулі”, яку легко можна знайти в Інтернеті.

Рагуль не має статі, але й діти його рагулята. У нього відсутня національність і партійна належність. Рагулі голосували за “Свободу” і “Фронт змін”, Партію регіонів і комуністів, “Нашу Україну” і “Батьківщину”. Вони привели до влади собі подібних - таких же рагулів.

Прикро, що на рагулізм купилися й порядні люди, які ніби мають нормальне мислення, інтелект. Вони не побачили за зовнішнім лиском рагуля, який став міським головою чи депутатом, його ницої натури, не зрозуміли, що їх, виборців, використали й викинули, як презерватив.

Рагулізм тих, хто прагнув влади й отримав її, зазомбував людей. У передвиборчих програмах не було змагань ідеологій, а лише брендів політичних сил. Виборець, який раніше голосував за “Нашу Україну” чи “Батьківщину”, тепер привів до влади “Фронт змін” і “Свободу”. Не взявши відповідальності за попередніх можновладців, рагуль розплодив нових, аби через чотири роки так само відхреститися від них.

Рагулів легко купити мішком картоплі чи десятьма доларами за правильно оформлений бюлетень. Масовість підкупу виборців і членів дільничних комісій вражає. Не вражає лише те, що все-таки значна частина виборців не прийшла голосувати, бо не вірить цій рагульській владі. Шкода, що ці люди не приєдналися до тих, хто не підтримав жодного кандидата, чи зіпсував бюлетені, чи вкинув їх незаповненими. Тоді би піррова перемога рагулів не була би такою очевидною.

Частина рагулів повірила в керівну й спрямовуючу роль Партії регіонів. По декілька депутатів цієї політичної сили тепер засідатимуть в радах. Вони нагинатимуть таких же рагулів, мерів і керівників цих рад, бо ті розумітимуть, що без грошей зі Львова чи Києва не зможуть розв’язати багатьох місцевих проблем. А при владі у Львові та Києві такі ж рагулі, але вже з Партії регіонів.

Хіба не рагулізм, що гірські села Дрогобиччини (колишній бандерівський край!) проголосували за Михайла Сендака, який поміняв кілька партійних прапорів, аж поки не приткнувся до Партії регіонів?

Хіба не рагулізм, що Миколу Гука підтримав Християнсько-демократичний союз, а Романа   Калапача - Єдиний Центр?

Хіба не рагулізм, що Петро Суда пішов у кличківський “Удар”, а потім скинув свої голоси Богданові Мозолю?

Хіба не рагулізм, що Віра Байса намагалася стати депутатом Львівської обласної ради і ледь не досягла успіху?

Хіба не рагулізм, що на кожному окрузі в нас балотувалося парканадцятеро кандидатів у депутати?

Рагулізм живе в кожному з нас. Це як інфекція, яка може виявити себе в будь-який час. Як раба треба вичавлювати із себе по краплинці, так і з рагулізмом усередині себе треба боротися. Якщо ми бачимо, що грип чи інша хвороба нас долають, то приймаємо якісь пігулки, лягаємо на операцію, взагалі рятуємося. А коли людина стала рагулем, то зазвичай цього навіть не усвідомлює. Треба їй підказати: “Ей, рагуле, не будь рагулем!”. Треба її добряче потрясти, аби вилікувати від цього непристойного захворювання.

Якщо рагулі при владі не розуміють, що вони рагулі, люди повинні зробити нормальні висновки і не допустити, аби рагулі приймали такі ж рагульські рішення. Кожне рагульське рішення вдарить по нас же бумерангом.

На жаль, рагулізм - це надовго, якщо не назавжди. Коли професорові Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка сказати, що він рагуль, то чоловік образиться. Але він є таким за своєю суттю, хоча має купу дипломів, статей у наукових журналах і навіть молоденьку коханку, якій від нього потрібні лише гроші. Натомість прибиральниця, яка обслуговує олігархів й заробляє копійчину в поті чола, мислить тверезо і ніколи за рагулів не проголосує, бо сама не є рагулькою.

Рагулізм, як і корупцію, викорінити неможливо. Але як у боротьбі з діабетом можна знизити рівень цукру, так і злоякісну пухлину рагулізму треба локалізувати.

Доживемо до наступних виборів? Доживемо, якщо перестанемо бути рагулями.

Анатолій ВЛАСЮК

 

ЧИ “КУПИТЬ” “ФРОНТ ЗМІН” У БОРИСЛАВІ “СВОБОДУ”?

 

Перемога “Фронту змін” у Бориславі для багатьох була очікуваною, але все ж стала несподіваною для всіх.

“Фронтовики” в місті нафтовиків здобули не лише крісло міського голови, а й більшість у депутатському корпусі (24 мандати з 46), провели двох депутатів до Львівської обласної ради.

Київсько-жидівська технологія дала свої плоди. Представники “Фронту змін” ходили від хати до хати, особливо “обробляли” людей похилого віку. За свідченнями очевидців, їм давали продукти, ліки, гроші. Мешканці знали, за яку партію під яким номером голосувати, знали прізвище кандидата на мера і “свого” кандидата на депутата в мажоритарному окрузі.

Окрім підкупу виборців, особисто Володимир Фірман, який став міським головою, і Володимир Голобутовський, який отримав мандат депутата Львівської обласної ради, зайнялись підкупом членів дільничних комісій. Зокрема, вони розвозили пакети з чаєм, ка-вою, цукерками, печивом. В іншій ситуації це можна було би назвати турботою про людей, але коли мова йде про вибори, то це елементарний підкуп.

На жаль, спостерігачі від опонентів “Фронту змін”, які не розраховували на таку гучну перемогу Володимира Фірмана та його команди, поставилися неналежним чином до таких фактів, не написали відповідних скарг по цих та інших фактах порушення виборчого процесу.

За великим рахунком, “Фронт змін” у Бориславській міській раді може й не створювати більшості, адже за сприятливих обставин, навіть якби депутати від інших політичних сил дивним чином об’єднались, зможе провести будь-яке рішення. Але перевага в один голос (чи в два, враховуючи міського голову) - явище мінливе. Що робити, коли потрібно прийняти важливе роішення, а хтось із “фронтовиків” не прийшов на сесію? Тому найвірогідніше, що “Фронт змін” у Бориславі найперше блокуватиметься зі “Свободою” й, можливо, з “Нашою Україною” та, не виключено, з “Батьківщиною”.

І тут ми зможемо побачити дивні речі. “Свобода” є партією ідеологічною (як, скажімо Комуністична партія України). В її основі лежить націоналізм, а Степан Бандера, якщо вірити Олегові Тягнибоку, - є Провідником нації. В житті насправді це зовсім не так, але де вже молодим бориславським “свободівцям” розбиратись у хитросплетіннях великої політики. За великим рахунком, вони є звичайнісіньким гарматним м’ясом, яке високооплачувані вуйки й цьотки кинули у вир боротьби.

Натомість “Фронт змін” узагалі не має жодної ідеології, це типова партія, яка сповідує ліберальні, космополітичні цінності. Її лідер Арсеній Яценюк і не приховує цього. “Фронтовики” на місцях теж не посвячені в подробиці цієї великої політичної провокації, та їм і не треба цього знати. Володимир Фірман і його прихильники випадково стали “фронтовиками”, а, отже, й випадково прийшли до влади. В даному випадку спрацював прагматизм їхнього мислення, коли потрібно витратити мінімум грошей й отримати максима-льну вигоду особисто для себе. Бонус у вигляді іміджу “Фронту змін” зіграв злий жарт з лідерами інших політичних сил, які просто йшли до влади, але не мали подібного бонусу.

Нелогічне поєднання “Фронту змін” і “Свободи” можна буде пояснити лише тим, що “багаті” “фронтовики” “куплять” “бідних” “свободівців”. Про несумісність ідеології тут забудуть після першої ж сесії.

Про справжні наміри “Фронту змін” у Бориславі ми дізнаємося відразу, коли побачимо явну чи таємну їхню співпрацю з Партією регіонів. А гроші “фронтовикам” будуть потрібні, аби виконати бодай частину своїх популістських передвиборчих обіцянок. На жаль, рейтинг “Фронту змін” до кінця каденції впаде майже до нуля, як у нинішньої “Нашої України” та “Батьківщини”, але бориславцям від того не стане легше, бо місто нафтовиків у своєму розвитку відкотиться на років десять назад.

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

ОЛЕКСАНДР ЧЕБАНЕНКО МОЖЕ СТАТИ НАРОДНИМ ДЕПУТАТОМ УКРАЇНИ

 

Поразка міського голови Трускавця Лева Грицака, який утретє балотувався на цю посаду, була очікуваною, і він сам був готовий до неї.

Проте ніхто не сподівався, що Руслан Козир із “Фронту змін” здобуде перемогу, випередивши Лева Грицака на якихось 180 з копійками голосів.

Проте Лев Грицак, який ішов цього разу від Партії регіонів (і це однозначно знизило його рейтинг), був лише третім. Другим виявився Євген Юник, який ішов від Європейської партії й відстав від переможця лише на 120 голосів, апелюючи до суду про порушення під час виборів.

На крісло міського голови балотувався і Богдан Матолич, який вже обіймав свого часу цю посаду. Казали, що він добивався прихильності Партії регіонів, але згодом змушений був іти від Української народної партії, зайнявши четверте місце.

Але хто всіх найбільше здивував у Трускавці, так це Олександр Чебаненко, який став депутатом Львівської обласної ради і набрав на якихось сто голосів менше, ніж тепер уже міський голова Трускавця Руслан Козир. За Чебаненка голосував лише один виборчий округ, а це половина міста-курорту. Тепер Олександр Іванович може сміливо думати, аби стати народним депутатом України, але для цього йому ще слід заручитися підтримкою не лише другої половини Трускавця, а й Борислава, Дрогобича, Стебника, Дрогобицького району. Було би незле, якби він поміняв і партійну вивіску, бо Народна партія Литвина викликає не дуже велике захоплення у мешканців Дрогобиччини, хоча, з іншого боку, якщо голосують за особистість, то мало уваги звертають, від якої партії йде людина, тим паче, що Олександр Іванович є позапартійним.

Руслан Козир мав не лише фору у вигляді іміджу “Фронту змін”. На нього потужно працювала газета “Джерела Трускавця”, яку він свого часу врятував від загибелі. Журналісти “мочили” опонентів Руслана Козира мало не в сортирі, як казав Владімір Путін. Крім того, на нього працювали два політтехнологи з Росії. Якщо згадати, що під час президентської кампанії на лідера “Фронту змін” Арсенія Яценюка теж працювали російські політтехнологи, то ще слід задуматися, куди веде Україну ця політична сила.

Напередодні виборів за ініціативою Руслана Козира в Трускавці відкрили пам’ятник Степанові Бандері. Лише вороги України могли нарадити спорудити таке недолуге створіння. Але вони лише хіхікали, бо цей витвір антимистецтва належить нашим українським скульпторам і архітекторам. Уявіть собі: Степан Бандера стоїть на колінах перед санаторієм КГБ. Принаймні таке враження складається, коли дивишся на цей пам’ятник уперше. Якщо трускавчани допустили таке “диво” на своїй території та ще й обрали його ініціатора своїм міським головою, - що ж, як кажуть, прапор їм у руки.

Що стосується депутатського корпусу, то такої переконливої перемоги, як у Бориславі, “Фронт змін” не має. Він провів лише чотирьох депутатів до міської ради. По п’ять мають “Свобода” і “Батьківщина”. Ще декілька партій - екзотична “Права воля України”, Європейська партія, Народна самооборона - провели по чотири депутати, регіонали - трьох. Ще по три депутати мають “Наша Україна” і “Удар”. Хто з ким буде блокуватися і чи входитиме “Фронт змін” до більшості, - важко сказати. Принаймні новообраному мерові важко буде втримати ситуацію в руках.

Першим заступником міського голови Трускавця може стати Микола Гук, дружина якого працює прес-секретарем Руслана Козира. Але трускавецькі депутати вже геть би чисто звар’ювали, якби погодились на те, аби невдатний колишній міський голова Дрогобича руйнував ще й місто-курорт.

Трускавець чи не найбільше постраждав від так званого чорного піару. Особливо дісталося Євгенові Юнику та Богданові Матоличу. Ті, хто зробив це, перейшли всі межі дозволеного. Навряд чи правоохоронцям удасться вийти на слід цих ницих людей, а особливо встановити замовників...

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

ЧИ СТАНЕ МИКОЛА ПОХОДЖАЙ НАСТУПНИКОМ ОЛЕКСІЯ РАДЗІЄВСЬКОГО?

 

Перемога Олексія Радзієвського на виборах міського голови Дрогобича була прогнозованою. Він набрав понад третину голосів виборців.

Проте під час передвиборчої кампанії сам Олексій Васильович закрутив таку інтригу, яка може знайти своє відображення на сторінках політичного детективу. Досить сказати, що він вийшов із Партії регіонів (єдиний випадок в Україні, коли би народний депутат п’ятого скликання, обраний від цієї політичної сили, пішов, м’яко кажучи, геть), балотувався, будучи позапартійним, від Народно-демократичної партії, але фактично йшов від “Сильної України”. 

Його найближчий конкурент Богдан Мозоль зібрав теж немалий ужинок - майже 25 відсотків голосів виборців. Балотуючись від Партії захисників Вітчизни й будучи керівником її дрогобицького осередку, бравий полковник теж сподівався на перемогу, покладаючи великі надії на те, що саме він стане єдиним кандидатом від національно-демократичних сил.

А національно-демократичні сили зібрали не одну раду Блоку національно-демократичних сил Дрогобиччини, аби висунути цю єдину кандидатуру. З цього нічого не вийшло, хоча лідер “Батьківщини” Михайло Ваврин і зняв свою кандидатуру на користь Богдана Мозоля. Проте цього не зробили Олег Хрущ зі “Свободи”, Микола Походжай із “Пори”, Богдан Іванців з “Нашої України”. Звичайно, ще не факт, що якби вони скинули свої голоси, то виборці би автоматично проголосували за Богдана Мозоля, але такий шанс національно-демократичні сили мали.

Чомусь Олексія Радзієвського всі вони вважають мало не ворогом українського народу, забуваючи, що саме він встановив чи не найкращий в Україні пам’ятник Степанові Бандері в Дрогобичі, коли свого часу був міським головою, а також пам’ятники Юрієві Дрогобичу та Борцям за волю України.

Нині в Олексія Радзієвського завдання надзвичайної ваги: вивести Дрогобич із кризи, в яку його загнав Микола Гук. Оці чотири роки Олексій Радзієвський не просто буде доказувати, що дрогобичани помилилися, не обравши його вдруге міським головою в 2002 році (вірніше, втретє, бо він керував Дрогобичем у комуністичні часи), а захоче залишити по собі добру пам’ять, підготувавши наступника, який міг би продовжити його справу.

Як не парадоксально це звучить, але таким наступником міг би стати не Олександр Коростельов, який очолював виборчий штаб Олексія Радзієвського (чи формально “Сильної України”) й тепер претендує на посаду першого заступника міського голови, а Микола Походжай, який зайняв третє місце на нинішніх перегонах. Якби національно-демократичні сили Дрогобича об’єдналися навколо нього, а не скидали голоси на користь Богдана Мозоля, то, можливо, нині Олексій Радзієвський і не святкував би перемогу.

Миколу Походжая можна назвати останнім романтиком дрогобицької революції. В цьому його сила й одночасно слабкість. В дрогобицьких масштабах його можна порівнювати з В’ячеславом Чорноволом. Не обов’язково бути прагматиком і господарником. Головне, підібрати професійну команду і провести належним чином реформи. Вацлав Гавел теж не розумівся на проблемах каналізації, а був літератором. Проте саме він очолив оксамитову революцію в Чехії й привів свою країну до європейської спільноти. Головне, чи буде Микола Походжай чотири роки спочивати на лаврах, як це дозволив собі Богдан Мозоль, чи активно продовжуватиме політичну боротьбу. Та й Олексієві Васильовичу слід придивлятися саме до таких людей, за якими майбутнє, а не до тих, хто просто активно підтримував його, мріючи про своє місце під сонцем.

Попри різношерстність дрогобицького “парламенту”, понад 70 відсотків депутатів підтримуватимуть починання Олексія Радзієвського, хоча вони й належать до різних політичних сил. Але це вже тема окремої розповіді, чому ті, хто мав би бути в опозиції до міського голови, насправді будуть його підтримувати.

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

РОМАН КАЛАПАЧ ПРОЛЕТІВ, ЯК ФАНЕРА НАД ПАРИЖЕМ

 

Те, що Роман Калапач удруге не стане міським головою Стебника, було зрозуміло. Але те, що він набере лише 77 (!!!) голосів виборців, мабуть, шокувало не лише його. Не допоміг і Єдиний Центр, підтримкою якого заручився цей одіозний політикан.

А прогнозованим переможцем став Василь Пецюх від Народного Руху України, хоча конкуренцію йому намагався скласти Петро Старосольський від “Громадянської позиції” Анатолія Гриценка. Він провів потужну рекламну кампанію, але переборщив. Зокрема, мова йде про те, що Петро Романович, на відміну від Василя Федоровича, став щедро роздавати наліво й направо обіцянки, а це людям не сподобалося. Крім того, негативно виборці сприйняли й кольорові бігборди із зображенням п.Старосольського та його команди. Та й сама команда, чесно кажучи, викликала спротив у пересічного стебничанина, адже в її основі були люди, які, перебуваючи в депутатському корпусі, показали себе з негативного боку. До речі, вони не стали й депутатами, хоча виклалися на всі сто відсотків. Не допомогла й багаточисельна родина Петра Старосольського, на яку він покладався.

Феномен стебницьких виборів полягає ще й у тому, що чимало депутатів Стебницької міської ради представлятимуть Народний Рух України. Цю політичну силу вже стали забувати на наших теренах. Звичайно, рухівці завдячують перемозі своєму лідерові Василеві Пецюху, який, на відміну від багатьох стебницьких політиканів, не бігав із партії в партію. Але стебничани зрозуміли одну просту істину: слід підтримати не лише міського голову, а й обрати депутатів, які, своєю чергою, стануть членами його команди. За рухівців у Стебнику проголосувало 732 виборця.

Депутатом обласної ради став відомий співак Тарас Курчик, який також представлятиме Народний Рух України. Хочеться, аби його не спіткала сумна доля колег по співочому цеху на кшталт Оксани Білозір, Руслани, Святослава Вакарчука, які так і не стали політиками.

Депутатом Дрогобицької міської ради став Володимир Христофорович Возняк, який виховав не одне покоління стебничан. Він представлятиме партію “Сильна Україна”.   Представники цієї політичної сили в Стебнику були чи не найпотужнішими серед інших команд, але в кінцевому результаті депутатом Стебницької міської ради став лише Андрій Тюска. За “Сильну Україну” в Стебнику проголосувало 265 чоловік.

Особливістю депутатського корпусу буде те, що до нього ввійшли представники тих політичних сил, які ще ніколи не засідали в місцевому “парламенті”. Мова йде про “Фронт змін”, “Свободу”, Партію захисників Вітчизни. І хоча в деяких з них ми побачимо старі обличчя, які поміняли партійні прапори, все ж значна більшість депутатського корпусу оновилася, причому на зміну людям старшого покоління прийшла молодь. Свої симпатії “Фронту змін” висловили 1065 стебничан, “Свободі” - 1029, Партії захисників Вітчизни - 249.

Особисто я не сподівався, що депутатами Стебницької міської ради стануть представники Партії регіонів. Однак частина стебничан, а саме 385 чоловік, проголосувала за них. Сподіватимемося, що мова йде не про ідеологічні пристрасті, а про симпатії до конкретних осіб, які представляють цю політичну силу. Крім того, регіонали повинні зрозуміти, що вони є правлячими в Києві, а в Стебнику керують інші політичні сили, і мова повинна йти про розв’язання конкретних проблем міста.

На щастя, не побачимо в міській раді одіозних фігур - Ореста Середницького, Ігоря Кузьмака та деяких інших. На жаль, не пройшов вічний опозиціонер Тарас Паньків. Натомість стали депутатами вічні можновладці Ігор Говірко та Богдан Асафат.

Вже незабаром побачимо, чи буде в належному стані дорога на Трускавець, чи вивозитимуть сміття, чи не будуть переповненими маршрутки на Дрогобич, чи відремонтують дахи, чи… А, може, й не побачимо…

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

ВІД ВАСИЛЯ ПЕЦЮХА ДО МИХАЙЛА СЕНДАКА

 

КРАЩЕ БУТИ ДОБРИМ ТАТОМ, НІЖ ПОГАНИМ ДЕПУТАТОМ

 

Йой, нарешті тото вар’ятство сі скінчило! Я маю на увазі вибори.

Моя Стефка повернулася додому лише на сьомий день. Казала, що рахувала голоси. Що вона там рахувала, я не допитувався, бо за той час виводив кума з депресії, який не став дупутатом. За бідаку віддали голоси лише три виборці. Я так си мислю, жи він сам проголосував, його кохана дружина і ще одна симпатична жіночка, з яков він у молодості мав шури-мури.

Ми знищили річний запас його самогонки й доїли порося, яке він заколов перед виборами, бо думав, жи стане дупутатом. Потім перебралися до мене, бо кумова дружина грізно попередила, жи з горя піде в чоловічий монастир. Відтак підчистили  всі продовольчі й горілчані запаси, що були в хаті, й хотіли йти до тієї симпатичної жіночки, з якою  кум  в молодості мав шури-мури. Але тут навідалася моя Стефка і припинила наше празникування.

Скажу вам, жи тоті вибори файна штука: й себе можна показати, й на інших подивитися. Я, як і Стефка, був членом дільничної комісії, але іншої. Ніколи би не знав, хто живе на моїй дільниці, а так познайомився з багатьма файними людьми, і тепер один до одного ходитимемо в гості.

Кого, питаєте, ми обрали? А хто його знає? Головне, що інші, а там як їм карта ляже. Можливо, щось і зроблять. А як ні, то через чотири роки знову матимемо народне свято волевиявлення.

 

У СТЕБНИКУ РУХІВЕЦЬ ЗАКЛИКАВ ГОЛОСУВАТИ ЗА РЕГІОНАЛА

 

Нє, нашим людям їсти не дай, а дай можливість побавитись у чорний піар.

У Стебнику напередодні виборів вночі розклеїли по місту листівки наступного змісту: “Шановні стебничани! Я, Пецюх Василь Федорович, оцінивши свої можливості, вирішив зняти свою кандидатуру з виборчих перегонів на користь Гориславського Миколи Івановича. Я вважаю, що Микола Іванович більш досвідчена, професійна та відповідальна кандидатура. Тому закликаю вас прийти 31 жовтня 2010 року на виборчі дільниці і віддати свій голос за Гориславського Миколу Івановича”.

Василь Пецюх ішов на міського голову і став ним від Народного Руху України, а Микола Гориславський - від Партії регіонів. З якого це дива рухівець мав би закликати голосувати за регіонала? Добре, жи наші люди вчені й розкусили тоту провокацію. А я би того провокатора прив’язав на добу до ганебного стовпа й аби кожен висловив йому все, що він про нього думає. В Стебнику здогадуються, хто би то міг зробити, але ніяк не можуть знайти того ганебного стовпа.

 

ЯК ПЕТРО СУДА СТАВ БОКСЕРОМ

 

Нє, такої публіки я вже давно не видів. Висіли в Дрогобичі біг-морди із зображенням Віталія Кличка і Петра Суди, який балотувався на міського голову Дрогобича від партії “Удар”. Я щось ніколи не помічав, аби Петро Станіславович боксували, хіба що в своєму кабінеті першого заступника міського голови у вільний від роботи час, тобто постійно. Втім, не обов’язково бути боксером, аби стати партійцем.

Але я би хотів запитати, хто зробив пародію з Суди та Кличка? Ясно було видно, що то фотомонтаж, але виконаний так неякісно, що викликав лише регіт у перехожих.

Як казав мій кумпель Ігорко Фецяк, Суда скинув на Мозоля своїх 29 голосів, але не допоміг тому стати міським головою.

 

МЄНТИ ЗНИЩИЛИ “БАТЬКІВЩИ-НУ”

 

Про це вже всі давно говорили і здогадувалися, що так станеться. Мало того, що “Батьківщину” в Дрогобичі завжди ототожнювали з колишніми мєнтами (яких, як відомо, колишніми не буває), то ще саме вони робили погоду в ратуші й в місті. Ні, самі по собі Михайло Ваврин, Вододимир Сабат, Богдан Волошин, Олександр Вуйко нормальні люди, але як зберуться разом, то в них спрацьовує мєнтовський синдром, де всі дрогобичани стають підозрюваними в усіх мислимих і немислимих злочинах.

А тут ще Михайло Ваврин, який мав найбільший рейтинг після Олексія Радзієвського, скинув свої голоси на Богдана Мозоля. Подейкують, що вічний борець за справедливість Павло Барнацький, теж колишній мент, знайшов компромат на Михайла Васильовича, коли той працював у Львові начальником училища, і саме це буцімто змусило Ваврина піти на співпрацю з Партією захисників Вітчизни.

Як би там не було, але тепер на “Батьківщині” в Дрогобичі можна поставити хрест. Угадайте з трьох разів, чи вступляться колишні мєнти від керівництва?

 

УЗБЕКИ ПОБИЛИ ДРОГОБИЧАНИНА

 

А нинішні дрогобицькі мєнти, виявляється, інтернаціоналісти. Таке враження, жи вони прочитали повне зібрання творів Карла Маркса і Фрідріха Енгельса й закусили таким же повним зібранням творів Владіміра Лєніна.

Нещодавно узбеки, які торгують біля кінотеатру “Прометей” (вже тепер колишнього, з якого хочуть зробити супермаркет вживаних речей), побили дрогобичанина, який торгує тут же й попросив їх посунутися, аби було місце для його столу з товаром.

Наші східні друзі добряче потовклися по ньому. Коли дрогобичанин звернувся до міліції, то побачив дивну поведінку. Складалося враження, що узбеки є найкращими друзями наших мєнтів. А один узбек проговорився дрогобичанинові, що, мовляв, вони платять гроші самому начальникові міліції, а тому їм за це нічого не буде.

І ви хочете, жи би я повірив, що пан Заріцький не є білим і пухнастим і звабився на якийсь хабар від узбеків? Тим більше, коли йому до пенсії залишилося зовсім нічого. Та він як борець за справедливість порушить проти узбеків кримінальну справу і засадить їх до цюпи.

А наші доблесні податківці вже незабаром подивляться, чи мають узбеки ліцензії та торгові патенти, бо щось ми видається, жи торгують вони без тотих документів.

Моя Стефка назвала мене романтиком, але я не зрозумів, що вона мала на увазі.

 

А ЧИ БУВ МИСЛИВСЬКИЙ НІЖ?

 

Дрогобичани, мабуть, чули про вбивство юнака біля “Ромашки”. Там склався любовний трикутник: кобіта не захотіла ходити з одним пацаном, вибрала собі іншого. Ображений вийшов на полювання з мисливським ножем, аби вбити колишню кохану і її коханця. Кобіта, як завжди, відбулася легким переляком, коханець був поранений, потрапив до лікарні, з якої вже виписався. А невинною жертвою став інший пацан, який випадково був у тій компанії. Кажуть, буцімто він хотів відвести ніж убивці.

Тепер завдяки нашим доблесним мєнтам вимальовується трішки інша картинка. Ніби вбивця не побачив, що ззаду є той пацан, махав у повітрі перочинним ножиком (не мисливським!), випадково поранив одного і зарізав іншого.

Боюсь, що в суді повірять у цю казочку, бо вбитого нікому захистити. Мама неадекватно сприймає цей світ, а сестра на заробітках. Ховали пацана на гроші друзів...

 

ВИГАДКИ ПРО МАМУ МИХАЙЛА СЕНДАКА

 

Нє, який недобрий наш нарід! Замість того, аби співати оди нашому білому і пухнастому Михайлові Сендаку, який денно і нощно працює не лише на Партію регіонів, а й на мешканців Дрогобиччини, розпускають про нього брудні плітки. Їхній цинізм не має меж. Останнім часом взялися до його покійної мами. Буцімто Михайло Сендак, будучи радником Віктора Ющенка, приписав своїй мамі, яка ще жила, декілька років, і зробив її столітньою. А в той час Президент України роздавав великі суми (мало не по сто тисяч гривень) тим, хто мав сотку років. Кажуть, ніби голова сільради, який видав довідку про століття мами Сендака, мав великі неприємності, а сам Михайло Дмитрович змушений був пристати до Партії регіонів, аби зам’яти скандал.

Нє, можна було говорити, що Михайло Сендак став “молодшим”, аби втриматись на посаді, чи про прихватизовану квартиру ві Львові, чи про представницьку машину, чи про інші скандали, пов’язані з його іменем. Але щоб не мати совісті й таке набрехати про маму! Не мають ті людиська совісті. Втім, дехто переконаний, жи сам Михайло Сендак тієї совісті не має.

Ось така філозофія, пані та панове...

 

ФІЛЬОЗОФ МАКСИМ ГІРЧИЦЯ ІЗ ГОРІШНЬОЇ БРАМИ



Создан 12 ноя 2010



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником